Бережи природу
У лісі птахи та звірі у себе вдома. А ти гість. У гостинах потрібно вміти себе поводити. Усе живе пов’язане між собою. А раз так, то все живе потрібно берегти, починаючи з маленького кущика або тендітної, дрібненької квіточки.
Зламана гілка плаче нечутними гіркими сльозами. Мальовничі береги річок перетворюються на яри й урвища. У ставках зникла риба. У лісах часто виникають пожежі. Під час пожежі спалахує хмиз, сушняк. Варто лише торкнутися іскрі, спалахують і горять з тріском куші. Вогонь перекидається на низькі гілки дорослих ялин та підіймається вгору.
На місці пожежі лишаються пошкоджені дерева, випалені молоді парослі, спалені медоноси, лікарські рослини. На згарищах немає птахів, тварин. Вони довгі роки схожі на пустелю.
Майже всі пожежі виникають від необережного ставлення людини до вогню. Це багаття, яке забули погасити, сірник, який випадково кинули. Тож треба берегти ліс від вогню.
Весна
От і прийшла весна. Дихається легко, свіжий вітер і сонечко знову радують своєю посмішкою. Я їм посміхаюся у відповідь, тому що мені подобається ця пора року. Природа оживає й готується до нових подвигів. Річки наповнюються снігами, що тануть, лісу оживають, прокидаються звірі й птахи вертаються у свої гнізда
Навесні все стає якимось казковим і незвичайним. Щодня перетворюється в маленьку казку. Я встаю рано ранком і відразу ж іду гуляти на вулицю, тому що весна дарує своє тепло й хоче, щоб воно вселилося в кожну людину. Дорослі не розуміють, чому я радуюся. Я радуюся новому життю.
Весна
Ледве дихнуло весняним теплом, набубнявіли на деревах бруньки – ось,ось виткнуться листочки. Все в природі оживає, неначе одягається в коштовні шати. Ясне сонечко покликало в гості ранню весну. Попливли у небесній височині білосніжні хмарки. Зазеленіла молоденька травичка. Свіжий вітерець торкнувся голих дерев.
Все навкруги змінилось. Прилетіли співучі птахи з теплих країв. Прокинулись милі звірята з зимової сплячки. Дерева прокинулись від зимового сну. Три тополі, височать у полі – вибирають собі весняну барву.
Дивишся у небо, а там двоє – журавель і журавочка. І так гарно і легко кружляють, немов би танок якийсь водять. Розтанув на водоймах твердий лід. А хороші діти садять дерева і підливають. Білять вапном, щоб шкідники не вилазили на них і не завдавали шкоди.
Коли юннати це зроблять, то буде дуже добрий урожай. Мені дуже подобається пора року барвиста, весела, духмяна і запашна весна! А вам?
Зима
Зима… Мабуть, як і більшість людей, я мрію про неї спекотного літа. А потім, коли спливає час, вона нарешті приходить – гарна та сніжна, вітряна або ж спокійна та велична. Замітає снігом усю грязь пізньої осені, прикриває все сміття на вулицях, прикрашає голі, негарні дерева.
Для мене зима – це не дати на календарі. Адже вона може і не прийти першого грудня. Останнім часом її доводиться чекати довго. Кажуть, що виною цьому глобальне потепління. Але як жити без зими, без справжньої, зі снігом, зі свіжим морозним повітрям?
Для мене зима – це білий, іскристий сніг увечері. Це малюсінькі сніжинки, прозорі кришталики на пухнастій рукавичці. Їх так хочеться з’їсти, хоча дорослі забороняли це з дитинства. Це такий час, де я завжди буду щасливою дитиною, буду верещати, ковзаючись на льодяній гірці, буду тягти за собою санчата, буду ліпити та кидати сніжки, поки руки не «відмерзнуть» остаточно, і не буду боятись захворіти потім. Буду бігти по доріжці, де бадьоро хрумтить утоптаний сніжок під ногами…
Я завжди уявляю собі зиму як прекрасну Снігову королеву. Часто, прокидаючись взимку сонячного дня, я радію просто від того, що бачу на віконному склі морозні візерунки. Хоча мені не раз пояснювали і в школі, і вдома, звідки вони беруться, я вже не дуже пам’ятаю це пояснення. І тому для мене вони – завжди чудо. Мабуть, Снігова королева усю ніч старанно розмальовувала мої вікна, коли її ніхто не бачив за завісками.
