— Од його самого, од Якима Сомка.
— Із Переяслава?
— Ні, із Ічні. Сомко вже в Ічні.
— Не сподівавсь я, — каже Шрам,— щоб Сомко так скоро переміг себе.
— Еге! — одвітує Білозерець.— Крута година наступила. Пише до Васюти: "Во ім'я боже, ти, пане полковнику ніженський, і всі, під його рукою будучії, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни. Чи вам,— каже,— лучче оставатись під рукою свинопаса Іванця, чи під лицарською рукою переяславського Сомка? Забудьмо всякі чвари. Не час нам тепер враждовати, час за козацьку честь постояти. Я,— каже,— жду в Ічні. Хто єсть вірний син своєї отчизни, збирайтесь до мого боку. Не попустимо гетьманської булави в ледачі руки..." Бачить тоді Васюта, що нікуди дітись, давай старшину до Ічні прохати, да й рушили всі з Батурина. І я отеє, дещо впорядкувавши, туди ж іду. Так намовились між себе, щоб уже всіма голосами Сомка обрати і присягу йому виконати, і при йому всім стояти.
— Так чого ж гаятись? — каже Шрам.— На коней да до Ічні!
— Господи! — сказав, дивуючись, Білозерець.— Чи тебе господь сотворив із самого заліза, чи що? Ні рани, ні літа тебе не одоліваюгь.
А Шрам йому:
— Як треба рятовати Україну, байдуже мені і літа, й рани. Обновиться яко орля юность моя. На коня, на коня! Нічого гаятись!
— Да вгамуйсь, бога ради! Хоть дух переведи, хоіь чарку горілки випий да закуси.
Сяк-так осадив Білозерець Шрама. Шрам уже й сам тоді почувсь, що треба дати собі пільгу
Виїхали з Борзни. Чи проїхали з десяток верст, чи ні, як назустріч гонець до Білозерця, щоб простовав уже під Ніжень.
— Військо гетьманське пішло,— каже,— туди ще зранку, а Сомко-гетьман з Васютою і з іншою с гаршиною тож із Ічні рушили. Уся старшина присяіу виконала Сомкові на послушенство в ринковій церкві ічанській да, почувши, що вже бояре під Ніженем, просто з церкви на коні да й рушили до Ніженя.
— Заворушились наші! — каже Шрам.— Слава тобі, боже! Ну, не тратьмо ж часу й ми.
Повернули коней на Ніженську дорогу; їдуть спішно. Виїжджають на Ічанський шлях, недалеко од Ніженя, як глянуть — і Сомко з Васютою іде. Старшина за ним купою. Повітавшись, Шрам зараз і питає:
— А що, пане гетьмане, яково?
— Не журись, батьку,— каже Сомко,— усе буде гаразд Уже як ми з паном Золотаренком узялись за руки, то нехай устоїть проти нас хто хоче. Лубенський, Прилуцький і Переяславський полки я виправив з Вуяхевичем під Ніжень, а Чернігівський буде туди сьогодні на ніч. Чого ж ти іще супишся?
— Ти кажеш, пане гетьмане, що з Вуяхевичем полки виправив? — питав Шрам.
— З моїм генеральним писарем,— одвітує Сомко.
— Да то ю ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука під таку годину.
Е, батьку! — каже Сомко.— Тобі-бо вже дуже зневірились люде.
— А ти, синку, дуже багато ймеш їм віри. Я чував про Вуяхевича дещо негарне.
— Е, годі! Ти мою Вуяхевича не знаєш. Ніхто лучче його не вмів гамовати козаків: тим я й дав на сей день йому бунчук, а не іншому.
Похмурна, похмурна година! — каже сам собі Шрам.
— Не така ще, як тобі здається,— сказав Сомко.
Дай, боже! А що ти скажеш про поспільство, що купиться коло Ніженя, нехай бог криє, наче як иуло на почаїку Хмельнищини? Се все брюховці!
— Нічого не скажу. Мені більш їх жаль, ніж досадно; більш досадно, ніж страшно. Поки в мене в таборі козаки да гармати, я ні про що й гадки не маю. Ти думаєш, може, мене дуже засмутили миргородці да полтавці з зіньківцями? Не засмутили вони мене, а преогорчили. Не те мені шкода, що три полки одпало, а те, що честь, правда поламана.
"О, голово ти моя золота! — подумав Шрам.— Коли б то так усі, як ти, держались честі да правди! А то на кого не зглянеш — усяке, мов звірюка, про свою тілько шкуру да про свій берліг дбає".
Уїхали в місто. Тілько що переїхали Галатовку-урочище, аж ось перегородила їм дорогу процесія: несли мертвого.
Питається Шрам.
— Кого ховають? Кажуть:
— Війтенка.
— Піп сьогодні з Домонтовичем на божий суд ставав?
— Того самого. Не послужила фортуна горопасі. Тілько стялись на шаблях, зараз так і положив його вражий кармазин.
— Е, ні-бо! — перебив тут хтось ізбоку.— Перше Домонтовиченко влучив війтенка по лівій руці — кров так і задзюркотіла. Мій батько сам там був, дак розказовав. Шарпонув та й каже: "Годі, буде з тебе!" А війтенко: "Ні, або мені, або тобі не жити на світі!" — "Дак нехай же,— каже,— господь упокоїть твою душу",— та й почав налягати ще більш на війтенка. Поплямував його скрізь ранами. "Ей,— каже,— годі! Пожалуй сам себе!" А той маха та й маха наосліп, аж поки дано йому так, що й покотивсь, як сніп.
— Нехай, нехай! — каже ще один, ідучи мимо.— Візьме колись і наша!
Дивиться Шрам, аж за труною того війтенка трохи не ввесь Ніжень піднявся; і все самі міщане: жодного в кармазинах. Дивиться Васюта, аж за міщанами сунуть і козаки ніженські; і все тілько товариство: жодного сотника, ні отамана. Ідуть, утупивши очи в землю, і мов не бачать ні гетьмана, ні Васюти з старшиною. Шрам тілько похитав головою. Нічою не сказав і Сомко, дивлячись, що козаки, замість табора під-містом, опинились на війтенкових хуторах, наче в свого полковника, да ще під такий великий час. А старшина тілько між собою зглядувалась. Зрозумів, мабуть, щось і Васюта; бо, скоро перейшли похорони, зараз, одклонившись гетьманові, повернув до свого двору. Старшина Ніженського полку теж роз'їхалась по дворах; а з других полків поїхали за Сомком до табора. А табор Сомків стояв під Ніженем, за Біляківськими левадами.
