«Відгомін минулого»

Не всі в шкірянках

і з маузерами на боку

здирали шкіру з людей.

Були серед них романтики,

які вірили в месіанську ідею –

і тому в 25-градусний мороз,

здерши з тамбовських селян

тільки одяг,

зачиняли їх голими в стодолі,

поки не признаються,

де заховане останнє зерно;

і тому 33-року

в українських дітей від рота

відривали надкушену шкоринку,

поки батьки не признаються,

де заховане останнє зерно.

Не всі у шкірянках

і з маузерами на боку

здирали шкіру з людей –

були серед них сердобольні,

які любили визволяти знедолених

і в ім`я месіанської ідеї

в Станіславі, в Дрогобичі, в Коломиї

звільняли моїх земляків від життя,

щоб не махали братам-визволителям

незбагненно безкровними прапорами.

Були серед них відчайдушні,

які вірили у всесвітнє щастя

побратаних багнетами народів

і без відчаю в темницях НКВД

відтинали дівчатам, закоханим в Україну,

тільки неторкані груди,

відтинали хлопцям, закоханим в Україну,

тільки німі язики,

прищемлювали дівчатам і хлопцям

дверима

тільки пальці

і, як справжні романтики,

вимагали від них,

конаючих:

- Єдинокровні брати і сестри

(справді, єдиною кров`ю

Були вимазані

І визволителі, і визволені),

Заспіваймо в єдинім пориві:

«Ми наш, мы новый мир построим!..»

…Справді, не всі у шкірянках

і з маузерами на боку

здирали шкіру з людей,

як не всі на збурених майданах Москви

люто б`ють співвітчизників

червоним прапором по голові

лишень за те, що Президент

не вчитався в історичну неминучість

транспаранта:

«Ельцын! Заставь хох лов

накормить Россию!»

А я вчитався – і пам`ять сколихнуло

відлунням:

«Ми наш, мы новый мир построим!..»

Не приведи, Господи!

(1992 р.)

 

«Вісники старовини»

Україна — багатонаціональна країна. З уроків географії ми знаємо, що на її теренах мешкають представники понад ста національностей і народностей. Але найбільша питома вага в складі населення — 73 відсотки — припадає на українців.

Культура та побут українців, що населяють різні регіони країни, хоч і має багато спільних, загальнонаціональних рис, вирізняється певними особливостями. Вони зумовлені багатьма чинниками: історичним розвитком, природно- географічними умовами окремих територій, взаємозв’язками із сусідніми народами. З історії нам відомо, що українська нація і українська мова формува­лася на території Наддніпрянщини. Саме ця земля стала ядром давньоруської держави — Київської Русі.

Слобожанщина, або Слобідська Україна, — це територія нашої Харківської області, Сумська область та північ Донецької з Луганською.

У XIX столітті Слобожанщина була осередком національно-культурного відродження. Витоки поглядів і вірувань давніх українців беруть свій початок у слов’янській міфології. За народним світоглядом, людина була невід’ємною частиною природи і мала жити за її законами. Навіть вік людини, за аналогією з природою, прирівнювався до певних пір року: дитинство — весна, молодість — літо, зрілість — осінь, старість — зима. Своєрідні народні знання українців, багатий народний досвід поклали початок багатьом сучасним галузям науки.

З екскурсій нашого шкільного історико-краєзнавчого музею нам відомо, що на Слобожанщині люди шанують народні обряди, особливо старовинні. Вони активно збирають, зберігають і відтворюють традиції та обряди цього краю.

Відродження національної культури на Слобожанщині здійснюється у народно-календарних святах, звичаях і обрядах. Фольклорні фестивалі, народні гуляння та ярмарки приваблюють різне населення. Кожна місцевість Слобожан­щини має свої особливості календарних, трудових, а також пов’язаних з ними сімейно-побутових свят і обрядів.

«Знати, щоб оберігати»

Рідна мова – це велике надбання для кожної людини.

Говорячи мовою предків, ми віддаємо гідну шану нашим славним прадідам-козакам. Мова дає змогу зберегти національні традиції, українську мелодійну пісню. Рідна мова – це перше наше слово, мамина колискова. З нею тісно пов’язане пізнання навколишнього світу. Ми спілкуємося, виражаємо свої думки, мріємо, вивчаємо минуле, залишаємо слід для майбутнього. Мова ідентифікує нас як народ у великому світі.

Тому треба не забувати рідну мову. Вивчати та збагачувати своє мовлення у великій українській родині.

 «Крашанка і писанка»

Історія писанки сягає сивої давнини, вона пов’язана з поклонінням родючості землі, з величанням весняного відродження життя. Яйце символізує сонце і відродження. Наші предки вірили, що писанка має магічну силу – приносить добро, щастя, захищає від усього злого.

