Чорна рада (стислий переказ)
Пантелеймон Куліш
Розділ 1
Весною 1663 року з Білгородського шляху до Києва їхали двоє вершників. "Один був молодий собi козак, збройний, як до вiйни; другий по одежi i по сивiй бородi, сказать би, пiп, а по шаблюцi пiд рясою, по пiстолях за поясом i по довгих шрамах на виду – старий "козарлюга"".
Не доїжджаючи до Києва, звернули та поїхали гаєм до Хмарища, хутора Череваня. "…Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан iз козацтва, що збагатилось за десятилiтню вiйну з ляхами".
Наступив вечір. Лагідно світило сонце, усюди співали пташки, "все кругом наче усміхалося", проте подорожні були сумні.
Вони вже були на місці. Хутір був сповнений гаями та оточений річкою. Ворота були непрості та нагадували ті, що зазвичай захищають фортецю.
Вершники під'їхали до брами і почали стукати по ній шаблями. Спочатку була тиша, проте невдовзі почувся кашель і хтось почав гримати на гостей, бо вони приїхали невідомо звідки та ще й ламають ворота. Це був Василь Невольник. Після того, як чоловік почув голос старшого подорожнього, паволоцького Шрама, то негайно відчинив двері й кинувся цілувати в коліно полковника та розхвалювати його сина – Петруся: "Орел, а не козак!". І додав, що якби прибуло до Кермана хоча б два човна таких козаків, як хлопець, то не був би він у полоні так довго.
"…Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний… невеличкий, похилий, очі йому позападали.. а губи якось покривились… У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, та й те на йому було мов позичене".
Шрам попросив провести їх до пана, який на думку полковника, був скоріше за все на пасіці, відсторонений від усіх. Василь Невольник погодився, що Черевань дуже любить бджіл, проте від людей він не відцурався, а хутір постійно сповнений гостями. Після цього дідусь провів їх на пасіку.
Що ж це був за чоловік, що був і попом, і полковником одночасно? Шрам був сином паволоцього попа Чепурного, навчався в Київській братський школі і сам майже став служителем. Проте чловік разом з іншими козаками піднявся на повстання під проводом Остряниці, бо дуже хвилювався за долю країни та церкви. У Польщі тоді був повний безлад: старости робили те, що заманеться, жовніри вимагали їжу та напої від жителів й ґвалтували жінок. Тим часом католики поширювали Берестейську унію, що фактично знищувала православ'я. Жалітися було нікому, адже й короля тримали під контролем. Реєстровці, яких тільки шість тисяч залишилось, служили на старшину. Захисти народ могли тільки запорозькі козаки, які не підпорядковувалися нікому. Звідти і були такі гетьмани, як Тарас Трясило, Яків Остряниця, Павлюк.
Ненадовго підіймався народ під їх керівництвом. "Ляхи з недоляшками" негайно згасили це полум'я повстання. Не змогли тільки нічого зробити, коли в боротьбу вступив батько Богдан Хмельницький. Як вони не старалися, проте народ все кидав і йшов за гетьманом. Саме "розлилась козацька слава по всій Україні".
За час від Остряниці до національно-визвольної війни Шрам сидів зимовником у степу на Низу, одружившись на турецькій бранці; проповідував слово Бoже, покращував воєнні навички. У боротьбі з ляхами заробив пошрамоване обличчя, після чого і отримав своє прізвище.
Наче короткі свята, промайнули роки Хмельнищини. Шрамові сини виросли і допомагали батьку в походах. Під Смоленським померло двоє, залишився живим тільки Петро. Шрам невдовзі покинув військову справу і присвятив своє життя служінню Богу.
Та знову Вкраїна переживала нещасливі часи, адже "гетьманською булавою почали гратись, мов цiпком". Лилась кров через Івана Виговського, навіженого Юрася Хмельницього та Тетері. Коли помер полковник, який після Шрама заступив, то зібралась рада для обрання нового. Тоді вийшов піп та промовив такі слова, що після цього загула громада, панотцю вручили клейноди і назначили його на посаду. Павло Тетеря не був в захваті від такого рішення ради, проте нічого не міг зробити та прислав універсал. І гетьман, і полковник позаочі ненавидили один одного.
Шрам думав, як налагодити життя на Вкраїні. Тоді сказав усім, що захворів, передав осавулові Гулаку свої повноваження і поїхав ніби на хутір відпочити.
Розділ 2
Увійшовши до пасіки, Шрам почув звук бандури. Тоді Василь Невольник пояснив, що це найславетніший кобзар серед козаків – Божий чоловік. Він та Черевань сиділи разом під липою. Божий чоловік був сліпим старцем: "Темний вiн був на очi, а ходив без проводиря; у латанiй свитинi i без чобiт, а грошей носив повнi кишенi". Він викупляв людей з полону. Також Божий чоловік славився тим, що міг лікувати хвороби чи молитвами, чи своїми піснями – невідомо.
