Іван Котляревський - Енеїда (Характеристика твору)
(повністю вийшла друком у 1842 р.) Літературний рід:ліро-епос. Жанр:бурлескно-травестійна поема. Тема:глузливе зображення панівного класу України XVIII ст. з його паразитизмом, жорстокістю, хабарництвом, пияцтвом, соціальною й моральною нікчемністю. Головна ідея:утвердження безсмертності українського народу, його ментальності, культури, мови, волелюбного духу; засудження жорстокості панів, морального звиродніння, хабарництва чиновників. Головні герої:Еней, його батько Анхіз і мати Венера; друзі-троянці Низ та Евріал; верховний бог Зевс, бог-покровитель торгівлі Меркурій, бог вітрів Еол, бог моря Нептун; богиня шлюбу Юнона; цариця Дідона, пророчиця Сивілла, цариця Цирцея; цар Латин, його дружина Амата й дочка Лавінія; цар рутульців Турн. Сюжет:подорож Енея після загибелі Трої — утручання бога вітрів Еола й бога моря Нептуна в мандрівку троянців — знайомство з Дідо-ною — кохання, розлука й самогубство Дідони — гостювання Енея на Си-цилії в Ацеста — життя богів на Олімпі — пожежа на троянському флоті — сон Енея (батько кличе сина навідати його в пеклі) — подорож Енея із Си-віллою в пекло — зустріч Енея з батьком у пеклі — острів злої цариці Цир-цеї — земля царя Латина — перипетії з Енеєм через Лавінію, заручену з ру-тульським царем Турном (причина початку війни) — війна троянців із ру-тульцями — героїчний подвиг Низа й Евріала — Зевсова заборона втручатися богам у земні справи — двобій Енея з Турном і перемога Енея. Про твір:у поемі І. Котляревського «Енеїда» відображена українська дійсність XVIII ст. з її побутом, звичаями, обрядами, традиціями, з її історією, через що цей твір витримав випробування часом. На сюжетній основі поеми Вергілія Котляревський майстерно розвинув нову тему, показавши життя й побут різних суспільних верств українського народу, у тому числі й простого люду, чого раніше не було в українській літературі. Явно помітні в поемі натяки на українську історію. Письменник сміливо натякає на царювання Катерини II, використовуючи алегоричний образ Цирцеї, яка живе на острові, ця «люта чарівний^ //1 дуже злая до людей». Є і натяк на запровадження кріпацтва в Україні та його трагічні наслідки для народу: «Пропали всі ми з головами… // Пропали! Як Сірко в базарі,//Готовте шиї до ярма». Це твір про славну козацьку старовину, тут згадуються часи Сагайдачного, Дорошенка, Залізняка, Запорозька Січ, а Еней і його троянське військо — це не хто інші, як запорожці зі своїм кошовим. З узагальненим образом козацтва тісно пов’язана тема захисту Вітчизни, громадянської підпорядкованості особистих інтересів загальнонародним. На те, що йдеться про Україну, натякають власні назви: імена (Терешко, Охрім, Лесько, Панько), прізвища, назви населених пунктів, адміністративні та географічні назви (Переяслав, Опішня, Решетилівка, Полтава)… Поема І. Котляревського — це невичерпне джерело соціальних і морально-етичних проблем, які порушує автор і в оригінальній, цікавій формі доносить до читача. Він возвеличує всілякі людські чесноти й таврує суспільні недоліки й аморальні вчинки людей. Здається, немає такої вади, про яку не йшлося б у поемі з глузуванням або саркастичним засудженням. В «Енеїді» письменник порушує такі соціальні проблеми: захист рідної землі від ворогів; почуття громадянського обов’язку; соціальна нерівність; моральна нікчемність панства, чиновників, повна байдужість до інтересів і потреб народу; розгульний спосіб життя панів; паразитичне існування можновладців; засудження негативних суспільних явищ: хабарництва чиновників, злодійства, інтриганства, підлабузництва, здирництва, пихатості, безкультур’я, кругової поруки, зловживання службовим становищем. Серед морально-етичних проблем можна визначити такі: виховання дітей; утвердження людських чеснот: добропорядності, поваги до батьків, кохання, вірності, виховання дітей на засадах народної моралі; таврування людських вад: брехливості, лінощів, зрадливості, нехтування християнською мораллю. Письменник утверджує народну мораль у дусі просвітительства через моральні критерії суспільних явищ і повчання. Іван Котляревський пишається героїчною історією України, ідеалізує часи гетьманства, підносить ідею безсмертя українського народу, його історії, самобутності української нації, утвердження української мови, живучості народних традицій, свободолюбства, прагнення до незалежності, оспівує героїчне минуле України (Г.Дмитренко).
Характеристика твору Івана Котляревського"Наталка-Полтавка"
З метою розвитку українського театру І. Котляревський, який був знавцем російської та світової драматургії, пише «Наталку-Полтавку». Жанр твору він сам визначив як «малоросійську оперу», але дослідники сходяться на думці, що оскільки він поєднує у собі ознаки кількох драматичних жанрів, має театрально-драматургічну та музичну форми, то правильно вважати «Наталку Полтавку» п’єсою. До певної міри, ця п’єса була відповіддю на оперу Шаховського «Казак-стихотворец», в якій український побут та характери селян було зображено спотворено та перекручено. Котляревський прагнув реалістичного відтворення українського життя, «живих» образів та подій. Тема твору– життя і побут українців 19 століття. Сюжет його простий: у вбогої вдови є красива дочка Наталка, яка змушена стати нареченою багатого жениха пана Возного не через кохання, а заради покращення свого матеріального стану. Проте, Наталка відчуває прірву між ними – вона проста дівчина, а він пан. У цей час повертається з далеких мандрів коханий Наталки – простий наймит Петро. Перед самим весіллям пан Возний сам відмовляється від своїх намірів, бо бачить, чого справді хоче Наталка. Основна ідея«Наталки Полтавки»- будь-які зовнішні обставини можна подолати силою власного характеру та вірності своїм переконанням. Справжня душевна сила та благородство допомагають у складних ситуаціях та схиляють на твій бік навіть твоїх супротивників. Хоч у основі конфлікту п’єси лежить традиційний для комічної опери любовний трикутник – молода красива дівчина, її коханий та багатий, старий та потворний жених-нелюб, що стає на заваді їхньому щастю. Проте, конфлікт має соціально-побутовий характер, адже саме суспільне становище визначає можливості людини та її владу над іншими. Головна героїня п’єси Наталка – проста сільська дівчина. Вона розумна, працьовита, скромна. Наталка самовіддано любить матір, шанує старших. Вона щиро кохає бідного наймита Петра, і хоча до неї сватаються навіть багаті женихи, вона залишається йому вірною. Та коли треба, ніжна та сором’язлива дівчина виявляє мужність та рішучість, здатна захистити свою честь та гідність, ладна боротися за своє щастя. Наталка розуміє, що шлюб лише із матеріального розрахунку не принесе їй щастя, вона розривається між коханням до Петра та бажанням облегшити долю матері. І коли вже Петро повертається, в неї не виникає сумніву, який вибір буде правильним. Створюючи образ Наталки, І.Котляревський відмовляється від канонів комічної опери, замість того він змалював глибоко реалістичний типовий образ української дівчини. Наталка любить матір і дуже піклується про неї. Коли вона бачить материні страждання через скруту, вона дає згоду на шлюб з Возним. Мати бажає Наталці добра, вона вважає, що вдалий з фінансової точки зору шлюб – вірний до цього шлях, бо сама пізнала всі «радості» вбогості. Проте, наприкінці твору вона змінює свою позицію під впливом обставин та благословляє шлюб Наталки з Петром. Петро, коханий Наталки, бідний хлопець, наймит, вихований у родині Наталки. Проте її батько не схвалював його кохання до дочки, тому Петро подався в найми на чотири роки. Аби заробити грошей та одружитися з коханою. Він чесний, щирий, глибоко любить Наталку. Але йому не вистачає сміливості порушити традиції, умовності. Під натиском подій він схиляється та готовий пожертвувати собою заради Наталчиного щастя. Микола, друг Петра, теж бідняк і сирота. Але він повний енергії, оптимізму та волелюбства. Він співчуває та намагається допомогти Наталці та Петру. Микола здатний на протест проти тих, хто ображає простих людей, не боячись їхньої влади, він глузує з сільської старшини й чиновництва. При створенні образів дрібних багатіїв виборного Макогоненка та пана Возного Котляревському вдалося уникнути схематизму та прямолінійності. Вони зображені не як типові хапуги та здирники. Натомість він реалістично, влучно та правдиво, в гумористичних тонах описав їхню лицемірність, те, як вони вдають, що бажають добра бідним, а насправді піклуються лише про свої інтереси. Мова персонажів також сприяє розкриттю їхніх образів. Мова Возного пересипана канцеляризмами, юридичними термінами, книжною мовою – всім, що було далеким та незрозумілим простому українцю. Мова закоханих – лірична, пісенна. Мова виборного – це мова наказів та лайки. Мова усіх персонажів багата на прислів’я та приказки. Значну роль у відтворенні національного колориту, розкриття характерів героїв та їхнього внутрішнього світу відіграють пісні — їх аж 19 – перенесені або стилізовані під фольклор. Пісні Наталки прості, щирі, ліричні, в них віддзеркалюється чистота її душі. У пісні «Кожному городу звичай і права» розкривається життєве кредо мілких багатіїв: більш дужий давить слабшого та намагається розжитися чужим коштом. Цей допоміжний компонент п’єси допомагає розкрити характери персонажів, усвідомити силу їхніх почуттів.
