Розділ 9
Чорногорець одразу побіг до Тура, а дівчина до Петра. Леся забула про сором, накрила хусткою рану, а сама пригорнулася до нього і плаче. Вона б віддала своє життя, тільки б козака від смерті врятувати.
Шрам заспокоїв дівчину, сказав, що сльозами рани не вилікувати. Сомко кинувся рятувати запорожця і промовив, що краще взагалі не одружуватися, ніж бачити товариша в такому стані. Шрам відмовив до гетьмана, щоб той покинув Тура подихати. Сомко відповів, що наречену він собі ще зможе знайти, а такого товариша – ні. Леся почула ці слова і її серце від гетьмана назавжди відвернулося. Шрам мовчав, але про себе подумав, що його син кров'ю стікає, а Сомкові все одно. Та гетьману не було байдуже: після Тура він підбіг до Петра, питав у полковника, чи є надія. Шрам відмовив понуро, щоб Сомко за запорожцем наглядав, а в його сина є батько. Петра поклали у рясу, яку натягнули між коней.
Сомко вже хотів і Тура туди віднести, але раптом з'явилися два городових козака. Вони вимагали, щоб їм дозволили відвести пораненого та самим вилікувати, бо не можна покинути запорожця серед чужинців. Не встиг ніхто і слова промовити, як вони його схопили та помчали на конях, а Чорногор слідом за ними.
Петра везли дуже обережно. Сомко все голубив Лесю, говорив їй лагідні слова, проте дівчина не була цьому рада. Ось вже вони наближались до подвір'я, вийшла Череваниха, яка була дуже щасливою побачити Лесю, а разом з нею Василь Невольник. Шрам привітав жінку та грізно промовив, щоб вона подивилися, якого лиха наробила її донька. Череваниха погодилась з цим і наполягала, аби відвести молодого козака на Хмарище, де вона зможе його поставити на ноги. Вони домовилися, а Черевань почав запрошувати усіх присутніх до себе на хутір.
Череваниха з донькою поїхали першими, аби встигнути дома навести лад. Леся в дорозі постійно розповідала матері про сутичку двох козаків. Вдома дівчина турбувалися про Петра: постелила йому ліжко, прикрасила свіжими квітами кімнату, завісила вікна гарними хустинками. Черевань з гостями тільки їли та пили, а Леся в в цей час варила зілля та піклувалась про козака разом з Василем Невольником.
Петро крізь марево бачив, як Леся все дивилися на нього і гадала, чи прийшов він до тями. Хоч хлопець і був слабкий тілом, проте його серце раділо такій турботі. Завдяки Лесі козак поступово одужував. Усі раділи цьому, а особливо Шрам. Тільки Леся сумувала від того, що мусить пов'язати своє життя з гетьманом, якому військова справа понад усе. Вирішила дівчина, що підкориться долі і нікому не скаже про свої почуття. Леся намагалася усіляко уникати зустрічей з хлопцем і він це помітив. Петро запропонував їй бути йому другом, наче сестра, на що та відповіла, ніби краще взагалі не бачитись. Обом було важко та смутно на душі. Сомко навіть не переживав за це, а Шрамові з Череванем взагалі було байдуже.
Петро вже став на ноги. Сомкові прийшла звістка, що царські воєводи прибудуть до Переяслава. Гетьман мав швидко їхати з хутора, аби прийняти гостей. У Шрама була на думці тільки генеральна рада, у Череванихи – весілля, а в її чоловіка – бенкет. Вони вирішили, щоб Черевань з Лесею їхали в Ніжин до Гвинтовки, а полковник з сином до Сомка, аби після прийому відгуляти весілля, на якому вони зможуть закликати старшину до походу проти Павла Тетері. Нарешті Вкраїна отримала шанс об'єднатися.
Як тільки вони виїхали за Броварський бір, то побачили гінця – переяславського сотника. Сомко відчув, що новини будуть погані. Іван Юско розповів, що "зіньковський, миргородський і полтавський" полковники перейшли на сторону Івана Брюховецького, який володіє тепер великою частиної території і заручився підтримкою царя.
Сомко хотів зібрати військо та помститись зрадникам. Шрам відказав, що це поганий план, бо тоді замість боротьби проти Тетері, вона відбудеться проти козацьких полків. Тоді він порадив, аби Сомко їхав у Переяслав та написав усім полковникам, аби вони відкрили очі та побачили, яким насправді є Брюховецький. А Шрам тим часом разом із Череванем поїдутьу Ніжин до Васюти та пригорнуть його на сторону Сомка, а тоді і всі за ними двома підуть.
Вони попрощались та поїхали з тягарем на душі та смутком у серці. Шрам все роздумував у дорозі, що вся козацька боротьба, яка тривала стільки років, може так просто закінчитись.
Раптом попереду почувся шум: поряд з дорогою працювали косарі, а один із них напився і потрапив під колеса Василю Невольнику. Натовп почав галасувати та ображати козаків. Один з косарів навіть підкрався до карети з сокирою. Шрам заспокоїв їх мудрим словом та рясою панотця.
Та такі халепи траплялися з подорожніми аж поки не приїхали до Ніжина: усюди говорили про чорну раду. Люди згадували часи Богдана Хмельницького, як їм тоді добре жилося: і земля була, і господарство, і козаки зі шляхтою не влаштовували свавілля.
Шрам послухав ці балачки і промовив до народу, що це Іван Брюховецький підбурює їх, аби вони згадали старі образи. А потім він скличе чорну раду і гетьманом зробиться. Та не зможе Брюховецький своє отримати, бо вони його переможуть.
Розділ 10
Наступного дня подорожні вже приїхали до хутора Гвинтовки. Шрам спитав у дружини місцевого коваля, чи вдома осавул. Жінка відповіла, що він у хаті святкує з запорожцями. Шрам здивувався, на що ковалева дружина відповіла, що "запорожці тепер перші люде в світі". Шрам розлютився і пішов геть.
