Загрузка. Пожалуйста, подождите...

«Земля не вибачає байдужості»

Земля – це наш рідний дім. Тому зв’язок людини з природою, безумовно, особливий. На цій землі зросли наші прадіди й діди, батьки, брати та сестри. Це наше багатство, яке століттями оберігали й боронили. Тоді розуміли, що на любов земля обов’язково відповість взаємністю.

 

Та за вікном двадцять перше століття – час нанотехнологій і кам’яних джунглів. З приходом таких змін у природі втратилася певна рівновага. Людина відчула себе хазяїном, паном і навіть володарем Всесвіту. Вона знає, що добре, а що погано. Проте не все так просто. На порозі стала екологічна катастрофа. Забруднення водойм, вирубка лісів, викиди токсичних речовин у повітря – це найменший перелік проблем, які з року в рік накривають Землю. Безвідповідальність людей вражає. Вона вже призвела до Чорнобильської катастрофи. А що далі? Скалічена земля, скалічені долі. Куди не глянь – занедбані села, вирубки, болота на місцях, де колись протікали могутні ріки. Все змінилося.

Люди поступово перетворюються в роботів. Усі живуть за принципом: моя хата з краю. Аби тільки не чіпали. А свою байдужість перед природою пояснюють постійною зайнятістю. Прикро, що обурюються тільки тоді, коли змінити нічого не можна, коли вже край.

 

Але невже не видно, як природа просить про допомогу? Вона хоче дарувати нам свою любов, ніжність, тепло. Вона хоче знову усміхатися на повні груди і не відкашлювати шкідливі речовини. Невже потрібно знищити, щоб потім знову довелося відроджувати? Треба почати зміни з себе, з кожного. Варто переглянути своє ставлення до матінки-землі, бо іншого такого шансу вона нам не дасть.

 

«Людина створила культуру, а культура - людину»

Людина створила культуру, а культура – людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура – це не тільки все те, що створено руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, уставленні один до одного, до праці, до мови. Сьогодні культура і мова виявилися об’єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що внизькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності... Мовна неграмотність, невміння писати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську, і навпаки, чомусь перестали сприйматися як плямана службовому мундирі. Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм між національного спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника (В. Русанівський)

«Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами» (Іван Багряний)

ажуть, що слова "Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами" вибиті на надгробку Івана Багряного. Несхитною вірою в незнищенність життя, любов'ю до України були наповнені всі твори письменника.

Як і багато хто з письменників, Іван Багряний починав свою творчість поезією. У 1926 році він написав поему "Бумеранг". Не знаю, хто ще так щиро, залю-блено говорив про Україну, як це зробив Багряний у своїй поемі:

Лице в зеніт. Коса в цвітінь.

Рожеві руки в моря синь.

Заквітчана, усміхнена

І мрійна над усіх вона.

Пливе Україна під сонцем, і світ дивується її красі і силі. Вона була плацдармом для всіх європейських воєн, об'єктом для всіх завойовників, бо лежить на межі двох світів. Але:

Не'дин там кораблі спалив.

Не'дин там пальці посмалив.

Україна для поета "земля титанів — "нетитанів", земля веселих кобзарів". Вона мала багато співців, але ніколи не мала і не потребувала своїх царів; вона не мала свого імені в світі, її доля була їй мачухою, але народжуються і виростають її діти, і пливе рона із давно забутої пори в майбутнє, щоб розпочати "все з початку".

Багато горя і нещасть пережила Україна. "Над пережитим, мов печатки, стоять хрести, лиснять могили...", які є пам'ятниками минулих битв і слави. А зараз:

Пил, порох як перламутр укривають "плацдарм бойовиськ". Не скоро тут знову забряжчать мечі, може, цього й зовсім ніколи не буде. Цей "край — дитина. І зветься край той Україна".

Але наймирніший у всьому світі край знову стає ареною бойовиська.

Лежить Гуляй-поле в крові і сльозах,

Потоптане, смертю розоране,

В бомбових кратерах і черепах,

В гільзах,

В ожугах,

В м'язах,

В трісках...

І навіть не крячуть ворони —

Жахаються круки, минають здаля, —

Шкіриться жаско, смердить земля.

Поет знаходить безліч слів, щоб передати жахливий стан рідної землі, яка лежить спалена і поруйнована.

"Перед ким, перед чим завинила єси?" — розпачливо звучать слова, але "мовчить Гуляй-поле, мовчить Гуляй-поле".

Першим великим прозовим твором Івана Багряного був роман "Тигролови".

Мчить на Далекий Схід страшний потяг, вщерть наповнений в'язнями, які не мають ні перед людьми, ні перед державою жодної вини. З вагона прямо на ходу вистрибує молодий в'язень Григорій Многогрішний і потрапляє на розкішний острівець у тайзі, де вже багато років живуть українці. Вони зберегли свою мову, культуру, селам дали українські назви. Тут, у дикій тайзі, тоталітарна система не може понівечити душі вільних українців. Вони створили свій світ, наповнений чистотою і гармонією.

Кожен твір Івана Багряного — це гімн Україні; бажання бачити її вільною від усяких зайд, а народ щасливим домінує в творчості митця.

 

 

«Мистецтво як засіб творення особистості»

«Як я розумію дружбу»

пробуємо з огляду сказаного проаналізувати деякі процеси розвитку художньої культури, її основних складників — різних видів і жанрів мистецтва. Мистецтво втілює в собі надзвичайно потужну здатність розвивати людину. Ще у 1890 році з´явилась знаменита філософська праця Вол. Соловйова "Загальний смисл мистецтва", автор якої дійшов висновку: мистецтво "своїм кінцевим завданням повинно втілювати абсолютний ідеал не лише в уяві, але й насправді — повинно одухотворити, перездійснити наше дійсне життя. Якщо скажуть, що таке завдання виходить за межі мистецтва, то запитується: хто встановив ці межі? В історії ми їх не знаходимо". Соціально значущу виховну силу мистецтва дослідив І. Франко у праці "Із секретів поетичної творчості".

Проблема впливової сили мистецтва на людину не є чимось принципово новим для науки: про неї висловились відомі мислителі минулого, вона неодноразово ставилась самим життям, її значущість підкріплювалась науковими фактами. Однак процеси швидких соціальних змін, що відбуваються нині у світі і в нашій країні, зумовлюють нас по-новому оцінювати питання про соціальну ефективність мистецтва.

Усталеною є думка щодо художньої культури як системи з надзвичайно складною структурою. Сьогодні художня культура — це культура виробництва мистецтва, його розповсюдження, пропаганди, сприймання, розуміння, насолоди мистецтвом, нарешті, культура естетичного виховання. Виникло і певне розуміння завдань художньої культури у суспільстві: духовний розвиток особистості, формування і задоволення її духовних потреб, збагачення її діяльності. Саме у сприянні процесу, що наближає суспільство до цієї мети, вбачає сьогодні наука суть соціальної ефективності художньої культури. При цьому розрізняються ефект впливу мистецтва на особу, що виявляється в змінах її свідомості і поведінки, з одного боку, і ефект, зумовлюваний цими змінами й поширюваний на всі інші напрямки життя суспільства.