Божий чоловік почав співати сумну думу про смерть Богдана Хмельницького. Зазвичай козаки проливали сльози від неї, проте Черевань тільки гладив живіт. Щоки в нього були схожі на кавуни, бо він завжди щиро сміявся.
Полковник споглядав на них, стоячи за деревом. Хоч він багато років не бачив Череваня, проте відмітив, що він майже не змінився, проте лисина стала більш помітною. У Божого чоловіка була сива борода аж до пояса. Коли він співав, то голос його міг довести до плачу, а сам він дивився вгору, ніби бачив те, що інші не можуть.
Нарешті Шрам вийшов із-за дерева, Черевань схопився та побіг до нього. Він поцілував полковника, наче брата і почав розпитувати про мету візиту, нечітко промовляючи слова (бо картавив). Божий чоловік також зрадів зустрічі. Шрам розповів, що збирається в Київ на прощу і спитав у кобзаря, як він тут опинився і куди збирається. Той відповів, що в нього одна мета в цьому світі – викупляти з полону.
До розмови приєднався Василь Невольник і почав дякувати старця за те, що допоміг йому вибратись з неволі, після того, як три роки він пробув на каторзі в Туреччині. Божий чоловік відповів, що це зробив Господь, тому і треба за це славити Всевишнього. Василь Невольник відповів, що його запрошували в монастир ченцем, і до козаків, проте він вирішив служити своєму рятівнику, який за сто золотих червоних викупив його.
Черевань запропонував випити за здоров'я гостей. Згодом полковник спитав у Божого чоловіка, чи не чув він що відбувається на іншому березі Дніпра. Кобзар тяжко здихнув і промовив, що немає ладу між гетьманами і це губить країну. Шрам спитав за старшину і Сомка, на що Божий чоловік відповів, що той усіх розумом підкорив, проте не дають йому гетьманувати, бо не хоче він йти на поклін до Москви. Та ще й Васюта Ніжинський вирішив на старість взяти до рук булаву. Через це й виникають чвари серед козаків, розділилися вони і стикаються шаблями.
Шрам засмутився, а потім заперечив, адже Сомка одностайно назначили гетьманом у Козельці. Божий чоловік відповів, що Васюта за допомогою Москви зміг зробити так, щоб цю раду визнали не слушною. Наказали скликати нову, щоб запорожці також були присутні і обрали одностайно гетьмана, адже Васюта не слухає Сомка, а низові козаки Брюховецького звуть. Шрам дуже здивувався.
Божий чоловік продовжив розповідь тим, що Іванець за часів Хмельницього заслужив велику повагу. Гетьман радив своєму сину дослухатися до порад Брюховецього. Та це не подобалось Сомку, який приходився Юрасю дядьком. Одного разу зібралась рада, Іванець щось ненароком ляпнув, а Сомко, звертаючись до небожа сказав, що "непристойно старого пса мішати в нашу компанію". Після цього вночі здійнявся ґвалт. Сомко піймав Брюховецього, який хотів його зарізати. Рада присудила стратити його, проте придумали гірше покарання. Сомко наказав посадити Іванця на свиню та проїхати по Гадячу. Після цього Брюховецький почав гроші збирати та просити в уряду посаду. Його назначили хорунжим. Тим часом Юрась подався у ченці й Івнцю відкрилася дорога до гетьманства. Тоді він сипав грошима по Запорожжю і козаки почали підтримувати його в боротьбі за владу. Врешті-решт, його обрали кошовим отаманом. До речі, тепер ніхто його не називає Іванцем, бо тепер він Іван Мартинович.
Шрам схопився за голову і не хотів вірити у сказане. Черевань тільки сміявся. Шрам не витримав і розповів, що насправді він їде не не прощу, а до Сомка в Переяслав. Він хотів разом з ним виступити проти Тетері (який майже передав землі ляхам) та об'єднати Україну під керівництвом одного гетьмана.
Черевань запропонував піти всім до хати та скуштувати смачної їжі, аби забути про негаразди хоч на вечір.
Розділ 3
У пекарні Петро розмовляв із Череванихою та Лесею. Черевань, побачивши це, зрадів, що для його доньки ще й нареченого привезли. Господар запросив гостей до хати, а сам захотів привітатися з молодшим із Шраменків.
Вітальня в Череваневій хаті виглядала заможною. На сволоку були вирізьблені слова з Біблії та імена тих, хто хату збудував та в якому році. Застилані килимами лавки були зроблені з липи. Все було так, як прийнято в заможних людей. Та дещо відрізняло хату від інших, а саме наявність посуду, коштовних кубків і пляшок, які були здобуті на війні з княжих замків. На стінах виднілися шаблі і елементи одягу ворогів, яких козаки подолали.
