Всьому початок є любов
В світі є багато загадок, одну з яких ми ніколи не розгадаємо. Ця загадка є життя. Скільки всього може статися за наше життя. І ми щодня б’ємося над цією загадкою, у чому ж сенс життя? І ніхто в світ не зможе дати відповіді на це запитання. Можливо, один скаже свою думку, а другий іншу. Та все ж такої відповіді, щоб у неї повірили всі, поки що немає.
Та роздуми про наше життя постійно вирують у нашій голові. Ми завжди кажемо собі: треба жити і радуватись життю. Так і треба робити. Скільки всього нам може подарувати життя: радість, бажання, любов, щастя, вірність. Життя прекрасне. Прекрасне можна знайти у будь-якому місці на світі. Не журитися на долю. Жити своїм життям, кохати. Кохати! Кохання - вічне!
Всьому початок є любов
Віра в любов… Яка вона природна в юнацькі роки, коли виховується характер, формується особистість. Адже віра в любов - це насамперед віра в ідеал, віра в прекрасне, віра в людину, в її високе покликання. Страшно не любити. Любов повинна йти по всьому світу…
Якщо не вірити в любов, це значить обкрадати власну душу. І може статися, що душа не тільки сама не здатна буде на високий порив, а й не зуміє відгукнутись на нього…
Всьому початок є любов
Кохання! Як багато нам каже одне слово, та в той самий час , як мало ми знаємо про нього! Кожне кохання має свою історію. Іноді дуже коротку! Можна сказати, історію в мініатюрі! У неї є час зростання і час зрілості . Сонячні підйоми і швидке падіння. Свої бурі і негоди. Кожна людина переживає кохання сотні разів, але справжнє кохання не повторюється багато разів. Кажуть , що можна знайти свою половинку. Кожний мріє і шукає своє кохання.
Ми шукаємо того, хто розділить наше життя, з ким у нас будуть не тільки радості, а й горе.
Кохання - це надзвичайно тонке почуття. Його не можна запланувати.
Той, хто вміє кохати, кохає всім серцем і бачить не очима, а серцем.
Всьому початок є любов
Любов…Кохання… Що це? Казка? Вигадка? Мрія? Чи все ж таки реальність?
Ніхто не знає відповіді на ці запитання, хоча всі думають, що знають. А якщо замислитися, то ми дійсно знаємо, що це! Для когось, можливо, і казка, і вигадка, а мені здається, що - мрія, яка іноді переходить в реальність.
Світ існує завдяки любові. Саме любов спонукає чинити добрі справи, надихає поетів, змінює саму людину, робить її піднесеною, гарнішою, сильнішою, добрішою.
Любов – почуття світле, святе почуття. Від материнського тепла проростає любов до землі, до людей. Саме так, від подарованого нам материнського тепла, від материнської любові, ніжності ми або виростаємо з вмінням любити, або ми позбавлені цього почуття.
Хтось із мудреців зауважив: «Любові кориться будь-який вік». Певною мірою це так, хоч ніхто не розтлумачує малюкові сутність поняття «любов», проте він до нестями любить маму й тата, які для нього попервах становлять цілий світ. Однак з роками поняття любові набуває для нас різноманітніших обрисів і сенсів. Ми, як і раніше, не замислюємося над любов'ю до нас наших рідних, але здатні відчувати до себе відтінки ставлення інших людей. Найзаплутанішим нам видається ставлення до нас наших однолітків, особливо протилежної статі.
Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам першим люблю.
Для матусі
У вікнах ще й не починає сіріти, як об’їждчик уже гупотить своїм конем попід хатою. Виганяє тіток на буряки. Піч, на якій я лежу, тремтить. Мені чомусь у такі хвилини здається, що вона може провалитися, і я впаду на черінь, прямо туди, де мама вже приставили куліш, щоб нам з Василем було що вдень їсти.
Тремтить разом з піччю й хатніми стінами моя мама, швидко бере сапу та й за двері. Думає, що я сплю, і не хоче мене збудити. А я зовсім не сплю, і серце моє тріпочеться від жалю. Бо в мами так болять ноги й така задуха. А їм же цілісінький божий день не розігнути спини під пекучим сонцем. І тільки ввечері, коли сонце сяде за лісосмугу, я здалеку почую маму. Я розрізняю її голос з-поміж голосів інших сапальниць, що повертаються з поля й... співають.