На шляху виявлення і пізнання ефективності художньої культури виникають серйозні теоретичні і практичні труднощі, пов´язані передусім з самою природою впливу мистецтва: воно опосередковане досить складними процесами розвитку духовного світу людини, участю в них значної кількості інших соціальних факторів і тому не завжди піддається точним оцінкам. Більш того, соціальні умови визначили належність людини до різних соціальних груп з притаманною їм субкультурою. Маючи обмежену естетично-художню підготовку в офіційних субкультурах різних типів навчальних закладів, люди прилучаються до групових субкультур з переконаністю їхньої достатності для власного життя. Фактично зупиняється процес саморозвитку людської духовності, відбувається відмежування людини від світових художніх надбань, що негативно позначається не лише на творчих спроможностях окремої особистості, але й суспільства в цілому, як у певно визначених історичних умовах, так і в умовах його власного самовідтворення.

У 50-х роках ще не відомий світові як визначний педагог наш співвітчизник В.О. Сухомлинський, відповідаючи тим, хто суспільний прогрес вбачав лише в освоєнні космосу, успіхах електроніки і кібернетики, в "Листах до сина" пророче сказав: "Якщо не поліпшиться виховання, ми наплачемося з математикою, електронікою і космосом... Найголовніший засіб самовиховання душі — краса. Краса в широкому розумінні — і мистецтво, і музика, і сердечні відносини з людьми". Це застереження не було почуте вчасно. Тому проблеми духовного розвитку людини сьогодні, по суті, стали обов´язковою умовою виживання суспільства. Усі наші сучасні біди мають, як правило, одну причину — дефіцит культури і моральності, нестачу доброти і милосердя, краси людських стосунків.

Наголосимо, що ця проблема набула міжнародного масштабу. Все більше людей у різних країнах світу визнають справедливими слова видатного громадсько-політичного діяча Ауреліо Печчеї, який застерігав світове співтовариство: "Людина володіє віднині настільки рішучою владою над подіями, що від того, як вона її використовуватиме, залежить усе її майбутнє. Одначе саме людське життя набуло такої складності, що вона (людина) залишилась культурно не підготовленою навіть до того, щоб з усією повнотою і яскравістю усвідомити своє змінене становище". Якщо не докласти всіх мислимих зусиль для цілеспрямованого формування особистості, продовжує Печчеї, усі негативні явища, які ми спостерігаємо сьогодні у світі, "можуть у недалекому майбутньому вирости до розмірів воістину катастрофічних". І висновок з цього: "Людський розвиток і уособлює в собі мету, на досягнення якої у найближчі роки й десятиліття мають спрямовуватись концентровані, спільні зусилля всього людства".

Розвиток людини — надзвичайно складний процес, в якому беруть участь багато факторів. Серед них помітну роль відіграє і художня культура — специфічна сфера діяльності з різнорідними і неоднозначними зв´язками з багатьма сферами суспільного життя. Розвиваючись під безпосереднім впливом ідеологічних і соціально-економічних процесів, художня культура, в свою чергу, має на них суттєвий вплив, і передусім тоді, коли вона виступає ефективним засобом формування людини.

Соціальна значущість мистецтва визначається рівнем впливу художніх образів на внутрішній світ людини, на всі напрямки її соціальної діяльності. Найталановитіший дослідник цієї проблеми — Л.С. Виготський відзначав, що мистецтво втягує в коло соціального життя найінтимніші і найособистіші складники нашої істоти. Для цього мистецтво володіє значним арсеналом специфічних засобів, відсутніх в інших формах людської свідомості. Ідеологічні аспекти в художньому творі, будучи органічно вплетеними в тканину живих, зримих художніх образів, впливають на свідомість людини непомітно, як і на розум, почуття, волю.

Характеризуючи цей феномен, Ф.М. Достоєвський відзначив, що в процесі спілкування з мистецтвом художні враження, "поступово нагромаджуючись, пробивають з розвитком серцеву кору, проникають у серце, в його сутність, і формують людину". Передаючи людям цілісний конкретно-почуттєвий соціальний досвід, мистецтво використовує феномен емоційної пам´яті людини, яка в багато разів сильніша за раціональну. Емоційна пам´ять надзвичайно тривка і формується як "пам´ять серця" без усякого заучування.

Сприйняті і засвоєні художні образи стають мотивуючою силою людської поведінки, смислоутворюючими чинниками життя людей. Художня культура поєднує їх спільністю відношень до соціальних цінностей. "...Художні творіння, — підкреслював основоположник теорії психоаналізу З. Фрейд, — даючи привід до спільного переживання високо поцінованих відчуттів, викликають почуття ідентифікації, яких так гостро потребує культурне оточення". А коли твори мистецтва "відображають досягнення цієї культури", то вони "вражаюче нагадують про її ідеали".

Безсумнівно, характер впливу художньої культури на думки, почуття і поведінку людей не слід спрощувати. Віддача тут не завжди пряма. Одна людина після контакту з художнім твором може відразу ж безпосередньо відчути на собі його вплив, друга буде довго роздумувати, поступово засвоюючи почерпнуте з нього, у третьої той же твір мистецтва залишить ледь помітний слід у душі. Четверта взагалі залишиться байдужою до сприйнятого. До того ж, на думку Л. Виготського, "мистецтво... ніколи прямо не народжує з себе тієї чи іншої практичної дії, воно лише готує організм до цієї дії".

Звичайно, впливову дію мистецтва можна спостерігати під час його сприймання: багатолюдна аудиторія в театрі, наприклад, за словами М.В. Гоголя, спроможна "раптом потрястись одним потрясінням, заридати одними слізьми і засміятися одним всезагальним сміхом". Однак значно глибиннішими є "наслідки впливу" мистецтва, коли воно здатне схилити людину до рішучих вчинків і навіть змінити її життя, а по відношенню до суспільства — викликати значні переміни в настроях, переконаннях і діях тих чи інших соціальних груп. Встановлення гармонії між запитами і потребами людини, з одного боку, і її ідейно-моральним розвитком, з іншого, значною мірою залежить від художньої культури. Науковцями доведено тісний зв´язок між прихильністю людини до мистецтва і сформованістю її ідейно-моральних позицій.

Значний науковий та практичний інтерес становлять дані про стимулюючий вплив мистецтва на здібності людей, особливо школярів, на їх загальний розвиток, підвищення успішності. З великим навантаженням у школі краще можуть впоратися діти з розвинутими художніми інтересами. Згідно з висловленою гіпотезою, перш ніж учень візьметься за вивчення основ різних наук, його мозок має досягти певного рівня розвитку. Це відбувається лише за умови постійних і повторюваних сенсорних впливів. І ось тут найважливішу роль відіграє художнє виховання.

Подібні припущення знаходять підтвердження в обширній педагогічній практиці. Наприклад, в ряді шкіл Угорщини незначне збільшення навчального часу на музичне виховання (2—3 години щотижня) привело до рішучого поліпшення всього навчального процесу. Успішність учнів таких шкіл з загальноосвітніх дисциплін була якіснішою, ніж у звичайних середніх школах. Угорські вчені пояснювали цей феномен тим, що щоденні мелодійні і ритмічні вправи впливають на центральну нервову систему і особливо на нервові центри кори головного мозку. Внаслідок цього вищий рівень розвитку дітей виявляється не лише у сфері музичних навичок: вони й загалом володіють кращою здатністю реагувати, їхня повсякденна діяльність більш координована. Учасники угорського експерименту прийшли до висновку про те, що музично-естетичний розвиток людини сприяє формуванню волі, уваги, спостережливості, пам´яті, уяви, мислення, тобто найважливіших якостей особистості.