Петрові сподобалось у пекарні, хоч там і не було звичних йому шабель. Причиною тому стала Леся. "У хатi в неї, як у вiночку; хлiб випечений, як сонце; сама сидить, як квiточка". Вона і Петро розмовляли, немов брат і сестра. Череваниха помітила, що хлопець так би й сидів увесь день, споглядаючи на чорні брови та вишиту сорочку дівчини.
Черевань увалився в хату та почав розхвалювати Петра перед донькою та дружиною. Він запросив хлопця до столу, а жінки тим часом самі поралися на кухні. Петро йшов до світлиці та раптом обернувся. Він зустрівся поглядом з Лесею, по якій було видно, що хлопець їй сподобався.
Господар привів Петра до гостей і спитав в Божого чоловіка, чи це той козак, що переплив Случ, пробрався у ворожий табір і вбив хорунжого. Кобзар поклав руку на плече хлопцю і сказав, що він відважний і ніяка зброя його не здолає. Шрам наголосив, що ліпше померти не своєю смертю, проте заради України.
Черевань почав пригощати гостей настоянкою з незвичайних келихів. До гостей прийшла Череваниха "молодиця свiжа й повновида, пряма, як тополя, замолоду була дуже хороша". Шрам привітав господарку та благословив. Череваниха почала розпитувати полковника про прощу і сказала, що хотіла би з панотцем поїхати, адже живе біля Києва, а за весну ще не була в церкві. І взагалі — вона нікуди не виїжджає, хоча її брат неодноразово запрошував у гості до Ніжину. Черевань посміхнувся і сказав, що хотів би, аби його просто взяли й перенесли туди. Тим паче, брат дружини живе заможно, його навіть князем Гвинтовкою називають. Череваниха перебила чоловіка й наголосила, що титул в нього не через достатки, а через жінку – княгиню з Волині.
У світлицю ввійшла Леся. Черевань хизувався своєю дочкою, а Шрам тільки дивився на неї. Дівчина соромилась перед гостями і опустила очі. Батько попросив її принести келихи: "Чи заговорить, чи рукою поведе, чи пiде по хатi – усе не так, як хто iнший…" Шрам сказав, що Череваню дійсно є, чим пишатися. Тоді господар питає, чи не хоче він одружити їхніх дітей, на що Шрам відповів згдою. Петро не знав, куди себе діти від радості, а Леся трохи злякалася і наголосила, що матері немає поряд. Черавнь покликав дружину. Тим часом Петро гляну на Лесю і вже не бачив в її очах колишньої ласки. Череваниха звернулась жо Шрама: "Швиденько ви добуваєте iз своїм сином замки! Отже ми вам доведемо, що жiноче царство стоїть крiпше над усi царства".
Господар сміявся, а полковнику така відповідь не сподобалася. Він спитав суворо, чим його син не влаштовує їх у якості нареченого. Череваниха злякалися і після цього почала лагідно промовляти до Шрама, що кожен мріяв би взяти за чоловіка такого хлопця, як Петро. Проте християнські звичаї потребують того, щоб спершу поїхати до монастиря на прощу усією сім'єю.
Так сватання відклалося, а чоловіки продовжили святкування. Та Петро почав здогадуватись, що Череваниха обрала іншого зятя для доньки, який і Лесі більше подобається. Хлопець засмутився і туга охопила його серце.
Леся більше не виходила до гостей. Шрам і Божий чоловік лягли у вітальні відпочивати, а Петро – на вулиці.
Зранку Божого чоловіка вже не було, він повернувся до Хмарища. Усі коштовності в хаті Череваня були сховані, адже у неспокійну годину нічого не можна залишали вдома.
Леся з матір'ю сіли в карету, а чоловіки поїхали верхи. Петро, набравшись сміливості, спитав у Череванихи, чи справді вона хоче віддати доньку за нього чи може в Лесі вже є інший. На що жінка відповіла, сміючись: " І єсть, і нема".
Петро засмутився через те, що над його почуттями знущаються. Тоді Череваниха розповіла йому сон, який вона побачила, коли була вагітна. У ньому на могилі стояла панна, а до неї з'їжджалися з усього світу лицарі й почали за неї битися. Після двох днів поєдинку з'явився молодий гетьман і підняв панну, а інші воїни похилилися до нього.
Ворожка пояснила Череванисі, що цей сон про її доньку, неймовірно гарну дівчину, і зятя, слава якого буде відомою усьому світу. Її слова справдилися і знайшовся такий гетьман, що обдарував Лесю подарунками, дорожчими за всі, і сказав, що візьме її за дружину, коли дівчина виросте.