І знову моє мале серце затріпоче й зайдеться жалем. Буває, заплачу. Що така в моєї мами тяжка доля. Красуня, як світ ясний, а нещасна, як ніч темна. Мені так хочеться порадувати вас, матусенько. Я поприбирав, повимітав, навіть призьбу підвів для краси рудою глиною. На кладовище збігав, нарвав васильків, застелив долівку, щоб пахло. Зварив картоплі й банячка обгорнув рядном, щоб тепла була. А на столі поставив у маленькому горнятку букетик із сокирок і ромашок. І я чекаю. Та, не стримавшись, біжу назустріч.
Дружба
Ми часто називаємо друзями тих, хто насправді є приятелями. Тобто тих наших «друзяк» з якими ми просто сидимо за партою, до яких ходимо грати в ляльки або в комп’ютерні ігри. Чи може нам хочеться піти на сусідню вулицю покататися на гойдалці, а мама не пускає самого. Доводиться шукати тих, хто піде разом з нами. Так з’являються в нас приятелі, яких ми гордо називаємо «друзями».
А справжня дружба – це щось ширше та глибше, я так вважаю. Друг – не той хлопець або дівчинка, який відразу залишить тебе, якщо ти перестанеш грати з ним у м’яча, або ходити з ним на річку, або дозволяти сідати за свій комп’ютер. Друг – це людина, якій цікавий ти сам, твоя душа, твої думки, твої захоплення. Який тебе прийме таким, який ти є, навіть якщо ти перестанеш слухати хіп-хоп та перейдеш на панк-рок. Який буде тебе зупиняти, якщо ти щось робиш погане, а не просто пліткувати за спиною.
Раніше мені інколи ставало дуже неприємно – дружиш-дружиш із кимось, мало не душу йому виповідаєш, а потім – раз! І його вже нема, він знайшов когось цікавіше чи заможніше, і вже не хоче навіть при зустрічі два слова сказати. А тепер мені все одно. Значить, це були не друзі, і не потрібно за ними побиватися.
Мої знайомі часто говорять, що друг ніколи ні в чому не відмовить. Мовляв, от ти мені не дав якусь річ – значить ти поганий друг. А я вважаю не так. Навіть якщо друг тобі щось не дав – подумай і намагайся зрозуміти, чому він це зробив. Можливо, він не має змоги. Можливо, не так тобі ця річ і потрібна. Наприклад, якщо пияка вимагає горілки, а добрий «друг» йому носить, замість того, щоб умовити його лікуватися – то що це за друг такий ?
Раніше у мене теж не виникало думок, яким має бути справжній друг, я просто грався з іншими дітьми, підлітками. Але нещодавно я десь почув фразу, що «друг мій – це третє моє плече». І про те, що друга не треба ні про що просити, він сам дізнається, що тобі треба, якщо він справжній. Але щоб досягти того ідеалу, потрібно самому стати таким другом. І тоді побачиш – хто відкликається на твоє серце, а хто байдужий, і хоче лише мати зиск.
У мене дуже багато знайомих, приятелів, і в школі, і на вулиці. Є і друзі, яких я би назвав справжніми, але не буду казати гучних слів. Можливо, я сам ще не такий сильний, справжній друг, щоб вимагати такого від інших. Я думаю, час покаже, якою сильною буду наша дружба – якщо ми не загубимося після школи, студентами у дорослому житті. Я дуже сподіваюсь на це.
Мати-берегиня
Мати – берегиня роду, і в цьому немає нічого дивного, бо саме вона дає життя, саме вона турбується про нас до кінця свого життя. Матуся, матінко, мати – ці слова кожному з нас знайомі с самих перших днів нашого життя, з самого нашого дитинства. Навіть від цих слів завжди віє добротою, спокоєм і теплом, що ж тоді казати про найріднішу нам людину – нашу мати.
Материнство – це найточніший синонім самовідданості, добра і людяності, бо мати завжди готова віддати своїм дітям усе, що в неї є, навіть своє життя. Світ в усі часи вклоняється таким матерям, благословляючи їх та називаючи мати, матуся, матінко, берегиня. Тож вклонімося й ми до землі нашим рідним матерям і подякуємо їм за то, що вони навчили нас любити правду, добро, справедливість та чесність.