Наздоганяючи своїх, Шрам зустрів Божого чоловіка, який розповів, що він у Ніжині опинився через прощальників, які попросили вилікувати їх курінного, за що пообіцяли грошей дати, а вони йому потрібні для викупу невільників. Потім чоловік додав, що це той самий запорожець, з яким Петро бився. Шрама це розлютило, а той відповів, що для нього усі люди рівні, а у сварки він не втручається. Божий чоловік почав розпитувати полковника, як себе почуває Петро і чому він до Ніжина навідався. Шрам відповів, що син разом із ним приїхав, проте ще слабкий, а в місто він приїхав до Васюти. Божий чоловік відказав, що той поїхав у Батурин на раду, але Гвинтовка вдома. Після цих слів він попрощався з полковником і пішов.
Шрам вже був біля воріт Гвинтовки. Дім виглядав дуже заможно: висока стеля, прикрашені візерунками вікна, а зверху на даху височів півень. Все виглядало по-панськи, що і обурило Шрама. Гвинтовка саме повертався з полювання, а козаки трубили у роги, ніби він великий поміщик. Чоловік привітав свою сестру та інших гостей. Гвинтовка покликав свою дружину Настусю познайомитися: "молода і хороша, тілько бліднолика пані". Вона привіталася з гостями, але всі помітили, що якесь горе турбує господиню. Та як тільки побачила вона ридван (карету), то закричала і знепритомніла. Усі засмутилися, тільки Черевань сміявся, бо здогадався в чому справа. Цей ридван здобули під Зборовом. Князя, який в ньому сидів, татари відправили у Крим, а дитину козаки на конях затоптали. Господарка прийшла до тями, їй допомогли піднятися. Почувши слова Череваня, жінка аж застогнала. Гвинтовка почав лаятись на дружину, що вона зовсім забула, де її місце. Черевань погодився, що полячка не краща партія для козака, після чого вони зайшли в дім.
Гвинтовка все жалівся гостям, що народ не поважає городову старшину, навіть шапки не знімають при зустрічі. Шрам спитав чоловіка, на чиєму він боці. Той відповів, що на гетьманському. Полковник тоді відказав, що ходять чутки, ніби він з запорожцями зв’язався та бенкетує з ними. Гвинтовка відповів, що такому пану, як він, не гоже з челяддю справи мати. Потім він зазирнув у вікно та наказав прибрати личаків (міщан) з подвір'я. Череваня і Шрама обурила така поведінка, адже не по-козацьки було проганяти християн з порога. Тоді полковник порівняв Гвинтовку з Яремою Вишневецьким. Той від таких слів почервонів, але потім сказав, що якби Шрам не був панотцем, то цю суперечку вони вирішили б на шаблях.
Потім Гвинтовка покликав свою дружину, розповідав гостям, як він її покозачив і наказав жінці нести вечерю. Він хотів довести Шраму, що Настя хоч і княгиня, проте для нього вона завжди залишиться "служебкою". Господиня була змушена, наче рабиня, слухатися грізного чоловіка. Гвинтовка сказав своїй сестрі, щоб вона відпочивала і не турбувалася ні про що, бо сьогодні їм слугує польська княгиня. Череваниха відмовила, що Насті треба перепочити і скуштувати свяченої води, бо через втрату свідомості вона погано виглядає. Гвинтовка сказав, що нічого страшного з нею не трапиться, а якщо він накаже, то вона і посміхатися почне.
На душі в бідної жінки висів тягар. Вона вже звикла, що чоловік її зневажає, а тому більше не плаче. Гвинтовка наказав нести частування для гостей, а вона, подавши запіканку, мусила сама її спершу скуштувати, аби всі переконалися, що їжа не отруєна. Жінка була змушена відплачуватись за ворожнечу, що історично склалася між двома народами.
Череваниха спитала, чи молиться дівчина по-їхньому. Той голосно відповів, що католичку за жінку не взяв би. Що в дружини на серці йому все одно, але в церкву ходить православну. Тоді наказав Насті перехреститись перед гостями. Чераваниха та Леся не могли на це дивитися, адже жаль їм було дівчину.
Як тільки Шрам благословив їжу, почулося привітання запорозьких пугачів. Гвинтовка зашарівся, а потім був змушений впустити гостей за стіл. Це був кошовий отаман Пугач з декількома міщанами. Шрам перепитав у Гвинтовки, чи справді він із запорожцями не знається. Той відповів, що часи змінилися і треба з усіма находити спільну мову. Шрам розчарувався у товаришеві та засмутився.
Гвинтовка запросив Пугача за стіл, проте той відмовився, оскільки не хотів сидіти поряд з крадієм. Отаман продовжив, що міщани жалілися, ніби він забрав їхніх волів за те, що вони в міському гаю наламали собі хмизу. Гвинтовка почав наполягати, що ця територія належить йому. Після суперечок пан сказав, що вони позабирали собі землі, коли козаки на війні були. У розмову втрутився Пугач, який сказав, що хоч міщани і забирали собі землі, проте зараз козаки ще більше свавілля чинять, а тому Гвинтовка має повернути волів. Він не погодився і знову почав доводити, що це його гай. Пугач розсердився і сказав селянам не витрачати на нього час, а волів обов'язково повернуть. Гвинтовка побоявся помсти, а тому погодився віддати вкрадене, а отамана знову запросив за стіл. Той відмовився і пішов разом з міщанами.
Гвинтовці було незручно перед Шрамом і він почав зриватися на дружину. Йому не подобались її страви, він гримав на неї, а княгиня тільки тремтіла від страху. Коли вона перекинула келих, то Гвинтовка штовхнув її і та впала. Чоловік наказ прибрати "погань".
Шрам і Черевань були сумними, нічого не казали. Врешті-решт, увечері полковник розповів господарю, що вранці поїде в Батурин, а Петра залишає в нього. Після цього вони розійшлися відпочивати.
Розділ 11
Петро рано встав і побачив, що батькового коня вже не було. Хлопцю було сумно, адже переживав він за своє втрачене кохання. Одна справа, коли б дівчина його не любила та за іншого заміж виходила, а так вона кохає його. Петро так хвилювався, що і сонце йому перестало бути милим. Можливо, хтось інший і переступив би через те, що вона з іншим заручена та гайнув би з нею світ заочі. Та Петрові було страшно й подумати про таке. Він вирішив, що після смерті батька піде на Запорожжя, а зараз буде уникати Лесі і боротися з почуттями наодинці.