Вже виднілися хрести церкви, вони під'їжджали. Петро йшов і не міг прийти до тями від слів Череванихи.
Розділ 4
Важко згадувати старий Київ. Багато славетних часів і негараздів було пережито. Монголо-татарська навала знищила колишню велич, що була за Олега та Святослава, проте завжди буде жити пам'ять у руїнах міста.
Навіть дванадцяти років не нарахував Шрам з тих часів, коли король Радзівілл прийшов з литовським військом, спалив усе місто та пограбував населення, яке потім було змушене тікати до Переяслава. Усюди було видно наслідки пожежі, від чого полковнику і було смутно.
Раніше майже все місто розкидалось на Подоллі. Вузькі вулиці переплітались між собою, а на майдані не було нічого. Гості їхали по цих місцях і раптом побачили багато возів у центрі вулиці. Полковник попросив сина перевірити дорогу. Петро наблизився до возів і побачив багато міщан (їх дражнили личаками, а козаків – кармазинами), а посередині лежав килим з їжею та пляшками. Хлопець подумав, що у когось поповнення в родині, а тому і частують гостей.
Петро голосно привітався з людьми і передав, що паволоцький Шрам просить пропустити його через табір. Господар з гостями почали глузувати з хлопця, що не схожий він на полковника, хоч би як не одягнувся. Під'їхав Шрам і всі повиходили його зустрічати, а попереду Тарас Сурмач з чаркою та горілкою. Господар вже був знайомий з полковником, адже колись служив у нього. Він пояснив, що частування влаштував з приводу народження сина. Шрам привітав козака і сказав, що не може святкувати з ним, бо спочатку треба навідатись до церкви. Тарас так просто не відпустив старого друга і вмовляв, аби той зостався. Аж хтось із гостей сказав, що полковник не хоче залишатись, бо кармазини не компанія міщанам. Козаки звертаються до них, тільки коли потрібна допомога, проте не захистили місто, коли прийшов Радзівілл з литвинами. Шрам розлютився і відповів, що вони самі віддали Київ, а козаки його знову відвоювали. Крім того, під Берестечком, де тривав запеклий бік, міщани не прийшли на допомогу і половина війська загинула.
Гості почали репетувати й казати, що вони і є козаки. Тільки тепер у них відібрали зброю і вони змушені важко працювати. Шрам наголосив, що якби не козаки, то давно б уже вороги завоювали їх, а тому кожному своє, тож треба виконувати свої обов'язки. Тараса обурили такі слова і він сказав, що міщани завжди допомагають козацтву і військом, і грошима, і б'ються так само, проте у мирні часи усі про них забувають і слава залишається тільки кармазинам. Натовп почав гудіти і говорити про те, що на чорній раді все вирішиться справедливо, бо вони там будуть присутні.
Шрам засмутився і знову почав перейматися за долю України. Тоді промовив до громади, що він розчарований таким прийомом. За часів Хмельницького козаків поважали, а тепер полковника Шрама, що разом з батьком Богданом пліч-о-пліч був, ні за що не мають.
Тарас почав заспокоювати козака і сказав, що народ не його ображає, а тих, хто населення "душить". Господар попросив, щоб Шрам не тримав на них зла, бо вони п'яні й побажав гарної дороги.
Черевань почекав, поки стане тихо, а потім промовив, що усі сварки ні до чого і додав, що як тільки хоч оду церкву навідає, то з ними буде святкувати. Міщани зраділи, адже любили Михайла, який завжди приходив на допомогу у скрутну годину. Натовп розступився і пропустив верхових і карету.
Шрам їхав і все думав над словами міщан, сильно вони ранили його серце. Він зрозумів, що це справа рук Брюховецького і це може знищити Вкраїну. Михайло Черевань побачив, який засмучений товариш і вирішив розважити його. Він спитав, навіщо хвилюватись за країну, коли є що попоїсти, випити та одягти. Шрама обурили такі слова і він назвав Череваня Барабашем. Михайло образився і наголосив на тому, що раніше вони б змогли залагодити суперечку за допомогою зброї. А зараз він не хоче залишатися з таким образливим прізвищем, а тому піде за ним, куди він скаже, аби довести свою відданість.
Шрам повеселішав від таких слів товариша, бо побачив він у них живе козацьке серце. Козаки присягнулися, що завжди будуть "триматися один за одного". Ось вони вже приїхали до братства на Подолі й пішли молитись, щоб Господь благословив їх добру справу.
Розділ 5
Рідко можна зустріти на Вкраїні людину, яка б ні разу не побувала в Києві. Усі знають Братство на Подолі, високу розмальовану церкву, оточену мурованою огорожею. Та двісті років тому, коли Шрам був там, все було інакше. Тоді стояла дерев'яна церква, названа іменем Петра Сагайдачного. Усередині був пишний сад і поряд братська школа, яких подарувала колись Ганна Гулевичівна. Гетьман організував, щоб там навчали козацьких дітей.
