Земля українських письменників
Земля — це планета, ґрунт, країна, держава. Земля — це надія, радість, достаток, життя, щастя. Але земля — це і господар твоєї душі, це і... злочин.
Надією, радістю, щастям була земля для Маланки Волик, хоч насправді вона її не мала. Вона була готова заради землі на погром, на підпал, на те, щоб прогнати, викурити панів, аби була земля. Жінка-трудівниця над усе любить поле, чує його подих, саме до землі звертається як до живої, найдорожчої істоти. Щастя своє і своєї дочки Гафійки пов'язує тільки з землею. Але в революцію 1905 року земля тільки поманила, як марево, і, як марево, щезла.
Віковічне прагнення трудового селянства мати землю, обробляти її своїми руками, прикрашати власною працею свої ниви, городи, сади не здійснилось. Щастя втекло від Маланки.
Земля вимагала тяжкої праці. З оповідання В. Стефаника "Камінний хрест" ми дізнаємося, як тяжко працює на клаптику землі Іван Дідух. Праця на землі зробила його зігнутим, люди називали його Переламаним. З бідності так і не вибрався. Напевне, як і Андрій Волик (М. Коцюбинський "Fata morgana"), з якого земля витягла усі сили та й пустила на старість голого, Іван Дідух зневірився в землі і в пошуках кращої долі збирається до "Гамерики".
Цим персонажам творів земля не принесла радості, щастя, кращого життя, не забезпечила спадок дітям. А ось для Івоніки та Марійки Федорчуків земля стала годувальницею. Вони стали заможними. Але скільки ж треба було докласти рук, дбайливості, розуму до цього. Не один десяток років земля гнобила їх. Заради землі відмовлялися вони від нормального життя. Обмежували себе в їжі, одязі, копійку до копійки збирали капітал, що дав би їм змогу придбати для дітей ще шматочок поля.
Люди ставали рабами землі-годувальниці, землі-гнобительки. Водночас земля штовхала на злочин. Тяжка праця на землі не приваблювала Саву (О. Кобилянська "Земля"). Але і без землі не можна. Не буде землі — не буде Рахіри, яку він любить. Сава добре' розуміє, що батько віддасть землю працьовитому Михайлові. Будучи байдужим до землі, Сава переконаний, що без неї він не проживе. Ось і виникає влада землі над людиною. І підкрадається у Сави підступна думка згубити свого брата і стати єдиним спадкоємцем батьківської землі. І він стає братовбивцею.
Після того, як прочитала ці твори, замислилась. Справді, людина повинна бути господарем землі, а не її рабом. Але з часу написання цих творів минає близько століття, а питання про "землю" і до цього часу не розв'язане.
Мотив тісного зв'язку з рідною землею звучить у багатьох творах В. Симоненка. Характерний з цього приводу вірш "Земле рідна! Мозок мій світліє..." Він любить Вітчизну, відчуває з нею кровну єдність:
Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.
Його любов до рідної землі може вибухнути словом обурення, може бути пересторогою всім нікчемам, людцям бездушним, безсердечним. Це дієва любов, бо очищає рідну землю від скверни.
"Ти, земле наша, рідная, святая! Ти, Батьківщино люба, золотая. Це знову напад? З ворогом двобій? Ми чуєм, нене! Ми йдемо на бій!" — звучали слова П. Тичини в роки Великої Вітчизняної війни. Тут слово "земля" набуває іншого значення. Це наша рідна країна, на захист якої стали дідусі і бабусі наші. Рідна земля лежала в диму і вогні згарищ. Лежала, осквернена брудним чоботом окупанта, але жива і нескорена; їй адресували свої зігріті любов'ю збірки поезій і М. Рильський, і П. Тичина, і А. Малишко, і М. Бажан та багато інших.
І як би хотілось очистити всю Землю-планету від війн, які ще мають місце на планеті, епідемій, стихійного лиха, голоду і холоду, смерті. І залишити на Землі-планеті життєдайні моря і океани, чисті ріки і озера, землю родючою і чистою, криниці — джерельними, слово — високим, душу — глибокою, матір — безсмертною, а людину вічною. І тоді на Землі-планеті завжди буде сонце завтрашнього дня.
Весь наш сьогоднішній добробут, наш поступ у завтра передусім залежить від землі. Від її щедрості, її безсмертя. Як зберегти нам живу силу землі, її вічну родючість? Як примножити плоди землі, досягти того, щоб нива наша завтра була багатішою? Це складне питання стоїть перед нами і вимагає його розв'язання.