Хлопець захотів прогулятися і дійшов до якогось хутора. Він вже планував повернути та повертатись додому, та раптом побачив Кирила Тура під руку з чорнявою дівчиною. Петро неймовірно зрадів зустрічі, а недавню сутичку навіть не згадав. Кирило Тур був також щасливим побачити хлопця. Він почав розповідати, як його ледве вилікували. Якісь люди про нього турбувалися, а потім привезли сюди, до хати матері. Тут Божий чоловік за допомогою пісень посприяв одужанню козака.
Тур також розповів, що його побратим Чорногорець чекає чорної ради. Запорожці з Іваном Мартиновичем планують на ній відновити справедливість. Петро не міг оговтатись від таких слів. Спочатку він хотів побігти та все розповісти батькові, коли згадав, що його немає вдома. Потім він почав переживати за Лесю, яка могла постраждати в козацьких сутичках чи просто вдруге бути викраденою запорожцем. Петро натякнув Турові за дівчину, на що той відповів, що він вже давно забув про неї. Хлопцю стало аж легше на серці і він повеселішав.
Петро спитав, куди це Тур йшов. Той відповів, що сестра з матір'ю не вірять, що він одужав, тож козак хотів осідлати коня та гайнути по полю, аби їм продемонструвати свою силу. Потім запорожець запросив хлопця на сніданок.
Тур привів Петра в дім та позайомив з ненькою. Він сказав, що це той козак, якого разом з ним під Києвом поранили, аби мати не віднеслась вороже до хлопця. На думку Тура, жінки ніколи не зрозуміють, як одного дня чоловіки можуть битися, а на другий разом бенкетувати. Мати частувала гостя найкращими стравами. Вона дуже любила сина, постійно нарікала на Січ, яка його забирає. Тура ображали такі слова і він відказав, що Бог козаків створив не для жінок.
Раптом почулося за вікном козацьке привітання. Жінки злякалися, а Тур лиш відповів, що це прийшли за ним. Коли відчинилися двері, то увійшов Пугач з чурою та сказав йому прощатися з жінками. Мати почала благати гостя, щоб він не залишав її сиротою на старості. Пугач образливо називав Тура і сказав йому сідлати коня, аби той їхав відплачуватись за сором, який через нього пережило товариство. Мати від таких слів впала на землю і почала плакати в ногах у Пугача. Отаман грізно крикнув і сказав, що тепер козаки йому будуть за правосуддя.
Кирило Тур встав і весело промовив, що не можна так жінок лякати. Він запросив Пугача за стіл, а сам пішов одягатися та коня сідлати. Він пояснив матері, що це були звичайні козацькі жарти. Жінки не знали, чи вірити Кирилові Туру, проте заспокоїлись. Пугач грізно дивився на запорожця, але той наче не помічав цього. Поки чекав Кирила Тура, то сів млинці наминати.
Запорожець свистом погукав коня та зібрав зброю. Він заспівав пісню, аби розрадити неньку, проте це завдало ще більшої туги неньці. Сестра обняла матір і тільки спитала, як вони без запорожця жити будуть. А ненька від сліз і промовити нічого не змогла.
Кирило Тур, який одягнувся наче на весілля, почав заспокоювати жінок, побачивши їх сльози. Він був веселий і обіцяв повернутись. Пугач прискорив запорожця, а потім звернувся до Петра і спитав, хто він такий. Той назвав своє ім'я та прізвище, на що отаман відповів, що це він син того попа, що пхає носа не в свої справи. Петро більш за все хотів відповісти йому, проте через слабкість не зміг би тримати зброю в руках, а тому вважав за краще промовчати.
Пугач встав із-за столу і подякував за частування. Кирило Тур попрощався з жінками, яким здалося, що бачать його востаннє. Вони кинулись за запорожцем слідом, але той вже гайнув на своєму коні і лише крикнув, що повернеться, коли "виросте трава на помості".
Петро заспокоював жінок. Мати попросила козака, аби той поїхав до Романовського Кута і подивився, що там з її сином будуть робити, а потів передав їм вісточку. Петрові жаль стало неньку і він погодився. Жінки проводили його та благословили в дорогу.
Розділ 12
Романовський Кут знали всі у Ніжині, а особливо тепер, коли пресловутий Іван Мартинович був там кошовим.
Ще здалеку почув Петро галас, а коли під'їхав, то побачив, величезну кількість людей. Хлопцю стало сумно, адже він збагнув, що ця голота називає себе козаками. Поміж натовпу стояло багато бочок, напоїв та їжі. Це їм дав Іван Брюховецький. Усі тут робили, що заманеться і ніхто ні в кого не питав. Одні їжу готують, інші п'ють, але в очах кожного вбачалася божевільна радість. Козаки прославляли Брюховецького, який все це їм подарував. Грали там і кобзарі, співаючи різноманітні думи. Багато чого повидав Петро та найбільше його вразило те, що Брюховецького другим Богданом Хмельницьким називали.
Чим глибше у натовп йшов Петро, тим краще вдягнутими були козаки. Коли він наблизився до коша, то побачив охайно прибране місце, де не було ніяких припасів. Розкинулось там багато наметів і людей, які тільки оселедцями нагадували козаків.
Роздивлявся Петро усіх молодиків, аби не пропустити Тура. Раптом побачив він збоку чоловіка, за яким натовп йде і гукає: "Іван Мартинович!". Петро почав придивлятися. Він очікував побачити заможного пана у вишуканому одязі та коштовностях, який навіть дивитися не буде на простолюдинів. Та насправді ж Брюховецький був у скромній свитині та старих чоботах. Лише зброя вирізнялася вишуканістю, проте виглядала на ньому так, ніби чужа. Цей простий чоловік взагалі не виглядав по-гетьманськи. Обличчя Брюховецького було добрим, тільки очі дивакуваті. Ось таким був Іванець, що стільки лиха країні завдав.