Прочани, знаходячись у церкві, пожертвували гроші панотцям на школи і пішли оглядати монастир. На його стінах були зображенні сцени з Біблії, прикрашені виробами козацького ливарства, аби нагадувати відвідувачам про славетне минуле їхніх батьків. Там також були намальовані Нечай та Морозенко, які б'ються з ляхами, оточені вогнем. На стінах був зображений і Байда, який висів на турецькому гаку, проте не зрадив православну віру. І Самійло Кішка, про якого співали, що він потрапив у турецький полон на п’ятдесят чотири роки, але Господь допоміг йому з товаришами звільнитися.
Прочани дивилися на зображення і раптом почули гучний звук, наче щось гримить. Виявляється, що біжать люди, аби побачити, як "запорожці зі світом прощаються", адже це вважалося великим святом. Як доживав козак до старості, коли більше не міг воювати, то брав своїх товаришів та їхав у Київ гуляти. Тоді запорожці дозволяли собі і смачну їжу, і вишуканий одяг, а усіх перехожих запрошували на частування. Свято було сповнене музикою і співами. А через два тижні, коли запорожці нагуляються, то йдуть всі разом до Межигорського Спаса. Дорога також сповнена веселощами і танцями. Попереду сивий козак, який заходить до церкви, аби надалі служити Богу, залишаючи мирське життя за порогом.
І тепер Шрам з Череванем побачили подібну картину. Бурсаки, надивившись на таке свято, самі хотіли бути козаками.
Шрам хоч і не полюбляв запорожців, проте йому приємно були дивитись на них. Вони часто робили шкоду народу, проте багатьом вони "припадали до душі". Можливо тому, що своїми гучними святами вони підіймали дух, говорячи тим самим, що все у світі "суєта суєт". А можливо тим, що Запорожжя наповнене козацькою волею, яка передавалась до народу через пісні та звичаї.
Черевань, надивившись на святкування, почав і сам танцювати, а потім звернувся до Шрама зі словами, що якби в нього не було дружини, то і сам би пішов у запорожці. Полковник відповів, що це нісенітниця, адже чесній людині не гоже мати справу з розбишаками. Зараз на Запорожжя йдуть тільки злочинці або ті, хто не може собі на життя заробити. Вони на Січі тільки горілку п'ють, а як набридне, то їдуть у місто величатися. Шрам запропонував поспішити до Печерського монастиря, аби встигнути на службу.
Раптом ззаду з'явився запорожець і, сміючись, промовив до Шрама, що ніби він сказав і правду, а все одно брехня. Шрама розлютила така поведінка. Запорожець сів на коня та поїхав, а Черевань з Петром гайнули за ним.
Череваниха також поспішала до карети, бо до Лесі почав приставати другий козак. І ніби нічого не промовили до неї, проте дивилися хижо.
Перший запорожець був здоровим козаком: "Пика широка, засмалена на сонцi; сам опасистий; довга, густа чуприна.. як кiнська грива; уси довгi, униз позакручуванi, аж на жупан iзвисали; очi так i грають, а чорнi, густiї брови аж геть пiднялись над тими очима…".
"А другий був молодий, високий козак, тiлько щось азіатське…".
Череваниха зраділа, коли наздогнала своїх. Важко було їхати крізь закручену пущу та байраки. Карета все більше відставала від верхових. Петро після розмови з Череванихою більше не їхав поряд з нею, тож прочанки залишились з Василем Невольником.
Аж раптом почувся тріск гілля – карету наздогнали ті двоє запорожців, яких вони зустріли біля монастиря. Череваниха з донькою злякалися. Запорожці їхали по різні боки дороги і розмовляли про те, яка Леся гарна дывчина. Череваниха звернулась до Василя Невольника, аби той сказав, що тепер робити, на що чоловік тільки заспокоїв панну і додав, що це козаки так жартують. Жінка засумувала і наказала їхати швидше, щоб наздогнати своїх. Проте запорожці знову почали свою розмову: "Хоч Сiч нам i мати, а Великий Луг батько, да для такої дiвчини можна покинути i батька, й матiр". Кирило Тур звернувся до свого побратима Богдана Чорногора зі словами, що посадить дівчину на коня та викраде.
Череваниха не знала, чи правду вони говорять, чи жартують. Вони вже наближалися до своїх і запорожці, побачивши попереду верхових, швидко зникли.