Перші казки, перші пісні у своєму житті я почув від своєї матері. Це вона повела мене вперше в дитячий садок, це з нею я вперше переступив поріг рідної школи, це з нею почалося моє навчання. Мати і тепер завжди поруч зі мною, і в моїх радощах, і в моїх труднощах.
Хто ж, як не мати, здатний оберігати нашу родину від життєвих негараздів та усіляких труднощів. Саме матір дає нам мудрі поради і допомагає вирішити усі наші проблеми, саме матінко защихає нас та застерігає від невірних кроків та вчинків. Адже так легко помилитися, коли не маєш достатнього життєвого досвіду і піти не тою стежкою, оступитися та перекреслити усі матусині сподівання.
Кожна мати щиро радіє за успіхи своєї дитини, незалежно від того, наскільки значною вони є. Спочатку це перші кроки, потім перші слова, а пізніше – перші літери, виведені нетвердою дитячою рукою у шкільному зошиті. Далі ці літери складаються у слова, слова в речення, а речення в цікавий твір. І яка радість буде для матері, якщо один з таких творів буде обов’язково присвячений їй, твоїй матусі, твоїй берегині.
Коли ти добре закінчиш школу, для матері це буде справжнє свято, а для тебе відкриються необмежені простори дорослого життя. І знову берегиня допоможе обрати тобі той єдиний на все життя вірний шлях, оволодіти тією професією, яка тобі подобається, та в подальшому не розчарувати свою берегиню. А вона до кінця свого життя буде радіти за тебе, за твої успіхи. Тому, покидаючи рідний дім і вирушаючи у дорослу життєву подорож, треба обов’язково озирнутися і подякувати свою матусю за все те добро, що зробила вона для тебе. Мати – це майже єдина берегиня твого щастя, твого життя і твоєї щасливої долі.
Милосердя
Милосердя — це любов до всього живого. Мені запам'ятався лист В. Стуса до сина: "Бач, сину, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мудрим чоловіком... Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хворе голуб'ятко, годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб'я стрибало за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб'я, підросло, набралося сили". І далі він говорить про те, що в його пам'яті залишилось те голуб'ятко і той дідусь нужденним. Чи вчив батько сина милосердя? Так. Дідусеве милосердя ляже в серце сина Стуса крихітним зернятком і обов'язково проросте, зійде.
Милосердя — любов до всього живого, допомога всьому живому. Природа теж жива. Будьмо милосердні до неї, допоможемо їй. Свій гнів Іван Ізотович (О. Гончар "Собор") спрямував проти сина і таких, як він, губителів Дніпра, Скарбного... Це вони "пів-України пустили на дно, думали, море збудують, а збудували болото! Гнилом цвіте, на всю Україну смердить!..." Згубили. Де ж милосердя до Природи? А вона сьогодні плаче гіркими слізьми, просить допомоги. Просять допомоги забруднені промисловими відходами ріки, озера, моря. Гине фауна і флора життєдайних океанів, забруднених розливами нафти. Вони благають державного милосердя. Екологи, "лікарі природи", мають врятувати їм життя. А ми, люди, мусимо рятувати природу і один одного своїм діяльним співчуттям у нинішні складні часи економічної, екологічної і психологічної скрути, бути сестрами милосердя.
Моя мрія — стати лікарем, допомагати "ближньому своєму". Ця мрія навіяна мені долею лікаря, педагога, гуманіста Януша Корчака, його високою акцією духовного милосердя: він не зрадив лікарського ідеалу служіння ближньому і загинув разом з дітьми з єврейського гетто в газовій камері німецького табору, хоч мав можливість залишити своїх вихованців, а самому вижити. Його жертовний подвиг вразив мене і заполонив моє серце. Дійсно, хто ж як не лікар, завжди першим прийде на допомогу людині?
