5 к » Твори та диктанти з української мови

Вірний приятель - то найбільший скарб

Про дружбу всі говорять багато. Я помітив, що дехто з моїх ровесників легко користується словом "друг", називаючи ним мало не половину класу наших однолітків. На моє переконання, слід розрізняти слова "друг", "приятель", "товариш". Перші два слова дуже близькі за значенням, а от товаришів може бути багато, а друг — лише один. Усі ми маємо товаришів, з багатьма маємо дружні стосунки, але не кожен із нас має справжнього друга.

Коли я писав твір, мама підказала мені гарні слова, які давно сказав Б. Франклін: "Брат може не бути другом, але друг — завжди брат". І це справді так, бо хто такий вірний приятель (друг)? Насамперед, це близька тобі людина по духу, з якою приємно проводити час, приємно разом готувати уроки. Він завжди буде поруч у скрутну хвилину, і я теж буду поруч у такий момент. Справжні друзі разом і в скруті, і в радості. Тому така людина — справжній скарб. Такий друг завжди відданий, він ніколи не зрадить, не скаже: "Мені вже не хочеться з тобою дружити". Справжній друг — це на все життя. У мого тата є такий друг. І я дуже хочу, щоб у мене теж був такий друг на все життя.

З чого починається Баиьківщина

Батьківщина... Якщо замислиться над самим цим словом, його значенням, можна побачити, що воно має спільні корені зі словами батько, батьки. Мабуть, його зміст в тому, що це місце, де живуть твої батьки, де поховані твої прабатьки, твої корені. Для кожного з нас Батьківщина — це місце, де пройшли наше дитинство, юність. Але є ще зміст в цьому слові. Бо Батьківщина — це не просто крапка на географічній карті. В це слово ми вкладаємо і особисте, і загальне. Це і земля наша, і люди, і рідна мова, і історія нашого народу, і його пісні та мрії. В це слово ми вкладаємо гордість за свій народ, за свою культуру і свою причетність до всього цього.

Для мене Батьківщина — рідний дім, двір, мої друзі, з якими я зростаю, моя вулиця, школа, де навчаюсь, моє місто. А ще — вся моя держава — рідна Україна. Тобто для мене, як і для усіх, Батьківщина починається з маленького і закінчується великим.

Ким я хотів (-ла) би стати й чому

1) Хоча я п'ятикласник і попереду в мене багато років навчання у школі, інколи я вже замислююсь над цим питанням. Адже чим раніше я з цим визначусь, тим більше у мене буде часу для того, щоб вдосконалити свої знання з тих предметів, які мені особливо знадобляться у майбутньому.

Мені найбільше подобаються математика та англійська мова. Взагалі, мені цікаво вивчати всі предмети, але математика подобається найбільше за всі. В майбутньому я хотів би отримати професію, пов'язану з комп'ютерами. Бо це сучасна професія. І хоча зараз в нашій країні комп'ютери використовуються не дуже широко, недалеко той час, коли вони будуть використовуватись у всіх галузях життя, а не тільки як іграшка.

Чим більше розвинена країна, чим далі вона пішла по дорозі прогресу, тим більше в ній розвинуті сучасні технології, в тому числі і комп'ютерні. Наша Україна йде шляхом розвитку. Я думаю, що буду потрібний своїй державі з цією професією. Я буду намагатись принести їй користь своїми знаннями і вмінням.

Краса врятує світ

Сама природа подбала про те, аби все, що є в ній живим, було красивим. Красивий ліс, що вдягнувся в зелені шати, красиве поле соняшників, що повернули свої голівки до сонця — всюди присутня краса, що милує око.

Дитину змалечку привчають бачити й творити красиве, бо потворне не розвиває й не спонукає до злету думки, творчості, прагнень.

Красивими є не лише речі чи сама природа. Красивими є люди, особливо красиві своєю душевною красою. Бо такі люди добрі, привітні, вони ніби світяться зсередини. Такі люди тримають нашу землю, на них тримається весь світ, отже, саме така краса врятує світ. Це краса людяності, краса чистих почуттів, краса думок.

