Без мови рідної ніяк не можна!

Мова – духовний скарб нації. Це не просто засіб людського спілкування, це те, що живе в наших серцях.

Без знання рідної мови обійтися ніяк не можна. І це справді так. Людина, яка не хоче знати рідної мови, руйнує те, що повинно стати фундаментом її особистості.

21 лютого святкується Міжнародний день рідної мови. Цю дату визначено на 30-ій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в жовтні 1999 року, яка наголосила на важливій ролі мови в розвитку освіти, культури, для консолідації суспільства, формування нації і зміцнення держави.

Міжнародний день рідної мови був встановлений з метою вшанування пам'яті загиблих захисників бенгальської мови в Республіці Бангладеш, де 21 лютого 1952 року з нечуваною жорстокістю розстріляли студентів-демонстрантів.

Генеральна конференція ЮНЕСКО проголосила, що щорічно, починаючи з лютого 2000 року, відзначатиметься Міжнародний день рідної мови.

Відзначенням цього дня ЮНЕСКО хотіло привернути світову прогресивну спільноту до безправного становища багатьох поневолених народів, у яких гнобителі намагаються відібрати рідну мову. Проте саме вона є основною ознакою нації, бо формує національний менталітет, є живим свідком історії народу, зберігає його культурні здобутки, є визначальним чинником життя людини і суспільства.

Зараз у світі люди говорять на 6 000 мов, і приблизно половина з них під загрозою зникнення.

Втрата мови — то втрата самобутності. З метою захисту мов та задоволення мовних інтересів національних меншин Рада Європи розробила та прийняла Європейську Хартію регіональних мов або мов національних меншин, яка ратифікована Верховною Радою України 15 травня 2003 року.

В Україні це свято існує з 2002 року, коли з метою зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню російської, інших мов національних меншин України Президент України підписав відповідне розпорядження про відзначення Міжнародного дня рідної мови.

Українською мовою розмовляли наші діди та прадіди, аматері та бабусі співали колискові! Народ наш сміявся і плакав рідною мовою.

Навіщо я вивчаю українську мову

Я народилася і живу в Україні. Українська мова– моя рідна. Тому без особливих зусиль я можу розмовляти і розуміти неї. У молодших класах школи мене навчили читати і писати. Може бути цього достатньо? Навіщо я стільки років продовжую вивчати українську мову?

Відповідь проста. Для мене дуже важливо стати грамотною і освіченою людиною, професіоналом у своїй справі, що абсолютно неможливо без глибокого знання рідної мови.

Українська мова складна та багатогранна, в ній закладені великі можливості. Знання української мови дозволяють повноцінно і зрозуміло доносити свої думки, красиво висловлювати свої почуття. Багатий словниковий запас збагачує розумовий процес, адже ми думаємо, розмірковуємо і аналізуємо українською мовою. Ми навчаємося грамотно і доступно висловлювати свої почуття і думки на папері, створювати якісні тексти на професійні та особисті теми.

Чим більше ми знаємо про свою рідну мову, чим краще ми нею володіємо, тим глибше і багатше буде наше знайомство зі світом великої української літератури, тим яскравіше сприйняття великих творів Шевченка, Франка і Лесі Українки.

Через любов до української мови ми висловлюємо любов до свого народу, відчуваємо причетність до великої історії своєї країни.

Я впевнена, що докладне і глибоке вивчення української мови необхідне для нашого особистісного і професійного зростання, для підвищення якості нашого життя.

Мово моя калинова!