Характеристика твору Лесі Українки"Лісова пісня"
Історія написання Найвищим мистецьким здобутком Лесі Українки є «Лісова пісня». Цей шедевр вона написала всього лише за три тижні у м. Кутаїсі, що на Кавказі. Леся тяжко сумувала за Батьківщиною, крім того, знову загострилася її хвороба. Ідея створити «Лісову пісню» була навіяна спогадами дитинства. За жанром «Лісова пісня» — драма-феєрія (таке визначення твору дала сама Леся Українка). «Лісова пісня» — нова жанрова форма, створена Лесею Українкою, проблемна філософська драматична поема, де опоетизовано красу людських взаємин: потяг до щастя, силу великого кохання. Ідейно-тематичний зміст В одному з листів Леся писала, що ця драма була створена на честь «волинським лісам». Ця місцевість дивовижно мальовнича, казкова й нині. Разом із героями-людьми — Лукащем, його матір’ю, дядьком Левом і Килиною — у драмі діють також казкові істоти, якими народна фантазія заселила ліси й води, поля й гори. Про міфічних істот ми дізнаємося вже з «Прологу», у якому з’являються жителі лісового озера: Водяник, Русалка, «Той, що греблі рве». Потерчата, а пізніше — Перелесник, Лісовик, Куць, «Той, що в скалі срщить» та ін. Усіх цих істот читач сприймає як представників природи, які протиставляються людині. Саме зіставлення світу людини і світу природи в їх гармонійних і дисгармонійних взаєминах — тема «Лісової пісні». Конфлікт, розвиток дії підпорядковані провідній ідеї — утвердженню думки, цю світ урятує краса. Краса, яка виявляється у високій, світлій духовності людини, у її гармонії з природою, у жертовній любові й .здатності прощати. Така краса очищає й відроджує людину і світ. Композиція Найхарактернішою композиційною особливістю «Лісової пісні» є органічне переплетення світу природи і світу людини. Драма складається з прологу й трьох дій, кожна з яких співвідноситься з різними порами року: із зародженням (весна), розвитком (літо) і згасанням (осінь) високого почуття кохання. Сюжет розвивається стрімко. Дитина лісу Мавка, розбуджена голосом сопілки сільського парубка Лукаша, прокидається од зимового сну (зав’язка). Вони закохуються. Проте кохання Лукаша згодом в’яне, як і все в природі пізнього літа. Він не в змозі зробити вибір між вимріяним світом і буденщиною. Тоді й з’являється молодиця Килина — втілення бездуховності й моральної обмеженості. Вона в усьому протистоїть Мавці — уособленню любові й краси (розвиток дії). Коли Лукаш зраджує кохану і сватає Килину, охоплена відчаєм Мавка втрачає бажання жити й добровільно погоджується покинути цей світ, зникнути «у підземеллі темного Марища» — «Того, що в скалі сидить» (передкульмінація). У третій дії драми Лукаш стає вовкулакою, але Мавка жаліє коханого, прощає його і повертає йому людську подобу. Одначе надто багато смутку довелося, пережити Мавці — вона перетворюється на Вербу. Мати й Килина, які понад усе прагнуть багатства, постійно сваряться й бідніють. Розлючена Килина хоче зрубати Вербу-Мавку, але Перелесник (дух вогню) запалює Вербу, а з нею згоряє все господарство (кульмінація). Мати й Килина повертаються в село, а Лукаш залишається в зимовому лісі, де був іцасливим з коханою, і поступово замерзає (розв’язка). Леся Українка зазначала, що в «Лісовій пісні» і ремарки мають самостійне художнє, а не тільки «служебне» значення. Ремарки у творі об’ємні й поетичні, вони викликають в уяві читача відповідні пейзажі, на тлі яких розгортаються події, сприяють детальнішому розкриттю світу дійових осіб. Глибокого психологізму образів авторка досягає за допомогою монологів. Скажімо, останній монолог Мавки хоч і сумний, проте оптимістичний, він сповіщає про невмирущість духовного й вічність краси: попіл із водою зростить нове дерево й «стане початком тоді мій кінець». Стильові особливості «Лісова пісня» за стилем — неоромантичний твір. У чому це виявляється? Уже сам жанр — драма-феєрія — передбачає поєднання реального й фантастичного, інтуїтивно-символічного; а також особливо потужний ліричний струмінь. Конфлікт твору полягає в зіткненні духовно-піднесеного й матеріально=приземленого в душі героя (Лукаша). У «Лісовій пісні» зіставляються два світи — гармонійно-досконалий (утілюється в панорамі одуховленої природи) і дисгармонійно-примітивний (утілюється в стилі життя людського суспільства). Ціла тканина драми наскрізь символічна, усі її персонажі й деталі є знаками певних духовних станів. Так, Перелесник і «Той, що греблі рве» символічно втілюють волю, молодість, чин; Водяник, навпаки, — старість і поміркованість. Столітній дуб на галявині біля Лукашевої хати — символ єдності людини й природи (світу духовного). Отож, зрізавши й продавши цей дуб, мати й Килина тим самим остаточно позбавляють себе можливості влитися в гармонію світу, тобто сягнути щастя. Глибоко символічні центральні персонажі. Лукаш уособлює людину як таку, яка є архетипом людини. Власне, у драмі зосереджується увага передусім на дослідженні саме його психологічного світу. Відповідно дві грані його душі — духовна й матеріальна — утілюються у двох парах образів: досконалого дядька Лева і ще досконалішої Мавки; примітивної матері й ще примітивнішої Килини. Отже, це суто модерністський спосіб зображення: не вплив середовища, не зіткнення з тими чи іншими людьми визначають учинки, життєву настанову Лукаша, а, навпаки, його душа зумовлює середовище: коли в ньому (Лукашеві) переважає духовна грань, вона втілюється в образах дядька Лева і згодом Мавки, коли переважає матеріальна, — утілюється в образах матері, а згодом Килини. Одним із найдавніших фольклорних символів дівочої краси й кохання вважається зоря. Саме в такому значенні цей образ використовується в драмі. Ясної весняної ночі після першого поцілунку Лукаша Мавка скрикує: «Ух, зірка в серце впала», і в останньому видінні Лукаша Мавка «спалахує раптом давньою красою в зорянім вінці». Зрада Лукаша й перші страждання Мавки припадають на пізнє літо й осінь. Через художній паралелізм у фольклорі опаданням листя восени підсилюється гіркота від розлуки: Ой піду я у садочок, там лист опадає. Порадь мене, подруженька, милий покидає. Особливо багато фольклорної символіки у фіналі «Лісової пісні». Характерна для народних балад метаморфоза перетворення дівчини на тополю спадає на думку в сцені перевтілення заклятої Килиною Мавки у вербу «з сухим листом та плакучим гіллям», гра Лукаша на сопілці, вирізаній із цієї ж верби; пожежа, під час якої мати з Килиною виносять «на клунках та мішках скулених Злиднів», зустріч Лукаша з Долею. Провідна ідея— утвердження необхідності згармонізовувати, одухотворювати світ людей — реалізується всіма засобами не тільки в змістовій, а й у формальній площині. Експресія, ритм, гармонія відчуваються в усьому — у зміні настрою дії відповідно до змін природи, у чергуванні персонажів реальних і фантастичних, у багатстві руху, світла, музики. Проблематика Послідовно неоромантичною є проблематика твору. - Людина і природа. Леся Українка розглядає природу як більш згармонізований світ, аніж людський, а отже, саме наближення людини до природи, на