Ольга кобилянська твір
Недалеко від ріки Серету на Буковині простяглося село Д. Навкруги нього — рівні поля, а із заходу — великий панський ліс. Оддалік видніються ще невеликі ліски.
Багато господарів їздили на заробітки до Молдови, тому хати й подвір'я занедбані. А от хата Докії, дружини заможного ґазди Василя Чоп'яка, вигідно виділялася серед сільських хат охайністю, ладом і чистотою, садком та квітником. І все це завдяки господині. Сам господар був пиякою, зневажав жінку й бив її, продавав потихеньку свою землю. Докія, відчуваючи, що втрачає щодень сили і здоров'я, вирішує віддати заміж свою молоду єдину доньку Парасинку, щоб бути спокійною за її долю. Найкраще б їй підходив син заможних газдів Михайло ,але тому йти в армію. Тоді мати вирішила, що віддасть Парасинку за Тодорику, не дуже гарного, але непитущого, хазяйновитого й багатого хлопця. Дівчина зі сльозами піддалася на умовляння матері.
Відбувається весілля. Дружбою у Тодорики був Михайло. Усі дівчата крадькома на нього задивлялися, серед них і тиха панська най мичка Анна. Старий Івоніка Федорчук говорив Докії, що жалкує за такою невісткою, як Парасинка. Тим більше, що й землі їхні поряд. У нього два сини, але зовсім різні. Михайло працьовитий і чемний, а Сава байдужий до господарства, не любить землі. То він і не одержить її, якщо не зміниться. Адже земля «підпливла нашою кров'ю і нашим потом. Кожна грудка, кожний ступінь може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко, дороблюючися її, як часто голодом і холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочки її!» Івоніка розказував, як вони з жінкою працювали на будівництві, залишили там здоров'я, як шкодували для себе кусника м'яса й ложки молока, обертали все в гроші, щоб купити побільше землі. То хіба ж можна «так легко випускати з рук те, чого так тяжко дороблялося?»
Докія дивиться, як гуляє Михайло, і з жалем питає, чому той має йти до служби. Івоніка признається, що має триста ринських і радо віддасть їх, щоб відкупити сина від служби. Піде до жида й домовиться. А коли будуть біля нього такі молоді робочі руки, як у Михайла, то все повернеться йому.
Була весна. Івоніка з Михайлом пішли до міста, а Сава — наглянути в полі бурдеї, де була худоба. Хлопець із неприязню подумав про старшого брата — вказує йому, повчає. Ну й що, що любить чорнооку Рахіру? Хай його батько й посварився з батьком Рахіри Григорієм за фальшиве свідчення того, але він, Сава, у тому не винен. І нічого, що Рахіра йому родичкою доводиться — він гріхів не боїться. Сава любив стріляти, тішився, коли попадав у звірину чи пташину, не думаючи, потрібні вони йому чи ні. Думав, як добре, що Михайла візьмуть до війська, тоді йому не треба буде критися, йдучи до Рахіри.
Марійка жила у згоді зі своїм чоловіком, поважала його. Була доброю господинею, але заощаджувала на всьому, тому в селі її звали скупою. Це її злило. Як не витрачає часу за балаканиною, не роздаровує добро, їсть просту їжу — то вже й скупа? Зате скільки в неї добра в скринях, придбаного для своїх дорогих дітей! Журилася, що Михайлові треба йти в армію. Побігла до ворожки, і та їй нагадала великий жаль, що бідним роздаватиме своє добро й од людей ховатиметься, а те, що наймиліше, піде од неї далеко, те, що далеке, стане близько до серця.
І Сава був високий на зріст. Його обличчя можна 6 назвати гарним, якби не холодний блукаючий погляд великих сірих очей. Хлопець прийшов додому, так і не напоївши худоби, бо зголоднів. Мати Почала його лаяти, що не дбає про худобу й господарство, що ходить до безпутної дівчини, сказала, щоб ішов туди, звідки прийшов. Сава набрав яєць, вкрав курку й пішов до Рахіри.
Прийшли з міста Михайло й батько, сказали, що хлопцеві все Ж доведеться йти до війська, бо жид, з яким Івоніка домовився про І відкуп і якому дав гроші, десь зник.