Зараз ми поєднуємо писанку з Великоднем. Малюнки на писанці мають символічне значення: зірка і хрест – символи сонця, рослини – юності, краси, здоров’я, колосся – врожаю.

Яйця, пофарбовані в один колір, називають крашанками. Червоне яйце означає радість, життя, любов, жовте – врожай, блакитне – небо, здоров’я, зелене – плодючість.

Існує багато способів виготовлення писанок. Про писанки збереглося багато легенд. Одна з них така: доля світу залежить від того, скільки писанок кожного року пишеться.

Доки пишуть писанки, світ буде існувати. Отже, пишіть писанки.

 «Людина - найвеличніша з усіх істот»

Восени 1932 року Іван Багряний опинився у слідчому ізоляторі НКВС. Вирок — заслання на три роки до північної частини Далекого Сходу. Серце справжнього українця не витримало розлуки з рідною землею, Іван Багряний рушив на захід, та доїхав лише до Томська. Знову арешт, суд і знову вирок: за втечу — три роки ув'язнення, які письменник провів у Байкальсько-Амурському таборі. І року не був на волі, як, звинувачений у зв'язках із терористами, опинився у слідчому відділі Харківської холодногірської тюрми. Слідчі органи так і не змогли довести штучно надуманої вини Івана Багряного.

Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, письменник тільки останнім часом став відомий читачам на Батьківщині. У 1992 році його, хоч і посмертно, було нагороджено Державною премією України імені Тараса Шевченка.

Твори Івана Багряного — пристрасні, щирі, відверті — вражають нас. Однією з головних тем його творчості є викриття системи більшовицького терору і методів роботи каральних органів. Тут став у нагоді багатий матеріал власних вражень Івана Багряного. Написаний у 1950 році роман "Сад Гетсиманський" став страшним викривальним документом сталінської доби.

"Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот", —пише автор на сторінках роману і послідовно доводить кожну тезу, хоч і найважче це зробити з першою. На доказ правомірності своїх тверджень письменник знову кидає людину в страшенне пекло мук фізичних і мук духовних. "Іспит" складає Андрій Чумак, син старого коваля Якова Чумака, опинившись з чиєїсь підлої намови у страшній в'язниці НКВС. Там він проходить усі кола Дантового пекла з його тортурами, знущаннями, великим конвеєром, провокаціями, нічними допитами.

У романі автор описує такий правовий простір, який виключає можливість правового захисту людини. Ув'язнюють "не для того, щоб виправдати, а щоб засудити". Та що й говорити про систему, в якій діють правила: "Не важно, що ти робив учора, важно, що ти міг робити завтра", "Ліпше закопати у землю сто невинних, аніж не закопати одного винного" тощо. Правда нікому не потрібна, головне — правильно оформити справу, а для цього використовуються засоби психологічного тиску — людей вербують, знаходять фальшивих свідків, залякують муками інших: "Саме як сіли обідати, розітнувся скажений рев десь за вікном, з горішніх поверхів управління... Кричав хтось, кого, напевно, роздирали навпіл живцем..." У цьому світі не було нічого забороненого. Лютими були тортури, коли людину безперервно били.

Зламати будь-кого — це лише справа часу і сили тортур (так думають слідчі), але Андрієві вдається вистояти, бо в нього є кредо: "Ліпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, аніж повзати на колінах і вмерти двічі — морально й фізично". Недаремно звучить у творі пісня:

...Будеш проклятий, милий синочку,

Як зігнеш себе, мов билиночку.

Підлі інсинуації з підписом брата, коханої, арешти інших братів не зменшили віри Андрія Чумака в людину. Він досягає свого: чутки про його стійкість стають тюремною легендою, дають сили тим, хто зневірився, переконують у торжестві життя.

Тому, мабуть, так страшно і так переможно звучать слова перестороги, які головний герой кидає в обличчя своїм катам і які хоча б на ніч вилущують з них людину: "Ви нас розчавите, але самі ніколи не матимете щастя. Ми вас переслідуватимемо все ваше життя... Ви закохаєтесь, але ми кричатимемо й скавулітимемо й отруїмо вам щастя... Ви матимете дітей, але уникатимете їх, бо з їхніх очей дивитимемось Ми своїми закривавленими зіницями... Ви втратите радість батьківства і радість подружжя, і навіть материнську любов ми отруїмо вам — ви слухатимете матір і цуратиметесь її, бо її очима дивитиметься на вас безліч наших матерів, а її голосом говоритиме їхня довічна скорбота, а в її сльозах одсвічуватиметься наша кров..."