Брюховецький почав промовляти до люду, що вони його діти і він хотів би усіх вишукано одягнути, проте і сам в лахміттях ходить. А вони йому у відповідь здоров'я бажали, казали, що все йому дадуть, тільки б він їх захистив. Брюховецький відказував, що це його борг перед козаками. Знову загув натовп, а гучніше за всіх кричав міщанин Тарас Сурмач (уже знайомий нам).
Народ говорив, що Брюховецький заради них "нужду приймає", тож вони зобов'язані обрати його гетьманом. Іван Мартинович відмовляв, що не про це він думає, а тільки як їм допомогти. Та булава потрібна йому через городову старшину, яка влаштувала так, що силу мають тільки пани. Сірома ще більш прославляла Брюховецького та проклинала кармазинів. А той продовжував, що всі знають, яким заможним він прийшов на Січ, проте все віддав заради процвітання Гетьманщини. Тепер і сам залишився ні з чим, та йому не було шкода, бо все пішло на користь "діткам". Натовп мало не крізь сльози кричав, що нагородить його за це. А Брюховецький все твердив, що йому нічого не треба, окрім злагоди в країні.
Петро рад був послухати Івана Мартиновича, аби дізнатися, на які ще хитрощі він спроможний, та нічого не було чутно через натовп. Тільки тепер хлопець зрозумів усю суть пройдисвіта: як він городову старшину зневажає та солодкі слова козакам говорить. Петро зажурився через це і навіть забув, чого прийшов. Аж раптом почувся звук бубнів і хтось з натовпу сказав, що зараз будуть Кирила Тура судити. Поспішив Петро та став так, аби йому було все видно. У першому ряду стояв Брюховецький з булавою, а хорунжі тримали інші клейноди. Поряд з ним стояла старшина, яка складалася з тих, хто через старість не міг в інший уряд потрапити.
Розпочав суд отаман Пугач. Він вийшов, віддав поклони натовпу та старшині та почав промовляти, що основою Запорожжя є давні звичаї. Ніхто з величних козаків не смів їх порушувати, але той, що стоїть поряд з ним наважився на це. Він зв’язався з жінками і осоромив своє товариство, тож необхідно порадитись та винести справедливе покарання. Натовп мовчав і чекав слова гетьмана. Брюховецький вийшов і сказав, аби судили діди, які більш мудрі та краще звичаї знають, адже він тільки для того тут, щоб волю народу виконувати. Ті запропонували побити Тура киями, з чим погодився і гетьман.
Кирила Тура прив'язали мотузкою до стовпа, але так, щоб він рукою міг дістати до горілки з медом (за давнім козацьким звичаєм). Кожен міг підійти та, випивши оковитої, вдарити винуватого. Рідко коли всі козаки залишались стояти на місці, тільки коли величний лицар перед ними був. Та Кирило Тур не останньою людиною на Січі був, та і не дуже завинив, проте треба було показати молодикам приклад. Вірний побратим Чорногор рятував Тура, бо ходячи навколо стовпа, одного проханням зупиняв, другому про послугу якусь нагадає, а на третього просто нагримає і той не ризикне підійти. Аж ось наближався Пугач, якого товариш винуватця навіть не намагався зупинити. Отаман так вдарив запорожця, що аж кістки було чутно, проте Тур навіть не зморщився. Петро, побачивши такий прочухан, зрозумів, що козак небагато таких витримає. Петро підійшов до хлопця і спитав, що передати його сестрі та неньці, а той лиш сумно заспівав.
До Тура наблизились чотири січових діда, які бачили, що молодики не хочуть його бити, тож його провчать вони. Козаки випили горілки і з усієї сили відлупцювали винуватця, та він витримав. Тур навіть жартував з побратимами. Петро ще раз повторив своє питання, на що козак відповів, аби хлопець передав, що він пропав, а майно його розділив: одну частину – сестрі та матері, другу – Київському братству, третю – відвезти на Чорну Гору. Богдан Чорногор просив Тура протриматися до обіду і тоді його знімуть. Поки Петро чекав, то побачив, що багато побратимів охороняють винуватця. Нарешті пробив час обіду і винуватця звільнили. Пугач підійшов до нього і ще раз присоромив, а Шраменко тільки дивувався скривавленій сорочці.
Петра як гостя запросили на обід. Пугач все хвалився тим, що новий гетьман до влади прийде і наведе лад. На обід здебільшого подавали рибу, посуд був дерев'яним, козаки сильно не напивалися. Тільки Тур намагався горілкою загасити свій біль. Після трапези Петро вже хотів повертатись додому, але запорожець його зупинив і попросив його дочекатися.
У дорозі Тур запропонував Петрові приєднатися до запорожців, а той відповів, що і сам не раз про це думав. А потім хлопець запитав побратима, чого він проти Сомка виступає. Тур розсміявся і сказав, що викрадення нареченої – це дрібниця для гетьмана, адже йому перш за все стоїть країна.
Коли приїхали до хати, то вибігли їм назустріч матір та сестра. Вони обидві не тямили себе від щастя і хотіли обняти козака, проте він віджартувався, що і так жінками пахне. Петро вже хотів іти додому, як Кирило Тур запросив його на чарку горілки. Запорожець багато пив, а потім впав на землю. Жінки злякалися, тільки Петро знав справжню причину. Він допоміг покласти чоловіка на ліжко, попрощався та пішов до хутора Гвинтовки, обдумуючи все те, що сьогодні трапилося.
Розділ 13
Тим часом паволоцький полковник поспішав щосили до Батурина. Він приїхав ще до світанку, тож його ніхто не побачив. Та раптом почувся йому гомін, що лунав із гаю.
Шрам побачив велику кількість людей, які щось між собою не поділили та просили панотця їх розсудити. Одні були зі зброєю (кармазини), а інші – міщани. Вони розповіли Шраму, що один хлопець, син війта, закохався у дівчину шляхетського стану, доньку пана Домонтовича. Міщанин посилав найкращих сватів до неї, проте її батько розлютувався та ображав гостей личаками.