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу. Наша мова – це той дар, з якого ми виростаємо, яким живемо й завдяки якому маємо велике право та гордість називатися українським народом. Тож недаремно з 1997 р. щорічно 9 листопада в Україні відзначають День української писемності та мови.
8 листопада з нагоди свята кафедра української мови та методики початкової освіти Педагогічного інституту Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки провела різноманітні заходи. Активну участь в організації конкурсів і літературно-музичної композиції взяли студенти 26 і 46 груп спеціальності «Дошкільна освіта» на чолі з викладачами Валентиною Крижанівською та Світланою Терпелюк. На святковому концерті прозвучали українські пісні, інсценізації з твору І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», власні поезії студенток Анастасії Гринич й Олександри Слюсар. Із присутніми в актовій залі провели змагання на знання українських пісень на «Ой», на педагогічну тематику та з іменами. Конкурс «Лінгвістичні лабіринти» продемонстрував уміння студентів Педагогічного інституту добирати потрібні порівняння, фразеологізми, продовжувати українські прислів’я. Переможців змагання на кращий твір-мініатюру й авторський вірш про мову було нагороджено під час концерту, а кращі твори оформлені у вигляді стіннівки, яка розміщена в Педінституті. Зворушливі слова про становище української мови сьогодні, її цінність, значущість для України висловила завідувач кафедри української мови та методики початкової освіти Оксана Данилюк. Заступник декана з виховної роботи Оксана Бартків наголосила студентам про необхідність берегти рідну материнську мову – дух нашого народу.
Пізнання світу через національне слово надзвичайно важливе. Рідну мову слід оберігати, як своє майбутнє, а зробити це може тільки її носій, тобто всі ми – українці.

Моя рідна мова

Думаю, що недарма мову називають душею народу. Як і всяку душу, її треба вміти зберегти чистою і красивою. І вона, як і душа, тільки одна, одна для кожної нації. Хто ж винний у тому, що велика частина населення України розмовляє російською мовою? Хто винний у тому, що дотепер українська мова на вулицях нашого міста сприймається оточуючими як щось надзвичайне? І чи потрібно шукати винних?

1994 року я йшла "перший раз у перший клас". І, до речі, у клас, де викладання велося українською мовою. Не буду приховувати того, що деякі знайомі моїх батьків, довідавшись про це, крутили пальцем біля скроні і називали мене "нещасливою дитиною". А я тим часом жваво читала вірші і розповідала правила з математики найчистішою українською мовою. І зовсім від цього не страждала. Не страждаю і зараз, адже я, як і раніше, навчаюся в класі, де викладають українською. З мамою, батьком і друзями я розмовляю російською мовою, з бабусею і дідусем — українською. Ніяк не можу зрозуміти, яка ж мова мені рідна... Вони обидві мені однаково дорогі. І тією і іншою я відмінно володію. І та і інша мені подобається. Так яка ж для мене рідніша, ближча? Треба розібратися. Отже, за національністю я українка, тобто, за логікою речей, моя рідна мова — українська. Ні, мабуть, без російської я не можу жити. Тоді, напевно, російська і є рідною? Але й українську я люблю і вважаю її зовсім не гіршою за російську. Я не можу відмовитися ні від тієї, ні від іншої. Та й навіщо? Відмовитися від російської тільки через те, що Україна тепер незалежна? Або відмовитися від української через те, що хтось вважає її "непрестижною", чи що? Українська — офіційна мова нашої країни, і це добре. Але багато хто звик розмовляти російською, і це, на мій погляд, зовсім не погано.

Українську мову століттями принижували, придушували і навіть оголошували "неіснуючою". Але вона витримала всі випробування. Знову наш народ знайшов її і тепер вже точно не втратить. "Співуча українська мова" звучить з динаміків магнітофонів і телевізорів уже майже нарівні з російською. Активно зараз розкуповуються і книги українською. І нехай хтось соромиться її. Це проблеми людини, а не мови. А особисто я не хочу кривдити ні тієї, ні іншої. Для мене обидві ці мови рідні.

Навіщо я вивчаю українську мову

Твір про мову

Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини — невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який би не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невідривною від долі української мови.

Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.

Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.

Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...

XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.

XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.

Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.

Поет схвильовано писав про державну мову України:

Вона, як зоря пурпурова,

Що сяє з небесних висот

І там, де звучить рідна мова,

Живе український народ.

Наша українська мова — це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.

Українська мова – модна і сучасна

Ми живемо у незалежній і демократичній країні, де люди мають право вільно висловлювати свої думки, сповідувати ту чи іншу релігію, мати той чи інший світогляд. Отже, природним є той факт, що українці мають спілкуватися рідною — українською мовою. Тим більше, що вона така чудова, мелодійна! Чому ж так сталося, що на нашій землі у сучасних містах почути чисту українську мову скоріше виняток, ніж правило?

