Л у к а ш

А ти,

я бачу, десь міцніша від заліза.

К и л и н а

Від тебе дочекаюсь оборони!

Такої матері такий і син!

Якого ж лиха брав мене? Щоб тута

помітувано мною?

М а т и

(до Лукаша)

Та невже ж ти

не скажеш їй стулити губу? Що ж то,

чи я їй поштурховисько якесь?

Л у к а ш

Та дайте ви мені годину чисту!

Ви хочете, щоб я не тільки з хати,

а з світа геть зійшов? Бігме, зійду!

К и л и н а

(до матері)

А що? діждалась?

М а т и

Щоб ти так діждала

від свого сина!

(Розлючена йде до хати, на порозі стрічається з Килининим сином, що вибігає з сопілкою в руках).

Оступися, злидню!

(Штурхає хлопця і заходить в хату, тряснувши дверима).

Х л о п ч и к

Ви-те прийшли вже, тату?

Л у к а ш

Вже, мій сину.

(На слові "сину" кладе іронічний притиск).

К и л и н а

(вражена)

Ну, то скажи йому, як має звати, —

уже ж не дядьком?

Л у к а ш

(трохи присоромлений)

Та хіба ж я що?

Ходи, ходи сюди, малий, не бійся.

(Гладить хлопця по білій голівці).

Чи то ти сам зробив сопілку?

Х л о п ч и к

Сам.

Та я не вмію грати. Коб ви-те!

(Простягає Лукашеві сопілку),

Л у к а ш

Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..

(Смутно задумується).

Х л о п ч и к

(пхикаючи)

І! то ви-те не хочете! Ну, мамо,

чом тато не хотять мені заграти?

К и л и н а

Іще чого! Потрібне те грання!

Л у к а ш

А дай сюди сопілочку.

(Бере сопілку).

Хороша.

З верби зробив?

Х л о п ч и к

А що ж,, он з теї-о.

(Показує на вербу, що сталася з Мавки).

Л у к а ш

Щось наче я її не бачив тута.

(До Килини).

Ти посадила?

К и л и н а

Хто б її садив?

Стирчав кілок вербовий та й розрісся.

Тут як з води росте — таже дощі!

Х л о п ч и к

(вередливо)

Чому ви-те не граєте?

Л у к а ш

(задумливо)

Заграти?..

(Починає грати [мелодія № 14] спершу тихенько, далі голосніше; зводить згодом на ту веснянку [мелодія № 8], що колись грав Мавці. Голос сопілки [при повторенні гри на сопілці мелодії № 8] починає промовляти словами).

"Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає мені груди, серденько виймає..."

Л у к а ш

(випускає з рук сопілку)

Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!

Хлопчик, злякавшись крику, втік до хати.

Кажи, чаклунко, що то за верба?

(Хапає Килину за плече).

К и л и н а

Та відчепися, відки маю знати?

Я з кодлом лісовим не накладаю

так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш,

хіба я бороню? Ось на й сокиру.

(Витягає йому з сіней сокиру).

Л у к а ш

(узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге і спустив руки)

Ні, руки не здіймаються, не можу...

чогось за серце стисло...

К и л и н а

Дай-но я!

(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу).

В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу.

П е р е л е с н и к

Я визволю тебе, моя кохана!

Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату, солом'яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. МатиЛукашева і Килинині діти вибігаютьз хати з криком: "Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!.." Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.

М а т и

(до Лукаша)

Чого стоїш? Рятуй своє добро!

Л у к а ш

(втупивши очі в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвітом)

Добро? А може, там згорить і лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стає нікого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння.

К и л и н а

(з останнім клунком у руках, сіпає Лукаша за рукав)

Лукашу!.. Ані руш! Чи остовпів?

Хоч би поміг мені носити клунки!

Л у к а ш

Та вже ж ви повиносили всі злидні.

К и л и н а

Бийся по губі! Що се ти говориш?