Наступного дня батько з Михайлом орали волами землю. Івоніка дивився на сина й не міг надивитися. Заговорили про Саву. Михай-Іло сказав, що треба з ним суворіше, розповів, як той гостро йому відмовляв, ще й якимось зіллям ворожив.
Зійшлися на тому, що Сава молодий, дурний, його підмовляє Рахіра, ось коли Михайло піде до війська, він буде допомагати батькам і порозумнішає. Син порадив батькові продати частину худоби, щоб легше було хазяйнувати, але Івоніка надумав, що саме з цими волами його старший син розпочне разом з молодою дружиною своє господарство.
Був травень. Михайло був у бурдеї, пас волів, дивлячись на них, як на рідню, особливо, коли дізнався, що вони призначені йому. І думав про панську робітницю Анну, яку таємно любив. Вона наймичка, до міста не поїде, та це їй і не дозволить лиха мати, яка тільки й знала, що забирати в неї зароблені гроші, Брат теж вимагав грошей і бив, як не мала їх.
Вперше Михайло побачив Анну на панському подвір'ї, як разом лузали кукурудзу. Анна була гарна, скромна, знала багато різних робіт, не дозволяла хлопцям сороміцьких жартів при собі. Усі її дуже поважали.
Другого разу Михайло бачив дівчину, як ішов до крамниці по сіль. Анна допомагала матері чистити горох, а та почала скаржитися хлопцеві на невдячних дітей. Михайлові було дуже жаль Анночки, яку так несправедливо лаяла її погана мати.
Після того Михайло став бачити Анну частіше, коли мав справу на панському дворі. Була вона інша, ніж сільські дівчата, — ніжніша й тонких звичаїв, охайніша. Товаришувала тільки з дочкою Докії Парасинкою. Сільські хлопці мало нею цікавилися, бо була бідною, не мала ні землі, ні грошей.
Анна і сама не знала, як її душею заволодів Михайло. Був він добрий до неї і не так, як інші. Багатий, а говорив, як з рівною собі.
Одного разу Анна поверталася з грибами з лісу, припізнилася Тут на стежці її чекав Михайло. І зізнався, що давно її любить, хоче мати за жінку. Анна не сподівалася такого щастя і теж призналася, що любить Михайла. Вони вирішили поки що не зізнаватися нікому. У цей час дівчині здалося, що із «сусіднього» ліска на них летить щось темне з вогняними очима. Вона злякалася, заплакала, перед чуваючи щось недобре, а парубок заспокоював її й розраджувати словами.
А в цей час Сава прокрадався до Рахіри. Він приніс їй з дому крадькома взяті борошно й сир. Вони почали розмовляти, лаяти батьків Сави й брата, які все повчають хлопця. У Рахіри Сава почував себе вільно, робив, що хотів — пив, палив тютюн. Рахіра мала над ним якусь силу, казала слухати її, тоді буде він, Сава, багатим ґаздою, а вона — його ґаздинею.
Настав жовтень. Федорчуки із сумом та плачем проводжали Михайла. Хлопець теж із жалем прощався з худібкою, з полем, зі стежиною, де стрічався з Анною. Зброї він не любив з дитинства і вважав її чимось скритим та небезпечним.
Михайло звик до спокою і ритму, спорідненого з природою, а місто з його гамором та поспіхом знесилювало його душу.
Минали тижні, а Михайло ніяк не міг звикнути до життя в казармі, у нього навіть закралася думка про дезертирство. Батько приходив тепер майже щотижня, приносив домашні гостинці, розраджував, умовляв. Дикі порядки армійської служби були нестерпні для Михайла, особливо після того, як капрал примусив жовнірів (Вилизувати сміття з підлоги в казармі. Щодня була якась новина: «там один умер, тут побив кінь якогось на смерть... там якийсь стратився...». Якось на солдатах узимку випробовували намети. Ті виявилися непридатними, й багато новобранців ледь не загинули вночі через мороз.
Мати гнівалася на Саву й казала, що він не отримає землі, якщо буде знатися з Рахірою. Сава виказував, що батьки люблять Михайла більше і дбають лише про того, а він зробить так, як сам захоче.
Пани виїхали до міста, Анну ж мати з ними не пустила. Тепер дівчина служила у попових панночок. З Михайлом вони бачилися на Великодні свята. Хлопець просив її потерпіти й почекати, поки він прийде зі служби, тоді всім і скажуть про себе.