Доїжджають до табора, аж у таборі ще оддалеки чути гомін, галас. Приїжджають ближче, аж округи табора жодних бекетів. Козаки змішались, як у бразі гуща; той туди, той туди йде, а жодного порядку між ними немає. А тут ще почало темніти, так Сомкове військо — наче те море, що спереду ще хоч видно, як хвилі ходять, а дальш, у темноті, так уже тілько реве да бурхає.
Добравшись до свого намету, Сомко зараз звелів позвать перед себе Вуяхевича. Кинулись шукати його по табору, да не так-то його й знайти у такій мішанині. Сомко напавсь на підручників генерального писаря, сердивсь, кричав; далі бачить, що тим серцем мішанині таборовій не запобігне, розіслав старшину по всьому обозові козаків гамовати, а сам сів на коня і поїхав поміж наметами. Шрам їхав за ним, похмурний, як ніч, що надходила.
Аж ось і генерального писаря уздріли. Той давно вже їздив по табору, гамуючи козацтво, тілько од його гамовання іще гірш підіймавсь гомін.
— Вражі діти! — кричить.— Пічкуріг! Навчимо ми вас старшину шановати! Не будете ви в нас копилити губу, як тії запорожці, що всі в їх рівні. Порівняємо ми вас так, що й не захочете. Мало чого не буває, що запорожцям усюди своя воля, що з ними старшина й гетьман запанібрата. Пожалуй! У їх нема ні вбогих, ні багатих; так на те ж вони запорожці, козаки над козаками. А ви що? Мужики! Тая ж мужва! Да ми вас, вражих дітей, батогами! Ось нехай лиш рушать раду — ми вас повернемо в земляну роботу! Дамо ми вам знати козацькую вольность!
Так вигукував військовий писар, і байдуже йому, що круг його наче море іграє. І, так як от хвилі розходяться перед байдаком, а ззаду знов, буркочучи, зливаються, так тії козаки спершу розступляться, щоб дати дорогу писарському поїзду, як же проїде, то й зачнуть іззаду вигуковати:
— Чи чуєте, що пан писар глаголе? Ми мужва! Нас батогами! Сипати вали по городах нас приставлять! Дак ми будемо працьовати, а старшина одпасувати боки, орудуючи нами? І так ще мало нам зневаги? Вали сипати? Не діждуть же вони сього! Не діждуть, не діждуть! — гукали ще голосніше тії, що були дальш од писарського поїзду.
А військовий писар, хоть і чув, да не озиравсь. Він своє козакам провадив.
— Пане писарю,— каже Сомко, перестрівши його,— що отеє в тебе за порядок? Хіба на те я дав тобі бунчука?
А той уклонивсь, правда, низенько да й каже:
— Та от, пане ясновельможний, яке тут лихо. Недалеко звідси табор запорозького гетьмана...
— Гетьмана! — крикне Сомко, що аж покрив увесь галас.— Хіба в тебе й опріч мене єсть гетьман? Так убирайся ж до його їздити на свинях! — і вирвав у його з рук бунчук гетьманський.
Почувши Сомків голос, зараз круг його всі замовкли.
— Гетьман, гетьман прибув! — пішло скрізь по таборові; і, скоро рознеслась така чутка, зараз деякі бурли схаменулись, подумали про свою голову. Сомко-бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був лицар, да вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен. У таборі в його або в поході знай свою лаву — не так, як у інших. Тим-то й били сомківці неприягеля всюди, де тілько стинались. Знали, чого стоїть Сомко, усі старії, значні козаки; а військова чернь про те байдуже: їй аби воля. От під сю-то волю й під'їхав Іванець із своїми запорожцями, і пішло усе, як у казані кипіти.
— А що, пане гетьмане? — каже Шрам.— Може, ще й тепер за свого писаря заступишся?
Сомко тілько махнув рукою і поїхав до свого намету.
— Дай лиш, сину, мені свою бунчука,— каже Шрам,— я ліпше од якого небудь недоляшка в тебе попорядкую.
Сомко оддав йому мовчки.
"Бідна козацька голово! — подумай сам собі Шрам. — Отак-то завсегда доводиться нам та честь да слава! Збоку дивляться люде, дивуються, що блищить, сіяє, а в серце ніхто не загляне. Тут день і ніч мізкуєш розумом, не знаючи спочинку, а тут під боком гадюки сичать і на твою душу чигають".
Так собі мізкуючи, обійшов він з бунчуком увесь табір і всюди постановив варту, щоб ніхто вночі з табору не вештавсь і до табору нікого без оклику не звелів пускати. Да й ні на часиночку не дав собі одпочинку. Де козаки чи кашу варили, чи круг огнища з салом на спичках сиділи, тихії речі не про що вже, як про чорну раду, ведучи, він до їх і пристане; і як спом'яне старого Хмельницького, як тоді в козаків була воля й дума єдина, то козацтво наче й протверезиться. А іншій громаді Христову притчу розкаже, схиляючи буї душі до кротості да до любові; то козаки, так як тії бджоли од кропила, погудуть та й осядуть.
І добре б воно було; може б, Шрам і до кінця козаків утихомирив; так от же, як за тим сіятелем по ниві, так і за Шрамом паволоцьким слідом ходив диявол і всівав плевели в пшеницю. А той диявол не хто був, як полигач Брюховецького — Вуяхевич. Надувшись, мов той сич, проходив він із своїми підручниками мимо козацькі купи і, бачся, нічого злого й не діє, тілько то там, то сям що-небудь блявкне, да так же то козаків гірким словом зневажає, так їм те нещасне панство да гетьманство в вічі тиче, що козаки, прислухаючись, тілько уси кусають. І як от рибалка, їздячи човном, кукольван розсипає, так той потайний зрадця Вуяхевич розсипав гіркі слова в козацькії душі.
Аж ось наступила темна, глуха ніч; і добре й зле опочило. Чи спав же то Сомко-гетьман, чи ні, а Шрам не змигнув оком і на годину. Ніхто б не розказав, ніхто й не списав би всіх його думок. З тяжкою од клопоту головою ходив він од варти до варти, частенько поглядаючи против Романовського Кута. А в Романовського Куті широкі дуби од огнищ світяться; через поле чути глухий гомін; ячать здалеку людськії голоси, наче та хвиля на морі перед лихою бурею.
XIV
Розкажемо ж тепер, що діялось у дому в Гвинтовки, як отак працьовав наш паволоцький Шрам. Мабуть, тоді вже така година була, що й тут якось не було ладу ні між жінками, ні між чоловіками. У жіночій громаді не йшла в лад ота княгиня, жона Гвинтовчина. Одно, що вона пані великого коліна, а друге, що з діда, з прадіда вона ляшка й католичка, так уже тут як не підходь, а не потоваришиш щиро.
