Неси мене, коню...
коли б хоч не пізно...
Шляхи перекриті... і варта не спить...
Якщо я впаду,—
неврятована пісня,
задушена пісня в петлі захрипить!
Над Білою Церквою смуга багряна,
і змилені коні аж лука стають.
Усі до Богдана і всі од Богдана —
із тьми виростають і в тьмі розтають.
Спіткнувся мій кінь об димучі руїни.
Чи в таборі гетьман? — якби хоч знаття.
Тут, може, ідеться про долю країни! —
а я про чиєсь там одненьке життя!
...Гетьман підняв безсонням обпалені очі.
Гетьман сидів за похідним столом у шатрі.
Троє старшин — у рубцях, у кривавому клоччі —
прямо із бою — говорили про бій на Дніпрі.
Писар Виговський сидів над листами поточними.
Кожної миті хитнутись могли терези.
Гетьман підписував ще один лист до Потоцького.
Гетьман приймав посла від Карач-Мурзи.
Табір не спав, готовий піднятись щомиті.
Іскра ввійшов — шатро вже було без дверей,
світло свічок у трійчатих шандалах із міді
тьмяно сахнулося в чорних крилах кирей.
Змовкли старшини, і стихли справи поточні.
Хитрі посли переставили вуха словам.
Гетьман підняв безсонням обпалені очі.
— Полк у дорозі! — з порога сказав Іван.
— Іскро, Іване,—
Хмельницький підвівся з-за столу.—
Дяка Полтаві, прислала такого гінця.
Щось мало статись, твоєї печалі достойне? —
Іскра промовив: — Полтава карає співця.—
Вислухав гетьман. Спитав про підстави й причини.
Джурі звелів подбати про гостя як слід.
— Зміниш коня. І хоч трохи хай відпочине.—
Раптом замовк. І великою тугою зблід.
Посли устали з липової лави.
Блигомий світ — в Рокитне із Полтави.
Буває ближче з іншої країни,
ніж тут — на Україну з України.
Виговський вийшов, причинивши двері.
Сто різних справ кричало на папері.
Іван устав і вийшов вслід за джурою.
Стояли лави в килимах порожні,
фотель німецький з набивною шкурою,
залізом ковані шкатунки подорожні.
І, обхопивши голову руками,
сидів Хмельницький у тому шатрі...
та образ Спаса, вибитий на камені...
та те перо в тому каламарі...
...Про що він думав, сам на сам з собою,
опівночі, напередодні бою?
Який душа несла його тягар,
про що тоді він радився із богом? —
те знає лиш перо і каламар,
де срібний лев боровся з однорогом.
Накинувши на плечі чорну ферязь,
Гелену, може, згадував найбільш,
і власне горе, пережите ще раз,
зробило душу зрячою на біль.
Чи згадував Гордія Чурая,
оті шляхи до слави найкоротші,
де перемога, з горя нічия,
дивилась мертвим в незакриті очі.
А він, тоді ще писар войськовий,
підписував ту прокляту угоду.
…Недогарок згасивши восковий,
він, може, знову думав про свободу?
Що якось так складається воно,
роки ідуть, свобода ледве дише,
що наче ж і не писар він давно,
а знов угоду прокляту підпише.
Чи думав про Марусині пісні,
такі по Україні голосні,
о й сам не раз в поході їх співав,
і дивував, безмірно дивував,—
що от скажи, яка дана їй сила,
щоб так співати, на такі слова!
Вона хоч кари легшої просила?
Чурай був теж гаряча голова.
...Чи думав про ту голову відтяту,
поставлену в Полтаві у ті дні.
Чи про дівча, що закричало: "Тату!" —
і перейшов той стогін у пісні.
Чи що в Полтаві, там же, у Полтаві,
Чурай Марусю, у такій неславі,
Чурай Марусю, у такій ганьбі! —
до зашморгу вестимуть у юрбі.
І не здригнеться наш пісенний край...
І море гнівом не хлюпне на сушу...
І попелом розвіяний Чурай
безсмертним болем дивиться у душу...
Тим часом кінь іржав біля шатра.
Ввійшов Іван. І, щойно з-під пера,
Богдан подав наказ гетьмáнський свій,—
уже печаттю скріплений сувій.