Мій погляд на мистецтво
Ми відвідали нещодавно картинну галерею. Мене просто вразило різнобарв’я картин. Мені хотілося постояти і помріяти біля кожної картини. Деяких картин я не зрозумів, а деякі мені дуже сподобались. Особливо ті, на яких зображено пейзаж. Як це красиво! Я одразу згадав бабусине село. Там ростуть такі самі квітучі яблуні, як на тій картині. І через паркан визирають жовті яскраві соняшники, як намальовані. На одній картині я бачив далеку-далеку дорогу. Такою дорогою ми їдемо до бабусі в гості. Я стояв і порівнював, наскільки картини схожі на наше довкілля. Я навіть трохи позаздрив художникам, що вони мають такий талант.
Після екскурсії я замислився над тим, що таке мистецтво, мистецькі твори. От, наприклад, картину, скульптуру та архітектурну споруду ми можемо розди- ии іися, а музику ми слухаємо.
Світ мистецтва багатий і різноманітний. І щоб людина ввійшла до нього не мк до темного лісу, її потрібно прилучати до нього з найперших років життя. Дитину треба зацікавлювати художніми творами, створеними людством протя- іом довгої історії тисячоліть.
Найкращий шлях — це живе спілкування з мистецтвом. Треба ходити до музеїв, на художні виставки, знайомитися з пам’ятками архітектури, розглядати чудові витвори мистецтва. Ми тоді починаємо дивитися на все іншими очима. Починаємо бачити красу і помічати привабливість у тому, повз що проходив раніше просто так.
Витвори мистецтва потрібно розглядати, над ними потрібно міркувати, розуміти їхню красу. А це починається з того, наскільки ми любимо довкілля, наскільки воно може нас хвилювати. Тільки тоді кольори стануть яскравішими, форми будуть виразнішими. І ми будемо бачити в природі, в довкіллі, в оточенні мистецтво. Сам світ стане для нас чудовою мистецькою картиною.
Моя мама
Моя мама, як контраст до мого русявого татка, була чорна, майже циганка. Вона була красуня. Її смугляві тонкі риси, темно-карі очі, чорні, аж жагучі, мов крила летючих птиць, красиво загнуті брови, нервові ніздрі майже класичного, з ледве помітною горбинкою носа завжди були в якомусь дивнім, хвилюючім русі. Мама була Чудесно збудована. У неї було чорне, аж до синяви, волосся, і вся вона бУла як зоряна й пристрасна пісня. Вона дуже любила зорі, часто молилась і плакала під ними. В юності своїй мама працювала на патронному заводі в її ріднім місті Луганську (сама вона з Кам’яного Броду). На загальноміськім балу одержала перший приз за красу. Там були претендентками дочки багатіїв міста, а вона, звичайна робітниця, усіх їх перемогла. Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама — якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці, і все вона хоче кудись полетіти. Як протилежність батькові, вона була дуже балакуча. її відвертість була вражаюча.
Коли я був ще маленьким і ми багато їздили, мама своїм випадковим вагонним сусідам розповідала про все своє життя. Я слухав, що говорила мама, а вона багато разів, тому що в неї було багато сусідів під час різних мандрівок, розповідала одне й те ж. Це врізалось назавжди в мою душу. Мама багато разів розповідала про себе й татка, про свої романтичні пригоди, коли вона була ще дівчиною, про своїх близьких, рідних і знайомих. Вона розповідала це так поетично й образно, що переді мною, як живі, стояли повні чар і краси срібно-місячні ночі Донбасу й люди, цілі зоряні світи, святі, далекі й казково близькі.
Невмирущість слова Кобзаря
«Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога,
За неї душу погублю»
(Т. Г. Шевченко)
Тарас Григорович Шевченко не тільки видатний поет, а й прозаїк, художник, драматург, історик, мислитель, фольклорист і етнограф, який після себе залишив надзвичайно велику творчу спадщину – понад тисячу найрізноманітніших творів. Геній Великого Кобзаря незвичайно багатогранний. Завдяки йому Т. Г. Шевченко створив дев’ять повістей, багату кількість драматичних творів і відомий кожному українцю «Кобзар».
Літературні погляди Т. Г. Шевченка формувалися не один рік, це відбувалося, перш за все, під впливом життя поета, усього найістотнішого із цього життя, від юності Тараса до його останнього погляду. Літературний подвиг Т. Г. Шевченка, його велике складне життя, яке він поклав на олтар боротьби за щастя та свободу
Золотими літерами вписано ім’я славетного Кобзаря, великого сина українського народу, в історію вітчизняної та світової літератури. Жоден поет світу не зрівняється з ним у величі любові до свого народу, до України.