Раніше вважалося, що витоки підвищення продуктивності праці зумовлювались фізичними можливостями робітника, навичками його рухливості. У сучасному ж виробництві інтелектуальний бік трудового процесу значно важливіший, а в багатьох випадках вирішальний. Особиста культура робітника стає основоположним фактором зростання продуктивності праці, її ефективності й якості. Науково-технічний прогрес висуває абсолютно інші вимоги до робітника, різко відмінні від традиційних уявлень, усталених в епоху панування екстенсивної економіки. Сучасному виробництву необхідні робітники-особистості з широтою світогляду, багатою структурою потреб, з розвиненою уявою, постійним прагненням до самовдосконалення не лише фахового, але й загальнокультурного. І тут також надзвичайно велика формуюча роль художньої культури.

Слід підкреслити, що впливові мистецтва властива відносна "невідчутність", точніше — не негайний впливовий результат: коли людина опановує художні цінності, неможливо відчути віддачу відразу ж, оскільки нагромадження особою духовного потенціалу відбувається поступово. Але рано чи пізно прихований вплив художньої культури обов´язково виявляється в духовному розвиткові, а через нього і в зростанні ефективності діяльності людини, зокрема й трудової. Цей вплив вдається зафіксувати масовими соціологічними дослідженнями.

У різних сферах суспільного виробництва виявляються межі, за якими навіть для власного економічного ефекту вигідніше зосереджувати капітал не стільки в матеріальному виробництві, скільки у сфері духовного розвитку працюючих, а роль художньої культури тут важко переоцінити. Ця важлива обставина привертає до себе зростаючу увагу науковців і практиків у різних країнах планети — від Західної Європи до Північної Америки й Азії, де все частіше в мистецтві вбачається важливий засіб підвищення ефективності праці. Можливості мистецтва у розвиткові творчого потенціалу людини активно досліджуються вченими США, Японії, Франції та інших країн. У США, наприклад, з цією метою організовуються спеціальні експерименти. Один з них полягав у тому, що група адміністраторів впродовж десяти місяців звільнялась від професійної діяльності і навчалась за обширною гуманітарною програмою, в якій перевага надавалась спілкуванню з мистецтвом — читанню книг, відвідуванню театрів, музеїв, виставок, концертів. Як виявилось, після цього не лише зросла їхня професійна активність, але й вирішення ними професійних завдань набуло рис самостійності, нестандартності, творчості.

Результати подібних експериментів все частіше зумовлюють перехід до практичного використання можливостей мистецтва у справі підвищення творчих потенцій працюючих. У США, зокрема, стали практикуватись так звані "курси креативності", на яких керівники й спеціалісти навчаються творчому вирішенню різноманітних виробничих проблем. На цих курсах широко використовується мистецтво як засіб розвитку ініціативи та творчих здібностей.

У Франції в спеціальних центрах для керівників високого рангу організовуються стажування, на яких значна частина занять відводиться художній культурі; їхня мета — навчити стажистів розуміти музику, живопис, архітектуру. Виявлено, що в результаті стажування його учасники набувають навичок відчуття смаку до добре зробленої роботи, гармонійних професійних відносин, упорядкованості. Аналогічні стажування практикує компанія "Хітачі" та інші японські фірми. При цьому в Японії таке навчання організовується не лише для спеціально відібраних керівників, а часто-густо для всього персоналу підприємства на регулярній основі. Керівник таких стажувань, професор Вартонського університету США і Паризької консерваторії мистецтв і ремесел Б. Люссато підсумував: "Людина, яка читає Платона, стає вимогливішою до логіки; людина, яка відвідує концерти і виставки, стає вимогливішою до естетики; людина високого культурного рівня стає вимогливішою до якості, вона не витримує сірятини і фальші. Естетика найтісніше пов´язана з етикою, а чим вищі естетичні вимоги, тим нетерпиміше людина ставиться до расизму, тоталітаризму, насильства". Тому і в найважчі часи, при найобмеженіших ресурсах не слід економити на культурі, освіті, бо саме вони оберігали суспільства і цивілізації від катастрофи дикунства.

Соціокультурні цілі суспільства з розвитком у ньому художньої культури постійно змінюються й ускладнюються. Зміст цих цілей пізнається лише в результаті ретельного аналізу. Художнє життя суспільства визначається найширшим спектром різноманітних духовних потреб та інтересів, а також множинністю зовнішніх по відношенню до художньої культури обставин. І ці зовнішні обставини, і зміна духовних потреб, і саме художнє життя, в свою чергу, впливають на людину, сприяючи формуванню її свідомості і діяльності. Підвищення складності цих процесів, зумовлених, крім усього іншого, різноманітністю прямих і зворотних зв´язків, вимагає визначення цільових орієнтирів перспективного розвитку в даній сфері.

До недавнього часу проблемам цільової орієнтації процесів розповсюдження і засвоєння художніх цінностей не надавалося того значення, якого вони заслуговують. Це пояснювалось поширенням спрощених уявлень про розвиток художньої культури, яка начебто самостійно розвивається з поступом суспільства як відповідь на підвищення духовних запитів людей. З´ясувалось, одначе, що цей розвиток не такий уже й благополучний. Не маючи чітких орієнтирів, він може зробити процеси розповсюдження і засвоєння художніх цінностей неефективними в соціальному відношенні.

Найголовнішим з соціальних завдань культури взагалі і художньої зокрема є духовний розвиток особистості. Звичайно, ця функція властива і сім´ї, і школі, й громадським організаціям тощо. Що ж стосується художньої культури, то вона використовує для духовного розвитку особистості арсенал своїх специфічних засобів. Вона формує суспільно-естетичний ідеал, виражаючи його у вигляді художніх образів, з допомогою яких соціальні ідеї, моральні норми, естетичні цінності суспільства перетворюються на особистий досвід людини, яка сприймає ці образи, в органічні набутки її характеру.

Художня культура, очевидно, не зможе вирішувати своє основне завдання при незабезпеченні для цього відповідних умов. Передусім, громадяни суспільства повинні прилучатись до художньої культури високого гатунку, значного художнього рівня, і суспільство покликане всебічно цьому сприяти. Виконання цієї умови передбачає аналіз проблеми визначення "якості" функціонуючих і опановуваних людьми творів мистецтва.

Ця проблема зумовлюється трьома відносно самостійними аспектами: "якістю художньої продукції" — спектаклів, концертів, кінофільмів, видовищ, літературних творів і т.п., з одного боку, та "якістю культурного обслуговування", тобто створенням людям максимальних зручностей для прилучення до мистецтва, — з другого. Третій аспект — "якість сприймання художніх цінностей людьми" — цілком і повністю залежний від відповідної естетичної підготовки, розвитку почуттів, смаків, поглядів, ідеалів, потреб, інтересів, тобто від естетичного досвіду кожної людини. Без цього навіть високохудожні твори мистецтва не матимуть впливу на особистість.