А в чоловіків вийшло своє безладдє. Череваневі було якось дивно, що Гвинтовка наче іншим чоловіком зробився. Знав він його замолоду добре. Жвавий був козак. Як було пустить Хмельницький по Польщі загони, то вже ніхто дальше його не пробереться; і говорять було козаки: "О, далеко паша Гвинтовка досягає!" І чи вже в компанії, чи що, так Гвинтовка друзяка, да й годі. Тим-то й полюбив його Черевань і сестру в його засватав. От же й тепер він, бачся, той же, да ні: усе в його стало якось хистко, і слово його хоть і бойке, да не таке тверде й щире, як правдиво-козацьке слово. Простий був чоловічина Черевань, а й йому стало розумно, що тут щось да не так.
— Як отеє, Михайле, в вас учинилось,— питається Гвинтовка в Череваня,— що ти свою Лесю заручив за гетьмана?
— А чом же, бгате,— каже Черевань,— чом нам не заручити дочки хоч би й за гетьмана? Хіба ж ми зроду з гетьманами хліба-солі не їли?
— Хто ж се говорить? — сказав Гвинтовка.— Дочка моєї сестри зуміє показати себе на всякому місті; тілько що зробили ви діло спішно, да коли б воно не вийшло смішно!
— Проти чого се ти закидаєш? — питає Черевань.
— Против того, що тепер, під сю заверюху, того й гляди, що спіткнешся...
— Нехай, бгатику,— каже Черевань,— спотикаються наші вороги, а не пан Сомко!
— Ге-ге! — Гвинтовка йому.— Спотикались і луччі од твого Сомка. Виговський, здається, добре сидів на гетьманському столі — от же Гадяцькі пункти і того зіпхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж із москалем по Гадяцьких пунктах торговатись. Коли б свого не проторговав! От Іван Мартипович ліпше видумав, що без торгу береться до гетьманства. Тим-то й цар його, кажуть, у великому пошанованню має.
— Іванцеві, бгате,— Черевань Гвинтовці,— нічого торговатись: він давно вже чортяці душу запродав, так йому тепер чи турок, чи православний — усе однаково. Ось побачиш, коли він од царя не перейде до турка!
Не ждав Гвинтопка од свого зятя такого одвіту. Нічого, однак же, не промовив. Буцім і не він, повів свого гостя оглядувати господарство. Там токи, повні збіжжя, там овечі кошари, там млини з ставами, там по лугу ходить табун коней; усього надбав собі Гвинтовка, на всю губу був пан. Дивовавсь, розглядаючи все те, Черевань: який то його шуряк учинивсь дука! А сам собі подумав: "У мене нема ні таких гаїв, ні таких широченних лугів, ні таких вешняків; да зате жоден міщанин київський не подивиться скоса на Хмарище; і поки стоятиме на магістраті башта з дзигарами, поти ніхто не скаже, що Черевань не по праву зайняв Хмарище. За готові лядські дукати купив я його в магістрата, і всяке знає, що за ті дукати збудовано магістратську башту".
ОгледІли, вернулись. Аж ось приїхав із Ніженя сотник, Гордій Костомара.
— Що ти, — каже, — тут, пане осауле, сидючи дома, робиш? Там у місті коїться лихо!
— Яке ж там у вас лихо? — питає повагом Гвинтовка.
— Міщане,— каже,— гуляють з козаками.
— Ну, бгатику,— озвавсь Черевань,— дай, боже, і повік такого лиха!
— Да підожди, добродію,— каже Костомара,— через що й як гуляють? Бивсь на шаблях молодий Доімонтовиченко з війтенком, да Домонтовиченко війтенка й одолів.
— Ну, так і амінь йому, дурню! — каже Гвинтовка.
— Амінь? Ні, ще сьому ділу не скоро скажуть амінь! Ось слухайте лиш. Міщане повикочували на улицю бочки з пивами, з медом, з горілкою, роблять війтенкові поминки на ввесь хрещений мир; так козацтво поскуплювалось, як бджоли до патоки, да загуло так, що аж слухати сумно. П'ють да лають усю городову старшину.
— Ну так що ж? Нехай собі лають,— каже Гвинтовка.
— Отак!.. А се як тобі здасться, що всі значні люде, що понаїжджали на раду у Ніжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по місту да буяють, як тії бугаї в череді,— хочуть двори ламати да грабовати старшину.
— А що ж ваш полковий суддя робить? — спитав Гвинтовка.
— А суддя й собі звонтпив, пане осауле. Страх хоть кого візьме. Коли б ще під сю заверюху, під сю чорну раду, якого лиха не зчинилось.
— Що буде, те й буде,— каже понуро Гвинтовка.
— І тобі отеє байдуже, добродію?
— А що ж би мені робити?
— На коня та гамовати козаків!
— Отака! Гамуй йому козаків, коли полковницький пірнач у судді!
— Да що по тому пірначеві! — каже Костомара.— Козаки судді і ухом не ведуть, а тебе і без пірнача послухають. Поїдьмо, бога ради, поїдьмо!
— Послухають, да не тепер,— каже Гвинтовка, моргнувши якось чудно бровами.— Буде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли пірнач не в мене, так я й не полковий старшина. Нехай там хоть догори ногами Ніжень перевернуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю.
— Еге-ге! — каже потиху сотник Костомара. — Так, мабуть, не брехня тому, що люде пронесли... Пане осауле полковий! Побійся бога! Мені здається, що ти щось недобре на нашого пана полковника компонуєш.
— Пане Гордію, сотнику! — каже, засміявшись, Гвинтовка.— Побійся бога. Мені здається, що ти щось недобре на нас із зятем компонуєш. Ось обід на столі, а ти розвів не знать яку розмову. Сідаймо лиш да підкріплімось, то чи не повеселішаємо.
Сів сотник Костомара обідати, да й страва йому в душу не йде. Пробовав то так, то сяк закидати одлалеки крючка, щоб вивідати, що в того Гвинтовки на думці, так той же не таківський: зараз і переверне його речі на жарти. Од'іхав назад до Ніженя ні з чим.
— Послухай, братику мій любий! — озвалась тоді Череваниха.— Як говорив ти з Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пішов.
— Ось лихо! — каже, обертаючи теє в жарт, Гвинтовка.— Чи не пристрів тебе, сестро, Костомара? У його, кажуть, ледачі очі: гляне на коня, завидуючи, то і коневі не минеться.
— Од пристріту, братику, я дала б собі раду; а од твоїх речей голова в мене завернулась.
— Бо не жіноче діло до них дослухатись! — сказав понуро Гвинтовка.