Хтось скаже, що українська мова — немодна, несучасна. Але насправді причину цього сумного явища слід шукати глибше — в минулому нашої країни. Історія розвитку української мови мала такий само надзвичайно складний, самобутній шлях, як і історія країни в цілому. Наша рідна земля кілька разів опинялася під владою інших держав. Звісно, народ був змушений пристосовуватися до звичок цих країн — інакше можна було втратити життя. Нашим предкам доводилося розмовляти чужою мовою, бо рідна була заборонена. За радянських часів українська мова теж була у занепаді: у школах навчали російською, з екранів телевізорів і на радіостанціях можна було дуже рідко почути українську мову. Тож мимоволі почали спілкуватися "мовою усіх радянських народів".

Та українці насправді ніколи не забували рідної мови. Українська творчість — музика, література — продовжували існувати. На жаль, злісна цензура часто не пропускала витвори українського мистецтва до широких мас, і лише тепер нам стали доступні скарби наших предків. Нам, українцям, справді є чим пишатися, адже наша мова, і в першу чергу мова літературна — унікальна. Незважаючи на всі гоніння та несприятливі історичні умови, вона продовжувала розвиватися, постійно відстоюючи своє право на існування. І тепер саме завдяки рідній мові ми маємо змогу знайомитись із загальнонаціональними цінностями, передавати їх наступним поколінням, збагачувати свій внутрішній світ, розвивати інтелект і кругозір. Ми маємо можливість вільно знайомитись із творами поетів і письменників, які ціною своєї свободи, інколи навіть життя відстоювали право на творчість.

Процес повернення нашої рідної мови на українську землю — нелегкий, і відбувається він поступово. Але, без сумніву, відбувається. І доказ тому — велика кількість цікавих українських книжок, які з'являються на полицях наших магазинів. Тут і твори класиків, перекладені українською мовою, і дитячі казки, і збірки українських пісень і віршів, і наукова література, і художні твори сучасників. Усе більше можна побачити творів сучасних талановитих авторів, які стають популярними та модними серед українських читачів. Звісно, це свідчить про те, що наші співвітчизники поступово відкривають для себе красу та унікальність рідної мови, починають любити і цінувати її.

Усе більше з'являється шкіл з українською мовою навчання. І все частіше жителі нашої країни віддають перевагу українським навчальним закладам.

Сучасні школярі мають змогу у повному обсязі вивчати рідну мову, спілкуватися нею, адже стільки цікавих підручників сьогодні надруковано саме українською. Яскраві обкладинки та ілюстрації цих книжок неодмінно привертають увагу, таку книжку хочеться скоріше узяти в руки і прочитати.

Останнім часом швидко відроджується українська культура. І ось уже лунають під час Різдва українські колядки, а на весіллях — українські приказки та народні пісні. Народна творчість — це завжди жива історія народу, його душа. З'являються нові, сучасні народні вислови, які колись стануть такою ж яскравою історичною пам'яткою для наступних поколінь, як для нас давні українські приказки та прислів'я.

Повертається українська мова і на екрани телевізорів. Тепер усе частіше можна побачити фільми, де грають українські актори, які спілкуються рідною мовою. Саме такі фільми є справжнім навчальним матеріалом для сучасних і наступних поколінь. Адже тільки вони можуть передати усю суть подій, передати українські характери, мрії, думки, бажання нашого народу. Чи могли б відобразити усю повноту українського життя, української душі такі фільми, як "Роксолана" чи "Богдан Хмельницький", якщо б у них грали іноземні актори? Звісно, ні!

У нашій рідній мові — наша душа, і тому саме українські слова часто можуть найповніше передати наші думки, висловити наші почуття. Вони цілком відповідають нашому внутрішньому стану — і ніде в іншій мові не знайдеться аналогів щирого, мелодійного, справжнього українського слова. Наприклад, сказати: "Я тебе люблю!" може бути недостатньо, адже любити можна книгу, музику, картину, мистецтво, письменника, співака, актора тощо. А ось єдиній, рідній людині лише українською мовою можна сказати найпотаємніше: "Я тебе кохаю!"

Почуття люди висловлюють не лише словами. Усе частіше нам хочеться співати рідною мовою. Усе частіше лунають на радіо, телебаченні, на концертах і святах українські пісні. І ось уже ми мимоволі підспівуємо Ані Лорак: "Мрій про мене, мрій!", тому що співає вона саме про те, що відчуває наше серце. І слова цих пісень якнайкраще відображають стан нашої душі.