Такий підхід до проблеми "якості" художньої культури набуває зримих контурних окреслень. По-перше, виникає завдання — визначити якість опановуваних творів мистецтва, яка залежить від їх естетичного і морального змісту. Власне, не існує чітких критеріїв чи способів визначення аспекту "якості". Ще Г. Гегель, вважаючи поетичне синонімом художнього, писав з цього приводу: "Дати визначення поетичному як такому чи ж описати, що таке взагалі поетичне, — від цього з жахом відхиляються всі, кому будь-коли доводилось писати про поезію".

Ці труднощі, очевидно, пов´язані з принциповою специфікою мистецтва як сфери людської свідомості. Намагання виявити "об´єктивні критерії" оцінки художніх творів означає не що інше, як спробу перевести мистецтво в категорію точного, дискурсивного знання, тобто уподібнити його до науки, що є для нього смертю. Одначе наукове мистецтвознавство за сотні років свого розвитку нагромадило великий досвід оцінки творів мистецтва, встановивши численні закономірності, зв´язки художніх елементів з їх впливом на людину. І хоч судження мистецтвознавців не суворо доказові формально-логічно, від них цього і не вимагається. Адже мистецтвознавча оцінка, по суті, є експертною. До її допомоги люди звертаються тоді, коли в оцінюваній системі кількість взаємодіючих факторів велика і більшість з них взагалі не мають числового виміру — адже лише людина вміє зважувати без ваг, вимірювати без інструментів, порівнювати непорівнюване і враховувати неназване.

Для оцінки якості художніх цінностей немає іншого способу, ніж експертна оцінка. Завжди існує категорія людей, яких суспільство уповноважує давати таку оцінку від його імені. До них відносяться, зокрема, критики, мистецтвознавці, діячі мистецтва — ті, хто може назватися експертом.

Наступний аспект даної проблеми — визначення якості засвоєння людьми творів мистецтва, їхніх художніх переваг. Він також вирішується переважно за допомогою експертиз. У цьому випадку показником "якості" є рівень оцінок відповідних творів мистецтва публікою і експертами. Чим вищий рівень такого збігу, тим вища "якість".

Слід зауважити, що значний практичний досвід експертної оцінки створюваних і функціонуючих творів мистецтва утримує в собі чимало незрозумілого і суперечливого. Труднощі дослідження експертних оцінок у мистецтві, відзначають науковці, з одного боку, пояснюються незрозумілістю, нерозробленістю багатьох проблем, пов´язаних з експертними оцінками в цілому, а з другого — складністю об´єкта оцінки, тобто художнього явища.

У складності художньої творчості, у її суб´єктивній неповторності, у розбіжності думок експертів (їхній суб´єктивності) і знаходиться природа субкультури. Власне, її учасники і є експертами-однодумцями. Це один з можливих підходів до пояснення природи субкультур, зокрема художніх. Слід визнати справедливою думку М.Б. Храпченка: "різність думок, тлумачень художніх творів часто-густо зовсім не означає, що вірним з них може визнатись одне. Відносно вірним нерідко стає декілька, а якщо розглядати дану тему в широкому історичному плані, то й доволі значне число різноманітних його інтерпретацій".

Ця обставина пояснюється тим, що експерти, як і всі люди, тією чи іншою мірою підпорядковані впливові пануючих у суспільстві думок і уявлень, які мають своїм джерелом не наукову, а "буденну" свідомість. Зумовлюється це соціальною природою сприймання: адже структура будь-якого художнього твору завжди залежна від естетичного сприймання різних соціальних груп. Оскільки експерт — мистецтвознавець, критик, діяч мистецтва — передусім людина, представник соціальної групи чи художньої течії, він підданий впливові соціальних стереотипів покоління, до якого належить. З цією обставиною в історії мистецтва пов´язані випадки, коли той чи інший твір, а іноді і цілий художній напрямок оголошувались ворожими нормам естетичного смаку, а пізніше визнавались видатними явищами художнього життя. У цьому і виявляється зародок художньої субкультури.

І.С. Бах, наприклад, за оцінками своїх сучасників, усе життя залишався провінційним музикантом середньої обдарованості і як композитор не привернув до себе уваги. Навпаки, його син Карл Бах, сьогодні оцінюваний досить посереднім, у свій час вважався видатним, його прозвали навіть — "Великий Бах".

Після появи перших симфоній Бетховена мистецтвознавець Грільпарцер стверджував, що у Бетховена "страждає перша і найсуттєвіша вимога музиканта — витонченість і правильність слуху — через ризиковані поєднання і часто-густо додаване виття і ревище звуків". Достатньо замість Бетховена поставити ім´я Шостаковича, і цей висновок уподібниться оцінкам критичних статей 30 — 40 років, типу "сумбур замість музики". Пізніші покоління критиків і слухачів сприйняли Бетховена і Шостаковича як видатних класиків.

Л.М. Толстой, безсумнівно, міг би виконувати роль експерта багатьох видів і жанрів мистецтва. У цій іпостасі він повністю заперечував усю музику після Бетховена і Шуберта, заперечував Шекспіра, імпресіоністів-живописців і поетів, робив закиди Малларме, Верлену, Бодлеру і Метерлінку з приводу незрозумілості і безглуздості, відсутності "смислу".

Найрозповсюдженіший приклад суб´єктивності — оцінка того чи іншого твору мистецтва не за його художніми достоїнствами, а за належністю до жанру мистецтва. Наприклад, у літературі й кінематографі жанр фантастики, детективу і взагалі пригодницький жанр іноді апріорно трактується фахівцями як "нехудожній", "другосортний", не зважаючи на те, що численні його представники (Р. Стивенсон, Ж. Верн, А. Конан-Дойл, Ж. Сіменон тощо) отримали у світовій літературі всезагальне визнання. Або інший факт: деякі експерти розглядають всю естрадну музику як жанр "несерйозний". Свого часу популярним було членування всього пласту музики на дві частини: "серйозна" і "легка". Між тим, уся історія мистецтва підтверджує, що справа зовсім не в жанрах. Як справедливо сказав відомий композитор Р. Паулс, "немає суперечності між "легкою" і "серйозною" музикою. Протиборствує, як правило, бездарність і талант, істинне і підробка". Отже, істинне, художнє завжди життєве, завжди знайде своїх прихильників, які й започатковують його функціонування у вигляді мікрокультури, що й складає основу субкультури.

Третій аспект проблеми "якості" полягає у визначенні якості обстановки сприймання, рівня культурного обслуговування. Класичний вислів "театр починається з вішалки" уособлює в собі ту обставину, що повноцінне сприймання театрального мистецтва пов´язане не лише з самим спектаклем, але й з усією атмосферою театру. В її створенні, крім творчого колективу, беруть участь адміністрація, робітники кас, буфету, гардероба тощо. З якістю сприймання пов´язані також інтер´єр і акустика глядацьких залів, комфортабельність театральних фойє, крісел тощо. Все це стосується і музеїв, і концертних залів, кінотеатрів, клубів тощо.