Віддаючи шану пам’яті геніальному сину України, працівники Межівської районної бібліотеки провели конкурс на краще художнє читання творів Тараса Григоровича Шевченка «Безсмертне слово Кобзаря», присвячений 200-річчю від дня народження поета.
Вже 200 років виповнилося Тарасу Шевченко. Його слова живе й досі. Саме завдяки його творам ми вчимося життю, Шевченко дає нам уроки життя, які можуть статись з нами. Згадайте його поему - "Катерина" , про дівчину , яка кохала "москаля" а той знехтувавши нею, пішов на "війну". Ніхто не забутий , ніщо не забуто. Саме так, адже Шевченка твори вивчають вже скільки поколінь. Від малого до великого, кожеш знає вірш - "Садок вишневий коло хати" , чи "Гайдамаки" Отже, 200 - це два століття, Тарас є гордістю нашої держави, і саме завдяки йому я з гордістю можу сказати -"Я - українка!"
Загальновідомо, що кожен народ має свої пріоритети, свої духовні величини. Такою величиною в Україні є, безперечно, Тарас Григорович Шевченко, постать, яка стала втіленням духу українського народу та гідно представляє Україну світові.
Поза всяким сумнівом, сьогодні нікому не потрібно доводити очевидної істини: історія життя Великого Кобзаря становить частину історії нашої Батьківщини, особливо ми це відчуваємо сьогодні, коли Україна стала вільною та незалежною.
Тарас Шевченко здобув всесвітню повагу не лише як геніальний поет, таланливий, чудовий прозаїк, чудовий художник і гравер, а й досконалим поєднанням в собі образу людини- людини-творця, людини-громадянина, людини-поборника несправедливості.
Народ України пам'ятає і вшановує творчість і славу Кобзаря в поетичному слові, живописі, графіці, скульптурі.
Навряд чи буде справедливим відносити діяльність Тараса Григоровича Шевченка до якогось строго одного виду діяльності. Його головна особливість в тому, що він володів великою кількістю найрізноманітніших талантів, а тому міг мудро судити щодо багатьох сфер життя. Поряд зі своїм письменницьким талантом, великий українець також добре розбирався в житті звичайних українців, тобто займався етнографією, а тому добре розумів, чим живуть ці люди, що їх турбує, які у них життєві орієнтири і бажання.
Кожен письменник є філософом і мислителем, адже його бажання писати з’явилося у нього не просто так, йому захотілося поділитися чимось із своїми послідовниками, з людьми, які житимуть після нього. Тарас Шевченко написав величезну кількість творів, ця кількість обчислюється тисячами найрізноманітніших праць про різноманітні життєві проблеми і ситуації. Серед всіх численних творів Тараса Григоровича, напевно, найважливіше місце відведено збірці «Кобзар». Тарас Щевченко – це наш невмирущий славетний Кобзар, гордість нашої країни.
Соняшники і мама
Як же безмежно я любив вас, соняшники. Із самого малечку. Особливо вражав мене самостійний сонях, що виросте, бува, посеред городу з якоїсь загубленої насінини і стоїть, як господар. Голова велика, мов сонце, і листя розкішне — узявся в боки. І бджоли мають до нього діло, і горобці. І мені, бува, зохочеться здерти ту шапку. Та не здираю. Нехай набирається сили — думаю. Підбіжу, горобців налякаю. І якщо не перехочується тих біленьких молодюсіньких кашок, що, мов гвіздочки, набиті в соняшниковій короні, — мерщій до акації. Нарву пищалок, бо в них у середині теж дуже смачні горошиночки. Підкріплюсь. А соняшником — милуюсь. І дякую подумки мамі, що не висапали його маленьким, як билину, за те, що не там зійшов, а залишили для краси.
Бог послав моїй мамі також дивовижну вроду. І як би не засмагало в городі та на буряках, та біля конопель її правильне обличчя, чорні очі й рівні, мов вишиті, брови вирізняли його. Навіть у смутку робили врочистим, аж святим. А вже як посміхнеться — сама ласка. Здається, нічого вже більше й не треба. І ти захищений її ласкою від будь-яких негараздів у цілому світі.