погляд авторки, є орієнтиром на шляху до ідеалу, способом самовдосконалення, одуховлення. Наскрізний художній засіб твору — паралелізм і то специфічна його форма — психологічний паралелізм-, кожна дія починається ремаркою-пейзажем, де сконденсована атмосфера, що незабаром запанує у відповідній дії (рання весна — розквіт кохання в душі Лукаша; пізнє літо — в’яне його кохання, а з ним — і одуховленість; пізня осінь — перемога смерті). У такий спосіб авторка підкреслює нероз’ємний багатофанний (від психофізичного до містичного) зв’язок людини з довкіллям, з природою. - Людина і мистецтво. Леся Українка переконує, що справжнє мистецтво може породжувати лише чиста, світла душа; саме спромога до мистецької творчості є найпевнішою ознакою такої душі. Критерії, сутність, а отже, і мета досконалого мистецтва — у його здатності оживляти, одухотворювати, робити прекраснішим світ і людину, сіяти в людській душі любов. Пригадаймо: від Лукашевої гри на сопілці розвивається, зеленіє, зацвітає все в лісі, прокидається Мавка (духовна грань Лукашевої душі, одухотворене єство природи), і саме ця мелодія пробуджує в ній кохання — те, що стане сутністю її буття. Коли ж змінюється Лукашева душа (перемагає її матеріальна грань), він утрачає здатність грати. Лише в прикінцевій сцені ця здатність повертається й знову творить чудо, ще більше, аніж навесні, — тепер уже посеред сніговію його мелодія, усупереч навіть законам природи, перемагає смерть (зиму), приносить у світ тепло, цвітіння, відроджує кохання, щастя, красу. Як змінюється музика, так змінюється все навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітчанім гаю, тьмяний зимовий день змінюється на ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою в зорянім вінку. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Ось чудо мистецтва! Тільки у творчості людина стає вільною й богоподібною істотою, прилучається до Бога у творенні світу. Першопричина людського горя, зла — у самій душі людини: Лукаш тяжко страждає і зрештою гине, бо неспроможний згармонізувати, зрівноважити у своїм єстві духовну й матеріальну первини. Якщо головним для людини стає суто матеріальне, побутове, вона знищує себе. - Шляхи подолання зла. У цьому творі авторка, власне, пропонує єдиниіі шлях — християнське прощення, відповідь добром на зло. Зазнавши від Лукаша смертельного болю, Мавка все одно милосердна до нього, рятує і дає йому шанс духовного відродження. Проте не сліпа сентиментальність чи слабодухість змушує її прощати, а саме одуховленість, мудрість, тонка чутливість її натури: вона зауважує прекрасну, світлу сутність Лукашевого єства, про яку він і сам не здогадується. Саме тому любить його і жаліє тоді, коли він не може «своїм життям до себе дорівнятись». Мавка розуміє, що коли Лукаш зрадив, прирік на смерть її, то тим самим зрадив і змертвив і себе. Ось чому немає в Мавки ненависті до Лукаша, жаги помсти, а тільки співчуття й прагнення допомогти, підтримати. - Сила кохання. Сторінки, де змальовано кохання Мавки й Лукаша, найсвітліші в драмі та й у всій творчості Лесі Українки. Лише покохавши одне одного, герої стають по-справжньому щасливими, власне, тоді починають жити. Тільки коли картина гармонії світу в першій дії (весняний пейзаж) увінчується коханням двох людей, вона набуває завершеності й довершеності. Тобто лише любов є основою світу, саме вона дає сенс існуванню, є надметою всього. Проте, зіставляючи два різко протилежні образи Мавки й Килини, авторка наголошує, що не кожен здатен кохати. Кохання — це постійна готовність до жертовності заради коханої людини, це щонайтонше відчуття її душі, це вбачання сенсу свого життя в її щасті. - Трагедія самозради. Лукаш має чисту, світлу, прекрасну душу — це символізує його білий полотняний одяг у першій дії. Такою приходить у світ майже кожна людина. Потім хлопець зраджує свою чистоту й перетворюється на вовкулаку. Тобто, зраджуючи духовне в собі, людина стає моторошною потворою. - Самознищення зла. Поміркуймо, хто робить нещасними матір і Килину. Та вони ж самі. їхній егоїзм, невситима жадібність і лють отруюють усе довкола та їх самих. Усі їхні інтереси скеровані на придбання статків. Однак вони не розживаються, а все бідніють, бо багатство для них — не засіб, а мета. Це накликає обов’язково Куця і Злиднів (диявольську силу), що вижирають усе в оселі (у душі). Апофеоз самознищення зла — спровоковане Килиною спалення господарства (тобто людської моделі життєвого ладу). З лісу (світу досконало-духовного) мати й Килина тікають у село з надією на щастя. Однак і там їм не поведеться, бо втікачки везуть із собою Злиднів. Отже, корінь їхніх нещасть у них самих. Основні образи Лукаш — зовсім молодий хлопець («в очах ще має щось дитяче», — читаємо в ремарці), він людина, тому й по-людському розуміє любов як потаємне незбагненне почуття. А для Мавки, як і решти лісових створінь, це цілком природний стан. Проте її любов до Лукаша зовсім не подібна на легкодумні залицяння з Перелесником, які вона знала до цього. Не подібна її любов і на почуття самого Лукаша: Л у к а ш Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати… Що ж ти мовчиш? Розгнівалась? М а в к а Я слухаю тебе… твого кохання… (Бере в руки голову його, обертає проти місяця і пильно дивиться в вічі). Л у к а ш Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш… Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смійся… Звичайний сільський хлопчина й не здогадується, які сили пробудило кохання в лісовій істоті, яке «огнисте диво» оновлення вона пережила. Лукаш не цінує «душі своєї цвіту», не знає, які дива може творити тихий голос його сопілки. Щедрі поклади поезії й краси в його душі вкриті шаром буденщини, черствого житейського практицизму. Вони явилися Мавці весняної місячної ночі, але сам Лукаш і занедбав їх під стріхою хати, під впливом матері й Килини. Мавка, без сумніву, ідеалізований і сильний образ: на шляху до щастя їі нічого не може зупинити, лісова красуня намагається наблизити дійсність до мрії. Вона без жалю покинула заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби вони були такими мудрими, як дядько Лев. Він знав ціну краси й гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що протиставити себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш. Таке ставлення до природи дядько Лев виховував і у свого небожа Лукаша. Він не встигає перейнятися дядьковою наукою: напровесні приходить із далекого села в ліс, а восени дядько Лев помирає. Господарство прибирає до своїх рук обмежена Лукашева мати, а згодом до неї приєднується й достойна її невістка. Мавка ж принесла в Лукашеву хату не тільки красу («умаіча квітками попідвіконню»), з нею прийшла до лісової господи прихильність природи й достаток («Як вона глядить корів, то більш дають набілу»). Однак Лукаш не зміг відстояти своє кохання, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись». Його перемогла сіра буденщина із захланною й обмеженою матір’ю. А зрада Лукаша почалася з того моменту, коли поріг його хати переступила Килина. Леся Українка майстерно створила характери Килини й матері Лукаша. Це досить типові образи жінок, утомлених тяжкою працею по господарству. Лукашевій матері потрібна роботяща невістка, а не мрійлива Мавка, яка спртнїмає природу як живу істоту. Мати настільки душевно згрубіта, що не помічає навіть Мавчиної вроди, а згадує про її чесноти .тише тоді, коли «лукава, як видра, хижа, наче рись» Килина демонструє свою справжню натуру. Для скаліченої духовно й обмеженої Килини чи не найбільший життєвий скарб — «корова турського заводу». Вона в житті так і не зазнала справжнього щастя, так і не збагнула, що не перемогла Мавки. Філософською глибиною думки, красою поетичних образів «Лісова пісня» постала нарівні з такими творами світової класики, як «Сон літньої ночі» Шекспіра, «Пер Гюнт» Ібсена. Не випадково М. Рильський назвав цю драму-феєрію «діамантовим вінцем Українки».