СТРАТА
Розділ V
Світає, господи, світає...
Земля у росах, як в парчі.
Маріє, Діво Пресвятая,
це ти так плакала вночі?
Якісь он квіти, сині-сині
на голу цеглу повились.
Спиває ранок по росині,
як в нас під хатою колись.
Тюремник виповз на прогулянку.
Проходить варта по двору.
Як швидко ніч оця прогулькнула!
Сьогодні вранці я умру.
Печаль осиплеться, як маки.
Заорють місце орачі.
Лиш десь на хуторі собаки.
Ще довго витимуть вночі.
Душа у безвісті полине,
очима зорі проведуть.
Чи хоч пучечок той калини
мені на груди покладуть?
...Одмучилась. Одгостювала
на цій неправедній землі.
І одспівала... одспівала!..
Ще одхрипіти у петлі,—
і все. І досить. Засинаєш.
Така непам’ять огорта...
А що, тепер, Марусю, знаєш,
що значить в світі самота?
Ніхто до тебе не озветься,
хоч би й покликала кого.
Лише об стіни обіб’ється
луна од голосу твого.
Лише цеглина до цеглини
та дві худенькі бадилини,
віконце з виямком низьким.
Хоч би хоч голос чий долинув!
Хоч би хоч попрощатися із ким!
Якісь були ж і подруги у мене,
і хтось таки ж співав мої пісні...
І тільки груша листя ще зелене
чомусь хитнула раптом при стіні.
За мур вхопились рученята.
Зійшли над муром оченята!
Блакитні, карі, чорні, сірі.
Я заніміла з того дива.
А діти грушу так обсіли,
мов груша ними і вродила.
Очиці сяють, подих затамовано.
Тріщить гілляка, хтось аж полетів.
— Ти бачиш?
— Де?
—— Не видно.
— Отамо вона!
— Ти справді відьма? Там нема чортів?
— Послухай, відьмо, а лови-но грушу!
— А де ти спиш? А їсти там дають?
— Ховайся, відьмо! Йдуть по твою душу!
Уже підходять, на поріг стають!
Оце і все з людьми моє прощання —
ці діти, діти, цей ласкавий рій.
Спасибі вам за дерево пізнання —
оце єдине, де безсилий змій.
...Бряжчить залізо. 3 кам’яної пíтьми
хтось тишину вигупує чобітьми.
І входить смерть. Вона в людській подобі.
"Не ридай мене, мати, зрящи во гробі!
Не ридай мене, мати, зрящи во гробі..."
Біля воріт юрмилися цікаві.
Чого вже там ті люди не верзуть?
Вже кат пройшов, аж грухнуло в Полтаві:
— Везуть Марусю, людоньки, везуть! —
Везуть Марусю за далекі гони,
за сиве море тої ковили.
Уже голів судейських макогони
в степу на вітрі мідно загули.
Вже п’яяний Дзизь ведмежу губу кривить,
все поводи натягує: — Гаття! —
А там в степу...
а там в степу, як привид,
стоять оті ворота в небуття.
Все суне в степ, хто пішки, хто на возі.
Отаман Гук дивується:
— Куди?!
Вам, люди, що, зі смертю по дорозі,
що ви претеся гірше череди?
Що їх веде — і доброго, і злого?
Де є та грань — хто люди, хто юрма?
Людей у брамі стримує залога.
От добре хоч, що полку вже нема.
Бо як би їм на все оце дивитись
і проти кого вихопить шаблі?
Та краще вже самому задавитись,
ніж дівчину побачити в петлі!
Лесько Черкес, той мало що не плаче.
Є в нього кінь і шабля є крива.
Пушкар сказав: — Залишишся, козаче.
Тут теж потрібна шабля й голова.
А що зміркуєш тою головою?
Сторожа, судді, війт,— не підступи.
Оце б схопити дівчину живою —
та й мчати, мчати, мчати у степи!
А люди йдуть...
І що їм тут цікавого?
О господи, спаси нас од лукавого!
Кортить смертельне?..
А кортить, мабуть.
Самі не знають, а таки ідуть.
І піп з хрестом попереду... Це схоже
на хресний хід...
До шибениці?! Боже!
Везуть людину чи від неї тінь?
Усіх Скорбящих Радості. Амінь.