—У такому, братику, великому случаю, як оця рада, що громада, те й баба. Не перебивала я ваших речей козацьких заобідом; а зоставшись на самоті, не во гнів тобі, скажу, що мені чогось страшно зробилось. Ми ж ізмалечку, брате, навчені закону божого... Душа в чоловіка одна, що в козака, що в жінки: занапастивши її, другої не добудеш...
— Що то значить жити під самим Києвом! — перебив її Гвинтовка.— Зараз і видно чернечу науку. А в нас у Ніжені так жінок розумні люде учать: жіноча річ коло припічка!
Да й вийшов із світлиці.
Стало вечоріти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказує й сей, що бачив у Романовського Куті. Череваниха ж із Лесею вжахнулись і поблідли на виду, да й Черевань понурив голову, а Гвинтовка, слухаючи, тілько всміхається. Дивиться Череваниха на брата і не йме очам своїм віри: що звідусюди надіходять непотішнії вісті, усяке тривожиться, сумує, а йому про все байдуже, йому мов у казці кажуть про тих зрадливих запорожців да про тії чвари.
Чом же отеє,— тепер спитаюсь я,— чом отеє Петро і Леся не зійдуться і поговорять? То було таки хоть і стереглись одне одного, да все-таки й повітаються й погуторять де про що, як брат із сестрою, а тепер бояться й очей звести одне на одного. Е, шкода й питати! Єсть у них у обох якась думка, тайна, невимовна. Раді б вони ту думку задавити, як гадюку-спокусницю, а тим часом проти волі голублять її в серці. Тим-то вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного.
Засумовала дуже Череваниха, а Черевань, дивлячись на неї, й собі, мабуть, щось пораховав; смутний сидів за вечерею, смутний устав і з-за столу. Тілько княгиня не змінила своєї постави: як та плакуча береза, що клонить і в дощ, і в погоду зелені віти додолу, так і вона,— чи хто сміється, чи хто плаче, у неї з серця не сходить туга.
На другий день, скоро повставали да повмивались Петро з Череванем, як ось іде козак од Гвинтовки.
— Казав пан — надівайте білі сорочки та жупани-лудани, бо сьогодні буде рада; а пані прислала вам по новій стьожці до ковніра. Уже тут і бояре царськії, і Сомко, і наш полковник з старшиною.
Здивовавсь Петро і звелів зараз собі коня сідлати.
А Черевань мірковав про стьожку, що княгиня прислала: "Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрічку в ковнірі носити, а се вже, мабуть, польська мода. Дармо, надінемо й польську: однаково вже тепер на Вкраїні все почалось вести [ся] по-лядськи".
Коні були вже посідлані. Сіли козаки і поїхали спішно. Василь Нсвольник за своїм паном. Гвинтовка, обернувшись, тілько сказав:
— Гляди ж, сестро,— ти в мене тепер господиня,— щоб доволі було всячини на вечерю: бо я вернусь із ради не без гостей.
Виїхали на узліссє, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбільш чернь мужики. Мужики ж і міщане валять купами, а козацтво йде лавою під місто. А під містом розіп'ято царський намет і московське військо з боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лівого Сомкове військо виступає. Тілько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледіти. Хіба по корогвах можна було розпізнати, де запорожці, а де городові. У запорожців на білих корогвах тілько червоні хрести, а в городових орли і всяке мальованнє з золотом. Гомін чинивсь по полю скрізь такий, мов підступає орда. Одно конем їде, друге піхом; той у кармазинах, а тії в личаках та в семрягах. Поперед себе звелів Гвинтовка їхати чотирьом козакам, а то б і не протовпивсь до намету.
— Дорогу, дорогу пану осаулу ніженському! — кричать козаки.
— Е, се князь наш! — гукне один у личаковому кунтуші.— Тривай лиш, недовго верховодитимеш! А другий зупинив його:
— Не дуже,— каже,— гукай супроти сього пана: я дещо чув про його од запорожців.
— Що ж ти чув?
— Чув таке, що не дуже гукай на його, от що! Се ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи проміж людом, чує Петро таку розмову:
— Як ти думаєш? Чия візьме?
— А чия ж, як не Івана Мартиновича!
— Е, постривай лиш! Он у Сомка, кажуть, в обозі доволі гармат і чорного проса; є чим у вічі заглянути; а він-то не таківський, щоб оддав доброхіть булаву з бунчуком.
— Будуть наші й гармати, як біг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в кармазинах, того й за стіл не посадять.
Проїхали ще трохи.
— Чи правда бак,— питає один бурлака в другого,— що вчора ховали війтенка? А той йому
— А як же? Похорони простяглись через увесь Ніжень, од Біляківки до Козирівки. Зроду ніхто таких похорон не зазнає.
Знов зупинивсь поїзд: зустрів Гвинтовка знайомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Іванця, як вони зустрілись у князя Гагіна. Князь іще раннім ранком зазвав козацьку старшину на пораду, і там-то було послухати, як привітав Іванець Сомка!
— О, Іванець — собака! — каже, знизивши голос, Гвинтовка.— Як уїсться в кого, то вже свого докаже. Як же зложили бути раді? По-нашому?
— Авжеж!
— І Сомко згодивсь?
— Згодивсь поневолі. Тілько бач: Брюховецький, по уговору, пішо і без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, шатно і при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по його рада станеться.
Гвинтовка тілько засміявсь.
— Нехай,— каже,— б'є на здоров'є! Роз'їхались. Гляне Петро, аж і коваль якийсь тут вештається з молотом на плечах.
— Ти запорозька сторона, Остапе? — питає в його вівчар з ціпком.
— Щоб вони,— каже,— виздихали тобі всі до одного, тії запорожці!
— Як! За що се?
— За що? Є за що!.. Гм! Сказано — не вір жінці, як чужому собаці!
— Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жінок липнути?
— Еге! Ти ще не знаєш сих пройдисвітів! Се, коли хочеш знати, самі паливоди!
— Йо?
— І не йо! Учора зазвали мене до коша, буцім і добрі. "Ось там се да те треба нам перековати, а в нас такого дотепного коваля й зроду не було",— та й давай мене поштувати. Я ж там п'ю та бенкетую, а вони в мене в господі лихо коять. Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено.
— Та то тобі на похміллє так іздалось, брате.
— Іздалось! — аж крикнув коваль.— А це ж як тобі здасться? Питаю в Івася: "З ким же ви, синку, без мене вечеряли?" А вона, сука, вже й перехоплює: "З богом, скажи, Йвасю, з богом!" А дитина, звісно, мале, лукавства не знає, поглянуло на неї та й питає: "Хіба ж, мамо, то бог, що в червонім жупані?"