Характеристика твору Олександр Олесь "О слово рідне! Орле скутий!.."
«О слово рідне! Орле скутий!» — пристрасний гімн рідному слову. Поет прославляє народ, який зберіг рідну мову в страшну годину, «коли він сам стоять не міг». Слово в поезії О. Олеся може бути мечем і сонцем. Слово — це душа народу і її, душу, можна зберегти, тільки зберігши мову. Вірш «О слово рідне! Орле скутий!» Турбота поета про долю рідного слова, «чужинцям кинутого на сміх», особливо гостро поставлена у поезії «О слово рідне! Орле скутий!» Як і в багатьох інших випадках, громадянський пафос вірша тут поєднано з глибокою задушевністю, ліричністю. Вже у другій строфі значення рідної мови у духовному житті людини та її велич асоціюється з розкішшю природи, яку О. Олесь завжди вмів змалювати найкращими барвами.
Характеристика твору Панаса Мирного"Хіба ревуть воли, як ясла повні"
У 70-х роках ХІХ ст. провідною темоюукраїнських письменників було, як ужезазначалося раніше, життя села. Реформакріпосного права 1861 р., стрімка капіталізація принесли в селянський світ нові проблеми: хлібороб опинився перед складним вибором — господарювати по’старому чи йти вмісто на заробітки, зберігати совість, давніморальні устої чи зректися всього цьогозаради виживання й збагачення, боротисяза свої права чи підкоритися жорстокомусвітові… Відповідно нового забарвлення влітературі набули й характери селян. Найпомітнішим здобутком нашого красного письменства в розкритті цієї теми вважаєтьсяроман Панаса Мирного та Івана Білика «Хібаревуть воли, як ясла повні?». Це бувперший«роман з народного життя», у якому, за визначенням І. Франка, «змальовано майже столітнюісторію українського села», розкрито тогочаснудійсність у всіх її складностях і суперечностях. Історія написання роману Роман «Хібаревуть воли, як ясла повні?» академік О. Білецький назвав «будинком із багатьма прибудовами і надбудовами, зроблениминеодночасно і не за строгим планом». Чому? Відповідь на запитання приховує історія створення цього широкого епічного полотна. Поштовхом для написання роману став розлогий нарис Панаса Мирного«Подоріжжя од Полтави до Гадячого», за основу якого взято розповідь візника про місцевого розбійника Василя Гнидку (цю історію письменник почув подорозі до батьків на Великодні свята 14 квітня 1872 р.). Нарис було надруковано у львівському журналі «Правда» в 1874 р. У ньомурозповідається, як заможний і здібний селянин із Заїчинців Василь Гнидка організував банду й кілька літ тримав у постійному страху чотири повіти. Панас Мирний назвав Гнидку «безталанною дитиною свого віку, скаліченим виводком свогопобиту», адже йому Бог дав розум і силу для добрих справ: «На все вдатний, довсього здався, чи до ремества, чи до роботи якої — йогопошли, йому дай. Сам чоботи шив, у млині знав діло,і стрілець з його запаленний був!» У нарисі Панас Мирний розглядає людину яксукупність суспільних відносин, але Іван Білик порадив братові інший погляд: «Прочитай ще раз"Чіпку” — і ти побачиш, що життя, виведене в повісті, жахливе. Але хіба ж теперішнє життя не являєсобою нічого, крім п’янства, дурості, заздрості, розбою, вбивства?» Критик переконував брата, щосуспільство тримається не на грішниках, а на святих, «воно тримається людською сутністю людини,а не звірячою. Звіряча сутність — злочини — лишеє протестом проти мерзенного устрою людськоїсутності. Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Йов)».Так метафора з біблійної Книги Йова, яку підказавІван Білик, стала назвою майбутнього роману. У листопаді 1872 р. Панас Мирний закінчив повість«Чіпка»— першу редакцію майбутнього роману, напи’сану на основі нарису. Згодом письменник відгукнувсяна заклик брата створити «народний роман на основіщирого реалізму». Сам Іван Білик також долучився дороботи над новою версією твору. У романі переплелисядва художні підходи — публіцистичний (Іван Біликвіддавав перевагу соціальному аспекту) і суто художній(Панас Мирний). Тому в історії української літературиобох братів Рудченків уважають співавторами твору.Під час доопрацювання задуму автори все більше загли’билися в історію, унаслідок чого й з’явилися ті «прибудови», про які писав академік О. Білецький. Після переробки повість стала широкоформатним, панорамним,реалістичним романом, час дії у якому сягає від катерининських часів до пореформених 1860′х років. Через сумнозвісний Емський указ 1876 р. романзумів надрукувати Михайло Драгоманов тільки закордоном — у Женеві в 1880 р. на кошти українськихгромад. Після виходу твір відразу потрапив до спискукнижок, заборонених у Російській імперії. Уперше легально роман було опубліковано в 1903 р. в журналі «Киевская старина» під назвою «Пропаща сила». Ідейно-тематичний зміст Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» ставпершою в нашому письменстві монументальною селянською епопеєю, усебічнимзмалюванням життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усівікиідею— народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення (воли б не ревли,якби ясла були повні), але разом із тим за допомогою насильства світ не вдосконалиш. Відповідаючи на зло злом, людина лише посилює його й замикає в коло,з якого немає виходу. Сучасні літературознавці визначаютьтемуроману як зображений на широкому суспільному тлі життєпис злочинця Чіпки від його народження до ув’язнення на каторгу. Цікаво, що в радянських підручниках і посібниках дещо інакшеформулювали тему цього твору: «Зображення життя та боротьби українськогоселянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків,напередодні й під час проведення реформ, що розпочалися 1861 р.». Жанрові й стильові особливості твору У романі порушено суспільно значущісоціальні проблеми, тому за характером вінсоціальний. Крім того, соціальні процесизображено через психологію героїв, їхні думки, прагнення й переживання, звідси глибокийпсихологізм. Отже, це яскраво вираженийсоціально-психологічний роман. Ця жанрова форма роману — надбання реалістичного мистецтва. Найвидатнішими майстрами роману стали О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, Л. Толстой. У реалістичному полотні Панаса Мирного та ІванаБілика трапляються й романтичні