Так, взимку довго не побігаєш надворі, не пограєш у футбол чи бадмінтон, не можна купатися у річці та морі. Але можна зайнятися зимовим спортом, наприклад, лижним. Або почитати хорошу книжку. Чи просто прийти додому та провести час зі своєю родиною, послухати історії дідуся чи бабусі, допомогти батькам, погратися з братами та сестрами, якщо вони є. Для чогось же потрібна людям така погода, коли нікуди з дому не підеш.
Але я знаю, що через якийсь час білий сніг пожовтіє, припаде пилом, його витопчуть люди та собаки. Він втратить свою первісну красу. Ковзатись по льоду всім набридне і захочеться вільного руху. А ще – тепла та сонця. І я разом з усіма теж буду нетерпляче чекати приходу весни!
Зимовий пейзаж
За що люди люблять зиму? Звичайно, за красу зимової природи – засніжені вулиці й дерева, малюнки на вікнах, сліпуче сонце, що відбивається від льодяної поверхні річок... Я народився і все життя провів у місті, і навіть тут зима відчутно прикрашає звичні вулиці й сірі багатоповерхівки. Сніг ховає під собою всі негарні речі, що є у великих містах – не дуже чисті узбіччя, ями на дорогах, електричні стовпи, непоказні будівлі тощо.
Проте найбільше враження справляє зима у лісі, яку я, нажаль, бачив тільки на фотографіях – календарях та картках. Серед них мені більш за все подобаються такі: височенні ялинки, вкриті пухким снігом, велично стоять на схилі блакитних гір, а крізь їхні віти пробиваються проміні сонця, що заходить. Небо низьке й прикрите хмарами, проте неповністю, і місцями видно клаптики ясного блакитного неба. Відчувається такий безмежний спокій, велична краса, здається, навіть, що ти відчуваєш морозне повітря. Снігу там, мабуть, по пояс, він товстих килимом покриває землю, та під ним вгадуються непевні обриси низьких кущів, великого каміння, повалених дерев.
На кожній вітці кожної ялини лежить сніг, ніби домальований пензлем художника, і прозоре повітря має блакитний відтінок. Кудись вдаль веде широка розкатана дорога, на якій цілими годинами не видно жодної автівки, жодного подорожнього, а по узбіччях цілі кучугури снігу.
Такий зимовий пейзаж ніби запрошує до подорожі – ставай на лижі та вперед! Або сідай у авто та насолоджуйся чарівною природою, бери фотокамеру та збережи цю зимову красу назавжди.
Мій життєвий вибір
Я, праця, суспільство... Праця людини приносить суспільству матеріальне і духовне багатство, а людині дає поетичне натхнення, сповнює серце відчуттям радості буття. Праця не з примусу, а за покликом серця приносить моральне задоволення і щастя в житті, робить його цілеспрямованим.
Я хочу, щоб життя було цілеспрямованим, осмисленим, а я була щасливою. Своє щастя я бачу в тій професії, яку я обираю — юрист, правознавець, правник.
Може, не до кінця на сьогодні розумію свою професію. Але чітко знаю, що буду працювати і з законом, і з людиною. Законом захищати людину і очищати землю від погані. Цього захисту вимагає і хлібороб, і шахтар, і металург, і машинобудівник, і професор, і вчений. І завжди пам'ятатиму слова В. Симоненка:
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Людина — не "гвинтик" величезного маховика, людства. Це неповторна особистість. Дивись, юристе, не помились! Щоб захистити людину, доведеться вести боротьбу зі злочинцями, з бюрократами, апаратниками-демагогами, офіційними патріотами, що кожної миті "дбають про народ", а насправді обдирають його. Від імені своєї професії і всіх її працівників хочеться сказати:
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони Я.
Отже, моя професія правознавця законами повинна поважати мільйони Я, а значить стояти на боці прав Людини. Це і є Щастя.
Моя майбутня професія
Всі професії по своєму корисні та потрібні людям. Я мрію стати вчителькою. Хочу вчити правильно читати, грамотно писати, добре рахувати маленьких дітей . Як це робить моя перша вчителька , Галина Михайлівна. Мрію, щоб мої уроки були теж цікавими, різними, повчальними, корисними. Також мене зачаровує музика. Або я буду вчителькою музики , як Мирослава Василівна. Мені дуже подобається грати на фортепіано. Я мрію , щоб діти любили та відчували музику.