Читає піп з євангелія. Млосно.
По самий обрій стелеться трава.
І так самотньо, так безодголосно
кричить в степу десь чайка степова...
А тут ще вітер, небо теж якесь,
земля до ніг півпуда налипає.
А тут ще всіх за петельки хапає
отой на правду вражений Черкес.
Питає:
— Люди! Був же такий звичай? —
коли вели на страту козака,
виходить дівка, вкутавши обличчя,
що він не бачить навіть і яка,
і каже:
— От що, я з ним поберуся!
І віддавали ж смертника таки.
А що, як я врятую так Марусю?!
— То ти ж не дівка, тут же навпаки.
В якій же ти їм з’явишся подобі?
І що їм скажеш? Ні, не віддадуть.
"...Настане час, і сущії у гробі
почують глас Христа і ізидуть..."
Піп дочитав. І знову рушили.
Пройшли версти вже півтори.
Вже десь далеко поза грушами
лишились ближні хутори.
І цвинтар той, де над гробками
високе небо тишу тче,
і ті хрести із рушниками
як у сватів — через плече.
Похід спинився. Свіжа стружка
губила кучері в полин.
Якась полтавська чепурушка
вперед пропхалася з малим.
Стояв поміст. Рябі отари
далеко паслись на горбі.
Гойдався зашморг.
Бігли хмари.
Хтось перемовився в юрбі:
— Люди! Хто привів сюди дитину?!
— Та воно ж маленьке, ще не розуміє.
— То й чукикайте його дома,
чого ж ви його привели сюди?
— Пропустить матір, хай стане ближче.
Хто-хто, а вона заслужила.
— Перехрестіться, яку матір?!
—Та Грицькову.
— А-а-а, Грицькову.
— Марýсину ж не випустили з міста.
Вона ж така вже там, напівжива
Там біля неї жінка Шибилиста,
Ящиха теж лишилась, Кошова.
І прокатилось натовпом строкатим:
"Ведуть!"
Тітки — біліші наміток.
Проноза швець шепочеться із катом,
щоб потім дав мотузочки шматок.
Замовкли всі,
ніхто й не ворухнеться.
Лиш дві куми, сусідки Вишняка:
— Диви яка, іде і не споткнеться!
— Іде під зашморг, а диви яка!
— На матір схожа, тільки трохи вища.
Ті ж самі очі і така ж коса.
— Ну, от скажіте, людоньки, навіщо
такій убивці та така краса?
— А це як хто. Я маю іншу гадку.
Якась вона не схожа на убивць.
Злочинниця,— а так би й зняв би шапку.
На смерть іде,— а так би й поклонивсь.
— Бо ти такий вже, чоловіче, зроду,
все б тільки очі й витріщав на вроду,—
сказала жінка з усміхом терпким.—
Знімати шапку?! Себто перед ким?
Перед цією? Себто отакою,
що отруїла власною рукою?
Та щоб над нею обвалилась твердь!
— Побійся бога, вона йде на смерть!
...Вона ішла. А хмари як подерті.
І сизий степ ще звечора в росі.
І з кожним кроком до своєї смерті
була усім видніша звідусіль.
Стояли люди злякані, притихлі.
Вона ішла туди, як до вершин.
Були вже риси мертві і застиглі,
і тільки вітер коси ворушив.
І тільки якось страшно, не до речі,
на тлі тих хмар і зашморгу, була
ота голівка точена, ті плечі,
той гордий обрис чистого чола.
І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,
коли вона цілує образок,—
на тій високій шиї лебединій
того намиста доброго разок.
Аж навіть кат не витримав, зачовгав
заніс мішок, узявшись за краї —
чи щоб вона не бачила нічого,
чи так нестерпно бачити її.
А он стоять особи урядові,
щоб тут же й смерть засвідчити судові.
О господи, прости нам цю ганьбу!..
І раптом вершник врізався в юрбу.
Зметнувся кінь, у піні, дибаластий.
Папером вершник у руці стрясав:
— Спиніться!
Гетьман нас уповновластив
читати вголос цей універсал!
— Іване! Брате! Як ти встиг?! —
кричав Лесько і тряс його за груди.
Суддя стояв ні в сих ні в тих.
І раптом вголос заридали люди.