Минув рік. Усе було так само — Федорчуки працювали біля землі, на свята очікували сина й переживали та плакали за ним. Якось Па маневрах у спеку біля криниці Михайло випадково штовхнув лейтенанта, і той так побив парубка, що не можна було й пізнати.
Анна пішла на прощу й дуже щиро молилася. Люди хвалили — яка побожна, а потім виявилося, що має гріх — от-от стане матір'ю. Усі дивувалися, мати й брат лютували, але не дізналися, хто батько майбутньої дитини. Тоді вигнали з дому. Оскільки не було в неї товаришок, то прийняла її прихильна до неї Докія й пообіцяла не кидати в тяжкій годині.
Анна пасла худобу, шила й чекала Михайла, який вирішив, що скаже батькам про одруження на день свого патрона — святого Михайла.
Якось Рахіра зустріла Анну, почала розпитувати її, намагаючись щось дізнатися про батька дитини, переповідала сільські плітки. Анна розлютилася й сказала, що про Рахіру думають у селі. Дівчата так посварилися, що Анна навіть ударила Рахіру й сказала, що Івоніка й Марійка ніколи не згодяться на невістку-чарівницю й ледащицю. Рахіра поскаржилася Саві й сказала, щоб покарав її кривдницю.
Через деякий час Анна зустріла на стежці Саву, глянула в його страшні очі й зомліла. За чотири дні до святого Михайла в Івоніки трапилося нещастя. Собака напав на теля, те злякалося, стрибнуло через пліт і розпороло собі живіт. Худобину довелося дорізати. Це звіря призначалося Саві, й він був прикро вражений та засмучений.
Вирішили з Михайлом піти в сусідній панський лісок уночі, щоб набрати дерева й відремонтувати огорожу. Михайло, який був у відпустці, не хотів іти, бо вважав це за крадіжку, але пішов.
Вранці Марійка клопоталася по господарству, чекала синів, щоб хто із синів прийшов забрати їжу. Але побережник (лісник) приніс страшну новину — Михайло лежить у ліску застрелений. Мати, в чому була, кричучи, кинулася туди. Швидко зібралася громада й жахалася — кому Михайло завадив, кому він ворог?
Івоніка того дня рано-вранці пішов до міста у справах, швидко все залагодив і, не відпочиваючи, потягся додому, бо на душі був якийсь неспокій. Наче грім ударив, коли побачив мертвого сина на возі. По хвилі спитав, де Сава (а його не було!), та умовк.
Багато людей зібралося в хаті. Всі плакали за добрим хлопцем. Та ось ледве ввійшла Анна й кинулася до Михайла. Батьки сполошилися, вони не вірили, що їхній син і є батьком майбутньої дитини Анни. Це був сором. Вони почали проганяти жінку, а та кинулася до Сави з криком, що той убивця. Марійка кричала на неї, гнала геть з хати, а на Михайлові виступила свіжа кров. Одна свічка впала, покотилася й загасла біля ніг Сави.
Батько вийшов на двір і став гаряче молитися. Він зрозумів, що «за землю підняв Сава руку на свого брата, лиш за землю! Що іншого тут не могло бути, а чужий не сповнив свого страшного злочину. Як одинак надіявся колись дістати всю землю». Але як сказати на власного сина, що — вбивця?
Другого дня приїхала комісія. Встановили, що стріляли зблизька, що він був би живий, коли б вчасно надали поміч. Коли розпитували людей, Сава був блідий і трясся, мов у пропасниці. Лікар звернув на нього увагу, подумав, чи не холера, бува. Підійшов і побачив на білих шароварах у того крапельки крові. Сава пробелькотів, що це від зай ця. Саву запідозрили, обшукали бурдей, але нічого не знайшли. Коли робили розтин тіла Михайла, викотилася куля, і батько непомітно її підібрав. Він її упізнав — такими кулями користувався лише Сава. Але Івоніка не міг стратити й другого сина... Саву забрали до міста.
Судді наказали ховати того ж дня, хоч як батько не просив відкласти це до завтра. Пишне поховання відбулося, а поминки робили в тому,ж лісі, де загинув хлопець.
Анна народила близнят, двох хлопчиків. Докія потримала її в себе до весни, потім Анна мусила піти на роботу. За намовою Докії вирішила піти до батьків Михайла, може б, вони прийняли до себе хоч одного онука, але Марійка вигнала жінку із соромом і клятьбою.