Горе, що, мов блискавки в грозу, розпинало її життя, не відібрало в моєї матусі краси, не відібрало доброти й всепрощення.
Україна-мати
Ми живемо на Україні. Багато міст і сіл є в нашій країні. В них є будинки і будиночки, в котрих живуть люди. Вони живуть родинами або самотньо, працюють і відпочивають, сваряться і кохають один одного. Все це — український народ. І якщо ми хочемо бути справжніми громадянами своєї Батьківщини, ми повинні розуміти і поважати один одного, допомагати у скруті, радіти у щасливі хвилини і намагатися жити однією родиною задля щастя і злагоди в усій нашій великій країні. Бо вона — наша щедра мати, а ми її діти.
Усі ми живемо в різних її куточках. Кожен знає красу і втіху рідного міста чи села. І ми щедро ділимося цими знаннями. Відомими є легенди Карпатських гір, Ластівчиного Гнізда, острова Хортиці та поля Полтавської битви.
Бо ми — народ, який може бути стрімким і непосидливим, цілеспрямованим і рішучим, але він завжди гостинний і щирий.
Тому нам треба завжди пам’ятати, що наша країна — це рідний дім, де на нас з любов’ю і надією чекають рідні. Це те місце, до якого ми завжди повертаємося, де б ми не мандрували у світі. Тому що рідна земля дає нам силу для життя. Все, що нас оточує: небо, сонце, хмари, місяць і зорі, зелені ліси і родючі поля, люди, які поруч з нами в радості чи смутку — це те, що підтримує нас і дає сили жити і радіти життю, немов теплому поцілунку матусі.
Щастя: яке воно і в чому його суть?
У кожної людини своє уявлення про щастя, і всі, мабуть, це розуміють. Для когось справжнє щастя — займатися улюбленою справою та ще отримувати за це гроші, а інший тішиться, коли його банківський рахунок поповниться на кілька мільйонів. Ще хтось радий, коли зробить комусь боляче...
Кожен з нас по-своєму розуміє також слово "нещастя". Є речі, які нікого не можуть зробити щасливим, наприклад: хвороба, яка не виліковується, голод, брак грошей. Декого робить нещасним невзаємне кохання чи відсутність друзів. Але як багато людей, у яких є і розділене кохання, і друзі, і багато грошей, та вони не відчувають себе щасливими. Можливо, справа у тому, що людина чогось чекає від життя, але не знає чого? А ще у тому, що її з дитинства привчили чекати на те "щось"?
Одна всесвітня організація хотіла визначити рівень задоволеності життям. І що ж з цього вийшло? Найщасливіші люди планети живуть в Нігерії, в бідній, економічно нестабільній країні, де половина населення живе, можна сказати, на вулиці, одягу майже не має, а з їжі — тільки те, що на сусідньому дереві росте. Далі за результатами опитування йдуть країни, в яких до всезагального спокою і стабільності дуже і дуже далеко: там високий рівень злочинності і низький рівень прибутку.
Найнижчий рівень задоволеності життям, звичайно, у Східній Європі — Румунії, Росії, Вірменії, Україні (як же без неї!). Років двадцять назад ми жили, як і всі люди, а потім повірили, що нас підло обманювали, і досі носимося з цим почуттям образи та обділеності. І сьогодні твердимо, що ми — бідні. І всього нам мало. Хоча люди на наших вулицях одягнені дорожче, ніж на вулицях Парижа або Відня. По наших дорогах гарних іномарок їздить значно більше, ніж у Будапешті чи у тому ж Відні. І все-таки... Чомусь я не розумію, як жінка, яка має родину, маленьких дітей, квартиру, роботу з не такою вже й поганою зарплатою, може кинути все і на кілька років поїхати в Італію доглядати чужу бабцю... Бо хоче їздити на новенькому "Мерседесі", хоче мати штори на вікнах не за сто, а за тисячу гривень... Але чим більше маємо, тим більше хочеться. Ще, ще, ще...
Я проти суспільства, яке бездумно споживає все, що має.
Що ми слухаємо? Що дивимось?