Ще не вляглось ридання те кругом,
не встиг Іван ще й повід передати,
а Шибилист вже цьвохнув батогом —
хутчій в Полтаву! — матері сказати.
Горбань помацав гетьманську печать.
Суддя подержав, передав бурмистру.
Кат метушиться, люди щось кричать.
Дивитись страшно на Івана Іскру.
Отаман Гук, ступивши на два кроки,
ревнув з помосту поверх всіх голів:
— Наш гетьман, властію високий,
такий наказ читати повелів!
"Дійшла до нас, до гетьмана, відомість,
іж у Полтаві скоївся той гріх,
що смертю має буть покараний.
Натомість
ми цим писанням ознаймуєм всіх:
В тяжкі часи кривавої сваволі
смертей і кари маємо доволі.
І так чигає смерть вже звідусіль,
і так погрéбів більше, ніж весіль.
То чи ж воно нам буде до пуття —
пустити прахом ще одне життя?
Чурай Маруся винна у в одному:
вчинила злочин в розпачі страшному.
Вчинивши зло, вона не є злочинна,
бо тільки зрада є тому причина.
Не вільно теж, караючи, при цім не
урахувати також і чеснот.
Її пісні — як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот.
Тим паче зараз, як така розруха.
Тим паче зараз, при такій війні,—
що помагає не вгашати духа,
як не співцями створені пісні?
Про наші битви —на папері голо.
Лише в піснях вогонь отой пашить.
Таку співачку покарать на горло, —
та це ж не що, а пісню задушить!"
Отаман Гук, помовчавши (повіка
йому сіпнулась), далі прочитав,—
такий потужний голос в чоловіка,
либонь, хватило б і на п’ять Полтав:
— "За ті пісні, що їх вона складала,
за те страждання, що вона страждала,
за батька, що розп’ятий у Варшаві,
а не схилив пред ворогом чола,—
не вистачало б городу Полтаві,
щоб і вона ще страчена була!
Тож відпустити дівчину негайно
і скасувати вирока того.
А суддям я таку даю нагану:
щоб наперед без відома мого
не важились на страти самочинні,
передовсім освідчили мене
про кожну страту, по такій причині,
що смерть повсюди, а життя одне".
Універсал прочитано публічно,
щоб справу тую уморить навічно.
Оскільки ж трохи не дійшло до страти
і смерть свою вона пережила,
то впрод не вільно пересуддя брати,
бо вже вона покарана була.
...Гойдався зашморг, вже він не потрібний.
Юрмились люди, добра новина.
Сміявся тесля, головою срібний,
що не згодиться тут його труна.
Підбіг Іван —
і в рóзмах свого зросту
збив ту драбинку смертницьку з помосту.
Якісь жінки вже бігли до Марусі.
Чиєсь в юрбі гуцикало дитя.
Вона стояла, мов застигла в русі,—
уже по той бік сонця і життя.
— Такого ще не чувано ніде.
Її пустили, а вона не йде!
— А може, помішалася? Іване!
Мо’, хоч тебе послуха? Підійди! —
...Вона стояла. І над головами
уже пливли осінні холоди.
І не було ні радості, ні чуда.
Лиш тихий розпач: вмерти не дали.
Їй говорили, а вона не чула.
І тільки коли матір підвели,
вона відразу, наче спам’яталась,
і одхитнулась від того стовпа,
і якось наче здалеку верталась,
чогось вперед руками, як сліпа.
Іще бліда, іще мов крейда біла,
а наче й усміхалась, лебеділа:
— От бачте, мамо все і обійшлося.—
І цілувала матері волосся.
ПРОЩА
Розділ VI
...Чвяхкотіла земля у старих постолах,
похилилися верби в осінньому шматті.
Повезли мою матір на білих волах,
неоплакану матір, неоплакану матір.
Спочивай, моя мамо, там легше тобі.
Там ніхто не завдасть невигойної муки.
Я ішла за тобою одна у юрбі.
От і всі твої, мамо, і діти, і внуки.
Анікого, нікого нема на землі,
ні єдиної гілочки нашого роду!
Лиш опудало, мамо, в старому брилі
стереже самоту в лобузинні городу.
Я й сама вже не знаю, жива я чи ні.