Проїхали й мимо сих. Що ближче к царському намету, то все трудніш було пробиратись. Коло намету б'ють у бубни, а тут проміж народом ходять окличники да все кричать: "У раду! У раду! У раду!" Хоть народ і без окличників звідусюди мов плав пливе. А найбільш преться того мужицтва.
— Ну, вже, брате,— каже інший,— з порожніми кишенями до жінок не вернемось! А другий, сміючись:
— Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани кармазинах, які тиляги під золотом та під сріблом понадівали! Аж хрястить! Усе наше буде!
— Та й коло крамних комор руки погріємо! Казали запорожці, що все порівну між миром поділять.
Гляне Петро, аж тут між мужиками тиснеться й Тарас Сурмач.
— І ти,— каже,— отеє супротив Сомка й панотця? А той:
— Спасибі вельможному пану Сомкові! Спасибі й твоєму панотцеві! Ви звикли обирати гетьмана тілько козацькими голосами, а тепер і наш міщанський речник чогось на раді стоїть! — да й потяг далі.
Ось уїжджають наші у саме колесо віщове. Узяли козаки од їх коні. Тут уже були самі козаки, так зараз і дали Гвинтовці дорогу, а за Гвинтовкою й Петро з Череванем пробравсь. Інші, зустрівшись, тисли Гвинтовку за руку. Він тілько, всміхаючись, кланявсь.
Гляне Петро, аж поміж старшиною козацькою тілько дене-де видно у комірі червону стрічку: усе повипускали голубії. Ошибло його страхом: тут щось недобре скомпоновано!
І Черевань щось помірковав. Обернувсь до Василя Невольника:
— От, бгате Василю, яка тут чудна мода завелась на стьожки! У нас червоні, а тут — дивись — усе блакитні!
А той похитав головою да тілько:
— Ох, боже правий, боже правий! Пробравсь Гвинтовка у саму перву лаву, між полковники, сотники да осаули, судді полкові да обознії з хорунжими. Тут і писарі стояли з каламарями й білим папером. Посеред колеса,— а колесо одзначили таке, що з одного краю до другого ледві можна було що почути, якби перекликнутися,— так посеред колеса стояв стіл під турецьким килимом. На столі лежала булава Брюховецького з бунчуком і корогвою. Сам Брюховецький стояв у голубому жупані перед своїх запорожців. Тут уже він був не той, що в Романовському Куті: позирав гордо, по-гетьманськи, і тілько всміхавсь, узявшись у боки.
Але ось крізь царський намет увійшов і Сомко з своєю старшиною — усі в панцирах і мисюрках, з шаблями й келепами, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжі і бунчукові військову корогов і бунчук. Два тимпанники стали перед його з срібними бубнами.
"Гордий, пишний і розумом високий гетьман! — подумав Петро.— Да на кого ти опираєшся, коли б ти тілько відав! Диявол давно вже одлучив од тебе вірнії душі!.. По тонкій кризі ступаєш ти на свого ворога... Жаль мені тебе, золота голово, хоть ти й перепинив мені дорогу!"
Так думав Шраменко, стоячи позад Гвинтовки. А кругом радного колеса крик і гомін такий, мов Чорне море грає. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховці:
— Положи й ти булаву! Положи бунчук і корогов, переяславський крамарю!
Сомко звелів ударити своїм тимпанникам у срібні бубни. Ущухнув трохи галас. Він тоді голосом чистим і поважним, мов у золоту трубу, протрубив:
— Не положу! Нехай скажуть мені мої підручники (і поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранців, я не знаю, звідки ви втерлись між козацьке лицарство!
Боже! Як схопиться ґвалт! Інші вже совались із колеса наперед, щоб зчинити бой; бо січовики, хоть прийшли й без оружжя, як сказав їм князь, да припасли по кийку під полою. Може б, без бучі й не обійшлось, да сивії діди, батьки січовії, стоючи перед братчиків, зупинили.
— Стійте,— кажуть,— діти, стійте, ладу ждіте! А з боку Сомкового старий Шрам, стоючи у первій лаві, поглянув на обидва боки, на своєї сторони старшину, да й каже:
— Бачте, діти, з ким нам довелось важитись за гетьманство! Чи достойні ж сі буї вепри дніпровії, щоб траістовать з ними по-людськи? Шаблею ми з ними розправимось! Шаблею та гарматами протверезимо сих п'яниць нікчемних!
Петро хотів би пробратись до панотця. Знав добре, що тут без лиха не минеться, так хотів заздалегідь пристати до невеличкої купки вірних, що стояли круг старого Шрама з червоними стрічками. Да вже не можна було тепер жодним побитом протиснутись. А круг його стоять усе чіі окаяннії зрадці у блакитних стьожках дд в голубих жупанах і вже, не боючись, голосно розмовляють.
— Ну, брате,— каже один,— дождали ми свого пращника; будемо панами на Вкраїні! Нехай усяке козака знає!
— Над ким же ми пануватимем,— питає друїий,— коли всяка душа буде рівна?
— Хто тобі сказав?
— А як же? Он, бач, тепер між козацькою старшиною бовваніють, наче гриби в траві, товстопикії бурі омістри од міщан. А он пороззявляли роти на раду і мужицькі виборнії.
— Ге-ге-ге! Не знаєш же ти Івана Мартиновича. Я не таке чув, гуляючи вчора з його джурою. "Один,— каже,— тому час, що батько в плахті. Нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволі з їх буде й греблі гатити. Буде кому пановати на Вкраїні і без мугирів. Івану Мартиновичу аби козацтво пригорнути до свого боку".
Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить із царського намету боярин, князь Гагін, з думними дяками. У руках царська грамота. Його підручники несуть царську корогов козацькому війську, кармазин, оксамит, соболі од царя у подарунок старшині з гетьманом. Усі посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптовані золотом, виложені жемчугом сап'янці. Поклонились обом гетьманам і козацтву на всі чотири сторони. Усі втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порівнялись сивії патли, підняв грамоту високо — два дяки йому руки піддержували — і почав вичитовати царське ім'я. Як ось, позад брюховців, сільська голота, не чуючи нічого, що читають, почала гукати:
— Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!
А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати:
— Сомка, Сомка гетьманом!
І по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тоді й передні бачать, що всі байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманів — усе ближче, все ближче, аж поки дійшло до самої первої лави.
— Брюховецького!
— Сомка!
— Не діжде свиноізд над нами гетьмановати!
— Не діжде крамар козацтвом орудовати!
— Так от же тобі!
— Візьми ж і ти од мене!
І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою.
— Стійте, стійте лавою! — крикне Сомко на своїх.— Даймо шаблями їм одвіт!
Хто ж виймає шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричучи:
— Не наша сила, не наша сила! До табору! Втійкаймо до табору!