Винахід радіо — одне з найбільших досягнень людства. Щоправда, воно швидко втратило свою інформаційну функцію — подалось у розважальну сферу. Сучасні FМ-станції — це такі собі програвачі для лінивих, і місця для них треба небагато, і голову не варто сушити, обираючи музику до вподоби. Особисто мене цей розклад не задовольняє, бо радіостанції пропонують переважно якийсь вінегрет, розбавлений недолугими жартами ведучих.
Що ж ми чуємо по радіо?
Український звуковий ефір заполонили радіостанції "Гала-радіо", "Європа-плюс", "Радіо "Довіра", "Наше радіо"... І перерахувати усіх важко. Зрозуміло, що пісенний репертуар розмаїтий і безсистемний. Пісні, на жаль, не "сортують": ні за темами, ні за виконавцями, ні за часом створення. В ефірі — справжній вінегрет. Тільки якась журлива мелодія сколихне душу, відразу — важкий рок. По-моєму, найбільший абсурд в тому, що ми не знаємо, про що співають іноземною мовою. Добре було б, якби ведучі хоча б коментували зміст пісні. Але найбільше дратує, коли слухаєш експромтом репліки та коментарі. Досить того, що речення побудовані безграмотно з точки зору синтаксису, їх зміст викликає сумніви щодо рівня знання української мови та загального інтелекту.
А що дивиться малеча по телебаченню. Мультики — на кшталт "Том і Джері". Весь гумор цього серіалу зосереджено у розчавлюванні то Тома, то Джері, смиканні кота за хвіст, у різних падіннях. А мультсеріали про зоряні війни? Знову жорстокість. Навіть досягнення шляхетних цілей — через повне знищення супротивників. Чи можуть дорослі після перегляду такої "продукції" вимагати зразкової поведінки і слухняності?
Де ж вихід?
Але ж усе це, як і кожен сильнодіючий засіб, залежно від дози та правильності прийому, може бути і злом, і добром. Тож правильно організуймо свою зустріч з телебаченням і звуковим ефіром. Невелика "доза" німого спілкування з телебаченням та радіо приноситиме естетичне задоволення та насолоду.
Що таке доброта?
Вважається , що хороших людей більше , ніж поганих . Я думаю , це правда. Адже , якщо подумати , нас оточують здебільшого дуже хороші , привітні , приємні люди. Коли ми їх бачимо , спілкуємося з ними , нам стає радісніше , світліше на душі , так хочеться обійняти таку добру людину , посміхнутися їй , сказати , як приємно з нею перебувати. Мені здається , найважливіше для людини – це її душевний стан , її настрій, який залежить від дуже багато чого , від того , що відбувається в її житті , від людей , які її оточують …
Така якість як доброта , грає важливу роль в житті кожного з нас. Вона рятує нас , і ми з її допомогою рятуємо інших . Вона змінює людей , їх ставлення до навколишнього …
Заохочення доброти в людях – безцінний елемент не просто життя , а й ділового життя. Багато ділових , знаменитих , шанованих людей домоглися успіху не тільки завдяки своїм талантам і везінню . Більшість з цих особистостей мають добрий, справедливий характер. Є й ті , хто прославилися своєю добротою , хоча прагнули і домоглися слави в чомусь іншому. Якщо задуматися , до чого вони йшли , чого хотіли , в результаті отримаємо : робити добро. Не відразу можна зрозуміти це.
Наприклад , кожен з нас вибирає якусь професію. Ми хочемо працювати з тією сферою діяльності , в якій нам легко , де ми – як риби у воді. Ми не будемо вчитися тому , що нам в тягар , тоді ми відчуваємо , що вчимося марно , тому що робота без нашої любові не принесе ніяких плодів … З цього виходить , що ми працюємо для себе , щоб радіти своїми справами. Але ж саме ці справи , вірніше , їх результат бачать люди! Вони оцінюють нашу роботу , відчувають її результати на собі , роблять висновки. Вони міркують таким чином: наскільки людина любить свою справу , настільки він любить і хвилюється за людей , які побачать вчинене ним . Хіба не можна назвати вибір професії , роботу добром , якщо вона приносить радість людям ?