Тільки знаю одне — що, склепивши повіки,
проплила моя мамо у тому човні
та й втонула у землю, втонула навіки.
Добрела я додому тоді звідтіля.
Та й ношу її смерть у душі, як провину.
Все ввижається: чорна осіння земля
глухо гупає, мамо, об твою домовину…
Недовго мати щось тоді й прожевріла,
щось після того тижнів півтора.
Кленочками червоними й рожевими
її на той світ осінь провела.
І одридали в небі журавлі
мені людину в світі найдорожчу.
Отой горбочок свіжої землі
поцілувала. Та й пішла на прощу.
…Учора вмилась в річці Полузір’є.
Дивилась в небо — пролітає птах.
Така безмежність і таке безмір’я!
Мій біль в мені. А я у цих степах.
Легенький вітер трави хилитає.
Пасе корову тітка на межі.
Ніхто мене нічого не питає.
Я всім чужа, і всі мені чужі.
Іду. Бреду. Захочу, то й спочину.
Розбиті ноги остуджу в росі.
Ніхто мені не дивиться у спину.
Я йду. Людина. Я така, як всі.
Ще поки тепло, заночую в лузі.
А там хтось впустить, перебуду ніч.
В хатах щебечуть діти голопузі.
Чомусь як гляну,— однімає річ.
Щось надломилось в голосі тремкому.
Дорога, степ — усе як в туманí.
Он ще прочани. І, мабуть, нікому
немає гірше в світі, як мені.
…Учора хтось жалів мене: причинна.
Така тепер я чорна і худа,
така хистка тепер моя хода.
Вбираю світ порожніми очима.
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з богом говори.
...А степ уже сивий на поминках літа.
Осіннього неба останні глибини.
І гілка суха, як рука кармеліта,
тримає у жмені оранж горобини.
Як глянеш упрóстяж — дорога в намисті.
Ці барви черлені і жовтогарячі,
ці щедрі сади у багряному листі! —
а люди бредуть і бредуть, як незрячі.
Шуліка з неба видивляє мишу.
Горять на сонці грона горобин.
Сіріє степ. Сорока бриє тишу.
Прочани хліб виймають із торбин.
А дика чайка б’ється об дорогу.
Мандрівний дяк обідає на пні,
— Чого кульгаєш?
— Пробуртила ногу.
— То сядь спочинь.
— А ніколи мені.
— От і мені все ніколи та й ніколи.
Хоч як біжи, а все у довжину.
То я й не кваплюсь.
Вмерти зáвжди встигну.
А часу все одно не дожену.
— Чи Київ ще далеко? — Та не дуже.
Варшава далі,— усміхнувся дяк.
Сидить, і палку мені струже.
Такий старий, небритий, як будяк.
— То це на прощу вибралася ти?
Це треба шмат дороги попойти.
Ще будуть села, будуть городá.
А втім, нічого. Ти ще ж молода.
Але чогось така вже, як обвуглена.
Якась така, мов знята із хреста.
Тут,— каже,— палка буде не обстругана.
А тут ми зріжем,— каже,— бо товста.
А я дивлюсь: чужа мені людина.
Розійдемось, чи стрінемся коли?
— Хотіла жити, а життя не вийшло.
Хотіла вмерти,— люди не дали.
А він мені: — Моя ти голубичко!
Страданіє, як кажуть, возвиша.
От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко,
що в ньому наскрізь світиться душа.
А як подумать, дівчинко моя ти,
то хто із нас на світі не розп’ятий?
Воно як маєш серце не з льодини,
розпяття — доля кожної людини.
Та є печальна втіха, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі.
— То ти з Полтави?
— Та, кажу, з Полтави.
— А де живеш, а звуть же тебе як? —
Кажу:— Маруся, як уже спитали. —
І знов мовчу. Такий настирний дяк.
— Ну, як там ваші вулиці Гончарні,
Ковальські, Чоботарські? Ти чия?
Які пісні співаються печальні,
про Остряницю все та Чурая?
А очі в нього тихі та ласкаві.
А так і видно — добрий чоловік.
— А ви, кажу, давно були в Полтаві?
— При школі,— каже,— зимував торік.
Люблю Полтаву. Люди там не сонні.
І місто славне. Де ти там живеш?
Купців полтавських бачив я в Саксонії,
на Шльонську і по землях франків теж.
Шаблі там не ржавіють у коморах,
і кінську збрую миші не гризуть.
А що вже порох, — добрий роблять порох,
в бочки зсипають, гетьману везуть.
Які у вас там питія і страви!
А як співає дівчина оця!..
— Та я, кажу, не зовсім із Полтави.
Я там, кажу, з одного хуторця.
Хоч би ж не взнав!..
А він собі стругає.
— Людину скрізь біда підстерігає.
Ось на, бери, добряча патериця.
І в мене є, а вистругав, ще б пак.
Двох ніг замало, третя пригодиться.
Та й одганятись ніччю від собак.
Бо тут чим далі, о ночівлю важче.
Не те щоб глухо або люди злі.
Чумою вродить, коли років два ще
так війна походить по землі,
Уже тут дожилися до багатства,—
між людьми мор, на дереві — хробацтва.
Пройшов я землю піднебесну,
як говорив святий Іов.
Куди не глянеш в даль оцю окрестну,—
тут споконвіку скрізь лилася кров.
Там відступало військо Остряниці.
Тут села збив копитами Кончак.
А у долині річки Солониці
слізьми покути висох солончак.
Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка,
і та вже річка висохла на чверть,—
оце отут скрутили Наливайка
і віддали на мученицьку смерть.
Був молодий і гарний був на вроду.
І жив, і вмер, як личить козаку.
Зате, що він боровся за свободу,
його спалили в мідному бику!
А он уже й видніє з далини
столиця Вишневецького — Лубни.
Там жив Ярема, син Раїни,
страшний руйнатор України.
Упир з холодними очима,
пихатий словом і чолом,
душа підступна і злочинна,
закута в панцир і шолом.
Уломок лицарського роду,
мучитель власного народу,
кривавий кат з-під темної зорі,
отам він жив, на Замковій горі.
З гори тієї, що стоїть, висока,
в кільці річок і копаних канав,
лубенський родич краківського Смока
у нашу землю кігті увігнав.
Бенкетував, сідав на шию хлопу,
пускав дівчат по світу без коси.
Стріляв козуль, возив пшоно в Європу
і на поташ випалював ліси.
Загарбав край, неначе відумерщину,
і брав за все — живе і неживе.
За дим, за торг, ставщину, сухомельщину,
спаснé, гребельне, з воза, рогове.
Обклав податком вулики, броварні,
степи, луги, левади запосів.
В монастирях, обладнаних під псарні,
святі ченці удержували псів.
Тримав усе оружною рукою.
Був кам’янішйй од своїх твердинь.
Горіли села, кров лилась рікою,
коли тікав степами на Волинь...
А вже в Лубнах нема ні бернардина.
Вода усохла в замкових ровах.
І, як печаль одвічна, двоєдина,
душа Раїни плаче по церквах.
А там, де жив всевладний Єремія,
де поросли вже дикі чагарі,—
ще кам’яною щелепою змія
щербатий мур чорніє на горі.
Де був палац — лежать одні руїни,
стирчать уламки обгорілих стін.
Усе сумує смутками своїми...
Душа Раїни квилить між руїн.
І тільки хмари, хмари пурпурові...
І при дорозі — мальви і терни...
І на губах, як вічний присмак крові,—
столиця Вишневенького. Лубни.
Вже ледве йду. Боюся, що пристану.
Лубни минули, є ще трохи дня.
І, як пола подертої сутани,
накрило місто чорне вороння.
І знову степ. І знову даль розлога.
І я мовчу. І дяк уже мовчить.
Ідеш, ідеш... Дорога та й дорога.
Ідеш, ідеш... Хоч би вже відпочить.
Зайшли в село. І моторошно, й дивно.
Ні гавкне пес, ні корби не скриплять.
Хати — як скирти поночі, ні блимне.
Невже так рано люди уже сплять?
Двори якісь похмурі, непривітні.
На все село зустріли двох жінок.
Мов колодки, поцюкані в дровітні, —
гіркі обличчя в борознах думок.
А дяк нічого, підтягнув ременика, —
ще й бадьоренько гомонить до мене,
мовляв, оскільки це село Семенівка,
ну, то ходімо,— каже,— до Семена.
От хоч і в цю хатинку понад шляхом.