А запорожці схопили Іванця за руки да вже й на стіл саджають, і булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись.
— Гетьман, гетьман Іван Мартинович! — кричать на все горло.
— Діти! — крикне на своїх старий Шрам.— Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Іванця к нечистій матері!
І кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовців, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злії оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть і б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву.
Оглянеться Сомко, аж при йому тілько зо жменю старшини.
— Ей,— каже,— годі! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самі запорожці. Іванець, махаючи булавою, кричить:
— Бийте, небожата, крамаря! Шапку червїнців під добру руку!
Тоді Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тісно, плечем поуз плече, да назад до намету. А інші там же поклали голови. За намегом стояли їх коні. Може б, і тут не влизнули, да московське військо, що прийшло з Гагіним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожців.
Тим часом Черевань усе скрикував Сомка гетьманом.
— Що се ти, вражий сину, репетуєш, стоючи між нашими? — крикну гь на йою запорожці.
— А що ж,— каже,— бгатці? Я свою зятя на всякому місті оберу іетьманом.
— Еге! — закричав отаман.— Се крамарів тесть! Бийте його, кабанячу тушу!
Тут деякі поточились до Череваня, і, може б, там йому й капут був, да Василь Невольник пізнав ватажка.
— Пугу-пугу! — закричав, — пугу. Головешка! Гаврило! Хіба не пізнав Василя Невольника? Не чіпай сього пана: він на моїх руках!
— Еге! Ось де зійшлись! — каже той, пізнавши Василя.— Угамуйтесь, братчики,— каже до своїх,— багацько нам тепер роботи й без його.
Да й поперлись до столу, б'ючи всякого, хто не з блакитною стрічкою.
А Гвинтовка тим часом, сівши на коня, проїхав сюди-туди, піднявши вгору срібний пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на пірначі пов'язана широка блакитна стьожка.
— Гей,— каже,— козаки, непорожні голови! Хто не забув держатись за гвинтовку, до мене! За мною! — да й поїхав з ради до табору, держучи високо над головою пірнач із блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли.
Козацтво ж просте, реєстрове собі, а старшина, значні козаки — собі. Хто оддалеки забачить срібний пірнач, так і прилучається до боку ніженського осаула. Поки переїхав поле до Сомкового табору, назбиравсь за ним такий поїзд, як і за гетьманом. Сомко ж із своєю купою на конях прибуває у табір до полку Переяславського, а Гвинтовка до полку Ніженського.
Покликне Сомко на своїх козаків:
— До шику! До лави! Пушкарі, ришгуйге іармати! Піхота з пищаллю поміж гарматами, а комонник по крилах!
Поїхали генеральнії старшини з полковою старшиною по всіх полках, по всіх сотнях шиковати до бою військо. Сомко, увесь палаючи, поблискує поміж лавами своїм срібним панциром. Одна в його думка — ударити на Іванців табор, розметати, як полову, тії гайдамацькі купи, силою вирвати бунчук і булаву в харцизяки, коли не стало ні розуму, ні правди на Вкраїні!
Іще ж не пошиковала старшина полків, іще не крикнув він рушай, а вже полк Ніженський з табору й рушив.
— Е, Васюта не звик слухати старших! — каже Сомко.— Ну, дармо, нехай б'є первий, а ми підопремо його.
Коли ж прибігає сам Васюта конем:
— Біда, пане гетьмане! Отепер ми посіли!
— Що? Як?
— Отепер то в нас кобила порох поїла! Не я вже полковник ніженський, а Гвинтовка! Дивись, як пірначем над козаками посвічує!
За Васютою біжать деякі й з старшини ніженської. Сотник Костомара кричить:
— Пропала справа! Без Ніженського полку, як без руки правиці!
Іще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити, як ось козаки, підскочивши до війська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви да одвернули, да зараз і почали вози своїх старшин жаковати — тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомківці теж заворушились.
— Якого,— кажуть,— чорта чекатимеш, поки нас візьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом? — да, похапавши кожна сотня корогви, і собі рушили на поклон Брюховецькому.
Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг з старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Іванець там од князя царські дари приймає. Круг Іванця Вуяхевич і інші значні сомківці з запорожцями.
— Га-га! — крикнув клятий на радощах.— От яка рибка в сак ускочила!
А Сомко, нічого не слухаючи, до князя:
— Що се ти, князю, дієш? Хіба на те послав тебе цар на Вкраїну, щоб ти потакав запорозьким бунтам?
А князь стоїть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим ґвалтом поміж військом. У Московщині він зроду такої хуги не бачив.
А Сомко:
— Нащо ж ти й військо з Москви на наш хліб привів, коли воно стоїть, не ворухнеться? Не доведе вас до добра така політика, щоб меншого на старшого підпирати? Давай мені свою воєводську палицю — я одіб'ю твоїми стрільцями голоту од табору!
Князь тілько переступав з ноги на ногу.
Як тут гукне Брюховецький:
— Властю моєю гетьманською бороню тобі, князю, втручатись у наші справи! Козаки самі собі судді: два з третім, що хотя роблять. А візьміть, небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника!
— Так нема ніде правди? — каже Сомко.— Ні в своїх, ні в чужих? А Іванець:
— Єсть правда, пане Сомко, і вона тебе покарала за твою гордость! Візьміть його, братчики, та забийте в кайдани.
— Пане гетьмане! — каже вірна старшина, обступивши Сомка.— Лучче нам положити усім отут голови, ніж оддати тебе ворогу на наругу!
Заплакав тоді Сомко, поглянувши на своє товариство.
— Братці мої,— каже,— милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! — і кинув об землю свою шаблю.
Усі круг його теж покидали свої шаблі. Щиро заплакали вірні козаки.
— Боже правосудний! — кажуть.— Нехай же наші сльози упадуть на голову нашому ворогу!
Дуже звеселивсь тоді Брюховецький. Зараз ізвелів Сомка, Васюту і всю їх вірну старшину взяти за сторожу, а Вуяхевичу — на Москву листи писати, що ось нібито Сомко з своїми підручниками на царя козацтво бунтує, Гадяцькії пункти ознаймує людям, радючи царського величества одступати. А князь Гагін собі компонує, як би тих нещасних іще більш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, взявши од Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає. Тим часом повів новою гетьмана з старшиною в соборну ніженську церкву до царської присяги. А вийшовши з церкви, гетьман запросив князя з послами до себе на обід, у двір до бурмистра Колодія. Там міщане наготовили бучний бенкет Брюховецькому з старшиною.
XV
Одчепившись ото Черевань од запорожців, насилу оддихавсь, щоб промовити слово.