Натовп хотів розв'язати суперечку за допомогою зброї, проте не могли вирішити: на пістолях чи на шаблях. Наречений мав стати на захист всього міщанства. Якщо б він переміг, то мав би дівчину за дружину взяти, а якби програв, то приніс би втіху кармазинам. Шрам розлютився і сказав, що країна важкі часи переживає, а вони між собою навіть не можуть спільної мови знайти, після чого помчав на коні геть.
Шрам заїхав відпочити до свого товариша сотника Білозерця у Борзні. Обидва були щасливі побачити один одного. Білозерець розповів про останні події, про те, що Васюта Золотаренко збирав раду у Батурині та під загрозою смерті примушував старшину присягнути йому як гетьману. Козаки йому говорили, щоб дав потримати булаву молодим та не виставляв Сомка перед Москвою зрадником. Продовжували, що запорожці його обманули і не будуть за нього, адже їх Іванець підкупив, а від Васюти їм тільки подарунки потрібні. Золотаренко засмутився, а старшина в цьому безладі його мало не вбила.
Раптом прийшов лист від Сомка із Ічні. Він написав Васюті, щоб він не губив Батьківщину. Сомко питав, чи не краще люду буде під його рукою, аніж під Іванцевою. Настав час козакам свою честь відстоювати. Сомко запросив усіх вірних йому збиратися в Ічні. Васюта разом із усією громадою поїхали із Батурина.
Шрам хотів стрімголов їхати до Ічні. Білозерець зупинив його, щоб він ще відпочив у нього. Та полковник відмовив, що йому все одно на втому, бо зараз доля України вирішується.
Вони виїхали з Борозни і побачили, як наближається їм назустріч гонець. Він доповів, що вся старшина присягнула Сомкові в церкві, а коли всі почули, що бояри в Ніжині, то гайнули туди. Подорожні повернули коней і поїхали на підтримку гетьману. Шрам із Білозерським зустріли Сомка та Васюту з військом. Гетьман підбадьорив полковника, розповів, що вірні йому полки вже йдуть до Ніжина під проводом Вуяховича. Шраму не сподобалось, що війська повів генеральний писар, бо про нього погана слава ходила. Сомко заспокоїв полковника і відповів, що писарю можна довіряти.
Щойно козаки в'їхали в місто, то побачили похоронну процесію, що перегородила їм шлях. Помер той самий хлопець, що у доньку Домонтовича закоханий був. Майже весь Ніжень зібрався похоронити війтенка, та не було жодного кармазина. Міщани були настільки сумні, що навіть голови не піднімали, тож і не побачили військо з гетьманом.
Приїхали козаки у табір. Там був повний безлад, усі галасували. Вуяхович їздив по табору і намагався вгамувати козаків образами, та цим ще більше розлютив козаків. Сомко, побачивши методи керування генерального писаря, відібрав бунчук і прогнав його геть. Коли по табору пішла чутка, що приїхав гетьман, то всі враз стихли, бо "Сомко-бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був лицар, да вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен".
Шрам попросив Сомка довірити бунчук йому, бо він краще впорається, ніж будь-хто. Гетьман мовчки віддав клейноду.
Шрам обійшов увесь табір і усюди поставив варту. Він не дозволяв собі ні на хвилинку відпочити. Тільки приставав до козаків, коли вони про чорну раду говорили. Шрам тоді розповідав їм і про Богдана Хмельницького, і притчі біблійні, аби громада схилила буйні душі. Можливо, так би полковник і весь табір втихомирив, та по його слідах ходив зрадник. Вуяхевич говорив козакам гіркі слова та підбурював на чорну раду.
Наступили ніч. Невідомо, чи спав Сомко, проте Шрам ні на хвилину не закрив очей. Голова його була сповнена тяжкими роздумами. Він ходив усю ніч та слідкував за порядком в таборі.
Розділ 14
А в домі Гвинтовки були свої негаразди. Жінки не могли знайти спільну мову з княгинею, бо вона була полячкою. А Черевань дивувався, як його товариш змінився. Гвинтовка раніше був щирим козаком, а тепер якийсь посуплений та злий.
Господар почав розпитувати товариша, як так трапилося, що Лесю із Сомком посватали. Черевань відповів, що донька його гідна і такого козака. Та Гвинтовка промовив, що вони поспішили і як би тепер в такі складні часи не потрапили в халепу. Черевань відповів, що це ворогам будуть непереливки, а не Сомкові. Гвинтовка застеріг, що і не такі гетьмани програвали і почав говорити про Брюховецького, що він добра людина і ні з ким за гетьманство не торгується. Черевань відповів на це, що Іванець вже давно продав душу дияволу. Гвинтовка не очікував почути такі слова від зятя. Він нічого не відповів і запропонував гостю оглянути господарство. Череваня вразило багатство Гвинтовки. Він подумав, що хоч не має такого майна, проте все нажив чесно. Черевань заплатив магістрату за свій хутір, а на його гроші збудували башту, яка і служить доказом його порядності.
Оглянувши околиці, вони повернулися та побачили, що наближається з Ніженя Гордій Костомара. Розповів сотник, що у місті щось лихе трапилось. Він продовжив, що козаки з міщанами гуляють разом на похоронах війтенка та городову старшину лають, все трощать. Гордій Костомара просив Гвинтовку допомогти навести лад, а той тільки відповів: "Моя хата скраю, я нічого не знаю". Після чого господар запросив сотника до столу на частування. Гордій Костомаров ще намагався вмовити Гвинтовки, але той лише віджартовувався, тож той і поїхав ні з чим.
Череваниха звернулася до брата, не по собі їй стало від його слів. Той знову жартував і сказав, що це не жіноча справа. Потім зауважив, що у Києві панни занадто багато собі дозволяють і вийшов з кімнати.
Настав вечір. Повернувся Петро та почав розповідати про побачене на Романовському Куті. Усім страшно стало від таких слів, та тільки Гвинтовка посміхався. Череваниха побачили це і здивувалася братовій байдужості. Петро з Лесею навіть не дивилися один на одного, а у самих на душі тягар висить. Черевані сиділи засмучені від почутого, а княгиня не проявляла жодних емоцій, бо вже звикла носити в серці тугу.