Роман "Сад Гетсиманський" став дзеркалом сталінської епохи, яка перетворила всю країну на велику в'язницю і велике кладовище, але в той же час він став гімном Людині, яку не можна перемогти і зламати. Документальність опису, пристрасть і віру в людину відзначила вся європейська критика, яка першою змогла оцінити твір на континенті.

 

«Минуле свого краю завжди хвилює»

«Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців», — сказав колись видатний українець Олександр Довженко. Не можу не погодитись із цим висловом, адже я завжди була і залишаюсь переконаною в тому, що кожен свідомий громадянин має цікавитись минулим свого народу, країни, у якій живе.

Не дарма ж мудреці говорять, що історія — це ключ до майбутнього. І зараз це твердження повертає свою актуальність: Україну ділять, крамсають, стверджують, що це повноцінна частина Росії, а докази, що це «підтверджують» намагаються відшукати у найтемніших куточках уже давно забутих архівів. Чи це не дивно? Наші вороги змінюють, переписують історію під себе, роблячи Україну повністю залежною. А ми не боронимося від наклепів, бо нічого не знаємо, бо нічим не цікавимось… За таке має бути соромно кожному.

Історія нашої держави настільки захоплююча і цікава, що просто не може бути забутою. Згадаймо лише період величної Київської Русі: широкі можливості, світовий авторитет, швидкий розвиток. Вже тоді ми змогли продемонструвати свою міць, силу, розум, показати свої кращі сторони. А пам’ятаєте часи доблесної козаччини? Скільки подвигів, воєвиявлень, зрушень було зроблено справжніми патріотами, людьми, які не залишались байдужими до долі своєї Батьківщини. Сучасні українці неначе духовно пов’язані зі своїм яскравим минулим, адже й досі іноді про себе нагадує той незламний дух, який прагне змін на краще, дух революції, дух непримирення. Але це почуття більш стихійне, тому для того, щоб реально щось змінити одного поклику минулого замало, оце одвічне прагнення до змін має завжди підсилюватися повноцінними, масовими й організованими діями. Можливо, саме відсутність у жителів України злагодженості, схожості мислення і зробили з нас масу, з якою ніхто і ніколи не рахувався. Коли зникла ідея єдності, почалися вічні негаразди; Україну закріпачили на віки вічні. І забудьте про те формальне скасування кріпосного права, про розпад Радянського Союзу, про здобуття незалежності. Усі ці пункти досягались за допомогою величезних втрат, вони окроплені людською кров’ю і назавжди закарбовані в пам’яті народу. Та, на жаль, вони практично нічого не змінили в ставленні до українців, та і зміни у межах соціального статусу не відбулись.

У кінці я хочу просто наголосити на тому, що історією своєї держави потрібно цікавитись, більше того, нею потрібно володіти на достойному рівні, адже це ще один спосіб захистити і вберегти свою її від розрухи. Адже майбутнє завжди прямо залежить від минулого.

 

«Мій життєвий вибір»

Кожна людина хоче бути щасливою. Однією зі складових щастя звичайно ж є робота. Улюблена робота. А якщо людина отримує за улюблену роботу і пристойну винагороду то це вже Велике Щастя! Це, звичайно, жарт, а от вибір майбутньої професії справа дуже серйозна і відповідальна. І братися за неї треба якомога раніше, бо як то кажуть: «Старого собаку нових трюків не навчиш»!
Батьки з дитинства ставилися до мене як до особистості. Завдячуючи цьому, я ніколи не соромилась своїх уподобань, завжди залишалася сама собою, не підлаштовуючись під чужу думку. Тож, мій шлях до вибору майбутньої професії був вільним. Але не легким.
Точні науки мене не вабили. Я завжди губилася в світі цифр та розрахунків. Думки про абстрактні речі стомлювали мене.
Оскільки мої батьки люди аж ніяк не прагматичні: тато актор і режисер, мама хореограф і письменниця, тож і мене перемогла творча натура (хоча я не дуже вірю в те, що тут причетна спадковість). Просто мені завжди хотілося зробити цей світ кращим або ж увічнити його красу на папері чи то словами, чи то фарбами.
А якщо чогось хочеш досягти треба докласти зусиль. І я наполегливо вчилася малювати, писати вірші, старанно вивчала іноземні мови (щоб мати змогу спілкуватися з будь-ким). А перебудова світу «на краще» почалася з допомоги «братам нашим меншим» собакам. І це не рік, не два, а майже все життя.
Здавалося, що з вибором професії проблеми не буде. Та де там! Щоб отримати вищу художню освіту треба спочатку оволодіти ненависною математикою! А для того, щоб поповнити лави кінологів, знань з біології замало хімія стоїть на кордонах моєї мрії і не пускає до бажаного! Професія перекладача? Цікаво, але дещо обмежено…
Тривалий час я вагалася з остаточним вибором вищого навчального закладу, де б я могла отримати всі необхідні знання, що приведуть до країни Щастя. До Країни, де я зможу спробувати все, бути всим, відчути справжнє задоволення і дарувати людям радість. І врешті зрозуміла, що професія «актор театру та кіно» саме той золотий ключик, що відкриє дверцята до здійснення мрії.