Найголовнішим із засобів досягнення орієнтації в питаннях художніх цінностей є естетичне виховання. У ньому реалізуються програми, розробка і виконання яких вимагають вирішення складних теоретичних і практичних проблем, проведення міждисциплінарних досліджень. Зауважимо, що ці програми можуть існувати на рівні держави, певного регіону, навчального закладу, сім´ї. На жодному з цих рівнів поки що в Україні цільної, науково виваженої програми не існувало. Це справа майбутнього. Статус естетичного виховання у нашій країні надзвичайно низький. Коли соціологи запропонували оцінити значення естетичного виховання дітей у балах, то лише 8% батьків поставили цьому виду виховання високу оцінку, 24% — найнижчу, останні, по суті, не змогли дати йому ніякої оцінки. Порівняємо: при опитуванні батьків американських дітей у 1988 р. 91% з них висловились за важливість прилучення дітей до мистецтва з раннього віку, 72% з них наполягали на тому, що музика, театр, живопис так само їм життєво необхідні, як і математика, фізика, рідна мова, історія.

Поставимо декілька загальних запитань, які характеризують деякі негативні сторони цієї важливої для життя країни і народу проблеми. Як нам бути з естетичною безграмотністю, нерозвиненістю, що зумовлюють духовну, емоційно-почуттєву черствість і глухоту? Як бути з байдужістю до зростаючої антиестетичності наших міст і сіл, з байдужістю до якості вироблених нами товарів, до навколишньої природи? Що робити, нарешті, з глухотою до справжнього мистецтва, орієнтацією значної частини молоді виключно на зразки досить сумнівної культури? Адже мистецтво — найпотужніший засіб естетичного виховання, а художня культура людини — серцевина її загальної культури. Між тим, значна частина населення практично не буває в театрах, концертних залах, музеях. Ідеться не про віддалені від міста села, а про найважливіші культурні центри України. Поступово втрачається культура читання, що особливо помітно серед молоді; відходять на задній план класика, цілі пласти народної творчості. Народна музика мало кого цікавить. Поставте подібне запитання випускникам середньої школи чи студентам вузів. Ви вжахнетесь від негативів у відповідях. Чи мислимо для студентів вузів, наприклад, Парижа і Лондона, щоб вони не відвідали національні музеї своїх країн? Це неможливо уявити. 95% опитаних нами студентів одного з найпрестижніших вузів Києва (гуманітарного профілю) Національний музей України не відвідали жодного разу впродовж п´ятирічного перебування у нашій столиці.

Велика трагедія народу, коли він помирає від посухи, голоду, злиднів, економічної кризи. У стократ більша трагедія народу, коли він заживо помирає, збайдужівши до власних духовних надбань. Головна причина тут — "розумні" голови політиків, бо таким народом легко керувати, легко його зробити найдешевшою рабською трудовою силою в світі. Не дивно, що у країні ставлення до культури, освіти стає ніби продиктованим найзлішими ворожими силами або паразитами.

Єдиним виходом з такої критичної ситуації є вирішення проблем культурного розвитку народу лише політичним шляхом. І основою такої політики має бути відповідна державна програма естетичного виховання. Винаходити "велосипед" у даній справі не потрібно. Слід вивчити досвід таких країн, як Японія, Франція, США, і звернутись до власної культурно-історичної спадщини, до народної педагогіки українців.

Зрозуміло, що це завдання не з легких. Воно характеризується складністю, комплексністю, масштабністю. Це справа багатьох організацій і відомств країни, фахівців естетики, мистецтвознавства, педагогіки, психології, соціології, економіки, діячів культури і митців.

Об´єднання зусиль учених різних спеціальностей є неодмінною умовою наукового забезпечення такої програми, оскільки в даному випадку належить дослідити щонайменше чотири різні аспекти. Перший, естетичний аспект передбачає необхідність вироблення основних понять, які б дозволити бодай приблизно визначити межі естетичних об´єктів і явищ, виокремити їх відповідний зріз у реальній дійсності серед аналогічних об´єктів і явищ. Другий, соціально-психологічний аспект передбачає пошук відповідей на питання: що конкретно становить собою естетичний досвід, і чи має він специфіку в різних соціально-демографічних групах і соціально-психологічних типах, як виявляється ця специфіка? Третій, педагогічний аспект має пояснити: як виховати, сформувати естетично розвинену людину, які способи тут будуть ефективними? І, нарешті, останній аспект, управлінський, спрямовується на з´ясування того, як організувати в суспільстві процеси цілеспрямованого формування естетичного досвіду, невід´ємного складника людської свідомості і поведінки, які кадри слід для цього підготувати, які соціальні інститути слід об´єднати для реалізації цих цілей, які ресурси знадобляться для вирішення цих завдань, як їх оптимально розподілити.

Державна комплексна програма естетичного виховання має визначити стратегію і тактику його як на найближче майбутнє, так і з урахуванням довгострокової перспективи. Вона, правда, може вказати лише загальні орієнтири естетико-виховного процесу, залишаючи максимальний простір для творчості організаторів цієї роботи, педагогів, громадськості, представників різних субкультур. Тут слід уникати приниження різнобічності людських індивідуальностей, обмеження свободи естетичного вибору набором спущених зверху пріоритетів і ціннісних установок.

Естетичне виховання — це формування естетичного відношення людини до дійсності. З його допомогою виробляється орієнтація особистості в світі естетичних вартостей і одночасно — здібність людини до естетичного сприймання і переживання, естетичний смак та ідеал, здатність до праці й творчості за законами краси, до створення мистецьких цінностей. Естетичне виховання тісно пов´язане з моральним. Завдяки красі й позитивному естетичному почуттю, викликаному нею, люди часто схильні до добра ще раніше, ніж його ідея буде сприйнята свідомістю.

У процесі розвитку особистості естетичне виховання, окрім основних, переслідує ряд додаткових цілей. Почуття прекрасного, піднесеного стає основним стимулятором діяльності людини. Моральна краса робить людину привабливою для інших людей, здатною впливати на їхні думки і поведінку. Краса праці облагороджує і полегшує сам процес трудової діяльності, краса громадянської поведінки стимулює суспільно значущі поступки. У результаті естетико-виховного процесу людина сприймає естетичні начала і керується ними в усіх сфеpax життя. Впливовість естетичних начал сприяє розвиткові творчого підходу до всіх явищ дійсності. Естетично розвинена людина прагне внести елементи прекрасного в усі види своєї діяльності, роблячи її тим самим більш успішною. Це означає, що ефективне здійснення трудового, морального, інтелектуального виховання неможливе, якщо ігнорувати виховання естетичне.

Разом з тим слід відзначити, що необхідною передумовою і умовою естетичного виховання, формування уявлень про красу, формування здібності відчувати, переживати і творити за її законами є в суспільстві атмосфера демократизму, надання людині свободи вибору і самовираження, усвідомлення нею своєї неповторності.

Естетичне виховання найтісніше пов´язане з культурним життям народу. З одного боку, воно відображає культурний прогрес нації, її національні традиції, а з іншого — саме цей прогрес, активно впливаючи на створення нових духовних цінностей, підтримуючи і посилюючи інтерес до творів мистецтва, пам´ятників історії й культури, до національних звичаїв та обрядів, стимулює розвиток культури народу.

У той же час естетичне виховання покликане формувати свідомість людей в дусі дружби між народами, передбачаючи рішуче посилення взаємодії культур, піднесення культури міжнаціональних відносин. Активна взаємодія національних культур приводить до ефективного розвитку естетичних потреб, розвою художніх смаків представників різних народів.