На Різдво, коли Марійка була сама в хатині, підійшов якийсь чоловік під вікно й сказав, що бачив, як брати йшли разом до лісу, а говорить він це тому тільки тепер, бо не хоче мати каменя на душі.
Через брак доказів Саву відпустили, і він знову пішов до Рахіри, кажучи, що не потребує батьківської землі, піде з жінкою на заробітки до Молдови. Анна носилася з божевільною /гумкою вбити Саву, і той однієї її боявся, став навіть до церкви ходити. Вона кидалася на нього, як тигриця, де б не зустріла. Та померли близнята Анни, і вона майже збожеволіла, бродила полями безтямна, заходила до хат, не пізнаючи нікого. Зайшла й до Івоніки. Той тяжко картав дружину, що не прийняла онуків. Адже ж вона була Михайловою, і не просто так люди з розуму від жалю сходять. Після того Анну відвезли до шпиталю, і село внесло за неї кошти. Пройшло шість років. Івоніка й Марійка працювали на землі, як Н раніше, і все йшло за Михайлову душу — годували обідами бідних. Саву відділили, дали половину хати в селі, а землею не наділили — хай сам заробляє її. Марійка сама прийшла до думки, що Сава — братовбивця, й почала його ненавидіти та клясти, а Рахіру лаяла й била, де зустрічала. Петро, Докіїн брат, став лісником і одружився з Анною. Живуть уже п'ять років. У хаті рівновага й лад, невтомна праця й твердий ясний розум. Петро аж помолодшав. Народився у них хлопчик. Надумали його віддати до школи, щоб не прив'язувався до землі, бо не кожного вона щастям наділяє. Івоніка потайки від Марійки записав на хлопця найкращий лан Михайла.
Для Анни з Петром їхня дитина — найбільша втіха, виповнення їхніх надій та мрій.
Земля
"Земля - наша мати всiх годує", - говорить українське прислiв'я. Менi здається, що в ньому вiдбито ставлення українського народу не тiльки до землi, а й взагалi до всього навкiлля: рослин i тварин, до рiчок i степiв, до пiдземних багатств i повiтря. Щиро шануючи все це, навiть складаючи певнi ритуали, присвяченi життю довкiлля, наш народ нiби доводив свою невiд'ємнiсть вiд природи, залежнiсть вiд неї.
Минають столiття. Життя суспiльства не стоїть на мiсцi, розвивається, вдосконалюється. Але це вдосконалення чомусь iнколи йде лише на користь людинi, завдаючи невиправної шкоди природi. Виходить, утворюється замкнене коло: людина залежить вiд природи, але, прагнучи полiпшити своє буття, вона цю природу нищить!
Тому зараз у нашому суспiльствi так гостро постає проблема екологiчного захисту, стрiмко зростає iнтерес до екологiчних питань. Все доступнiшою стає тривожна iнформацiя про забруднення навкiлля. Люди намагаються перебудувати свої взаємини з природою, бо екологiчна криза охопила практично вже увесь свiт. Проблема порятунку Землi виходить на перший план людських турбот: дiють запровадженi програми щодо економiчного використання природних ресурсiв, контролюється ступiнь забруднення бiосфери вiдходами виробництва, проводяться оздоровчо-гiгiєнiчнi заходи, поглиблюється наукова i виховна робота з екологiї.
Та цього буде замало, якщо ми не настроємо свої душi на спасiння неньки-природи, нашої годувальницi. Кожен повинен розумiти, що вiн - частка великої сiм'ї, яка, потрапивши у бiду, намагається вижити i продовжитись у майбутнiх поколiннях. Тому-то так важливо плекати в серцi любов до своєї Батькiвщини, дiлитися нею з iншими, передавати нащадкам. Я вбачаю в цьому щире покликання кожного сина або дочки Землi, бо "Земля багата - народ багатий", - вчить нас народна мудрiсть.
Так, ми ще вважаємося малими, бо лише вчимося у школi. Та вже зараз ми можемо багато чого зробити! I починати треба iз захисту дерева бiля рiдного будинку, птахiв у скрутний для них час. Здається, це зовсiм просто: не дозволяти собi забруднювати рiчку або ставок, не засмiчувати землю, якою ходиш. Але це "просто", менi здається, є своєрiдним тестом на людянiсть, на твоє право називатися частиною природи.