Розділ 6
Печерський монастир славиться своєю красою. Але двісті років тому він не був такий пишний та заможний. Далась взнаки монгольська навала, яка майже повністю зруйнувала церкву. Знову підняти її зміг князь Олелькович Симеон, проте все одно вона вже не була такою, як раніше. Хоч все і було тоді бідніше, та все ж прикрашали стіни церкви портрети величних правителів та воїнів, які монастир захищали.
Шрам після служби ходив с прочанами повз надгробки. Розглядаючи епітафії, полковник засмутився, бо смерть не оминає нікого.
З церкви прочани повернули до печер і раптом побачили чоловіка в коштовному одязі та зі срібною булавою. Шрам не повірив своїм очам, коли побачив, що це був Сомко. Вони обидва неймовірно зраділи зустрічі, обійнялись та поцілували один одного. Гетьман привітався і з Череванем, який від щастя не міг і слова сказати. Особливо лагідно Сомко поставився до Череванихи. Не оминув гетьман і Лесю. Він підійшов до неї зі словами, що вона його наречена та ніжно поцілував.
Тільки тоді Петро здогадався, кого бачила уві сні Череваниха. Хлопець зрозумів, що вона вже давно домовилась з Сомком. Йому було дивно, чому про це нічого не знає батько Лесі, а потім допустив, що Череваниха, напевно, всім у родині керує.
Тепер Петро навіть думати не міг про Лесю. Він був славний козак, проте не в силах рівнятися з гетьманом. "Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи".
Сомко не дав Шраму відвідати печери і запросив усіх до себе на хутір. У вітальні вже все було готово до обіду. Гетьман з полковником ще раз привітались: Шрам назвав Сомка соколиком, а той його – батьком. Після цього панотець відсів на край стола і заплакав.
Усі присутні засмутилися, а гетьман тільки здивувався. Сомко пам'ятав, як принесли до Шрама сина, з сімома пораненнями від куль. Батько тільки попрощався з тілом без сліз та благословив. А тепер смутний, наче на похоронах Богдана Хмельницького, які тривали три дні. Весь цей час лились козацькі сльози по Вкраїні.
Сомко наблизився до полковника і почав розпитувати про причину його сліз. Після цього Шрам піднявся і промовив, що не чоловіком би був, якби сумував через своє горе. Тоді почав розповідати про те, як Тетеря з ляхами веде торги, кожен козак у гетьмани рветься, проте нікому немає діла до того, що країна на дві частини розділена. Сомко гордим голосом відповів, що хай хто посміє за булаву схопитись, доки він тримає її в руках. До того ж, з Васюти усі козаки сміються, а Іванець керує тільки п'яницями. Шрам погодився, що з них не вийде гарних гетьманів, проте вони заважають поширюватись його славі по Вкраїні. Сомко відповів, що після ради в Козельці, де старшини присягнула на вірність, від Самари до Глухова його вважають гетьманом. Шрам заперечив, хіба Васюта не попіклувався, щоб у Москві Сомка не визнали, хіба Іванця не обрали на Запорожжі, хіба не скликається чорна рада. Гетьман відповів, що знищить з гармат чернь і навчить її шанувати булаву.
Шрам повеселішав від цих слів Сомка. Тільки непокоїть його те, що козацтво й міщанство спільної мови не може знайти. Гетьман зазначив, що це може й добре. Козаки стали ледащі, їм би тільки по шинках ходити, тож міщани мають рацію і можуть вільно відстоювати свої права. Шрам поцілував Сомка за такі слова і побажав, щоб усі люди на Вкраїні так думали, як він.
Сомко перевів тему зі справ державних до любовних. Почав гетьман розповідати, що давно йому була потрібна дружина, тож він домовився з Череванихою за її доньку Олександру. Він узяв під руку Лесю і попросив батьків благословити їх.
Черевань не міг нічого промовити від несподіванки. Шрам поглянув на сина, який стояв білий-білісінький і жаль йому стало Петра, хоч і не показав він цього. Черевань нарешті набрався духу і сказав, що не може благословити шлюб, бо Леся майже заручилась з Петром. Сомко почав питатись у Череванихи, як таке трапилось. Шрам не дав їй вимовити і слова та почав говорити, що заручив сина, бо нічого не знав про договір. А тепер він краще Петра ченцем зробить, ніж буде заважити гетьману. Панотець благословив шлюб і додав, що син ще знайде собі наречену.
Раптом на вулиці почувся дивний звук: "Пугу—пугу!" (козацьке привітання). Сомко посміхнувся і сказав, що це Кирило Тур прийшов. Шрам зазначив, що не слід стерегтись пугачів. Сомко погодився, проте додав, що і серед них і гідні козаки, як Кирило Тур: "Добрий він, і душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащицю і характерника". Шрам хоч і не погоджувався, проте зазначив, що і його одного разу вони врятували одного разу, коли ляхи його оточили. Тоді залишилось тільки четверо козаків, а коня вбили. І раптом вибігли пугачі та розлякали всіх ляхів. Та тепер перевелися такі сміливці на Січі.