Наступного дня Гвинтовка послав козака до Петра та Череваня, який сказав одягати білі сорочки та жупани на раду. Гонець також передав від княгині стьожки. Петро здивувався почутому і почав коня сідлати. Хлопець все міркував, чому стьожки синього кольору, а не червоного, як прийнято в козаків. Потім вирішив, що така в ляхів мода та одягнув. Козаки разом з Василем Невольником поїхали, а сестрі Гвинтовка сказав наглядати за господарством.
Коли чоловіки виїхали на узлісся, то побачили багато черні. Було видно царський намет та бояр з військом. По обидва боки стояли Брюховецький та Сомко. Петро побачив, що майже всі козаки з блакитними стрічками, а червоних майже немає і збагнув, що щось лихе задумано.
Брюховецький був одягнутий у гарний блакитний жупан, а Сомко, наче в бій іде (весь у зброї). Обидва тримали в руках гетьманські клейноди. Петрові стало жаль, що його Сомко навіть не здогадується, що проти нього усіх налаштували.
Громада почала кричати, щоб Сомко віддав Богданову булаву. Той відповів, що не буде слухати таких голодранців і взагалі не розуміє, що вони тут роблять. Після цього натовп заревів та хотів чинити бійку, хоча ні в кого зброї не було (за наказом царя).
Поряд із Сомком стояв старий Шрам. Петрові понад усе хотілося зараз підбігти до батька. Та не зміг він пробратися поближче, але почув поряд із собою, як не соромлячись два козака з блакитними смужками розмовляли. Виявляється, що Брюховецький брехав громаді про те, що всіх рівними зробить, а сам своїх побратимів обіцяв паннами зробити та владою наділити.
Раптом голосно загуділи сурми – виходив з намету князь Гагін. Він почав читати грамоту, але голота з задніх рядів почала викрикувати, що хоче Брюховецьокого гетьманом, а їй у відповідь інші козаки кричали, що бажають Сомка та почали битись. Запорожці схопили Іванця та посадили на стіл, при цьому вручивши всі клейноди. Шрам наказав скидати його й Сомка туди відвести. Запорожці почули це та вчинили бійку, переломили бунчук і вихопили Богданову булаву.
Побачив тоді Сомко зі старшиною, що самі вони залишилися. Не було іншого виходу, як тікати. Тоді царське військо пропустило їх та захистило від скаженого натовпу. Череваня мало не вбили козаки у тій сутичці.
Сомко приїхав до Переяславського полку, аби разом із ним вдарити по Іванцю. Ще не дав гетьман команду, як Ніженський полк рушив із табору. Тоді прибіг Васюта і сказав, що тепер не він полковник, а Гвинтовка, який пірначем розмахував серед натовпу. Не встиг Сомко оговтатись від новини, як побачив, що зрадило його ще кілька полків, які поїхали на поклон до Іванця.
Зрозумів Сомко, що самому йому не впоратись і поїхав до царя. У наметі він побачив, як Брюховецький від Гагіна подарунки приймає, а коло них Вуяхевич в’ється. Звернувся Сомко до царя, а той не знав що робити, бо вже з Іванцем домовився. Брюховецький наказав схопити противника. Вірна старшина сказала, що не віддасть Сомка ворогу. Та козак відповів, що його життя не має значення, бо Україна зараз погибає. Від цих слів заплакав разом із старшиною.
Брюховецький зрадів своїй перемозі. Він наказав схопити Сомка, Васюту та їх прибічників, а Вуяхевичу сказав, щоб написав лист московському царю, ніби вони проти нього бунтували. Після цього повів Іван Мартинович своїх побратимів до ніжинської церкви для присяги, а потім разом із князем та послами бенкетував у бурмистра Колодія, де міщани приготували частування.
Розділ 15
Черевань ледве втік від запорожців завдяки Василю Невольнику. Він попросив Петра не кидати його та мріяв скоріше повернутися додому на Хмарище.
Після оголошення Брюховецького гетьманом людей на площі поменшало. Через ґвалт, що відбувався на раді, селяни ще півгодини не знали, що між козаками відбувалося. Та після чернь почала радіти та прославляти Брюховецького. Оскільки варта не пустила селян до міста, то вони вирішили пограбувати табір Сомка, та їх прогнали запорожці, які вже там були. Козаки почали їх бити киями, тоді і зрозуміла чернь, що її обдурили. Вирішили йти додому, поки їх зовсім не повбивали. Соромно стало черні з'являтися в селі, бо чорною радою дражнити будуть. Швидко перестали грати й музики, бо всім було вже ясно, що радіти нема чому.
Роз'їжджалася і шляхта, службовці, які з родинами приїхали в Ніжень з надією знайти гарних наречених для доньок. Та запорожці тільки грабували панів, а дівчат насильно забирали. Аби врятуватись, шляхта мала переодягатись в просту одежу і так вибиратися з Ніжина. Так зробив і Черевань.
Михайло побачив, що і Тарас Сурмач їде на возі з ради. Запорожці його не чіпали, бо він виглядав як звичайний міщанин. Коли Сурмач побачив Череваня, то почав жалітися. Він розповідав, як позабирали собі козаки дорогий посуд, який міщани принесли не бенкет для гетьмана. Бурмистер показав своє невдоволення такому порядку, та йому відповіли, що все тепер спільне. Тоді Сурмач хутко вирішив додому їхати, щоб і господарство козаки собі не присвоїли.
Черевань сказав чоловікові, що і сам хотів би на хутір повернутись, проте дружина із донькою в Ніжині залишились. Сурмач порадив швидше рятувати їх, бо він чув, що Брюховецький засватав Лесю за свого писаря. Батько не міг оговтатись від такої новини.
Раптом побачив Черевань, що їде Кирило Тур зі своїми братчиками. Запорожець вигукнув, що ніхто тепер не засватає Лесю, бо його киями через неї били, тож вона тепер належить йому. Петро почав озивати козака, а той ніби не чув. Тоді відповів, щоб не називав його Туром, бо весь світ з ніг на голову перевернувся, тож і він не мусить залишатися таким, як був. А оскільки Сомко зараз невідомо де, то Череванівна тепер стане його дружиною і просто так він її не віддасть.
Після цих слів запорожець гайнув до хутора Гвинтовки.
Щойно хотів Петро помчати на коні та рятувати кохану, як побачив батька. Шрам сказав, що не до Череванів зараз і треба рушати. Петрові нічого не залишалося і він поїхав з батьком. Його серце розділилось навпіл від туги. Шрам сказав Череваню, що всі їхні старання були даремними і порадив товаришу повертатися до Хмарища. Той запитав у полковника, чи не буде він тоді його дражнити Барабашем. Шрам відповів відмовою і додав, що тепер таких повна країна.
Полковник не сказав Череваню, куди вони їдуть і на який час. Промовив тільки, що це їх остання зустріч. Тоді Шраменки обнялися спочатку з Череванем, а потім з Василем Невольником. Петро потиснув руку Михайлові, а той лише промовив, що краще б вони не бігли за гетьманами.
Козаки роз'їхалися: Шрам звернув на Козелецький шлях, а Черевань з Невольником повернулися до хутора.
Розділ 16
У цей час Іван Мартинович святкував свою перемогу в Ніжині. Біля нього за бенкетним столом сиділи дяки та князь Гагін, якого Брюховецький також обдурив. Через золото такого "диявола" поважити почали, а щира душа мусить помирати. Князь з Брюховецьким гуляли, пили вино. Усюди сиділи і городові козаки, які зрадили славетного Сомка. Навіть вони зрозуміли, якого лиха наробили і сумно їм стало на душі. Князь здивувався, що на такому святі вони не радіють. Гагін на рівні з іншими запорожцями забирав міщанське майно, а після обіду пішов.
Брюховецький провів Гагіна, та біля воріт до нього підійшли двоє січових діди, які вели якогось сіромаху. Виявилося, що він був коханцем ковалихи, яка біля хутора Гвинтовки живе. Уже давно вони здогадувались, що той у гречку стрибає, а тут і спіймали на гарячому. Гетьман запитав, як вони думають його покарати. Діди відповіли, що поб’ють киями, ще дужче за Кирила Тура. Усі чекали, що на це скаже Брюховецький, а той лиш глянув хитро та наказав скликати раду.
Окличники почали по базару ходити та гукати козаків, а довбиш бив у бубни. Коли зібралось їх достатньо, то змайстрували судне колесо, січові діди стали в першому ряді і чекали слів гетьмана. Брюховецький хотів почути, що скажуть старійшини, але як тільки вийшов Пугач, то він наказав вдарити в бубни та сам узяв слово. Гетьман сказав, що неправильно бити козака через те, що він стрибнув у гречку, бо так нікого з побратимів не залишиться. Запорожці почали кричати, що він має рацію. Брюховецький спитав, що про це думають діди. Ті понурили голови і навіть не знали, що відповісти. Тоді Пугач промовив, що хоч вони і зробили його гетьманом, та не дадуть, щоб він так керував, знехтувавши звичаями та думкою поважних козаків. Брюховецький крикнув, що тут йому не Січ, щоб він так з гетьманом розмовляв. Тоді діди нагадали йому, як він обіцяв, що запорожці будуть судити в Гетьманщині по звичаям. Гетьман відповів, що він все сказане виконав, адже тепер зробив він своїх побратимів сотниками й полковниками, які тепер будуть правосуддя чинити, а бити за дурницю "діточок" він не дозволить. Січових дідів така відповідь дуже обурила, адже він знехтував основою Запорожжя і Пугач почав закликати козаків розходитися по куренях, проте був здивований, коли усі залишилися на місцях. Прокляв тоді батько козаків, та пішов разом з іншими дідами. Та Іванець тільки цього і добивався.
Брюховецький посміявся з козаками, сказав їм веселитись, а сам вирішив відпочити у своєму замку. Він так йшов, що ніби от-от впаде, а низовики тільки сміялися, що він перепрацював або ж просто напився. Та насправді гетьман поринув у роздуми: як же Сомка на той світ відправити. Тоді він хитро почав до Петра Сердюка промовляти, чи бачив він колись, щоб миша з’їла людину. Козак не сприйняв серйозно ці слова і подумав, що гетьман сильно втомився на раді. Брюховецький погодився і додав, що він служить Запорожжю, та тільки хто б йому таку зробив таку послугу. Козак відповів, що вони усі ладні за нього голови покласти. Тоді Брюховецький почав говорити за сон, в якому ніби пацюк Сомкові голову відкусив. Іван Мартинович просив Петра Сердюка розтлумачити, що він означає, тоді б гетьман йому віддячив. Козак збагнув, що мається на увазі. Тоді Брюховецький дістав свій перстень і сказав, що віддасть його тій людині, яка перетвориться на мишу та вб'є Сомка. Петро Сердюк образився на такі слова, бо ніхто з козаків на такий злочин не погодиться і порадив гетьманові виспатись, щоб він міг тверезо мислити.
Залишився Брюховецький один у кімнаті. Він все ходив по вітальні і розміркував щодо вбивства Сомка та чому він не може зробити це сам.
Розділ 17
Все ходив по кімнаті Іванець, роздумуючи про вбивство Сомка. Раптом зайшов вартовий та сповістив, що до нього прийшов чоловік, який хоче йому щось серйозне розповісти. Гетьман дозволив і побачив, як до кімнати увійшов якийсь дивак: на голові кабеняк, одягнутий у велику за розміром семрягу, а на спині був горб. Брюховецький злякався і тривожно спитав у гостя, хто він такий. Чоловік відповів, що він той, хто йому потрібен. Іванець не міг отямитись від почутого і почав допитуватись у гостя, чого той прийшов. Чоловік відповів, що гетьману треба, аби Сомка вбили, поки він не втік із в’язниці, тож він зможе це зробити. Брюховецький здивувався, звідки гість дізнався про сон та його плани. Гетьман наказав чоловікові показати обличчя. Гість зняв з себе кабеняк і Іванець побачив перед собою Кирила Тура.