В останні два десятиліття у світі намітився черговий злет уваги до естетичного виховання. У середині 70-х років розпочала дію всенародна програма естетичного виховання в Болгарії. У США узаконюється обов´язковість викладання предметів естетичного циклу в навчальних закладах, в Японії прийняте рішення про удосконалення системи такого виховання у школі, а в Іспанії оголошено про розробку закону про художню освіту в країні. Відразу дві європейські країни — Чехословаччина і Польща завершили роботу над національними програмами естетичного виховання. Цими заходами вирішується давно назріла проблема гуманізації освіти.

У нашій країні виникають і примножуються осередки естетичного виховання, очолювані ентузіастами — центри естетичного виховання, школи мистецтв тощо. Це свідчить про наявність реального практичного фундаменту загальнонародної системи естетичного виховання.

«Традиційні ремесла й промисла українців»

Багата Україна талантами, щедра на красу.

У кожному регіоні — свої звичаї, обряди, пісні, ремесла. Все це споконвіку створював народ — дарував незрівняну радість людям різних часів і поколінь.

Полтавщина, наприклад, славилася барвистими килимами та майстерними вишивками.

Косівщина — веселою керамікою та пухнастими ліжниками.

Майстри села Петриківка Дніпропетровської області славляться яскравим несподіваним розписом. Петриківський розпис прославив ремесла України. Петриківський промисел — це історично складений, збережений і донині унікальний осередок народної творчості. У старовину місцеві майстри займалися не тільки декоративно-орнаментальним розписом. Вони писали і сюжети картин, а ще вишивали, вирізували узори з паперу — робили витинанки.

Для виготовлення фарб майстри використовували натуральні барвники: соки трав, квітів, ягід, сажу, різнокольорові глини. Змішувались барвники на жовтку яйця. Ця техніка і досі є улюбленою в Петриківці, тільки пігментами (барвниками)тепер тали акварель і гуаш.

Петриківка гарна своєю ошатно-святковою звучністю, яскравістю, чистотою барв, ритмічною побудовою орнаментів. Улюблений колір — червоний. Частіше заве його сполучають із зеленим — таке поєднання створює радісний настрій.

Отже, барвисті українські килими, кераміка, Петриківські розписи є традиційними ремеслами України.

 

Володимирський собор - перлина українського церквобудування»

Автор працював над книгою понад 10 років. У цьому виданні, яке нині прикрашає музейну колекцію, доктор філософії, мистецтвознавства і богословських наук розвінчує міф про те, що цей храм є суто російським проектом. Адже протягом багатьох років замовчувалися факти про причетність українських митців до створення архітектурного і мистецького шедевру, котрий нині став духовним центром

«БЕРЕТТІ НЕ ЗНАЙШОВ РОСІЙСЬКОГО СТИЛЮ»

«Ідея побудови собору імені святого Володимира виникла у зв’язку із початком підготовки святкування 900-річчя Хрещення Руси-України. Саме тоді, 1853 року, було споруджено пам’ятник святому Володимиру на Володимирській гірці», — розкриває біографічні подробиці народження Володимирського собору Дмитро Степовик.

І одразу зауважує, що спочатку храм планували збудувати навпроти університету, який тоді носив ім’я святого Володимира, щоб студенти були побожними і прямо з лекцій ішли молитися. Але з Петербурга надійшла вказівка: поставити на цьому місці пам’ятник цареві Миколі І. Згідно з іншим варіантом, собор мали побудувати на місці Оперного театру, як продовження Софії Київської.

Архітектором майбутньої храмової споруди запросили Олександра Беретті — сина знаменитого зодчого, який будував червоний корпус Київського університету. Проте «згори» він отримав чітку настанову: побудувати собор у російському стилі.

«Але об’їхавши пів-Росії, архітектор зробив несподіваний висновок про те, що ніякого російського стилю не побачив», — пояснює мистецтвознавець. — Тоді він розробив проект майбутнього храму в неовізантійському стилі, котрий перегукується з українським бароко. У цілому ж над спорудженням Володимирського собору працювала інтернаціональна команда, до складу якої, крім Беретті, входили німець Іван Штром, француз Павло Спарро та українець Володимир Ніколаєв. За 44 роки Володимирський собор було збудовано».

«ВАСНЕЦОВ РОЗПИСАВ ТІЛЬКИ ТРЕТИНУ СОБОРУ»

Працюючи над книгою, Дмитро Степовик спростував усталену думку про те, що Володимирський собор розписав один художник Віктор Васнецов. Мистецтвознавець стверджує, що руці Васнецова належить тільки третина малюнків. Решту намалювали 90 художників, серед яких п’ятеро українців — Микола Пимоненко, Микола Мурашко, Сергій Костенко, Віктор Замирайло, Степан Яремич. Їхні імена або не згадувалися взагалі, або згадувалися побіжно.

«У нас в Києві працювала чудова Лаврська школа, яка була на рівні Академії мистецтв. Її учні досягли надзвичайного рівня у сакральному мистецтві, але воно не було «русским», — веде далі автор книги. — Тоді Адріян Прахов, котрий керував цим проектом, звернувся до Рєпіна, Крамського, Сурикова та інших відомих художників із пропозицією розписувати Володимирський, але отримав відмову».

Натомість свою згоду на співпрацю дав Михайло Врубель. Але тоді запротестували духовні особи, не бажаючи, щоб автор «демонів» доклав свою руку до майбутньої святині, й навіть почали наполягати, щоб той взагалі залишив Київ. Але завдяки зусиллям професора Прахова Врубелю доручили розписувати орнаменти на колонах собору.

Енергійному керівнику проекту вдалося умовити Васнецова розписувати собор, пообіцявши велику платню і перспективу забезпечення його чималої сім’ї. Він погодився, але все ж таки попросив на підмогу учнів із Лаврської школи. У підсумку, польські художники, які також розписували Володимирський (Вільгельм Котарбінський, брати Павло та Олександр Сведомські), малювали тільки ескізи, за якими 12 талановитих українських живописців робили розписи.

ВИПРОБУВАННЯ ДОЛІ

За час свого існування доля не один раз випробовувала головний кафедральний собор УПЦ Київського патріархату, але він залишався цілим і неушкодженим. Ось лище кілька історичних штрихів, про які згадує Дмитро Степовик.

1937 року храм мали намір знищити більшовики, щоб на цьому місці збудувати бібліотеку. Під цим жахливим актом вандалізму мали поставити свій підпис члени комісії, серед яких були й українці — Олександр Вербицький, Володимир Заболотний та Олексій Тацій. Саме вони і врятували святиню, відмовившись підписати документи. Справу відклали, а потім почалася Друга світова війна.

Після буремних воєнних років ще одна загроза нависла над храмом, коли безцінні фрески собору почали знищувати вологість і грибок. Врятував живопис від загибелі український реставратор Лука Калениченко. Саме він винайшов рецепти хімічних речовин, за допомогою яких сантиметр за сантиметром «лікував» стіни собору, які й донині вражають нас своєю неперевершеною красою.