Зайшов Кирило Тур і він одразу не сподобався Шраму. Запорожець почав допитуватись, що було після того, як його врятували. Шрам продовжив тим, що розповів, як ляхи порозбігались, а пугачі добули йому коня. Після декількох хвилин розмови Шрам зрозумів, що Кирило Тур і є тим отаманом, що його врятував. Полковник обійняв його і вибачився за свою недовіру.
Розділ 7
Сомко розсадив гостей за столом. Петрові довелося сидіти поряд з Лесею, проте він був зовсім цьому не радий.
Гетьман почав розпитувати в Тура, як він опинився в Києві. Той відповів, що приїхав на свято козацького прощання. Сомко тоді запитав, де його товариші. Запорожець розказав, що з іще одним козаком відбився від побратимів, бо побачили гарну кралю. Тур поглянув тоді на Лесю, а Сомко тільки розмівся, додавши, що це його панна. Запорожець відповів, що це не лякає його, а дівчину він викраде і відвезе на Чорну Гору, яка за устроєм схожа на Січ, тільки там дозволяється мати дружину.
Сомко, сміючись, сказав, що в Лесі є родина. На що Кирило Тур відповів, що це дрібниця. Там, де живе його побратим, прийнято викрадати дівчат. А Лесі було дуже лячно слухати такі розмови. Як поглянув запорожець на неї, то дівчина злякалась і розплакалась від страху. Матері стало не по собі і вона відвела доньку в іншу кімнату.
Козаки тільки посміялись з почуттів дівчини. Череваниха більше не повернулась до столу, а за цей час ніхто не захотів дізнатись, як себе почуває Леся. Козаки не звертали увагу на жіночі переживання.
Кирило Тур після обіду подякував за частування і вийшов, ні з ким не попрощавшись, на вулицю. Тоді Сомко і сказав Шраму, що в запорожця щось важке лежить на душі. Після цього гетьман продовжив розмову і почав розповідати про причину свого візиту до Києва. Він зазначив, що не заради одруження приїхав, а для того, щоб укріпити свої позиції в Києві. Потім засуджував Івана Брюховецького не за те, що він написав Гадяцькі пункти, а за те, що з ляхами їх уклав. На думку Сомка, треба йти на зближення з Москвою. Тоді можна буде об’єднати два береги Дніпра і підняти рівень країни. Розмовляли козаки про майбутнє, потім дехто пішов до отця Інокентія, а інші пішли в монастир.
Тим часом Леся рознемоглася. Їй не здавалися веселими жарти Тура про викрадання. Вона навіть попросила матір позамикати усюди двері. Череваниха її заспокоювала, а потім і Черевань, проте дівчина не могла забути страшного погляду запорожця. Тоді батько махнув рукою на доньку і ліг відпочити, поки не настав час вечеряти.
Козаки знов почали збиратися до столу. Сомко зі Шрамом були веселі, пили за здоров'я, за єдність України, за царя московського. Та не було весело тільки Лесі, яка лежала в сусідній кімнаті. Її образило таке ставлення Сомка, який зневажив нею заради товаришів. Дівчина майже все життя кохала гетьмана і була розчарована. Не так вона уявляла собі життя з Сомком.
А Петро після обіду пішов у гай на полювання. Там він пробув аж до вечора. Леся ж вечеряти не вийшла, бо їй стало настільки погано, що Череваниха була змушена покликати шептуху.
А Кирило Тур тільки глузував з козаками щодо викрадення до Чорної Гори та його серйозних намірів щодо цього. Шрам, трохи послухавши його балачки, втрутився у розмову, що начебто цим він осоромить побратимів. Тур відказав, що він вільний козак і розповів про свого покійного батька, який побачив такі дівочі очі, що і товаришів покинув виписавшись з куреня. Тоді і господарство нажив, і двох діточок виростив. Та через п'ять років йому набридло таке життя, проте козацька душа сумувала. І одного разу він сів на коня разом із Кирилом Туром та поїхав на Запорожжя, покинувши і дружину з дочкою, і господарство.
Шрам почав непокоїтись, що Тур такий божевільний козак, що може й справді викрасти Лесю. Сомко заспокоїв полковника, сказав, що знає його вже багато років. Він щира душа, завжди пліч-о-пліч у битвах стояв, виручав гетьмана. Шрам погодився, що він гарний козак, а тоді обійняв і поцілував Тура.
Більш за усіх запорожець сподобався Череваню, постійно сміявся з його жартів. Після Шрама він також поцілував Тура, на що той відповів, що вони дивні люди: у них викрадають доньку, а вони його обіймають. А Сомко тільки дивувався запорожцю.