Л у к а ш

(сміється тихим, дивним сміхом)

Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш...

Тепер я мудрий став...

К и л и н а

(злякана)

Ой чоловіче,

щось ти таке говориш... я боюся!

Л у к а ш

Чого боїшся? Дурня не боялась,

а мудрого боїшся?

К и л и н а

Лукашуню,

ходімо на село!

Л у к а ш

Я не піду.

Я з лісу не піду. Я в лісі буду.

К и л и н а

Та що ж ти тут робитимеш?

Л у к а ш

А треба

все щось робити?

К и л и н а

Як же маєм жити?

Л у к а ш

А треба жити?

К и л и н а

Пробі, чоловіче,

чи ти вже в голову зайшов, чи що?

То так тобі з переляку зробилось.

Ходімо на село, закличу бабу, —

тра вилляти переполох!

(Тягне його за руку).

Л у к а ш

(дивиться на неї з легковажною усмішкою)

А хто ж тут

недогарків отих глядіти буде?

(Показує на віз і начиння).

К и л и н а

(господарно)

Ой правда, правда, ще порозтягають!

Аби довідалися, що горіло,

то й набіжать з села людиська тії!

То вже хіба постій тут, Лукашуню.

Я побіжу десь коней попрошу, —

бо наші ж геть у стайні попеклися! —

то зберемо на віз та й завеземо

десь до родини твеї, може, пустять...

Ой горе! Якось треба рятуватись...

Останні слова промовляє, вже біжучи до лісу. Лукаш проводжає її тихим сміхом. Незабаром її не стає видко.

Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій додільній сорочці і в білій, зав'язаній по-старосвітському, намітці. Вона йде хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.

Л у к а ш

Хто ти? Що ти тут робиш?

П о с т а т ь

Я — загублена Доля.

Завела мене в дебрі

нерозумна сваволя.

А тепер я блукаю,

наче морок по гаю,

низько припадаю, стежечки шукаю

до минулого раю.

Ой уже ж тая стежка

білим снігом припала...

Ой уже ж я в сих дебрях

десь навіки пропала!..

Л у к а ш

Уломи ж, моя Доле,

хоч отую ожину,

щоб собі промести, по снігу провести

хоч маленьку стежину!

Д о л я

Ой колись я навесні

тут по гаю ходила,

по стежках на признаку

дивоцвіти садила.

Ти стоптав дивоцвіти

без ваги попід ноги...

Скрізь терни-байраки, та й нема признаки,

де шукати дороги.

Л у к а ш

Прогорни, моя Доле,

хоч руками долинку,

чи не знайдеш під снігом

з дивоцвіту стеблинку.

Д о л я

Похололи вже руки,

що й пучками — не рушу...

Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу,

що загинути мушу.

(Застогнавши, рушає),

Л у к а ш

(простягаючи руки до неї)

Ой скажи, дай пораду,

як прожити без долі!

Д о л я

(показує на землю в нього під ногами)

Як одрізана гілка,

що валяється долі!

(Іде, хиляючись, і зникає в снігах).

Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези і схиляється над Лукашем.

П о с т а т ь М а в к и

Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося від мене.

Л у к а ш

Се ти?.. Ти упирицею прийшла,

щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!

(Розкриває груди).

Живи моєю кров'ю! Так і треба,

бо я тебе занапастив...

М а в к а

Ні, милий,

ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій тихій гілці голос.

Л у к а ш

Я душу дав тобі? А тіло збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!

(З невимовною тугою дивиться на неї).

М а в к а

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, —

стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

все, що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав,

мрії збираючи в гаю...

Грай же, коханий, благаю!

Лукаш починає грати. Спочатку гра його [мелодії № 15 і 16] сумна як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання [мелодія № 10, тільки звучить голосніше, жагливіше, ніж у першій дії] покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.

Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ушухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця...

[25/VII 1911 р.]

Офіційне джерело https://www.ukrlib.com.ua

Назад Вперед