— Нам,— каже,— що. Усе ж таки під дахом.
А там той дах із просвітом аршинним,
підперлась хата ветхими дверми,
обтулена потрухлим кияшинням
іще з позаминулої зими.
А в хаті пустка, аж земля на споді.
І кріт нарив, і піл уже сторчма.
— Сідаймо,— каже,— у чужій господі.
Господа є... Господаря нема.
Тут од Лубен до самої Волині
лежать навколо села удовині.
Причілки виглядають з кропиви.
А тут, як бач, немає і вдови.
Тікав по трупах Єремія звідси.
Та все карав, карав, карав призвідців.
Рубав їм руки, вішав, розпинав,
садив на палі, голови стинав.
Страшний по ньому залишався слід —
козацьких тіл кривавий живопліт.
Усі тут гибли, винні і невинні.
Лишились тільки села удовині.
Та назви сіл, побільшости з імен,—
бо все ж Панфил, Григорій та Семен.
...Уранці вийшли. Тиша серпанкова.
І павутиння вже, мов ятері.
Та на поріг наживлена підкова,
та заржавіле рало у дворі.
Іду. Мовчу. Не дуже нам спочилось.
Вночі по хаті все ходив Семен.
Чи серце знову плакати навчилось
на цій дорозі в Київ із Лубен?!
Мовчу. Іду. Дивлюся на дорогу.
Минаю села тихі і річки.
Якомусь ти своєму, певно, богу
поставив, княже, ці страшні свічки.
Аж ген за обрій — далі, далі, далі! —
усе мені ввижаються ті палі.
Над плином років, паростю ялин,
жовтогарячим дивом горобин,
ще й досі кості торохтять зотлілі,
і на вітрах рукава лопотять,
і чорні свити на козацькім тілі
за воронням ніяк не одлетять...
А вороння! Його вже тут — аж темно.
І кряче, кряче, кряче з верховіть...
А крук — самітник. Він собі окремо.
Сидить і жде наступних лихоліть.
І каже дяк: — Спитати б цього крука,
він крук старий, набачився всього,—
чи думав Байда про такого внука,
що зрадить славу прадіда свого?!
Чи не тому такий Ярема й лютий,
ладéн цю землю трупами змостить,
що кожна тут осичинка над шляхом
йому про Юду листям шелестить?..
А вже й поля імлою огорнулись,
Слова самі на голос навернулись!
"У Полтаві на риночку
Та й п’є Байда мед-горілочку.
Ой п’є Байда, Байда молодецький.
А назустріч Байді їде Вишневенький.
— Де ти,— каже,— тут такий узявся
Що мені на очі ще не попадався?
Хто ти,— каже,— і якого роду,
Що тебе не бачив я в Полтаві зроду?
— А я Байда, Байда Вишневецький,
Що мене повісив колись цар турецький.
Що у Царгороді та й мене схопили,
Та й за ребро гаком, гаком зачепили.
У раю сидів я, дуже я занидів,
Бо вже України років сто не видів.
Одпусти на землю,— говорю Петрові.—
Там же мої діти, чи живі-здорові?
Там же мої діти в третьому коліні.
Що вони там роблять тепер на Вкраїні?
А Петро послухав,
Та й спустив драбину,
Та й спустив драбину
Прямо в горобину.
Як гукне ж Ярема на свої гайдуки:
— Візьміть того Байду,
візьміть добре в руки!
Візьміть Байду, ізв’яжіте,
Та й за ребро гаком, гаком зачепіте!
…Ой висить Байда на риночку,
Та й не день, не нічку,
та й не годиночку.
Каже Байда, Байда Вишневецький:
— Краще б мене вішав ще раз цар турецький!
Висіти на палі то іще не мука,
Як тепер дивитись на такого внука!.."
— Е, дівчино, я слухаю, та й бáйдуже,
Що ти ж співаєш не про того Байду вже.
А голосочок! То чого ж ти крилася?
То все мовчиш, то я аж остовпів.
Співав і я на хорах і на криласі,
і знаю світський і духовний спів.
Дишканти чув я, тенори, баси
А ти співаєш — душу всю проймає.
Бувають, може, й кращі голоси,
але такого другого немає!
1 2 3 4 5 6
Назад Вперед