вкраплення, особливо в першому ліричномурозділі «Польова царівна». Поява соціально’психологічного роману засвідчує зрілість літератури й культуритого чи того народу. Композиція і сюжет Композиція роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»складна: він має чотири частини, тридцять розділів. Основні сюжетні лінії роману:• рід і життя Чіпки;• рід і життя Максима Ґудзя;• Грицько і його дружина;• пани Польські;• історія села Піски. Сюжетні лінії то розгортаються окремо, то перетинаються. Усі вони розвиваються на тлі суспільно’історичних подій і тісно з ними пов’язані. Початок романуліричний та ще й з інтригою: у першому розділі («Польова царівна») автори знайомлять нас із Чіпкою, Галею, Мотрею, але хто вони і чим живуть — ми ще незнаємо. А вже далі розповідається про батьків Чіпки, його дитинство і юність,а також про Грицька й Христю. Перша частина переважно виконує рольекспозиції. А ось друга частина переносить читача в далеку історію закріпачення селаПіски, яка в основному розвивається трьома сюжетними лініями: історія села, родуМаксима Ґудзя і панів Польських. Отже, перші дві частини — це фактичноекспозиціяйпередісторія. Зав’язкуавтори подали аж у третій частині, яка починається розділом з промовистою назвою «Нема землі», — тут Чіпка Варениченко втрачає землю. Саме з цьогомоменту й починається напружений розвиток подій, що досягаєкульмінаціїв епізодах реакції Чіпки на вигнання його із земства, у його духовному зламі. І відразупісля кульмінації йдерозв’язка— винищення козацької родини Хоменків і арештголовного героя. Особливої уваги заслуговуєдруга частинароману, яка забезпечує йому панорамність, до того ж вона найбільш самодостатня. Крізь призму долі села Піскив ній показано понадстолітню українську історію. Тут ідеться про перетвореннякозаків на «покірних волів». Згадуються історичні події: скасування гетьманщини; гайдамаччина; зруйнування Січі генералом Текелієм, Очакова — турками;польське повстання під проводом Костюшка; запровадження Катериною ІІкріпацтва на землях України; повстання декабристів («тоді саме царська гвардіяз масонами забунтувала…») і навіть революційна хвиля 1848 р., що прокотиласяЄвропою. Козацька слобода Піски втрачає волю. Село віддаютьколишньому шляхтичуполяку, який вислужився в російській армії до генерала. Селян же за принципом «поділяй іволодій» ділять на козаків і «генералових». У другій частині оповідь ведеться за законами хроніки.У ній з’являються нові персонажі, як, наприклад, останнійсічовик Мирон Ґудзь, чия туга за волею передалась онуковіМаксимові. З хроніки Пісок виринає й історія Чіпчиногобатька Івана Вареника, незаконнонародженого панськогосина. Час від часу оповідь набуває сатиричного забарвлення.Саме в такому ключі змальовується зверхня щодо піщанських «хахлів» і «мазеп» генеральша та її «кацапський»почет. Проте й сцени, у яких селяни принижуються передпанею, теж не позбавлені гірких сатиричних нот. Сумирність «волів» викликає в авторів роману досаду. Співавторство Івана Білика виявилося, вочевидь, у наповненні роману історичним і суспільствознавчим змістом.Немало місця в другій частині відведено сторінкам, присвяченим трудам і дням українського селянина. Щодо персонажів, то на перший план тут усе помітніше виступаєМаксим Ґудзь з його баламутством, історією перебуванняв «некрутах» (тобто — у москалях) і потім поверненням у рідне село. Загаломдруга частина сюжетно мало пов’язана з трьома іншими. «Прив’язкою» виступаєта обставина, що Максим Ґудзь — батько Галі, майбутньої дружини Чіпки Вареника.Суттєвим є також вихід через ретроспекції на значний історичний часопростір. Образна система. У центрі роману — образ Чіпки. Його історія займає тричастини твору. Чіпка (Ничипір) Варениченко — найпомітніший, особливо детальновиписаний образ революціонера, бунтаря у вітчизняній літературі другої половиниXIX ст. Панас Мирний та Іван Білик докладно простежили, як потенційно добру,чулу, чесну й совісну людину затята революційність, мстивість неминуче веде дострахітливого морального краху. Доля, суспільство справді вкрай несправедливі доЧіпки. Однак чи можна через це зневірюватися й мстити? Він обирає саме такийшлях. Безвихідне узагальнення «немає правди на світі» підказує йому прямо більшовицьку ідею: «Куди не глянь, де некинь, — усюди кривда та й кривда! Коли б можна, — увесьби світ виполонив (себто виполов, знищив. — Авт.), а виростив новий! Тоді б, може, й правда настала!» Разюче символічна кінцівка роману: Чіпки зрікаються,його проклинають і Галя, і мати — найдорожчі люди, дляяких, власне, він і шукав ножем правди й щастя. З пекучимдокором на устах: «Так оце та правда?» — дружина накладаєна себе руки. А мати сама віддає на кару свого сина-зарізяку,аби зупинити його сатанинство. Адже для Мотрі Господнязаповідь («Не убий» — заповідь добра, любові до ближнього)вища, ніж материнські почуття. Зрозуміло, і Мотря, і Галя —то сама Україна, душа народу нашого, що однозначно відкидає кривавий шлях боротьби з несправедливістю. Автори наголошують, що, попри все, Чіпкаміг зробити й інший вибір. Життєвіумови, які формували його як особистість, не такі вже й однозначні, одновимірні.Якісь обставини тягли Варениченка в прірву морального занепаду, а інші оберігалийого від «слизької дороги» (порівняйте їх за допомогою таблиці). Негативні впливи Позитивні впливи дитинство байстрюка добродійна поведінка й повчання бабиОришки й діда Уласа отроцтво наймита кохання до Галі, яка є символом краси відсудження землі материні протести проти непристойноїповедінки сина концепція Пороха про панування неправдиу світі родинний затишок лихе товариство, що штовхало до злодійства обрання Чіпки в земство поразка в земській боротьбі проти панства господарські успіхи Отже, негативні й позитивні впливи в житті Чіпки зрівноважені — це значить,що не самі лише зовнішні причини штовхали його на «слизьку дорогу». Злети й падіння Чіпки Вареника нагадують синусоїду.Його звивистий шлях має принаймні чотири виразні віхи. 1.Ідилія.З неї починається роман. Знайомство з Чіпкою відбувається в момент, коли до нього приходить кохання до «польової царівни» Галі. 2.Душевний занепад.У Чіпки незаконно відсуджуютьземлю — і він із властивою йому категоричністю вирішує,що«правди немає!». Після цього Чіпка запиває, зв’язуєтьсяз «трійцею» сільських гультіпак і мріє про помсту кривдникам.Уже тепер він ладен чинити розбій. Утім, це ще не остаточнеспустошення душі. Усе, що відбувається з Чіпкою, найкраще розуміє Христя,дружина Грицька Чупруненка. Вона каже, що Чіпка — це«боляща душа». Справді — боляща, адже йдеться про неприйняття неправди, болісну, імпульсивну реакцію на«дурніумови», про бунт, хоч і химерний. У Чіпці живе органічне хліборобське начало, яке теж нагадує про себе (добро він легко спускає з рук,а хліб продати не може!). 3.Нова ідилія.«Воскресіння» Чіпки мотивується: а)його розчаруванням у дружках’гультіпаках; б) докорами сумління, каяттям перед матір’ю, якій він завдав страждань; в) тугою за звичайним людським щастям. Чіпка стає полотенщиком Никифором Івановичем — поважною комерційноюлюдиною. Він прагне служити громаді й навіть балотується до земської управи. 