Я вважаю , доброту можна поділити на велику і дуже велику , бо маленького добра не буває . Маленьке добро знає , бачить , відчуває , дарує , отримує кожен з нас постійно. Прокинувшись вранці , ми бачимо , як у наші вікна світить сонечко. Ми радіємо йому , воно дарує світло , несе в собі теплоту. Тому ми любимо його ! Ми говоримо : "Доброго ранку ! ” , "Добрий день! ” , "Добрий вечір! ” . Кожен з нас щодня , постійно робить добро. Багато чого з доброго ми навіть не помічаємо , вважаємо звичним , але все ж кожне приємне, сказане від щирого серця слово радує наші серця , дарує гарний настрій на весь день. Поступаючись місцем у громадському транспорті , допомагаючи літнім донести важку сумку , перейти дорогу , забратися в будинку , ми робимо добро , правда , це наші обов’язки , але , на жаль , багато хто з нас забувають про це …
Є люди , які прославилися своєю , мені здається , дуже великою добротою , яку навіть можна назвати іншими словами: мужністю , відвагою , самопожертвою . Найчастіше до таких людей належать ті , які присвятили своє життя таким складним , небезпечним професіями , як пожежник, лікар , поліцейський. Існує безліч випадків , коли службовці МНС , рятуючи людям життя при катастрофах , аваріях , природні лиха , самі гинули від ран , опіків і т. д. Багато лікарів рятують життя , взявши на себе таку відповідальність , знаючи , що всі ці життя лежать на їх плечах , що від них залежить дуже багато чого в житті інших людей. Поліцейські , захищаючи від злочинців мирних жителів , самі гинуть від рук лиходіїв …
Цих людей ми любимо , поважаємо , вважаємо героями. Вони гідні цього , ми заохочуємо їх доброту своєю щирою любов’ю. Мені здається , це найважливіше для кожного з нас – знати , що тобі хочуть подарувати добро і дарують його . Ну а що саме таке добро – кожен з нас знає сам .
Що таке щастя
Звичайно, ніхто не може сказати, Що таке «щастя», але ми можемо описати переживання, емоції. Іноді воно майже не проглядається, і видно його, тільки якщо заглянеш в блискучі від щастя очі. Але буває і "відверте” щастя, коли люди готові зламати гори, вспорхнуть до неба, охопити весь світ. Для когось щастя – це придбати давно бажане, а для когось – просто насолоджуватися чарівним пейзажем природи. Люди – дивовижні творіння природи. У їхній пам’яті надовго залишаються неприємні моменти, а позитивні відчуття вони не пам’ятають вже через пару днів. Виходить так, що все життя людини це сварки і образи, конфлікти та ілюзії. У такому випадку, в чому сенс життя? Ми самі творимо своє щастя, вибираємо людей, що оточують нас, створюємо свій власний світ. Чому ж ми нарікаємо? Буває так, що у людини, здавалося б, нічого немає, він не багатий, але він щасливий, його очі горять від переповнюють його емоцій, він готовий поділитися тим, що зміг розгледіти в навколишньому світі.
Навіть старість буває зовсім різною. Для одного вік це не перешкода, щоб жити далі, працювати, відчувати, насолоджуватися кожною миттю, дарувати радість іншим. А є люди у віці з вічними скаргами, що не встигли, не доробили, не насолодилися. А адже вік це не перешкода! Що заважає бути щасливим у будь-який час? Саме тому, часто трапляється, що у деяких літніх людей ми любимо, тягнемося до них, а від інших втікаємо.
Щасливими ми можемо бути завжди, Це залежить від наших моральних цінностей. Ось, наприклад, якщо маленька дитина плаче від великого бажання з’їсти морозиво. Швидше за все, змучена мама з татом куплять йому його. Але чи стане він від цього щасливий? Думаю, ні, він просто отримає задоволення від бажаного, можливо, його батькам ще й доведеться лікувати його від ангіни і думати як відшкодувати витрати на солодкість. На мою, думку, щастя повинно бути більш глобальним. А коли воно зачіпає тебе одним своїм кінцем, то другим воно з’єднає тебе з тим, що викликає це відчуття. Приміром, сонечко. Я думаю, що це щастя, адже воно приносить радість величезній кількості людей. Воно для кожного. І саме тому, ми стаємо ще щасливішим, коли ділимося своїми почуттями з навколишнім світом.