Мова не може бути немодною чи несучасною, бо мова — це душа народу, відображення його внутрішнього світу, його самобутності. Будь-яка міцна, стабільна та незалежна держава має свою мову, адже мова об'єднує народ.

Такий народ може заявити про себе на весь голос, що він має свою землю, свою волю, свої мрії та прагнення. Саме таким є український народ, що підтверджує швидкий і неспинний розвиток української мови, української літератури, українського мистецтва тощо. Немає жодних причин сумніватися, що наша рідна мова — модна і сучасна.

Що для мене мова твір

Україна… Вільна, самостійна, незалежна держава. Століттями багато поколінь мріяло про цю щасливу мить. Та хіба тільки мріями? Мрія нездійсненна без боротьби. За неї вмирали, гинули на ратному полі без слави, без почестей від рук ординців, турецьких яничар, польської шляхти, російських головорізів, що споконвіку зазіхали на її свободу, честь, багатства. А вона, немов неопалима купина, запалювалася новим вогнем, піднімалася з руїн, виростала з попелищ.

Українська мова є мовою українського народу. Отже, вона і тільки вона повинна бути рідною для кожного, хто вважає себе приналежним до української нації.

Для кожного з нас рідна мова – це дорога спадщина, яка об’єднує в собі народну мудрість. Це наша гордість, бо все, що створено нею, увійшло в скарбницю загальнолюдської культури.

Найперша і найголовніша ознака індивідуальності народу – це його мова. В першу чергу в мові відбито характер народу, його історію, і не за двоє-троє століть, а за цілі тисячоліття і за ті часи, коли народ ще був племенем і розмовляв тією мовою,- малорозвиненою тоді,- яка, розвиваючись, переходячи через різні суспільні формації, передаючись від покоління до покоління, увійшла в історію сучасної мови, збагаченої всіма попередніми соціальними укладами.

Мова – це глибина тисячоліть. Це найдорожчий скарб, переданий нам сотнями попередніх поколінь, злеліяний у пісні, в переказі, в приказці.

Історія – це не тільки кладовище. Історія живе в нашій мові, в пісні, слово нам доносить з глибини віків пристрасті, радості, сподівання і горя наших предків.

Мова – це душа народу. Вона віддзеркалює душу народу, його історію, допомагає виразити свої почуття. Це особливий спосіб мислення, саме тому у кожного народу мова своя, особлива. І хоча люди намагаються вивчати якомога більше іноземних мов, лише одна залишається по-справжньому рідною, неповторною.

Мова! Ти нескінченна в своєму обсязі, як саме життя. Буйна, бурхлива, заворожуєш мене своєю мелодійністю, кличеш. І я, немов легкий метелик, лечу до тебе, як на вогонь свічки, у твої палкі, гарячі обійми – слова. Бо спочатку було саме слово. І з нього з’явилась ти – мова. А я… я просто вже не можу від тебе нікуди відірватися, бо ти сильна. Більшої сили в світі не існує. А головне – ти частина мене самої. Ти моє серце, моя вируюча кров, яка доходить до кожної клітинки тіла мого. Ти всемогутня та всесильна, такою ти мені здаєшся, такою я тебе знаю.

Лише однією мовою людина думає, лише однією спілкується з найкращими друзями та зі своєю сім’єю. Бо це мова країни, де людина народилася, мова, якою рідна мати співала колискову, мова самого серця, самої душі.

Для кожної людини її мова – найкраща. Але в українській мові є щось насправді чарівне, щось співуче, ніжне, лагідне. Вона може бути сумною чи веселою, але водночас щирою, відкритою, красивою.

Чому нам буває важко зрозуміти людей з інших країн? Не лише тому, що ми погано знаємо їхню мову. Ми можемо досконало вивчити будь-яку мову, але вона не зможе стати нам остаточно зрозумілою. Бо наше серце не сприймає її, її може сприйняти лише розум. Інша справа, коли ми чуємо звуки рідної мови, якою писав і розмовляв Великий Кобзар. Бо звучить українська мова – і співає душа, і ніби розквітає усе навкруги. Так, звуки рідної мови йдуть із самого серця людини, із серця народу. І якщо людина може жити якийсь час без світла, без їжі, без сонця, то без рідної мови вона прожити не зможе. Навіть той, хто не може чути або говорити, все одно мислить рідною мовою, відчуває, радіє та тужить.