4.Катастрофа.Її причина — комедія з виборами до управи, ще одна неспведливість, якої Чіпка стерпіти не в силі. Образа, тяжке почуття пережитоїкривди породжують злість, стають рушієм тотальної помсти. Сам того не помітивши, Чіпка виходить на розбійницький шлях, вороття з якого вже немає. Звісно, «дурні умови» в цій драматичній історії відіграли не останню роль.Проте вони однакові для таких різних людей, як Чіпка Вареник і Грицько Чупруненко. Тим часом Грицько — сумирний, терплячий хазяїн, а Чіпка — бунтар,правдоборець, який, зрештою, виявляється «пропащою силою» (ще одна опозиційна пара героїв у Панаса Мирного). Розбійництво Чіпки, отже, коріниться в його індивідуально’психологічнихособливостях, розкритих письменниками надзвичайно цікаво. У сцені першої зустрічі з героєм автори виокремлюють кілька містких психологічних портретних деталей:«Таких парубків часто й густо можна зустріти по нашиххуторах і селах. Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, якблискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсьхижою тугою…»Туга — це складне, змішане почуття, яке вбирає тривогу, сум і нудьгу. У «хижій тузі» Чіпки вгадується передвістя його подальшої долі. У цій деталі —і натяк на майбутню трагедію Чіпки, його пропащість, і обіцянка чогось зловісного. Що ж до причин такої незвичайної туги молодого Чіпки Вареника, то й вониочевидні:• комплекс байстрюка; пережиті дитячі образи, що позначаються на поведінці й душевній структурі хлопчика (невеселе, вовчкувате, тихе…);• суперечливість реакцій і душевних поривів малого Чіпки: він прагне бутидобрим, здатен поетично відчувати красу — і легко засліплюється якимосьпочуттям, буває жорстоким (як в епізодах із горобцями чи з Бозею, зобра’женим на іконі);• мимовільна жорстокість, імпульсивність, безоглядність, притаєна злість — цимрисам Чіпки автори приділяли належну увагу в «дитячих» розділах роману;• Чіпка — не такий, як усі; для Грицька він узагалі«парень добрий, та тільки чудний собі». Те, що Чіпка випадає із загального ряду, теж зумовило моторошне перетворення правдошукача на розбійника. Грицько Чупруненкомав приблизно такі ж стартові позиції, як і Чіпка, чи навіть гірші: сирота, батьки померли під час епідемії холери, змалку жив біля далекої родички-удови, а вже потім у діда Уласа. Його життя в підпасичах таке ж, як і в Чіпки, — голодне роздолля із сухарями чорними, як земля. Деякі його риси про’мовисто виявляються вже в дитинстві: десь не було видно Грицька, коли вовк наотару напав;«сидів, рота роззявивши, коли дід повідав, що пани знову забираютьйого до двору, і не журився долею Уласа». Разом із тим хлопець виростає роботящим, адже мріє житизаможно, мати чепурненьку, хазяйновиту жіночку і«дітокмаленьких коло неї». «Купивши ґрунт, почув себе Грицько заразіншим… зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда». Мав намір одружитися збагачкою, але з того нічого не вийшло, узяв собі сусідську наймичку Христю.«І стали вони між людьми поважними хазяїнами,чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижупарою», яку старші молодшим за приклад ставили (сироти,наймити, а стали хазяїнами!). Одначе автори роману мають сумнів щодо того, чи требаз Грицька брати приклад, бо його життєва філософія —«своясорочка ближче до тіла». Найяскравіше вона дала про себезнати під час розправи з кріпаками: на заклик Чіпки заступитися за кривджених Грицько, не сказавши ні слова, зник у чужому городі, а вдома хвалився перед Христею своїм «вчинком», називав кріпаків злодіями й голотою. Дружба Грицька з товаришем дитинства «коливається», як стрілка барометра:коли він повернувся із заробітків з грошима, то гордував Чіпкою, коли ж Варениченко поправив господарство, Грицько поновив із ним товариські стосунки. Дуже привабливий зовнішністю й молодечим запаломМаксим Ґудзь:«Як жедійшов до літ та убрався у силу, — біда з ним та й годі! Високого зросту, бравий,широкоплечий, як із заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун…Хороший з лиця — повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними веселими очима,лискучим усом, — він був перший красень на селі». Ні Максим, ні його батьки незнали кріпацької неволі (його дід Мирін зумів свого часу відстояти козацькезвання): тому родина жила у відносному достатку. Максим виростав жвавим інепостійним: за все брався із запалом і швидко охолоджувався до тієї чи іншоїроботи. Найбільшою розвагою для нього, малого, була гра в бої з татарами. Таквін виховував у собі сміливість, яка виразно виявилася в поєдинку з панськимбугаєм. У парубоцькому віці Максим верховодив усіма: красивий, сильний, веселий, сміливий, гострий на язик хлопець подобався всім ровесникам. Однак витівки його ставали все дошкульнішими: заніс ворота на верх дуба, вимазав удові дьогтем ворота, звів молоду дівчину… А коли полюбив горілку й почавдопікати кріпакам, батько змушений був віддати Максима в солдати. Солдатською наукою він оволодів швидко і з часом дослужився до унтер-офіцера. Так само швидко й опанував нечесний промисел — «прокормлєніє»: виряджаларота кількох солдатів, щоб ті збирали милостиню від населення, щоправда, цю«милостиню» то випрошували, то відбирали, а то й крали. Максим одружився іззлодійкуватою Явдошкою. Він збирав данину з «прокормлєнія», а жінка — перепродувала крадене. Під час Кримської війни Максим, скориставшись пораненням вийшов у відставку, потім повернувся в рідний край і збудував біля Пісок дім-фортецю. Тут він продовжив своє злочинне життя: грабував заможних і ділився зі спільниками «здобиччю». Під час одного з пограбувань його вбили. Здібному,кмітливому, фізично дужому, проте аморальному чоловікові така доля судиласяне випадково. Промишляючи розбоєм, він не мстить за зло, не шукає правди, і самецим відрізняється від Чіпки: грабує заради наживи — і тільки. Отже, Максимуособлює інший, так би мовити, чистий тип тієї ж «пропащої сили». Надзвичайно трагічним постає в романі образГалі. Вона уособлює дівочукрасу, подружню вірність і моральну чистоту — найпривабливіші риси українськогонаціонального характеру. Саме в стосунках із Галею якнайповніше розкриваютьсябагатий внутрішній світ Чіпки, його кращі людські якості. Дівчина не сприйняласпособу життя свого батька й поставила коханому умову для одруження —покинути розбійництво. Отже, людина може бути сильнішою за долю, попри всевона здатна обирати шлях добра. Галя мріяла тільки про чесне господарське життя, у своєму домі сама всеробила з радістю:«І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїхрук не доложу, не поклопочуся біля всячини?»