Ось чому мені треба добре вчитись. Надіюсь, що мої знання будуть корисними для моїх майбутніх учнів.
Моя матуся
Красу жінки-матері оспівували з давніх-давен. їй присвячували вірші, поеми, пісні. Художники змальовували її неповторну чарівність. Скільки чудових зображень жінок з малим дитятком на руках! Скільки в погляді матері ніжності, тривоги за майбутнє її рідної крихітки! Так ясно і просто каже прислів'я про те, що мати — це людина, яка найрідніша у всьому світі: "Нема цвіту пишнішого, як маківочка, нема роду ріднішого, як матіночка". Ні за які скарби не придбати матір. Яскраво свідчить про це народна творчість: "Нема того краму, щоб купити маму", "Матері не купити, ні заслужити".
Моя матуся. Це струнка, звичайна, проста жінка. Така приємна у розмові. Без нарікань на долю, без жалів. Як подих вітру. Лагідна така! А якщо і зробить зауваження, то чемно, тихо, ввічливо. "Материн гнів — як весняний сніг: рясно випадає, та скоро розтане".
Як приємно, відчуваючи тепло материної руки, її подих, ніжно пригорнувшись до її плеча, розповісти про свої мрії, поділитись роздумами про прочитану книжку, довірити все те, що хвилює і бентежить... Вона порадить, заспокоє, втішить і підбадьорить.
"На сонці тепло, а біля матері добре". Коли часом я хворію, то моя мила ненька хвилюється, піклується про мене з особливою увагою. "У дитини заболить пальчик, а в мами — серце".
Осінь
Багряний лист зірвався з гілки, не витримавши нового пориву всесильного вітру. В Україні осінь. Мільйони віконець запльовані дощем... Тисячі очей похмуро дивляться крізь краплини на небо, сіре, але все одно єдине для всіх. Осінь... Десь в Австралії кенгуру, можливо, нашорошує вуха, почувши постріли мисливців. Полярник в Антарктиді дивиться на годинник — мріє про теплу до¬мівку, затишний куточок, гарячу каву. Справжній англійський джентльмен, по- пернувшись із прогулянки, сушить свою парасольку. А ми в Україні зустрічає¬мо осінь — осінь-господарку, осінь-царицю. І нехай вона несе поганий настрій, і нехай плюється дощем, нехай промочує нас до рубчика — ми будемо любити її і чекати на її прихід. А в Україні осінь — величезні калюжі й забризканий одяг, юлотаве листя й пожовклі трави... В Україні осінь... Хтось співає чарівним голосом осінній заспів. І падає багряний лист...
Про слово...
Слово... Буденність і значущість. Простота і таїна. Звичайність і магія. І це все вміщається у слові. Мабуть, коли створювалась мова як засіб спілкування, людство ще не усвідомлювало до кінця силу слів. Бо якось би убезпечило себе від його смертоносної дії. Слова зради, підлості вбивають щось значуще, що існує в людині заради добра і милосердя.
Щастя і горе, радість і смуток — усе може бути в одному слові. І єдина залежність від контексту вимовлених слів та від почуттів, що закладаються в цьому слові.
«Яке щастя!» — і руки простягнені назустріч синочкові, який тупцяє по зеленому моріжку, усміхнені оченята звернені до матусі, до всього доброго світу, до людей, які ще не встигли для цього маляти зробити нічого злого і підступного. Це все ще попереду, а сьогодні — зелений моріжок, лагідні руки мами, барвисті метелики, що розважають і бавлять маленьку людину.
«Яке там щастя!» — і зболені очі старенької жінки опущені донизу, до долоні, що простягнена за милостинею. Роки прожиті. Доля не була ласкавою, багато довелося пережити: відривала від себе останній шматочок, економила кожну копійку, аби дітям було добре, щоб вони жили краще, ніж батьки. І ось... Рідні діти відцурались, кажуть, що в них теж не вистачає грошей, що треба до зими встигнути ремонт у квартирі зробити, тож до матері вони не наїздяться, не вона одна бідує: он скільки таких пенсіонерів. Але ж тим пенсіонерам (кого вона знає) хоч інколи діти допомагають, а то й забирають до себе, щоб доглядіти до смерті. Але це в інших, а в неї... Тепер ось — доводиться просити на шматок хліба, соромно й очі підвести, бо тяжко працювала весь вік, а на пенсію, виходить, і не заробила.