 

Мова - втілення думки. Що багатша мова, то багатша думка» (М. Рильський)

Зовсім недавно, 21 лютого, ми відзначали Міжнародний день рідної мови. Багато хто навіть і не знає про існування такого свята, та про нього варто пам'ятати. Адже, як сказав В. Сосюра, "без мови рідної, юначе, й народу нашого нема".
Рішення про відзначення 21 лютого Міжна¬родного дня рідної мови було ухвалене на Генеральній конференції ЮНЕСКО у листопаді 1999 року, а вперше його вшанували у 2000 році. Згідно з рішенням ЮНЕСКО, це насамперед день "підтримки мовного та культурного різноманіття та багатомовності".
В Україні Міжнародний день рідної мови відзначається з 2002 року, коли з метою зміцнення державотворчої функції української мови і сприяння вільному розвитку російської мови та інших мов національних меншин України Президент України підписав відповідне розпорядження. У цей день кафедра української філології проводила виставку-конкурс вітальних листівок, присвячених цій даті, а також лінгвістичний брейн-ринг. У конкурсі вітальних листівок було представлено 25 робіт. Серед них перше місце посіла листівка, підготовлена студентами групи УПЕП-10-1 Дідик О. та Омелянюком С., а друге місце - листівка студентки групи ЕП-10-1 Ярош О. Що ж стосується брейн-рингу, то у попередньому відборі брали участь 8 команд, з яких лише 4 змагалися за призові місця. 1-ше місце посіла команда групи ФУМ-07-1, 2-ге - команда групи ФУМ-08-1, 3-тє - збірна команда другого курсу спеціальності "Комп'ютерна інженерія", 4-те - команда групи УПЕП-10-2. В перерві між турами виступили учасники студентського театру "Глорія", які представили глядачам поетичні композиції, присвячені рідній мові. Поезії, пі дібрані художнім керівником театру Т. П. Коваль, не залишили байдужими жодного присутнього, і кожне слово змушувало задуматись про значення та можливості рідної мови. Всі учасники заходів отримали пам'ятні подарунки від колективу кафедри.
Кафедра української філології висловлює подяку працівникам бібліотеки, які допомогли провести лінгвістичний брейн-ринг у їх приміщенні.
Не менш важливим є те, що кафедра з освітньою метою підготувала інформаційний лист, який було вручено всім підрозділам університету. Мета його - донести до усіх історію та значення свята мови у житті кожної людини. Крім того, саме до Міжнародного дня рідної мови було сформовано рейтинг кращих академічних груп університету (за результатами зимової сесії студентів денного відділення) з дисциплін, викладання яких забезпечує кафедра української філології. Найкращі знання з мови і літератури з-поміж більш ніж сотні позицій продемонстрували магістранти групи ФУМмб-07-1.
Яку підсумок, ще раз зазначимо, що рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу, тому знати, берегти і примножувати її багатства - це обов'язок кожної люди ни. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце у суцвітті народів. Як писав К. Ушинський, оволодіваючи рідною мовою, дитина засвоює не тільки слова, їх сполучення та видозміни, але і безліч понять, поглядів на речі, велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку і філософію мови... Любімо і плекаймо нашу рідну мову, вона неповторна!

«На світі той наймудріший, хто найдужче любить життя» (В. Симоненко)

Усі ми замислюємося над питаннями: для чого ми прийшли в цей світ, чи правильно живемо, що залишимо нащадкам?

Вважаю, що головною рисою людини повинна бути духовність, яка зокрема має такі складові як повага до оточення, довіра, гуманізм, взаємопідтримка, уміння цінувати кожну мить життя. Адже життя скороминуще, тому кожен повинен визначити свій шлях у ньому, знайти своє покликання, щоб робити світ навколо себе добрішим, розвивати творчі здібності, допомагати іншим. Усі ми мріємо про комфортне життя, а душевний комфорт можна мати, лише коли не робиш кривди людям, живеш у злагоді з навколишнім середовищем. Зло спустошує душу, поступово знищуючи її. А якщо любиш людей, то й у відповідь отримаєш таке ж ставлення до себе.

Пригадую вірш В. Симоненка „Найогидніші очі порожні...", у якому поет нагадав про найважливіші для людини речі: любити рідних, жити за законами моралі, кохати, бути чесним:

Найпрекрасніша мати щаслива,

Найсолодші кохані вуста,

Найчистіша душа незрадлива,

Найскладніша людина проста.

Життя людини не безкінечне, роки линуть дуже швидко, тому треба встигнути зробити якнайбільше добрих справ. І я цілком підтримую думку німецького філософа та письменника Гете: „Мета життя — це саме життя". Необхідно займатися улюбленою справою, до якої маєш покликання, знайти справжнє кохання, бути незрадливим другом, вдячною дитиною для своїх батьків, взагалі — порядною людиною, на яку завжди можна покластися. Треба прагнути жити так, щоб тебе поважали. Пам’ятаймо, що кожен із нас неповторний і має право на повагу, любов, щастя і свободу.

 

«Покликання людини: пізнавати істину, творити добро, примножувати красу»

Читаючи казки в дитячому віці, ми відкриваємо для себе найголовнішу істину життя: добро завжди перемагає зло. Я вірю в це, а також вважаю, що покликання людини – нести у світ добро, постійно пізнавати щось нове, примножувати красу в різноманітних її проявах.

На жаль,’ на сьогоднішній день склалося помилкове враження, що бути добрим у сучасному світі невигідно. Підтвердженням цього є нинішнє молоде покоління. Адже, по-перше, воно вважає, що для досягнення певного успіху, кар’єрного зросту потрібно забути про всі моральні принципи і йти до поставленої мети. А, по-друге, головний життєвий девіз сучасної молоді звучить саме так: "Не переможеш – переможуть тебе”, – що, на мою думку, геть неправильно.

Я вважаю, що для того, щоб перебувати в гармонії із собою в сучасному світі, потрібно бути сильним, чесним, справедливим та цілеспрямованим, розвивати свої розумові здібності. Адже саме таким чином можна досягти життєвого успіху. Також необхідно поважати оточення та любити його, навіть якщо іноді це здається неможливим. Потрібно завжди пам’ятати головну біблійну заповідь: "Стався до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе”. У моєму житті є чимало людей, які дотримуються таких принципів. Це, по, перше, мої батьки, що змалку навчали, що головне – це не кар’єрний зріст і матеріальне збагачення, а вміння бути людяним. Саме вони є для мене є прикладом справжньої доброти та чистоти людського характеру. По-друге, це мої вчителі, що допомагають щодня рухатися по складній, але такій цікавій країні знань, з їхньою допомогою я постійно пізнаю щось нове, учуся ставити цілі та досягати їх.

Отже, потрібно вірити в добро, бути людяним і чесним, і тоді ваша казка неодмінно здійсниться.

 

Хто для мене є взірцем?

Думаю, що майже в кожної людини є особистості, яких вона має за взірець. Для когось це відомий актор або музикант, для іншого — успішний бізнесмен, ще для когось — видатний учений або спортсмен.

Мені ж спадають на думку слова відомого французького письменника В. Гюго: „Найбільше щастя в житті — впевненість у тому, що тебе люблять". Тому для мене завжди були взірцем особистості, які мають цей талант — любити людей, зокрема найближчих, допомагати, піклуватися про них. Адже любов, на мою думку, дає нам відчуття душевного комфорту, захищеності, надихає й окриляє. Це почуття робить світ навколо нас кращим: більш добрим, світлим, радісним. Духовна ж роз’єднаність, відсутність теплоти у стосунках між людьми — ось головне лихо, яке отруює життя кожного дня. Стосунки між людьми, зокрема в родині, повинні бути теплими, бо без цього дуже важко жити.