Україна зазнала багато лиха за свою долю. І завжди було так, що перший удар супостат наносив їй під серце – нищив школу і мову. Дзвонили в Переяславі дзвони, присягали козаки на вірність московському цареві. Козацькі лицарі на Переяславській раді і гадки не мали, що запродаються в рабство, що зашморг кріпацтва уже кинутий з Москви і задушить Україну, що то лунає похоронне подзвіння по школі козацької держави, де жив вільний, пісенний і освічений народ.

Українська мова була народжена багато століть тому. У процесі розвитку вона пройшла складний шлях. Тепер наша мова – це справжня перлина, яку довгі роки удосконалювали найкращі представники нашого народу: Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський тощо. Рідна мова донесла до нас геніальні творіння Мольєра, Шекспіра, Гюго, Бернса, Міцкевича, нею перекладають усе найкраще, що створено людством.

Протягом цього часу виробилася така особливість української мови як милозвучність, було створено багато прислів’їв та приказок, пісень. Наш народ доброзичливий, що проявляється в багатьох привітаннях й побажаннях: добридень, добривечір, доброго ранку, на все добре, добродію, здоров був, здорові були, доброго здоров’я, будь ласка, ласкаво просимо.

Багато поетів та письменників висловили свою любов до рідної мови. Так, наприклад, геніальний Тарас Шевченко говорить нам, що мова – то є душа народу. Бо без мови народ не може існувати. Мова – не просто засіб спілкування, вона – незалежна істота. Вона жива…

Ну що б, здавалося, слова.

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує!..

Панас Мирний так казав про свою рідну мову: «Мова – така ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть його душі, смерть всього тіла».

Мова – то пісня, мова – то крик дитини, яка щойно народилася, мова – то є культура народу, його історія, традиції.Та людина, що не поважає мову свого народу, а з нею народ, не може викликати поваги до самої себе.

Мово! Багатостраждальна мова… Скільки лихих годин знесла ти! Дуже складна та важка доля видалась тобі. Письменники та поети-патріоти непокоїлись за долю української мови. Серед них були і ті, що зазнали переслідувань у різні часи. Але і в лихі години завжди знаходились люди, закохані в рідне слово.

Хай ніколи не зникає те почуття любові, щастя, гордості за свій народ, за те, що він не забув мелодійність та красу своєї рідної української мови. Вона схожа на весну, на те, що ніколи не помре та не зів’яне.

Ти постаєш в ясній обнові,

Як пісня, линеш, рідне слово,

Ти наше диво калинове,

Кохана материнська мово!

Д. Білоус

За це ми повинні її любити, шанувати, оберігати.

Ми, українці, - нація, яка споконвіку прагне багато знати, а це утверджує нашу віру, що вічно будемо на цій землі. Нас віками мордували, палили і різали, нищили і гноїли в концтаборах, морили голодом і розстрілювали державність, втоптували в землю і забороняли мову, а ми відроджуємося, живемо, ростемо і дужчаємо, воскресаємо з вічності і сяємо на світовому небозводі іншим народам, бо маємо Українську державу і прекрасну мову. Українська мова вражає своєю неповторною красою! Вона – одна з найдавніших, найрозвиненіших і наймелодійніших у світі. Ще 1657 року турецький мандрівник Ельвія Челебі писав: «Українці – стародавній народ, а мова їхня багатша й всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші». Так, ми маємо безцінний дар! Його треба плекати, примножувати! Не описати той емоційний стан, коли чуєш на вулиці, в магазині, у транспорті рідне слово! Буденність стає не така сіра, хочеться слухати незнайомця, який любить і шанує нашу мову!

Пам’ятаймо нашу історію і не забуваймо, що ми творці сьогодення та майбутнього!

Є одна Україна, як одна мати Божа Цариця неба і землі, покровителька і захисниця України, і перед образом Святої Матері, що в мир наш Бог принесла, повторимо заповітне Тарасове слово:

Свою Україну любіть,

Любіть її. Во время люте

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.