Мова - найцінніший скарб, мудра Берегиня народу

Що є найголовнішим для кожного народу? Історія? Ні, адже історію можна трактувати по-різному. Культура? Так, бо це надбання держави, яке формує народ як націю. Мова є частиною культури й найважливішим засобом спілкування. Саме тому її можна вважати найціннішим скарбом, мудрою берегинею народу. За допомогою мови будуються міста, розвивається культура народів. За допомогою мови ми вивчаємо науки й отримуємо знання, за допомогою люди можуть розмовляти один з одним, розв’язувати різні питання, просити, вітати, миритися, давати, отримувати, виконувати прохання, надихати на подвиги, висловлювати радість, ласку, освідчуватися в коханні. Саме мова зробила людину такою, як вона є. Завдяки спілкуванню людина еволюціонувала, розвинувшись до рівня високоінтелектуальної істоти. «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», – зазначила відома українська поетеса Ліна Костенко. Дійсно, якщо народ не цінує своєї мови, то рано чи пізно він її втратить. Важко перебільшити важливість мови, причому це стосується будь-якої країни світу. Вона складає підґрунтя незалежності кожної окремої держави, її національної свідомості.

«Без мови немає народу», – справедливо свідчить прислів’я. Доки існує мова, житиме й народ. Ось чому кажуть, що мова — найцінніший скарб, мудра берегиня народу.

Моя зустріч із прекрасним

Ось кілька портретів, де можна впізнати наших сучасників: їхні обличчя похмурі, чола вкриті зморшками. їм багато доводиться працювати, а ще важча праця чекає на них у майбутньому. Ось картина, яка зображує дві жіночі фігури. Мабуть, художник написав її не без впливу славетного Сальвадора Далі: примхливо задрапіровані жінки ніби намагаються піти з холста в протилежних напрямках, фоном для них слугує характерний золотаво-синій пейзаж.

Десь поблизу від моря й неба сталася якась подія, про яку намагаються забути ці статечні персонажі.

Найбільше враження справила на мене картина, яка має назву "Зимовий сон”.

Я приголомшено дивилася на вертикально розташований високий холст, три чверті якого займає тьмяне зимове небо, прикрашене блідим колом місяця. У нижній частині картини намальовано жіночу фігуру. Героїня картини спить біля високого вікна, і сон її спокійний і красивий, навіть граційний, якщо так можна сказати про сон.

Зразу за вікном видно дахи сусідніх будинків, геть укриті сніговою ковдрою. Де-не-де яскріють пізні жовтаві вогники, а на одному з дахів якийсь поодинокий ентузіаст зчищає сніг. Я не пам’ятаю картини, яка б справила не мене таке глибоке враження.

Художник зумів передати всю гармонію затишку теплої оселі. Я б навіть назвала цю картину саме "Затишок”, проте Геннадій Олімпіюк мав на увазі щось більше, ніж просто побутовий комфорт. Усе ж таки художник хотів показати нам велич і спокій зими, які так помітні вночі, коли мерехтять зірки й пливе крізь ріденькі хмари хитрун-місяць.

Такої ось ночі й народжуються найчистіші й найкращі сни. Протягом такої безкінечної ночі може відпочити навіть дуже стомлена людина.

На жаль, на цій виставці не було в продажу репродукції картини талановитого художника. Я б з радістю повісила її у своїй кімнаті та дивилася на "Зимовий сон”, так вдало схоплений митцем, і всі мої печалі відлітали б з моєї кімнати – туди, де повільно дихає сніг і ледь колишуться високі димки над цегляними димарями.

Народна пісня - душа народу

Цей вислів став уже крилатим. Особливо щодо української пісні, бо українців у світі знають як співучий народ. Пісня супроводжує людину все життя: від народження й до самої берізки (так каже моя бабуся). Мама мені співала колискових пісень, а потім, коли я трохи підріс, вона вчила мане гарно говорити і ми з нею разом співали коротенькі дитячі пісеньки, особливо мені подобалася пісенька "Котку, котку рябку, викопай нам грядку".