У нашій родині є людина, ,яка для мене є взірцем. Це бабуся Варвара Олександрівна. Вона прожила складне, але, вважаю, щасливе та цікаве життя, створила міцну дружну родину, виховала декількох дітей. Багато років вона працювала лікарем-педіатром у дитячій міській лікарні й урятувала життя багатьох малюків. Хоча іноді було нелегко, але бабуся завжди намагалася допомогти людям, підтримати їх у важку хвилину. А ще вона дуже мудра жінка, часто дає різні корисні поради, до яких я зазвичай прислухаюся. Бабуся завжди каже, що родина — це найголовніше і її треба берегти. Рідні ніколи не залишать тебе в складній ситуації. Без друзів також складно, але треба бути уважним при їх виборі й не помилитися. Так вважає моя бабуся, і я погоджуюся з нею.

Як приклад із суспільного життя, наприклад, можу згадати родину Алчевських, яка відіграла важливу роль в історії української культури й залишила помітний слід в історичному минулому Харківщини. Голова сім’ї Олексій Кирилович був прогресивною, енергійною й гуманною людиною, активним громадським діячем, започаткував у Харкові Торговий і Земельний банки; його дружина відкрила недільну школу. Також за сприяння Христини Данилівни було організовано товариство грамотності, громадську бібліотеку. У родині, де виховувалися шестеро дітей, панували любов та злагода, повага до українських традицій, рідного слова. Мабуть, саме тому діти Олексія Даниловича та Христини Данилівни стали порядними високоосвіченими людьми, відомими музикантами та педагогами, зробили дуже багато для розвитку української культури, науки та мистецтва.

Отже, взірцем для мене є люди, які цінують дружбу, любов та сімейні стосунки та вміють їх берегти.

 

«Що робить людину великою?»

На мою думку, великою людину робить духовність, правильний вибір морально-етичних цінностей, від якого, власне, й залежить якість життя кожного з нас.

Отже, що ж таке „цінності"? На мою думку, це ознаки й властивості, що є значущими, актуальними для людини зокрема й суспільства в цілому. Умовно їх можна розподілити на духовні та матеріальні. Звісно, що матеріальне є важливим у житті людини: адже кожен із нас хоче жити в затишній оселі, красиво вдягатися, подорожувати, розважатися тощо. Матеріальні цінності роблять наше життя більш комфортним, зручним, стабільним. Але я вважаю, що вони повинні бути тільки органічним додатком до інших цін- н остей — моральних, духовних. Думаю, що саме такі цінності допоможуть мені самоствердитися, розвинутися сильній духом, „великій" особистості.

Зараз можна почути думки про те, що традиційні духовні цінності у вирі сучасного життя втратили свою актуальність, що треба бути активним, зухвалим, діловим, навіть агресивним, якщо хочеш досягти життєвого успіху. Я не погоджуюсь із такими твердженнями. Думаю, що життя вже багато тисячоліть ґрунтується на таких поняттях, як добро, гідність і честь, обов’язок, повага до людини, любов до рідної землі, вірність слову і переконанням. Якщо викинути їх із свого внутрішнього світу, то душа стане порожньою, а життя втратить свій „смак".

На мою думку, не можна стати великою, успішною людиною, використовуючи зло, агресію та ненависть, руйнуючи „вічні" цінності людства. Треба бути добрим і привітним з людьми, які тебе оточують. Допомагати тим, хто потребує цього. Також необхідно постійно навчатися, самовдосконалюватися, стати висококваліфікованим спеціалістом. Іноді, звісно, буває важко подолати свої лінощі, змусити себе робити те, що не хочеться, але думаю, що мета варта цих зусиль.

Також я вважаю, що великою робить людину підтримка та любов близьких та рідних, для них ми завжди найкращі. Я дуже люблю своїх батьків, бабусю і дідуся, хочу, щоб вони були здоровими та щасливими, пишалися мною. Хочу, щоб у нашій родині завжди панував лад, затишок, любов, взаємоповага, підтримка.

Сподіваюся, що і мої однолітки не будуть забувати про моральні цінності — основу життя нашого народу. Адже саме духовність відрізняє людину від тварин, підносить її над буденністю, робить великою, дає крила. Пам’ятаймо заклик Ліни Костенко:

— Так багато на світі горя,

Люди, будьте взаємно красивими!

„Що робить людину великою?"

Ми живемо в суспільстві, яке постійно розвивається. Усе навколо нас змінюється, удосконалюється. Ми, сучасні підлітки, теж хочемо знайти своє місце в цьому бурхливому потоці, маємо мрії, сподівання, життєві цілі. Кожен із нас хоче бути успішним, але для цього, думаю, треба докласти великих зусиль. Тому я вважаю, що великою людину робить її позитивна, благородна життєва ціль і прагнення будь-що-будь досягти її.

Я вважаю, що той, хто хоче досягти чогось в житті, повинен мати активну життєву позицію. По-перше, треба зрозуміти, чого ти хочеш, поставити перед собою цілі, а, по-друге, розвиваючись, долаючи на своєму шляху чималі перешкоди, прямувати до своєї мети. Але хто сказав, що життя — то весела забавка? Звісно, ні. Тому кожного дня ми стикаємося з новими проблемами, долаємо їх, продовжуючи йти далі. Ставимо нові цілі и йдемо до їх виконання. І так завжди, бо життя — це постійний рух.

Якщо ж людині байдуже, що буде завтра, якщо вона пасивно пливе по хвилях долі, не „горить", а „тліє", то така особистість зазвичай губиться серед інших. Такі люди не знають, чого хочуть, не можуть чітко сформулювати, заради чого живуть. Навряд чи вони зможуть відчути всю повноту життя, пізнати радість перемоги.

На мою думку, тільки того, хто постійно розвивається і працює, досягає вершин у житті, можна назвати справді великим. Таких особистостей цінують і поважають в суспільстві. Наприклад, Олександра Кононова, українська трикратна параолімпійська чемпіонка з біатлону та лижних гонок, — це справді варта поваги велика людина. Ця жінка має серйозні вади здоров’я, але досягла неймовірних висот. Вона, переборюючи себе, сумлінно тренувалася й довела, що є однією з найкращих спортсменок світу.

Усі ми знаємо, що українська письменниця Леся Українка долала неймовірні труднощі у „тридцятирічній війні" із своєю хворобою. Захворівши в дитинстві на туберкульоз кісток, дівчина не втратила життєвого оптимізму: досконало вивчила декілька іноземних мов, самотужки отримала блискучу освіту, малювала, була музично обдарованою. А головне — писала прекрасні поезії, драми, прозу. У цьому був сенс життя цієї видатної жінки — дарувати творчість людям.

На моєму шляху трапляються негаразди, і я намагаюся їх долати, не втрачати надії, не опускати руки на шляху до життєвих вершин. Надзвичайно важливою для мене є підтримка друзів, батьків. Це моя опора, бо бувають випадки, коли вже ніхто в тебе не вірить, а рідні допоможуть, підтримають, додадуть упевненості у власних силах.

Таким чином, можу сказати, що треба жити повним життям, використовуючи всі можливості, що дала нам природа, докладати зусиль для здійснення своїх мрій. Саме це робить людину великою!