Розділ 8
Козаки не довго гуляли, бо поблизу церкви не було прийнято пити. Вже до опівночі всі полягали спати. Козаки хропіли на весь двір, бо там вони вирішили переночувати, адже прохолодне повітря та чисте небо були гулякам по душі.
Ніч тоді була казковою. Знаєте, чому на місяці плями? Бог там відмітив гріх Каїна як знак того, що людина свій тягар носитиме до смерті. А зорі – це душі, які покидають уві сні свої тіла і піднімаються в небо до ангелів. Коли погасне зірка, то козак обов’язково має помолитись за померлу людину.
Пишною ніч була для усіх, крім одного козака. Сердега Петро не спав і все тужив за коханою, а потім вийшов у гай, аби відволіктися. Він не міг комусь розповісти, бо неньки та сестри в нього не було, а козаки не визнавали цих любощів.
Петро ще довго ходив по саду, наближався ранок. Раптом він почув тупіт коней. Петро сховався у кущах, аби не зустрітись ні з ким, а потім почув голос Кирила Тура. Запорожець розмовляв з побратимами щодо викрадення Лесі. Тепер балачки Тура вже не здавалися жартами. Запорожець від'їхав і Петро більше не міг чути розмову.
Хлопець спочатку хотів бігти та рятувати Лесю, а потім заспокоїв себе тим, що не по-козацьки викрадати дівчину посеред товаришів. Тим паче, що Леся тепер йому не належить, тож стерегти її має Сомко. Після недовгих роздумів побачив козак дівчину на сідлі, а Кирило Тур її держить. Петро засумував, жаль йому стало Лесю, яка тільки стогнала, наче страшний сон бачить. Він вже хотів вийти зі своєї схованки, заступитися, та зрозумів, що в нього немає з собою шаблі.
Петро не знав, що робити, аж почув дівочий крик, що пройняв його до глибини душі. Василь Невольник подумав, що цей шум здійняли цигани і почав галасувати. Петро швидко побіг за шаблею і сказав дідові не кричати, а піднімати усіх на ноги, бо викрали доньку Череванів, а потім скочив на коня і помчав.
Тим часом викрадачі хотіли якнайшвидше вибратись з Києва. Леся від зілля знахарки була сама не своя: хиталася, не розуміла, що з нею роблять. Коли прокинулась від холоду, то подумала, що цей їй просто сниться. Дівчина почала кричати, проте серед поля її ніхто не чув, а козаки тільки почали сміятися. Леся почала благати, щоб вони її відпустили, проте Тур відповів, що вона тепер його здобич і дівчина згодом звикне. Від таких слів їй стало ще страшніше.
Вони виїхали з пущі, поступово світало. Кирило Тур за своєю спиною побачив вершника – Петра. Чорногор запропонував тікати, проте запорожець заперечив, бо кінь слабкий, та й по-козацьки буде прийняти бій. Кирило Тур вирішив, що це буде сутичка, яка принесу одному славу, а іншому – смерть.
Побачивши, як Леся махає Петрові, козак прискорився. Кирило Тур передав дівчину побратиму, а сам вирішив перевірити, чи гідний хлопець поєдинку з ним: розібрав міст через річку, аби Шраменя не змогло перестрибнути. Петро наблизився до провалля і зупинився. Козаки на іншому боці почали сміятися. Петро відповів, що Тур зрадник, адже його так прийняли, цілували і обнімали, а він відплатив тим, що викрав наречену господаря.
Кінь ніяк не хотів стрибати і козаки знову підняли регіт. Петро пожалкував, що не взяв з собою пістоль, на що Тур відповів, що міг би давно його пристрелити, проте чекає його, аби позмагатися на шаблях. Петро кинув коня і відійшов, щоб розігнатися. Леся зрозуміла його намір, закрила очі і почала молитись.
Петро з усієї сили перестрибнув провалля, але приземлившись, похилився назад. Якби не Тур, який подав йому року, хлопець загинув. Петро тепер не хотів битися з запорожцем, адже він його рятівник. Та після того, як Тур відказав, що не віддасть дівчину, Петро погодився, щоб доля розсудила їх.
Зіткнулися козаки шаблями. Леся не могла прийти до тями від жаху, адже сутичка була дуже хвилюючою. Шаблі в обох козаків розламалися навпіл. Петро наполіг на продовженні битви без зброї або на пістолях, що ніхто не говорив, що він не зміг подолати Кирила Тура.
Вони схопилися в поєдинку, аж раптом бачать, що до них наближається погоня: попереду Сомко, за ним полковник з п'ятьма комонниками. Кирило Тур та Петро узяли кинджали та встромили один одному в плече. Коли гетьман з полковником наблизились до річки, то побачили, що обидва козаки впали у провалля.