Гетьман спитав у козака про причини такого бажання, адже вони з Сомком товаришували. Той відповів, що хоче помститись за Лесю та за те, що його киями побили через нього. Вислухавши запорожця, гетьман дав йому перстень, завдяки якому він зможе потрапити у будь-які двері. Це була саме та каблучка, яку Богдан Хмельницький зняв з Барабаша, а потім подарував Іванцю на пам’ять. Гетьман провів гостя, а той йому на прощання сказав, що скоро його сон збудеться.
Кирило Тур знову одягнувся, наче опудало, аби його ніхто не впізнав. Вже ввечері дійшов він до Сомкової в'язниці. Запорожця пропустили у глиб, коли той показав вартовим свій перстень. Він сказав, що хоче сповідати Сомка. Тоді порадив вартовому піти, бо він може почути те, що не повинен. Чоловік знав, що гість має на увазі, а тому без нарікань погодився. Тур попросив не входити до світанку.
Кирило Тур увійшов та зачинив двері. Він побачив Сомка, який був прикутий залізним ланцюгом до стіни. Гетьман був одягнутий в лахміття, а його тіло все побите та у шрамах. Тільки виднілася на ньому сорочка, подарована Лесею, бо козаки посоромились її зняти. Кирило Тур наблизився до в'язня та приставив ніж. Сомко не злякався і сказав, щоб козак робив свою справу, але він навіть не застогне від болю – не принесе кату такого задоволення.
Кирило Тур зняв своє лахміття і показався в'язню. Той не міг повірити своїм очам, він гадав, що це мара. Запорожець почав сміятися, а потім сказав, що він тут для того, аби визволити його. Сомко мав би обмінятися з Туром одягом, а на вулиці його вже чекають Шраменки, які їздили рятувати Паволоч від Павла Тетері. Тепер усі дізналися, який насправді Іванець, тож за Сомком підуть усі. Гетьман лиш похмуро відповів, що достатньо вже крові по Вкраїні пролилось, тож він не буде знов протиставляти козаків. Брюховецький міцно тримає булаву, а щоб її забрати треба всю країну втягувати. І все це тільки заради того, щоб гетьманом стала інша людина. Тур відказав, що не булави люди хочуть, а щоб правда взяла верх. Сомко відповів, що так буде завжди, проте для цього треба народу горе пережити – інакше не розуміють.
Тур почав вмовляти гетьмана, аби він пішов за ним. Той запитав, як вони це зроблять. Запорожець сказав, що кайдани є чим зняти, а потім Сомко поїде, а він залишиться тут. В'язень поцікавився, як Тур планує потім втекти. Той відповів, що сам розбереться, та Сомко відмовився, бо не хотів знов жертвувати чужим життям. Навіть після вмовлянь гетьман залишився непохитним.
Тоді козаки почали прощатися і обидва плакали. Коли запорожець виходив, то залишив свою одежу, аби вартові побачили, що не кат приходив, а Кирило Тур товариша навідати. Козак тільки кинув на прощання Сомкові подушку, щоб йому було зручніше лежати. Сумно було Кирилові їхати до Шрама.
Тим часом полковник не міг дочекатись гетьмана. Як тільки побачив, що Тур без Сомка повертається, то не міг і слова промовити. Розповів запорожець Шраму, що трапилося.
Розпрощалися на тому, що Тур знову їхав Лесю викрадати, а Шраменки "на смерть" у Паволоч. Петро тільки шепнув Кирилові, щоб він передав дівчині, що він її навіть на тім світі не забуде. Козаки роз'їхалися, а Кирило Тур все сміявся над почуттями хлопця.
Розділ 18
Після останніх подій Шраму довелося поїхати в Паволоч та здатися Тетері, щоб він залишив у спокої місто. Після того, як полковнику відрубали голову (через підняття бунту), то гетьман заспокоївся. Того ж року відтяли голову Сомкові та Васюті. За це Іванець поплатився власним життям (був вбитий за наказом Дорошенка). Хоч Сомка та Шрама немає в живих, проте вічною буде слава про цих сміливих козаків.
Петро справив батькові похорони та сильно журився. Він вирішив не залишатися в Паволочі. Петро планував піти на Запорожжя, навіть майно розпродав, та усі його думки були під Києвом і одного разу він опинився біля Хмарища. Ворота були відчинені, виднівся занедбаний сад, кругом ні душі. Петро вже подумав, що не повернулися Черевані до своєї домівки. Та раптом почув ніжний спів. Він стрімголов побіг у хату і побачив у пекарні Лесю з Череванихою. Жінка почала обнімати та цілувати хлопця, а Леся навіть не ворухнулася. Тоді Петро сам підійшов до неї та привітався, наче з сестрою. Ще довго вони разом плакали, сміялись та розпитували один одного про останні події.
Ось прийшов і Черевань. Він не міг отямитись від щастя, обнімав та цілував хлопця. Коли всі трохи заспокоїлися, то Петро розповів новини. Усі Черевані плакали, коли дізналися про долю Шрама. Тоді Петро став розпитувати, як їм вдалося до Хмарища живими дістатися.
Черевані почали розповідати, як Гвинтовка все Лесю за Вуяхевича сватав. Та несподівано приїхав Кирило Тур, показав йому печатку та наказав віддати Череванів йому, аби відвести до гетьмана в Гадяч. Вони стали благати запорожця, щоб він не губив їх, а він навіть не дивився в їхній бік. А потім козак розповів, що везе їх до Хмарища. Ті зраділи, говорили Турові приємні слова, а той лиш відповів, що коли на Лесі одружиться, тоді і подякують. Черевані враз засмутилися, але коли приїхали на хутір, то запорожець сказав, що не потрібна йому дівчина, бо від жінок лише негаразди. Після частування на Хмарищі він поїхав на Чорну Гору, покинувши вдома сестру та матір (проте залишив їм грошей).
Перед обідом прийшли Божий чоловік та Василь Невольник, які були безмежно раді бачити Шраменка.
Петро залишився у Череванів, наче в своїй родині. Через деякий час почали вже думати про весілля з Лесею. Усе лихе минуло, наче страшний сон.
Офіційне джерело https://www.ukrlib.com.ua