У піснях народ ніби записав усю історію, тому є пісні історичні, є побутові, чумацькі, є обрядові пісні та безліч дитячих пісеньок. А у нас на книжковій полиці стоїть дуже цікава книжка "Історія України в народних піснях", там можна прочитати про все: і про Богдана Хмельницького, і про лицарів, що боронили землю від ворогів, і про героїчну Марусю Богуславку, яка визволила бранців із полону.

Українці — народ жартівливий, тому в збірниках пісень можна знайти безліч жартівливих пісень. І радість, і смуток, і душевні переживання народ вилив у пісню. Тож справді, пісня — душа народу.

Не хлібом єдиним живе людина

Кожна людина на землі має свою мету і бажання її досягти. Кожне суспільство має свої моральні цінності, що передаються з покоління в покоління. "Не хлібом єдиним живе людина", — це одна з моральних засад, що існує в суспільстві. Людина досягає гідного розвитку тоді, коли вона дбає не тільки про матеріальні речі. Справді: чи можуть дім, машина, дача самі по собі творити духовну культуру? Звичайно, ні. Матеріальні речі є лише помічниками для культурного зростання. А духовний розвиток дають людині шанування родини, збереження духовних традицій, відданість у дружбі, закоханість у рідну мову, рідну пісню. Коли людина дбає про духовне, вона сама стає кращою, у неї поліпшуються стосунки з довколишнім світом і вона стає успішною в усіх своїх починаннях.

Вірний приятель - то найбільший скарб

Чому необхідно знати свою історію

Будь-яка наука повинна працювати на майбутнє, спрогнозувати його, зрозуміти загальний напрямок розвитку суспільства, знати вектор руху. Чи дозволяє історична наука, вивчивши минуле екстраполювати майбутнє. Чи потрібно знати історію?

Історія – це велике зібрання фактів і аналогій, знання яких може дати надію, що можна скорегувати своє справжнє і уникнути майбутніх помилок.

Історія – це велика пригода людства, яке вже відбулася і переказується щоразу по-новому, і кожен раз цікаво. Це – оцінки далеких подій і вчинків історичних особистостей, іноді придуманих, іноді дійсних, сміливих і страшних. Історія – це велике кладовище ненароджених дітей, чиї батьки загинули в нескінченних війнах за праве діло, за віру або мир у всьому світі. Історія – це величезний ком брехні і помилок інтерпретаторів, що виправдовують помилки і злочини вищими інтересами.

Історія – це велика література, в якій є все: любов і зрада, благородство і підлість, сміливість і боягузтво, жертовність і користь, мудрість і дурість, сміх і сльози.

Уже кілька сотень років люди вивчають творчість одного драматурга, про саме існування якого ведуться тривалі суперечки. Щось змушує людей по слову розбирати написані ним тексти, складати словник його мови, на підставі написаних ним літературних творів буквально обчислювати його настрій в той чи інший час. Тут, кажуть вони, вся його творчість пронизана світлим гумором і інтересом до життя і дійсно в цей час він був ще молодий, недавно одружився і був успішний. У цей період його твори випромінюють їдку іронію і втому, а сам автор випробовує розчарування в житті і особисті проблеми.

сь особисте листування його знайомого, тут все ясно сказано:

"Томи досліджень перевищують все коли-небудь написане автором, а кінця цього невидно. Безглузде, здавалося б, заняття, але робота ведеться, праці публікуються, продаються і читаються. Як здивувався б Шекспір, якби дізнався, що дослідники його творчості і життя заробили більше, вивчаючи його, ніж він сам за все своє життя пишучи і ставлячи свої п'єси в театрі."

То чи потрібно вчити історію? Відповідь негативна. Вивчити історію все одно що, всупереч твердженням Козьми Пруткова, «осягнути неосяжне». Історію потрібно вивчати! Історія потрібна і корисна тим, для кого необхідність вивчення будь-якої історії також очевидна, як зміна пір року.

Чому треба берегти рідну мову

Рідна мова – це велике надбання для кожної людини.