I перлина цiєї природи, Україна, як нiколи, саме зараз потребує нашого дбайливого ставлення i захисту. Її життя останнiми роками значною мiрою розвивалося пiд знаком Чорнобильської катастрофи 1986 року, що стала нацiональною трагедiєю. Чорнобильська АЕС, яку називали "сонцем Полiсся", оспiвували у вiршах, у яку вiрили, раптом вибухнула радiоактивними елементами, утворивши заражену зону, небезпечну i для майбутнiх поколiнь, поранивши нашу землю, забравши життя людей.
Та я вiрю, що українцi, якi завжди славилися своєю працездатнiстю, дбайливiстю i любов'ю до природи, зможуть запобiгти подальшому руйнуванню найсвятiшого - рiдної землi. Треба тiльки серцем пам'ятати, що ми - одна славна родина i земля у нас, як i мати, - на всiх одна!
Ми живемо на планеті Земля, і не випадково її головне багатство співзвучно з назвою. Земля - наш дім, земля - наша годувальниця. Рідна земля, Батьківщина - місце, де людина народилася, яке назавжди залишиться дорогим для нього. Наша Земля – наша велика спільна Батьківщина, важлива для кожного з нас, хоч ми рідко замислюємося про це. І люди зобов'язані піклуватися про збереження природи на нашій планеті, тому що це через нас відбуваються негативні зміни в навколишньому середовищі.
Колись наші предки тільки вирощували рослини, розводили домашніх тварин, а зараз будуються величезні заводи, дорогами їздять тисячі автомобілів, вирубуються ліси. Звичайно, розвиток нашої цивілізації не стоїть на місці, і я думаю, це добре. Потрібно тільки пам'ятати, що необхідно витрачати ресурси Землі розумно й обережно, а також піклуватися про чистоту навколишнього середовища.
Земля не прощає людині, якщо вона жорстоко знищує її багатства. Усе в природі взаємопов’язане. Якщо осушити русло річки, загине риба, а в підсумку сама людина не зможе нею харчуватися. Якщо не давати відпочивати ґрунтові, він не буде давати хорошого врожаю. Якщо продовжувати забруднювати повітря і воду, як ми зможемо жити і бути здоровими в таких поганих екологічних умовах?
Навіть у сиву давнину люди, які не володіли науковими знаннями, з повагою ставилися до всіх скарбів Землі. Сьогодні в століття прогресу і технологій ми знаємо, як захистити природу, можемо і повинні це зробити. Я б хотів, щоб усі відомі секрети природи люди направляли не на руйнування, а на збереження нашого спільного дому.
На планеті Земля живе більше шести мільярдів чоловік. Скільки з них вважають її домом? Хтось домом називає будову, в якій живе, хтось - своє рідне місто чи країну. А ось відгукнутися так про планету зможе не кожен. Багатьом здається, що для цього потрібно бути мандрівником - побувати в різних країнах, відчувати себе однаково добре в будь-якому місці земної кулі.
Я думаю, легко сказати слово «дім», важче - відчувати це по-справжньому. Кожна свідома людина розуміє, що все на Землі взаємопов'язане. Виверження вулканів у Швеції відіб'ється на погоді в Європі, цунамі в Японії буде загрожувати всьому світові. Земля здається величезною, але навіть далекі події теж впливають на нас. Мені б хотілося, щоб кожна людина мислила масштабніше, а не тільки за типом «моя квартира, під'їзд , вулиця».
Наша планета зараз перебуває в небезпеці: забруднення Світового океану, вирубка лісів, озонові діри, брак прісної води. І це неповний список проблем нашого «дому». Хто в цьому винен? Це наслідки людської діяльності: роботи заводів, аварій на нафтових танкерах, блюзнірського ставлення до дарів природи. Багато століть людина знищувала види тварин, рослин, забруднювала річки, створювала звалища сміття. І ніхто не думав про наслідки, не думав про майбутнє.
Нам здається, що винні великі фабрики, концерни. Але часто можна побачити звалища сміття після пікніків, пакети, пляшки в морі. Мова йде не тільки про культуру поведінки, люди знищують свій спільний дім. Живий та мінливий дім, в якому спочатку було все необхідне для людини. Але «вінець природи» поставився до Землі без поваги, закинув та засмітив рідний дім.