— Бгате Василю!—каже.—Давай мені боржій коня! Нехай їй біс, сій раді! От не в добру годину знесло мене з тим божевільним Шрамом!
Пішов Василь Невольник за кіньми, так куди! Заверюха кругом така, що не второпає, куди і йти. Так як скіпка на воді крутиться, попавши на чорторий, так він ворочавсь між тим ярмарком. А тут іще добре й не знає, де поставили коней Гвинтовчині козаки; так наждавсь Черевань уволю. Скрізь народ товпиться; під боки його штовхають; неборак тілько сопе!
— Де оце в нечистого мій Василь занапастивсь?.. Бгатику,— каже до Петра,— не кидай же хоч ти мене!.. Ой, коли б мені добратись живому та здоровому до Хмарища! Нехай тоді радує собі хто хоче!
Як же ото огласили запорожці Брюховецького гетьманом, то зараз і порідшало трохи на раді. Перш ото Гвинтовка одвів своїх підручників; потім і другі сомківці рушили до табору. Тілько запорожці іграли круг гетьманського столу, як злії оси круг свого гнізда, да простий люд селюки гули по всьому полю, що тії трутні.
З півгодини ще не знали селяне, що між козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у місто, тоді по всьому полю чернь загукала:
— Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в достатку!
— Що ж, братища? — кажуть інші. — Рушаймо панським добром ділитись! Повне місто тепер панства.
— Е, ще буде час у місті погуляти! — одвітують другі.— А он козацтво Сомків табор рабує. Дурна Сомкова старшина понабирала з собою самих кармазинів повні вози.
— Ну, хто куди любля! Усюди є об віщо погріти руки!
І от — одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди: половина люду до міста повалила, а половина чкурнула до Сомкового табору. По полю пооставались тілько гуляки, що на радощах понаймали музики да й водяться з ними купами, танцюючи.
Чудно було Петрові да й Череваневі дивитись на тії музики та гопаки у такий смутний час, що плакати б усім треба, а не веселитись. Коли ж валить, мов тії хвилі, люд от табору; а назустріч йому купа селян од міста.
— Куди ви? — питаються.
— А ви куди?
— Ми до Сомкового табору.
— А ми до міста. Там, кажуть, є пожива!
— Є, чорта з два!
— Як?
— Так, що не пускають! Московська сторожа не пускає нашого брата в місто.
— Шкода ж і до табору! Козаки самі там пораються, а нашому брату дають оглоблею по гамалику!
— Що ж оце? Дак це нас козаки, мабуть, убрали в шори?
— Трохи чи не так, як Виговський Москву! Як ось надбігають іще новії купи.
— Біда! — кричать.— Пропала справа! Чи чули, що кажуть запорозькі братчики?
— А що ж вони там кажуть?
— От що! Посунулись деякі з наших через городи, стали поратись коло панських дворів, дак братчики їх киями. "Убирайтесь,— кажуть,— ік нечистій матері, мужва невмивана!" — та й виперли за місто. Наші почали були пручатись: "Ми ж тепер усі рівні!" — "Ось ми вас,— кажуть,— порівняємо батогами! Ховайтесь, вражі діти, заздалегідь по запічках, поки не здобулись лихої години!"
— Еге! Дак отака нам дяка! — закричали тоді привідці (у кожної купи був свій ватажок).— Стійте ж, братці! Коли ми помогли кому злізти на гетьманський стіл, дак зуміємо і зі столу зопхнути! Куптесь у полки, кричіть "у раду!" Визвольмо Сомка та Васюїу з неволі: тії за нас уступляться!
Заворушився люд, заюмонів, піднявсь по всьому полю галас. Тілько нічого з того не вийшло Інші, по-мірковавши, кажуть:
— Ні, вже, мабуть, шкода перемішувати тісто, вийнявши з печі! Яке посадили, таке і спечеться. Буде з нас і того, що потанцьовали днів зо два з запорожцями.
А другі:
— Шкода, шкода! Козацтво тепер стоятиме усі в одно; полатають нам боки, та з тим і додому вернемось. Втікаймо лучче заздалегідь!
Тим часом деякі ведуть таку розмову:
— Я собі таки піймав із воза в таборі сало! Буде жінці та дітям до пилипівки!
— А я пшона мішок! Коли б хто поміг доперти до хутора.
— Ге! Що ваше сало та пшоно! — каже третій волоцюга.— Я он попав був жупан такий, що пари волів стоїть, та гаспедський козак дав келепом по руці так, що не рад би й шестирику! Тепер саме в косовицю доведеться попоноситись із рукою! І чарки горілки не заробиш. От тобі й рада!
— Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й ніг не поперебивали, мов кабанам у городі! — кажуть мужики.— Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіде, що не послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнити чорною радою!
І почав чорний люд розходитись. Замовкли й музики, затихли й скоки, і веселі юпаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що нічою гаразд веселитись.
Як ось почали розїжджатись із Ніженя й шляхта, державці що були понаїжджали під час тієї ради. Інший привіз і жінку, й дочку, така-то була думка, що тепер з'їхалось з усієї Гетьманщини лицарство, так чи не пошле бог пари. Аж тут не весіллє вийшло. Як почаіла по дворах поратись військова голота з запорожцями, то рад був інший, що з душею з міста вихопивсь. Інший же вихопивсь, а другий там і голову положив, обороняючи свою худобу і сім'ю; а дочок шляхетських і старшинських козаки собі за жінок силою інших похапали.
Кому ж пощастило улизнути за царину, тії, як од собак, мусили од запорозької голоти одбиватись. Отеє іде значний чоловік у кованому возі да й шаблю держить голу або рушницю при плечі. Слуги ідуть кінно округ воза. А за ним низовці, охляп на міщанських конях, женуться, як шуляки. Хоть стріляй, хоть рубай, лізуть наче скажені. Боронить, боронить пана з сім'єю челядь, да як звалять одного-другого запорожці з коня, так хто оставсь — урозтіч! А вони, окаяннії, коней зупиняють, у колесах спиці рубають, вози перевертають, панів із кармазину і з саєти обдирають. По полю не один віз з покаліченими кіньми валяється, не одна вдова плаче по мужові, не один бідаха, конаючи в крові, тужить, що не поліг під Берестечком. А там скрізь порозламувані скрині; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух із перин, наче сніг, летить по вітру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали. Черевань, дивлячись, аж іздригається. Довелось би і йому таке лихо, якби не блакитна стрічка в ковнірі.
Се ж одні так бідовали, а другі давали таки добру одсіч харцизякам. Інші догадались викидати із возів одежу: знімали з себе жупани-лудани, блаватаси й єдамашки да кидали під ноги запорожцям, аби їх неситу заздрість зупинити. А запорожець підхопить, ткне під себе да знов навздогін.