«Мій обов’язок перед природою»

Мій обов’язок перед природою… Чим більше я роздумую над цим питанням, тим більше починаю обурюватись тією ситуацією, яка склалась. Я не страждаю надмірною пихатістю та егоїзмом, тож позиція більшості суспільства, що природа – це лише засіб для задоволення наших «царських» потреб, є для мене дійсно неприйнятною.
На мою думку, у кожного з нас є навіть декілька обов’язків, кілька моральних боргів перед природою. По-перше, таким обов’язком має стати зміна ставлення до навколишнього середовища: із загарбницько-використовувального воно має стати вдячно-споживальним. Справді, люди звикли ставитись до дерев, озер та усього живого так, наче це їхня власність, а треба сприймати кожен дар природи із величезною вдячністю.
По-друге, таким обов’язком мають стати роздуми над перспективами та внесок у те, аби майбутнє у природи (а також і в нас, оскільки без природи ми – ніщо!) було безхмарним. Кілька років тому у соціальних мережах можна було часто зустріти жарт про те, що колись людям доведеться купувати кисень, адже повітря стане надто загазованим та непридатним для споживання. Так, це був жарт, такий собі «чорний» гумор. Мені було зовсім не смішно, коли позавчора я прочитала новину про те, що мешканці Китаю починають купувати кисневі балони, оскільки без них пересуватись столицею вже майже неможливо. Перспектива вимальовується невтішна, чи не так?
На щастя, все ще можна змінити на краще, варто лише почати думати не про себе та власну кишеню, а й про навколишнє середовище та майбутнє. Гадаю, в цьому й полягає наш головний обов’язок перед природою!

«Моя улюблена пісня»

Я дуже люблю сучасну українську пісню. Дуже довго я думав, яка ж із пісень найулюбленіша? Але ж, мабуть, то все-таки "Червона рута", слова й музику до якої написав славетний композитор і поет Володимир Івасюк. Ця пісня знайома мені дуже давно.

Може, десь у лісах ти чар-зілля шукала,

Сонце-руту знайшла і мене зчарувала.

Так автор звертається до коханої. У цій пісні дівчина — то є чаклунка, яка вміє причаровувати хлопців, ходить по таємничих гірських стежках, навіть не зворушуючи поснулих трав.

Пісня "Червона рута" зворушує своєю красою та якоюсь незбагненною чистотою почуттів. До того ж Володимир Івасюк зміг вдихнути в рядки та мелодію цієї пісні щирий український дух. Мабуть, саме тому "Червона рута" нині є нашою всеукраїнського пісенного фестивалю. Я вважаю пісню "Червона рута" одним із найдосконаліших творів сучасної

 

«Найкраща вчителька нації - історія»

Надія Олександрівна викладає в нас історію.. Вперше вона прийшла до нашого класу минулого року. Тепер історія — мій улюблений предмет, а Надія Олександрівна — моя улюблена вчителька.

Вона середня на зріст, струнка, молода. У нашої вчительки світле волосся, і воно дуже дивно поєднується з темними очима, чорними бровами, чорними віями.

Надія Олександрівна — суворий і справедливий учитель. Вона не любить, коли хтось не зробив домашнього завдання або погано відповідає. її темні очі тоді ще більше темнішають, обличчя стає здивованим і суворим. Надія Олександрівна ніколи не кричить, вона взагалі не підвищує голосу. Проте навіть її тихе зауваження викликає сором і відчуття провини. Але яка буває у Надії Олександрівни лагідна і весела усмішка, коли вона слухає гарні відповіді своїх учнів на уроках! У цей час її очі трохи світлішають, вона тихо посміхається і хитає головою, наче погоджуючись із словами учня.

Найбільше мені подобається, коли Надія Олександрівна пояснює новий матеріал. Наш клас завмирає, слухаючи тихий, неквапливий голос вчительки. її цікава, яскрава розповідь переносить нас у минулі часи. Надія Олександрівна, не дивлячись, одним точним рухом торкається указкою карти. І ми бачимо, де сталися події, про які йде мова.

У Надії Олександрівни дуже красиві руки, з довгими тонкими пальцями. У розмові наша вчителька жестикулює. Мені здається, що її руки продовжують розповідь, доповнюють її, роблять ще цікавішою.

Надія Олександрівна є улюбленою вчителькою не тільки для мене, але і для інших моїх однокласників. Усі ми дуже зраділи, коли цього року Надія Олександрівна стала нашим класним керівником.