Дівчина щиро вірила, що коханнямвідверне Чіпку від злодійства, але боротьбу за нього вона програла — останнійзлочин Чіпки не пережила, збожеволіла і вчинила самогубство. Ідеєю шукання правди освітлений у романі й образХристі. Сирота змалку,вона на все життя залишилася доброю й співчутливою людиною. Одружившисьіз Грицьком, Христя зажила в родинному затишку. Проте чи було її існування повінця наповнене спокоєм? Ні, передусім тому, що її чоловік не співчував людям,був байдужим та егоїстичним. Христя відчувала, що Грицько при потребі можезректися правди й легко змиритися з кривдою. Мотря— Чіпчина мати — справжня жінка’страдниця. Автори виписали цейобраз на широкому соціально’історичному тлі. На початку роману ми дізнаємося,що ця жінка проживе своє життя трагічно:«Не суди_лося Мотрі щастя. Не знала вона його змалку; небачила дівкою, жінкою». Скільки горя вона зазнала,коли її син пропивав майно, ображав її злими словами:«Як підстрелена горлиця тіпається_б’ється,тихо туркоче й стогне, так мати затіпалась напечі в куточку». Однак кривду від сина Мотря забуває: дізнавшись, що його посадили до «чорної», вонахоче побачитися з ним, розрадити його. Світлих днівжінці судилося зовсім мало, щасливою вона булалише тоді, коли Чіпка став господарем і одружився зГалею. Її куце щастя перервала «поновлена» любовЧіпки до горілки, а крапку в її материнському життіпоставив син своїм кривавим злочином. Цього жінкане змогла знести й викрила його злочин. Чесне, хочі нестерпно болісне рішення Мотрі має символічнезначення: це сама українська душа не приймає кривавого, мстивого шляху боротьби зі злом. Опозиційними до розглянутих вище образів виступають пани Польські й представники чиновництва: генеральша, її син Василь Семенович, голова повіту Кряжов,попівський син Шавкун, судовий секретар Чижик, становий Дмитренко. Ця групаобразів репрезентує такі актуальні на той час проблеми: зречення національного коріння; зросійщення; виродження дворянських родин; формування української буржуазії. У романі майстерно виписана сцена селянського протесту, яка розкриває реальнусуть реформи 1861 р. Селянин і далі залишався безправним, мусив відробити ще неодин рік панові, а через невдоволення його публічно карали нагайкою. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» зовсім немає романтизації «благородного розбійництва». Якщо в літературі романтизму українських Робін Гудівтипу Гаркуші й Устима Кармелюка залюбки зводили на п’єдестал, то Чіпка Вареник,створений художньою уявою Панаса Мирного та Івана Білика, прозаїків’реалістів1870′х років, — це альтернатива Робінам Гудам. Роман заперечував можливість кривавих способів утвердження правди. І в цьому сенсі він може бути поставлений водин ряд із такими творами, як «Злочин і кара» та «Біси» Ф. Достоєвського, у яких питання про мету й засоби боротьби зі злом ставилося з великою силою художньогопередбачення майбутнього. Своїми романами ці письменники задовго до більшовицького перевороту попереджали людство про загрозу комуністичних утопічнихтеорій, що ґрунтуються на мстивості, класовій ненависті, ворожнечі й насильстві.
Джерело:https://ukrclassic.com.ua/katalog/m/mirnij-panas/2282-panas-mirnij-khiba-revut-voli-yak-yasla-povni-kharakteristika-tvoruБібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua
Характеристика твору Пантелеймона Куліша "Чорна рада"
1857 р. Літературний рід:епос. Жанр:перший історичний роман в українській літературі (роман-хроніка; історико-пригодницький роман). Тема:зображення історичних подій у Ніжині 1663 р. — доби Руїни. Головна ідея:утвердження думки про необхідність національної злагоди українців, про те, що провідною силою для розумної організації українського суспільства є його національна еліта (культурна, освічена, здатна до мудрого державотворення). Головні герої:наказний гетьман Лівобережжя, переяславський полковник Яким Сомко, правобережний гетьман Павло Тетеря, ніжинський полковник Васюта Золотаренко, кошовий гетьман Запорозької Січі Іван Брюховецький, московський князь Гагін, запорозький козак, курінний отаман Кирило Тур; полковник і панотець Шрам (справжнє прізвище Чепурний), його син Петро Шраменко; колишній козак, господар хутора Михайло Черевань, його дружина Меланія і дочка Леся; Божий Чоловік. Сюжет твору:приїзд батька й сина Шрамів на хутір Хмарище до Череваня, знайомство Петра Шрама з родиною Череванів, спілкування з Божим Чоловіком — бажання Шрама заручити Петра й Лесю — Шрами й Черевані в Києві, розмова з незадоволеними міщанами — знайомство Лесі з Кирилом Туром — зустріч Череваня й Шрама з Якимом Сомком у Києво-Печерській лаврі — вечеря Сомка, Шрама, Череваня, Тура й Лесі в Києві, натяк Тура на викрадення Лесі — нічне викрадення Лесі, двобій Кирила Тура з Петром Шраменком — гостини Шрама на хуторі в Гвинтовки, недалеко від Ніжина — зустріч Петра Шрамен-ка з Кирилом Туром, сніданок у нього вдома — покарання біля стовпа Кирила Тура в урочищі Романовський Кут, повернення Кирила й Петра додому — перипетії в Ніжині — Чорна рада в Ніжині — обурення обдуреної черні, розчарування її в Брюховецькому — пропозиція Тура порятувати ціною свого життя Сомка (у в’язниці) й відмова останнього —засудження Тетерею на смерть старого Шрама («як бунтівника») — одруження Петра ІІІраменка й Лесі. Композиція:роман складається з вісімнадцяти частин, у ньому наявні дві сюжетні лінії: головна — політична (вибори гетьмана) і другорядна (любовна). Оригінальним композиційним прийомом у творі є образ дороги, якою полковник Шрам і його син їдуть із Правобережної України на Лівобережну до наказного гетьмана Якима Сомка. Історичною основою твору є події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 р. Боротьба за гетьманування після смерті Б. Хмельницького стала гострою, як ніколи до того. Від різних соціальних груп були висунутими на гетьманство Павло Тетеря, Яким Сомко й Іван Брюховецький. Отже, претендентів було троє, а булава одна. На Чорній раді гетьманом було обрано підступного Брюхо-вецького. Переможець скарав Сомка та його прибічників на горло… Центральним у романі є образ соціальних низів, черні (звідси й назва «Чорна рада»). Це узагальнений демократичний образ українського народу — запорозьких козаків, міщан, селян тощо… Усі історичні персонажі роману, крім Сомка, — Брюховецький, Ва-сюта, Вуяхевич — позначені владою й користолюбством, зажерливістю й підступністю. Автор ставиться до них з неприхованою антипатією: «Мізерна пиха розгорнулась усюди по гетьманщині. Почали знатні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші… Запобігаючи царської ласки, кожен себе глядить, аби йому було добре. О, неситая жадоба старшинування! Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки верховодити над іншими». Брюховецький — це політичний авантюрист і безчесна людина, яка давно втратила елементарну гідність і ловить у свої сіті простаків, удаючись до лукавства й демагогії: «Усі будемо рівні!»; «Хліб та вода — козацька їда» тощо… Батько і син Шрами, Сомко щиро засмучені долею рідного краю, усе роблять, аби не допустити брюховецьких та їм подібних до влади, проте, на жаль, це не вдається. Сомка та його побратимів змальовано в романі найповніше і найпозитивніше. Якима Сомка виведено як продовжувача справи Б. Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: «Зложити до купи обидва береги Дніпрові, щоб обидва… приклонились під одну булаву! Виженем недоляшка (Тетерю) з України, одтиснем ляхів до самої Случі — і буде велика одностайна Україна». З любов’ю зображений Кулішем і паволоцький полковник Шрам, палкий поборник об’єднання України… Чесний і скромний, Шрам не терпить людей, які продалися шляхтичам за «лакомство нещасне» і злигалися з поневолювачами народу… Образ Шрама, козацького полковника і священика в одній особі, — це узагальнення характеру запорожців-старшин, їхніх звичаїв і патріотизму. Гідний батька і син Петро — «орел не козак». Він до того гарний, що красуня Леся не спускала з нього очей, а в тих очах «сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами». Мужність, хоробрість Шраменка вражають навіть старих козаків: «не кожен здатен під кулями велику ріку перепливати»… У ту пам’ятну ніч, коли Кирило Тур викрав Лесю, Петро подався навздогін і, відстоюючи дівчину, бився із зловмисником не на життя, а на смерть. Окремо визначимо образ сліпого старця-кобзаря, у якому сконцентровано іншу проблему — народ і співець. Це романтичний образ «Божого ясного Чоловіка», людини національно свідомої, котра в моральному плані стоїть дуже високо: вище міщан, селян, козацької верхівки… Не шлунок, а дух визначає його сутність, тож він «наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить». Автор пише, що «душа його жила не на землі, а на небі»… Найяскравіший з образів козаків — Кирило Тур. Про те, що він користується симпатією автора, легко визначити з опису зовнішності героя: «…здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима…» Цей портрет повністю виправдовує прізвище героя, справді схожого на тура. Для Кирила, за його ж словами, Січ — мати, а Луг — батько… Головне для Кирила — козацька честь: «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного». Хоробрий лицар, бунтарської і дещо химерної вдачі, Кирило не має корисливих інтересів, прагне до незалежності, відчайдушних вчинків і козацького побратимства. Перед гетьманом він тримається як рівня з рівнею… Останній штрих образу Тура, який ще більше посилює до нього симпатію, — викрадення вночі нареченої гетьмана, Лесі, спроби визволити самого гетьмана Сомка, засудженого до страти. Хуторяни, козаки Череваня, живуть безтурботним життям на лоні ідилічної природи. Про Череваня, колись завзятого козарлюгу, а тепер обважнілого хуторянина, саме прізвище говорить. Череваниха — «молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя». Про їхню дочку Лесю написано скупо, але промовисто: « Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — так усякому на душі мов сонечко світить». Череванів хутір — ідеал Куліша натурального життя людини в повній гармонії з природою і совістю, у дотримуванні Божих заповідей (Б. Степанишин).
Характеристика твору Тараса Шевченка "Кавказ"
Тематичним продовженням поеми «Сон» є поема «Кавказ», присвячена щирому другові Тараса Шевченка Якову де Бальмену, який загинув на Кавказі під час війни з горцями. «Кавказ» — ще одна геніальна політична сатира Шевченка. Твір не має жанрових ознак поеми, бо в ньому немає сюжету і персонажів. Але він є згустком ідей, спрямованих на викриття царизму, його колонізаторської сутності. Поему «Кавказ» Тарас Шевченко побудував на широкій загальнолюдській основі. Твір характеризується повним неприйняттям і цілковитим запереченням самодержавно-кріпосницького суспільства, усіх його антинародних засад. Характерно, що не народи Кавказу звинувачує поет у смерті свого друга, а російське самодержавство: Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми й онуками, втопить В сльозах удових. А дівочих, Пролитих тайно серед ночі? А матерніх гарячих сльозі А батькових, старих, кривавих, Не ріки — море розлилось, Огненне море! Цими словами Шевченко затаврував усі загарбницькі війни, адже в поемі немає поетичних описів Кавказу, крім початкових рядків поеми: «За горами гори хмарою повиті». В уяві поета Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі». Ці рядки перегукуються з епіграфом до поеми, взятим з Біблії (Книга пророка Ієремії): «Кто даст главе моей воду, и очесем моим источник слез, И плачуся и день и нощо опобиенных…» Проте Т. Шевченко стверджує, що волелюбний народ не можна знищити. Нескорену силу народу автор втілив у безсмертному образі Прометея. Цей образ символічний. Він уособлює безсмертя народу, серце якого «знову оживає і сміється знову». Російський царат, виведений в образі ката-орла, не може знищити волелюбних прагнень народу. Пророче звучать слова великого Кобзаря, адресовані всім народам, які борються за незалежність: «Борітеся — поборете!» Адже у всіх поневолених народів царської Росії доля схожа, вони позбавлені права вільно розвиватися, говорити рідною мовою: «Од молдаванина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує!» Продовжуючи викривальну тему, поет робить детальний аналіз психології російського імперіалізму: «Нам тільки сакля очі коле: чого вона стоїть у вас, йенами дана?» Так звана «просвітительська» політика царизму є грабунком іншого народу, у якого хотілось би відібрати навіть чурек, щоб потім кинути Йому як царську милість. Гнобителі ладні стягнути податок Навіть за сонце, за яке горці чомусь не платять. Інтереси поневоленого народу постійно знаходились у центрі уваги Шевченка. Він розкрив безглуздість домагань царизму. Гнівна сатира на війну — царське полювання — переростає в глибокий сарказм, із яким поет проголошує «славу» «хортам і гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям». Таким чином, ми бачимо, що Шевченко поставив самодержця в один ряд із «хортами, гончими, псарями». Засудженням загарбницьких війн звучать слова: «Лягло костьми людей муштрованих чимало». Серед цих «муштрованих людей» загинув і друг Шевченка, Яків де Бальмен, якому «не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, «чорну. Довелось запить з московської чаші московську отруту!» Ненависть до самодержавно-кріпосницької системи викликала в Шевченка ненависть до всього, на чому трималось самодержавство, у тому числі й до церкви, яка стояла на охороні царських інтересів. Взаємовигідна спілка церкви і держави була причиною того, що і до Бога поет не завжди звертався шанобливо: Коли одпочити Ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити? Шевченко виступає проти зловживання релігією з політичною метою, він проти релігійних війн, проти кровопролиття. Поет вважає, що « віра, дійсна віра вимагає встановлення безпосереднього зв’язку, безпосереднього відношення між Богом і людьми»?: Ми віруєм твоїй силі І слову живому: встане правда, встане воля,. І тобі одному поклоняться всі язики. вовіки і віки. «Правда», «воля» для Шевченка — не просто етичні поняття, бо-«правда» людська і «воля» теж людська, бо поруч з собою прет бачить живих реальних людей, які стогнуть у неволі, бо їх продають або програють у карти: «Людей… не негрів… а таких таки хрещених… но простих». Отже, поема «Кавказ» викриває моральний занепад правлячих кіл царської Росії, які відступилися від людських і Божих заповідей, запроваджуючи політику тиранії, ненависті до людей, лицемірства та жадоби до наживи. Джерело: