Будинок моєї мрії твір
Головне в будинку моєї мрії - це краса і зручність. Ось яким я уявляю собі свій майбутній будинок. Я мрію жити в приватному будинку де-небудь на тихій околиці міста. У мене буде одноповерховий будинок з усіма сучасними зручностями і гарним садом. Там буде кухня, ванна, передпокій, вітальня, дві спальні і кабінет, де я зможу працювати.
У вітальні будинку моєї мрії буде стояти диван, два крісла, телевізор і стереосистема. На підлозі буде лежати симпатичний м'який килим світлого кольору. Стіни будуть обклеєні світлими шпалерами, щоб кімната відчувалася просторою. Велика люстра буде висвітлювати кімнату.
У кабінеті я б хотів мати стіл з безліччю ящиків і зручний стілець. На стінах будуть полиці для книг і сувенірів. Ноутбук з інтернетом обов'язкові для того, щоб це було ідеальним робочим місцем. Також я б хотів і відпочивати в кабінеті, тому там буде маленька софа в кутку. Мені подобаються картини, тому я, ймовірно, повішу кілька з красивими пейзажами на стіну. Щоб зробити кабінет затишним, я поставлю квіти на підвіконня.
Я хочу, щоб у моїй кухні було все необхідне обладнання - пічка, холодильник, міксер. Мені подобається, коли шафи не займають багато місця і красиві по дизайну.
Дитяча мрія
Усі ми були колись маленькими і в усіх нас були свої дитячі мрії. Ми мріємо і зараз і, мабуть, мріятимемо все своє життя. А хіба ж у цьому є щось погане? Вміння мріяти – це прекрасно! Адже мріючи – ми наближаємо себе до цілі. Та дитячі мрії відрізняються від того, про що ми мріємо вже у дорослому віці. Ех, якби ж то можна було повернутися в дитинство, у свої дитячі мрії?..
«4-А клас. Урок української мови. Тема уроку – твір «Моя найзаповітніша мрія».
- Дорогі діти! Зараз я попрошу вас зібратися з думками і уважно прислухатися до свого серця. Я певна, що у кожного з вас є чимало мрій. Та вам необхідно зараз буде зробити наступне: обрати серед них усіх ту єдину, найзаповітнішу мрію і, звісно ж, написати про неї твір. Тож хай вам щастить і до справи. – «Настанови вчительки дуже і дуже доречні» - подумав я і одразу ж, не замислюючись, приступив до написання. І справді - думки і серце в унісон запрацювали чорнильною ручкою у моїй правиці по розграфлених в лінійку рядочках зошита.
«…- Привіт вам, мої мрії! Даруйте, що звертаюся до вас усіх і одразу, та так склалися обставини… І ще, вибачте мені, будь ласка, проте зараз я просто змушений написати про найголовнішу із вас. Вам усім вона відома, адже ви живете у одній голові і, мабуть, не раз спілкуєтесь між собою. І так, почну…
Мріє, моя найзаповітніша мріє, а чи здійснишся ти колись? Можливо, коли я допишу, на твою честь, цього твору, щось трапиться?! Щось прекрасне! Можливо не одразу, та хоча б трішки наблизить до твого, моя люба мріє, здійснення.
Де ти зараз, татку? Де? Чому ж не бачишся зі мною: як я росту, як навчаюся, як мрію? Чому так сталося, що ти - і є, сьогодні, та, найзаповітніша моя мрія?..»
Саме цей уривок твору, що писався мною в десятирічному віці, згадався мені, коли до рук, випадково, потрапила «Газета по-українськи» зі статтею на головній сторінці про дітей сиріт, а точніше про те, як важко їм приходиться долати життєві рубежі без батьківської любові. Та найбільше вразили опубліковані, виділені жирним шрифтом, слова одного хлопчика, котрі мало не дослівно повторили те найголовніше, про що тоді, майже 25 років тому, було написано мною.
«Дивовижно» - Подумав я, перечитуючи мрію хлопчика на ім’я Дениско. – «Я ж так само, як і він, мріяв тоді, та й досі продовжую мріяти, про зустріч з батьком. А втім, хіба ж я кращий за свого батька? Я ж повторив його долю! Хоча ні, - повторив його помилку. Зараз десь, мабуть, так само росте без рідного татка моя дитина. Я навіть не знаю хто це: хлопчик чи дівчинка? Не знаю нічого.
- Агов! Михайле, це ти?! – раптом почув позад себе.
- Я! Саня?! Ти?! Скільки років...?! – Дружбан юності моєї. Несподівана зустріч.
- Як воно? Відпустили? Давно на волі? – Запитав він мене.
- Тиждень як… От намагаюся призвичаїтись до вільного життя.
- Про Настю свою чув?
- Віриш, нічого?! Геть нічого. За всіх десять років у в’язниці – жодної звісточки. А що? Де вона, як, що з нею? Тобі щось відомо?
- Спилась твоя Настя… І.., немає її вже в живих, давно немає. Три роки як загинула під колесами автівки. Чув, що й тоді вона була геть у не тверезому стані. Ти ж покинув її і ще вагітною, правда?
- Так. Вона через мене почала пити? А дитина?...
- Вона важко переживала свою долю без тебе. Не впоралась. Одразу ж після народження сина, в знемозі впоратися самотужки, почала знаходити розраду в оковитій. Хлопчика звісно ж у неї невдовзі відібрали. Сам розумієш: мати п’яничка… От і позбавили батьківських прав...
- То у мене син! Де він зараз?
- Не знаю. Це було давно. Скоріш за все у одному із сиротинців, якщо не усиновили до нині. Шукати марно. На скільки мені відомо сліди твоєї, так би мовити, сім’ї – загублено, причому вже давно. На жаль… Співчуваю.
- Все гаразд. А ти, як ти? Де ти зараз, ким працюєш?
- Я, Мішуня, працюю юристом, виховую двох дітей. Не скаржуся. Наче все добре.
- Юрист, кажеш?.. – Промовив я, а по руці, в котрій тримав газету, ніби заструменіло і мої очі опустилися знову на жирно виділені рядочки безбатченка. І я все ж спитав? – Слухай, коли ти юрист, то ти маєш знати..?
- Запитуй, чим зможу - допоможу.
- Такий, як я, що лише вийшов на волю, міг би звернутися з питанням про усиновлення дитини?
- Ти що!? – Всміхнувся товариш. – Яке усиновлення? Ти ж іще молодий, ще своїх дітей заведеш.
- Та кому я з такою історією потрібен буду?
- Та ну, що ти – у тебе ще все життя попереду, повір! А щодо усиновлення, - на жаль особам, що були засуджені, наше законодавство не дозволяє бути усиновлювачами. А в тебе ж і ще й вбивство, наскільки я знаю.
- Та не навмисне вбивство. Не хотів я його вбивати. Так сталося. Боляче згадувати.
- Вибач. На жаль, тут тобі я нічим допомогти не можу.
Ми із ним ще трохи постояли, побазікали і, обмінявшись деякими контактами, розійшлися кожен у своїх справах. Я ще раз перечитав, те що зачепило мене за живе і відкрив газету на сторінці, де пропонують роботу. – «А що я вмію?» - Запитав у самого себе. І просто в очі кинулось оголошення: «Терміново потрібні робочі на будівництво…» І я не вагаючись подався в офіс за вказаною адресою.
Приємна молода секретарка, звеліла мені зачекати, пояснивши, що шеф, прибувший звідкись з далеку, зараз саме зайнятий співбесідою і як тільки людина вийде з його кабінету, я зможу увійти. Я подякував і лише було хотів присісти, як двері кабінету начальника відчинилися і молодий чолов’яга покинув стіни офісу. Я, не зволікаючи, постукав і увійшов.
- Доброго дня. – Привітався я до солідного пана років п’ятдесяти.
- Добрий день Вам, присідайте будь ласка. Назвіться і розкажіть мені про себе: хто ви, звідки, де і ким раніше працювали?
- Савчук Михайло Валерійович. Я…
- Хто?! – Несподівано перервав мене раптово зблідлий директор, підводячись зі свого стільця. – Савчук Михайло Валерійович?! – І коли він ще раз перепитав моє ім’я, я несподівано для себе зрозумів, що моя найзаповітніша мрія дитинства – здійснилася. Передімною був – мій батько.
Ця співбесіда була мабуть найдовшою у нашому з ним житті. Як з’ясувалося, він як і я в свій час помилився, обравши шляхи злочинності. Проте йому, на відміну від мене, вдалося уникнути покарання і неволі.
- Пожалкував я про все, що сталося згодом. Проте надто пізно, щоб бути прощеним тобою, твоєю матір’ю, царство їй небесне. Я тільки-но, як приїхав сюди поцікавився вами. Та спізнився… на п’ять років спізнився. Саме стільки минуло, коли вона померла у знемозі, що мене немає поряд, а ти в неволі... Вибач. – І він заплакав.
- Ти спізнився не на п’ять років, на значно більше. Та це тепер немає значення. Я спізнився теж. Щойно дізнався про смерть матері свого сина, котрого тепер не знайти, та й навіть як би знайшов, колишньому в’язню сина не вернути.
- Поїхали. – Раптом промовив, батько і рішуче встав із-за столу. Я підвівся теж.
- Куди? – Спитав, пильно вдивляючись йому в вічі, котрі опинились за крок до мене.
- Дай тебе обійняти, синку? – Він міцно стиснув мене у своїх обіймах і продовжуючи плакати сказав: - Вибач мені, будь ласка, якщо зможеш? Вибач?
Ми їхали і розмовляли кожен про своє. Ми знайомилися, як чужі та обоє розуміли, що рідні і що тепер ми – сім’я.
Ми приїхали під мою школу. Батько звелів зачекати біля машини, а сам увійшов всередину закладу. Через хвилин десять він вийшов за руку із хлопчиком років десяти. «У мене є молодший братик» подумав собі я і всміхнувся хлопчині, що йшов невпевненими кроками. Коли вони наблизились до мене, перше, що спитало мене це хлопча було:
- Ви читали мій уривок твору? – Його допитливі очка дивились просто мені в очі, а ручка показувала на газету, котру враз від почутого далі, я випустив з рук.
- Це твій син, Михайле, Дениско. Я тільки-но, як довідався - розпочав процес його усиновлення.
«Дитячі мрії – збуваються!»
Кімната моєї мрії
Моя кімната невелика, але дуже затишна. Мені дуже приємно і зручно тут, бо є все, що мені необхідно. Кімната квадратної форми, дуже світла, тому що велике вікно виходить на південь.
Перед вікном стоїть тасьмовий стіл з настільною лампою, поряд з нею — підставка для ручок і олівців. У шухлядах столу я зберігаю зошити та інші шкільні речі. Біля столу — стілець, на якому я сиджу, коли роблю домашнє завдання.
Коло правої стіни поряд зі столом — книжкові полиці з моїми улюбленими книжками і шкільними підручниками. Далі — шафа для одягу.
З іншого боку вікна розташований мій спортивний куточок — шведська стінка, поперечина, на якій можна підтягуватися, щоб тренувати руки, а також шкіряна боксерська "груша". Тут я роблю ранкову зарядку.
Біля цієї ж стіни стоїть моє ліжко, точніше, розкладений диван. Коли до мене приходять друзі, його можна скласти, щоб зручно було сидіти. На стіні над диваном висить невеличкий килим. Постільна білизна зберігається в комоді, що стоїть у кутку. На комоді сидять мої пухнасті м'які друзі: ведмедик, заєць та собака з одним вухом. На стіні над комодом — кілька моїх малюнків.
На підлозі лежить килим сіро-зеленого кольору. Шпалери на стінах кімнати світло-зелені і вотак така і мене кімната.
Моя заповітна мрія
В моєму житті мрія відіграє надзвичайно важливу роль. Вона надихає, дає мені сили рухатися вперед, перемагати труднощі, вдосконалювати себе та робити кращим світ навколо мене.
Я згадую своє дитинство і в пам’яті з’являються приємні згадки про те, як я мріяла про якісь дуже важливі в той час для мене речі. Коли ще ходила в дитячий садочок, сенсом мого життя була музика. Я мріяла грати на піаніно.
У далекі 90-ті роки купівлю такого музичного інструменту могли дозволити собі лиш заможні люди. Виростаючи у багатодітній сім’ї з невеликим достатком, я могла лише мріяти… Та жага моя була настільки велика і всепоглинаюча, що одного дня я все-таки побачила в своїй кімнаті чудове фортепіано. Батьки відкладали гроші, щоб зробити мене щасливою.
Я пам’ятаю той день так, наче все відбувалося вчора. То була величезна порція позитиву та захоплення. Відчуття щастя захопило мене так, що навіть моє дихання стало переривистим. Я просто не могла залишатися спокійною і розважливою. Весь світ закрутився навколо мене. Я сміялася, стрибала, кидалася до фортепіано, який ще був трохи липкий від свіжої фарби, брязкала по клавішам, обнімала батьків, знову брязкала і все повторювалося знову. Маленькою дитиною у шість рочків я зрозуміла, що саме так збуваються мрії.
Час йшов далі – і я вже навчалася в музичній школі. Можу сказати, що мрія в один момент для мене ставала навіть тягарем. Твори відомих композиторів не хотіли вчитися, щось не давалося мені зразу… В такі періоди над клавішами мого фортепіано вже не звучав сміх. Замість цього лилися сльози. Хотілося все кинути і забути про музику. Але! Я завжди пам’ятала те величезне бажання, котре мене підштовхнуло до занять.
Мрія, яка колись зробила мене найщасливішою дитиною, надихала мене працювати над собою. Я переступала образи на саму себе, роздратування та песимізм і йшла далі. Мрія була для мене вогником, який давав мені сили рухатися вперед та завершити діло мого дитинства якнайкраще.
Сьогодні я можу впевнено сказати, що без мрії людина помирає внутрішньо. Саме вона направляє, допомагає перемагати труднощі та завоювати нові вершини.
Моя мрія твір
Кожна людина наділена уявою. Ще з раннього дитинства уява починає володіти нашими думками. Вона представляє перед нами картини майбутнього й минулого, існуючого та фантазійного. Уява - це ніби пензель, завдяки якому ми можемо намалювати речі та явища, яких ще ніколи не бачили.
І саме завдяки уяві у людини з’являються мрії. Спочатку, вони зовсім прості і легкоздійсненні. Потім людина починає рости і пізнавати світ, розставляти пріоритети та вподобання. А разом з людиною ростуть і її мрії. Вони стають ширшими та конкретнішими. Їх кількість неодмінно зростає. Деякі з цих мрій стають цілями, яких людина прагне досягнути в своєму житті,а інші так і залишаються мріями, через свою нездійсненність.
Мрії – це ніби квитки у майбутнє життя, и кожен з нас прагне цими квитками скористатися. Мрій у світі багато, набагато більше ніж самих людей. Хтось мріє бути сильним і хоробрим, хтось прагне слави та вроди, для когось найважливішим є багатство. Ми уявляємо майбутнє кохання та сімейне щастя, або професію, яку прагнемо опанувати.
Важко виділити одну окрему мрію, яку я б вважав(ла) найголовнішою. Для мене, як і для всіх інших, важливим є моє майбутнє життя. І, звісно, я прагну мати хорошу професію та достаток, люблячу сім’ю та вірних друзів. Я хотів(ла) би жити в добробуті та ніколи не сумувати, подорожувати і побачити світ. Важко виділити одне, найзаповітніше бажання. Проте, мабуть, для мене це – правильно вибрати свій шлях, знайти свою життєву дорогу. Адже,на мій погляд, найголовніше це - не прожити своє життя марно та бездумно.
Мрії наповнюю наше життя барвами, вони допомагають нам пізнати себе. Ніколи не можна позбавляти себе мрій, бо людина без них існувати не може.
Моя кімната (твір-опис)
Узагалі моя кімната не зовсім особисто моя, тому що в ній стоїть телевізор. А телепередачі дивляться й батьки. Але у всьому іншому хазяїн тут я. Тут знаходяться мій письмовий стіл, книжкова шафа і книжкові полиці, диван, на якому я сплю, невеликий столик-тумбочка, де зберігаються мої ігри. Поруч — велике крісло, забравшись у яке з ногами, я люблю читати. А головне — в моїй кімнаті є куточок, де стоїть магнітофон і висять на стіні дві карти, різні таблички й цікаві мені картинки. Хочу пояснити, що це за таблички. Я їх давно колекціоную. Наприклад, є такі: «Без стуку не заходити», «Ідучи — гасіть світло», «У нас не палять», «Дотримуйтеся тиші» тощо. Висять вони просто так, без системи. Я знаходив їх на різних розвалах, деякі мені дарували. Мама час від часу погрожує, що викине, але мені вони подобаються.
Одна з двох карт — це карта нашої області. Я люблю іноді відшукувати на ній селища, річки, про які щось почув, відзначати місця, де вже побував.
Я дуже люблю свою кімнату і, коли їду куди-небудь, незабаром починаю за нею нудьгувати. В ній улітку завжди прохолодно, тому що у вікна заглядають два величезних каштани, а взимку тепло й затишно завдяки гарячій стінці каміна.
Школа моєї мрії
На мою думку ідеальна школа – це навчальний заклад, в якому цікаво вчитися, який виникає бажання відвідувати, в якому дути люблять знання і їм подобається їх здобувати.
У школі моєї мрії прислуховуються до кожної дитини, розвивають її індивідуальність, дають змогу самореалізуватися та готують до справжнього дорослого життя. У такій школі безперечно має бути багато профілів, щоб кожен учень міг обрати той, який йому до вподоби і не вчити ті предмети, які йому не знадобляться.
Ось наприклад: з 1-го по 4-ий клас діти набували б основної бази знань, яка потрібна всім беззаперечно. З 5-го по 9-ий клас існували б такі профілі: філологічний, фізико-математичний, історико-правовий, та економічний. А після 9 класу проводився б обов’язковий тест з профорієнтації, після якого кожен починав поглиблено вивчати ті предмети, які знадобляться йому університеті. Тоді діти б вчили те, що їм цікаво, а отже і знання були б набагато якісніші.
В школі має існувати безліч гуртків: танці, спів, акторська майстерність, журналістика, та інші. Вони повинні бути спрямовані на урізноманітнення дитячого дозвілля та розширення кругозору. Викладати у школі моєї мрії повинні лише ті люди, які люблять дітей і вміють знаходити з ними спільну мову. Також, я гадаю, що праця вчителя надзвичайно важка фізично і морально, а отже повинна відповідно оплачуватися.
На мою думку, невід’ємною частиною шкільного життя є шкільна форма. Вона дисциплінує та урівнює в правах усіх дітей. Але вона не повинна виглядати занадто консервативно. Головний критерій – щоб вона подобалась дітям, адже у школі моєї мрії все робиться заради них. Також я хочу, щоб на подвір’ї був гарний великий сад, у якому б всі мали змогу відпочивати та грати.
Я гадаю, що створити школу моєї мрії цілком можливо, але для цього потрібно прислухатися до потреб дітей і обирати для їх реалізації лише найбільш дієві методи. Діти – наше майбутнє, а гарна школа є запорукою освічених дітей, а отже гарного майбутнього.