Говорячи мовою предків, ми віддаємо гідну шану нашим славним прадідам-козакам. Мова дає змогу зберегти національні традиції, українську мелодійну пісню. Рідна мова – це перше наше слово, мамина колискова. З нею тісно пов’язане пізнання навколишнього світу. Ми спілкуємося, виражаємо свої думки, мріємо, вивчаємо минуле, залишаємо слід для майбутнього. Мова ідентифікує нас як народ у великому світі.

Тому треба не забувати рідну мову. Вивчати та збагачувати своє мовлення у великій українській родині.

Шкільна родина

Якщо зранку дивитися на школу здалеку, то вона нагадує бджолиний вулик. Біля вхідних дверей, ніби біля вічка, товпляться діти, щоб вчасно потрапити до школи й не спізнитися на урок. Дзвенить дзвінок — теж як у вулику. Кожний займається своїм: учителі навчають, діти уважно слухають. Бджолина сім'я називається рій, а в кожному класі теж є своя родина, свій рій. Бо впродовж дванадцяти років учні одного класу будуть жити шкільним життям, як у родині. Звичайно, що й свої бешкетники є, як же без них. Та все ж основним залишається взаємна повага, бажання в тяжку хвилину підтримати товариша або порадіти його успіхам. Як і в звичайній родині, у нас є своя шкільна мама — наш класний керівник, вона відповідає за всі наші негаразди й пишається нашими успіхами. Крім того, вона завжди намагається пояснити нам, що ми тоді успішні, коли разом, коли відчуваємо плече один одного, тоді це справжня шкільна родина.

Я українець (українка)

Я — українець, рідна мова моя — українська. Мені близькі й рідні народні традиції та свята. Особливо подобаються зимові свята з безліччю обрядів та дійств, у яких приємно брати участь.

Та якось я запитав: що для мене значить бути українцем? І прийшли ось такі несподівані думки. Наприклад, усюди слід поводитися так, щоб за мене не було соромно батькам, учителям. Бо з давніх часів українці вчили дітей бути чемними. Мені слід добре навчатися, аби примножувати успіхи України, коли я стану фахівцем у комп'ютерних технологіях. Мені слід бути активним у справах класу, школи. Хтозна, а раптом життя покличе мене до участі в політичних справах України, щоб надалі відстоювати її незалежність. Тож маю виховувати в собі високі моральні якості, що їх віками плекав народ, — чесність, порядність, любов до рідного краю. Насамперед мушу сказати, що бути українцем — дуже відповідально, особливо перед майбутніми поколіннями.

Які риси характеру я хочу в собі виховати

1) З дитинства ми багато чуємо про те, що маємо бути чесними, сміливими, працьовитими, добрими, справедливими… Цей ряд можна довго продовжувати. Звісно, ідеальних людей не буває, але кожному з нас хотілося б мати в собі найбільше чеснот.

Власне мені, на мій погляд, не вистачає сміливості та рішучості. Нещодавно на уроці з української літератури ми прочитали оповідання Володимира Винниченка «Федько-халамидник». Головний герой цього твору мені дуже сподобався. Федько якраз і був сміливим і рішучим хлопчиком.

Я не знаю, як саме треба виховувати в собі ці риси характеру, але вони потрібні мені. Кожного дня ми стикаємося з різними проблемами, які треба вирішувати. Чим старшими ми стаємо, тим більші проблеми на нас чекають. Щоби не втратити повагу до себе, треба рішуче та сміливо їх вирішувати. Я сподіваюсь, що зможу виховати в собі ці риси характеру, адже людина повинна вміти виховувати не тільки інших, а й себе.

2) Кожна людина має свої риси характеру. Мій тато говорить, що багато з них необхідно виховувати з дитинства. Я дуже хочу бути схожим на свого тата.

Найголовніше, що мені хочеться в собі виховати, — це відповідальність і старанність. Я вважаю, що це ті риси характеру, які допомагають людині виконувати свої обов’язки. Мені подобається допомагати своїм батькам, я радію, коли вони хвалять мене за старанність і дякують за допомогу. Також я хочу виховати в собі справедливість і чесність. Правда завжди має бути головною в будь-якій справі, а справедлива порада може завжди допомогти.

Але найголовніше — я хочу бути сильним і добрим, щоб захищати свою сім’ю, друзів і слабих.

3) Мабуть, це питання слід пов'язати із отим вічним питанням дорослих на кшталт: «Яким ти хочеш стати, коли подорослішаєш?» або «Ким мрієш бути?». У молодших класах, коли мене це діставало це питання, я відповідав, що моя мрія — бути таким, як Карабас-Барабас або Бармалей. Але то було усе несерйозно і необмірковано.

Згодом трапився випадок, який примусив мене замислитися над цим питанням. Я посварився з усіма своїми друзями. Спочатку ходив «півнем», високо задравши носа і зухвало думав, що вони без мене і дня не зможуть прожити. Чомусь я тоді так думав. Але згодом мій ніс якось сам став опускатися, я ходив похнюплений, життя нічим не тішило.

Батьки відразу відчули, що у мене неприємності. Одного разу батько зайшов до моєї кімнати на хвилинку щось попросити, затримався на годину. З тієї розмови я багато чого зрозумів, переоцінив себе і свою поведінку й замислився, чому мене покинули друзі? Мабуть, причина у мені. Я дивився на батька і хотів бути таким, як він.

Мій батько — посадова особа. У нього поставлений голос, його завжди приємно і цікаво слухати. Він знає так багато! На день народження тата з ранку і до вечора телефон не замовкає. А за столом лунають вітання, подяки, слова поваги і любові. Моя мама часто говорить, що вона не уявляє своє життя без батька. Я так хочу бути таким, як батько, — щирим, відвертим, простим у сім'ї і з друзями, на роботі професійним, компетентним і справедливим, і взагалі доброю людиною. Невдовзі після тієї розмови я помирився з друзями. З тих пір ми жодного разу не сварилися, і тепер наша дружба стала міцнішою. А ще у цьому році мене обрали за старосту класу (хоча раніше і квіти не довіряли у моє розпорядження!). Але на цьому я не зупиняюся, а постійно працюю над собою, щоб колись і мій син пишався мною.

4) Людина народжується чистою, як білий аркуш паперу. На ньому згодом життя напише багато чудового й огидного. Але все одно ми повинні заповнювати простір на папері нашої душі, не зважаючи навіть на значні помилки.

Також я хочу виховати в собі справедливість і чесність. Правда завжди має бути головною в будь-якій справі, а справедлива порада може завжди допомогти. А ще я хочу бути щирим , працьовитим та добрим, а також не загубити віру в людей, віру в те, що країна, в якій я живу, вирішить найскладніші свої проблеми, і людям у цій країні буде жити легко і радісно, що настане кінець війнам та хворобам, і в цьому світі запанує мир і спокій.

5) Я погоджуюся з думкою, що кожна людина повинна протягом усього життя займатися самовдосконаленням і вихованням свого характеру, адже досконалості немає меж. І чим раніше ми усвідомимо це і почнемо працювати над собою, тим легше будуть підкорятися нам все нові й нові вершини успіху.

Аргументами на користь моєї думки є, по-перше, те, що характер є визначальним у людині як особистості, тому що саме в характері об’єднуються розумові, емоційні та чуттєві якості людини. По-друге, від характеру людини залежать відношення інших людей до неї, що є дуже важливим для кожного з нас, тому що ніхто, напевне, не уявляє своє життя без щирих друзів, а також від характеру залежать результати діяльності людини, її успіх та особисте щастя, а подекуди й щастя близьких їй людей.

Яскравим літературним прикладом є твір Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні”. Головний герой твору Чіпка Варениченко з самого дитинства був відштовхнутий людьми за ганебну славу батька і лише мама та бабуся були його опорою та відрадою. Та з часом все нові і нові незгоди стають на шляху парубка: помирає бабуся, хочуть відібрати землю, з’являються пропащі друзі… І він все більше і більше забуває про виховання свого характеру до тих пір, коли розум затьмарює жага до наживи і помсти.

Інший приклад я хочу навести з власного життя. Всім своїм успіхам я завдячує перш за все своєму вольовому характеру, який я прагну вдосконалювати протягом всього життя, так як я переконалася у тому, що знання, досвід і мудрість беруться з постійних шукань і самовдосконалення.