— Ей, люде добрі! — кричать інші селянам, що, мов тороплені овечки, блукають по полю.— Рятуйте нас, а то й вам те буде!
То люде й оступлять, і оступлять кругом віз, бо вже взнали, що за хижеє птаство тії братчики. А як которий ув'яжеться за возом, то й самого косою або засмаленим колякою огріють, що тут і зов'ється ледащо. Інші значнії люде, старшина й шляхта, поскидавши кармазини, повдягались у семряги і між простим людом додому піхом пробирались. Тоді-то мужики до панів, кого знали, що добрий пан, почали знов горнутись і до господи його з під Ніженя проводжати; а пани почали раховати, як би не зовсім попустити Україну низовцям на поталу.
Дивиться Черевань, аж і Тарас Сурмач їде возом із Ніженя. Запорожці його, у личаковім кунтуші, не займають. На возі з ним іще півдесятка міщан. Побачивши Сурмач Череваня:
— Ге-ге! — крикне.— Отак наші поживились!
— А що там, бгате?
— Та що! Під'їхали нас братчики так, що тілько ушима стрепенули!
— Що ж вони вам, бгате?
— Та що! Зараз у бурмистра Колодія кубки, коновки срібні, ковші, що позносили з усього міста міщане, із столу порозхватували. Став бурмистер їх докоряти, злодіяками, розбишаками взивати, дак і самого трохи не вбили: "Не взивай козака злодієм! Тепер,— кажуть,— минулось: се моє, а се твоє,— усе тепер обще! Своє добро, а не чуже розібрали братчики по кишенях!" Отакії! Ще ж це не все. Тут одні в бурмистра бенкетують, а там голота розповзлась по місту та давай коло крамних комор поратись. Усе з комор по-розволікали. Кинулись міщане жалітись до гетьмана, дак той сміється: "Ви ж хіба,— каже,— вражі сини, не знаєте, що ми тепер усі як рідні брати? Усе в нас тепер укупі!.." Так-то підійшли нас оманою січові братчики! Я оце з своїми бурмистрами забравсь та швидш додому, щоб і в Києві в нас не похазяйствовали низові добродії.
— Бгатці! — каже Черевань.— У прокляту годину виїхали ми з дому! Коли б у мене тут не дочка та не жінка, то й я сів би з вами та й убравсь із сього пекла.
— Рятуй же їх боржій, добродію,— каже Сурмач,— бо вже я чув що гетьман просватав твою дочку в дядька Гвинювки за свого писаря!
— Чорта з два просватає! — гукнув тут, як із бочки, чийсь товстий голос.
Гляне Черевань, аж їде Кирило Тур, а за ним з десяток — товарисгва верхи.
— Черга з два,— каже,— просватає! Уже кому що, а Чсреванівна моя буде. Нехай же не дурно буде мене за неї бито киями!
— Кирило! — гукнув на нього Шраменко. — Кирило Тур, чи чуєш? А той йому, ідучи:
— Ні, не чую. Який я Тур? Хіба не бачиш, як тепер усе на світі попереверталось! Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на семряги, а семряги на кармазини. Увесь світ перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тілько Тур зостався Туром? Зови мене або бугаєм абощо, тілько не Туром.
— Да годі, бога ради! — каже Петро.— Чи тепер же до вигадок? Скажи на милость богу, невже ти знов вернувсь до своєї думки?
— Себто про Череванівну закидаєш? — у одвіт йому Кирило Тур.— А чому ж не вернутись? Сомка твого вже біс ізлизав — не бійсь, не викрутиться з запорозьких лап! Дак кому ж більш, як не Кирилу Турові, достанеться Череванівна? Може, думаєш, тобі зоставлю? Найшов дурня!
І помчавсь із своєю ватагою к Гвинтовчиному хутору.
Оставсь Петро, як остуджений. А Черевань собі стоїть, мов сон йому сниться. Тарас Сурмач давно вже од'їхав. Як ось — Василь Невольник з кіньми. Упав Петро на коня і полинув за запорожцями; як тут йому назустріч старий Шрам.
— Куди се ти мчишся, синку?
— Тату! Знов запорожці хочуть ухопити Череванівну!
— Покинь тепер усіх Череванівен, синку! — каже понуро Шрам. — Нехай хапають кого хотя. Рушай за мною; нам тут нема більш діла: закльовала ворона нашого сокола!
Нічого й казати Петрові. Поїхав за панотцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, надвоє розрізано!
Аж ось гукає Черевань:
— Бгатику! Постривай, дай хоч подивитись на тебе. Зупинився Шрам.
— Де се ти, бгате, був у сю заверюху?
— Що про те питати, чого не вернеш? — каже Шрам,— Прощай, нам ніколи.
— Та постривай-бо! Куди ж ви оце? Ну, бгате, от я й на раді з тобою був, бодай ніхто вже не діждав так радувати! Що ж із того вийшло? Тілько боки потрутили та один розбишака трохи не вколошкав. Що ж мені ще звелиш чинити?
— Шкода вже тепер нашої праці, брате Михайле! — каже Шрам.— їдь собі з богом до Хмарища. Скажуть, мабуть, швидко й усі амінь.
— А не будеш же мене більш узивати Барабашем? — питає Черевань.
— Ні,— каже Шрам.—Барабашів тепер повна Україна.
— Їй-богу, бгате, я кричав "Сомка!" так, що трохи не луснув! Ох, у нещасливу годину, бгате, ми виїхали з Хмарища! Як то моя Леся почує про сю раду? Підождіть же! Куди ж оце ви, бгатці?
— Куди ми ідемо,— одвітує Шрам,— там тобі не бувати.
— Та, по правді сказавши, бгате, я й не хочу. Добре й під Ніженем огрілись. Ось до якого часу блукаю не обідавши. А бідолаха Сомко! Що то він тепер?
— Ну, їдь же собі обідати,— каже Шрам,— нам ніколи. Прощай!
— Прощайте й ви, бгатці! Та заїздіть, упоравшись, у Хмарище: вдаримо, може, ще раз лихом об землю.
— Ні, вже! — одвітує Шрам.— Тепер про нас хіба тілько почуєш. Прощай навіки!
Да й обнялись обоє перш із Череванем, а потім і з Василем Невольником. Петро щиро стиснув Череваня, прощаючись; а той, мов догадавсь, да й каже:
— Ой бгатику! Чи не лучче б було, якби ми не ганялись за гетьманами?
З тим і роз'їхались. Шрам повернув на Козелецький шлях; Черевань із Василем Невольником вернувсь до своякового хутора. Василь Невольник утирав рукавом сльози.