«А щоб тобі щастя не було!» — і злобно перекошений рот, люттю налиті очі. Страшно в такі очі зазирнути, бо повіє від такого погляду таким мороком злоби й ненависті, що аж кров у жилах застигне. І слово в устах такої людини звучить зловісно й страшно. Найтемніші закутки відкрилися в душі й вихлюпнулися назовні через слово, боляче зачепивши когось із ближніх.
Слово одне, а бач, що воно може. Та все ж людина придумала слова не для зла, не для нападу, а для добра і взаєморозуміння. Тому, коли почуєш щось недоброзичливе, то знайди відповідник доброго слова, і злоба, як хвороба, відступить. Шануй і бережи добре слово на всі випадки життя, і добро, створене тобою, тобі ж і повернеться, а на землі ще однією доброю людиною стане більше.
Птахи прилетіли
Весняне сонечко зігріває землю. Крізь торішнє пале листя пробивається зелена травичка. А в небі кричать зграї птахів, які повертаються з далеких країн. Вони перезимували в теплих краях та поспішають на Батьківщину, до нас.
Небо зимою здавалося сірим та порожнім. А тепер воно стало блакитним та ніби ожило. Воно наповнилося голосами перелітних птахів. Чути їхню перекличку нагорі. Кожна зграя птахів повертається туди, звідки відлетіла. Дивно, але птахи не помиляються.
Які птахи прилітають навесні? Першими повертаються на Батьківщину граки. Недарма граки звуться вісниками весни. Потім прилітають чайки, шпаки, жайворонки, качки та гуси. Пізніше з'являються зозулі, стрижі, ластівки, лелеки та інші перелітні птахи. Птахи роблять дуже велику подорож, щоб повернутися додому. Деякі, наприклад, летять із самої Африки!
Перелітні птахи радіють, повернувшись на Батьківщину. Вони без кінця співають та виводять веселі трелі. Радісним пташиним гомоном наповнюються лісові гаї, поля та луки. Те ж саме відбувається в містах та селах: парках, садах та палісадниках. Птахи приносять туди весняний настрій.
Птахи в'ють нові гніздечка або лагодять старі за допомогою гілочок. Адже багато пташок залишили свої гнізда тут, коли відлітали на південь. Тоді голод та холод змусили їх покинути свої будиночки. Але тепер негода минула! Серед свіжого весняного листя птахи готуються виводити в своїх гніздах пташенят. А ті, у кого ще немає пари, шукають собі нареченого або наречену.
Птахи прилетіли
Весняне сонечко зігріває землю. А в небі кричать зграї птахів, які повертаються з далеких країн. Вони перезимували в теплих краях та поспішають на Батьківщину, до нас.
Першими повертаються граки. Недарма граки звуться вісниками весни. Потім прилітають чайки, шпаки, жайворонки, качки та гуси. Пізніше з'являються зозулі, стрижі, ластівки, лелеки та інші пташки.
Перелітні птахи радіють, повернувшись на Батьківщину. Вони без кінця співають та виводять веселі трелі. Радісним пташиним гомоном наповнюються лісові гаї, поля та луки, парки, сади та палісадники. Ці «діти природи» всюди приносять весняний настрій.
Птахи в'ють нові гніздечка або лагодять старі за допомогою гілочок. Серед свіжого весняного листя птахи готуються виводити в своїх гніздах пташенят.
Рідна мова
Любов до рідної мови, любов до своєї Батьківщини — поняття, невіддільні одне від одного. Мабуть, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови.
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш німого.
А серце б’ється, ожина.
Як їх почує…-
писав Тарас Шевченко. Мова — це душа народу. Маленька дитина ще у сповиточку чує рідну мову від матері та промовляє за нею перші ніжні слова.
Наша українська мова мелодійна та неповторна тому, що увібрала в себе гомін полів, лісів і морів нашої землі. Вона перегкана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Наша мовна традиція сягає далеких докняжих часів. А в Київській Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні.
Але скільки заборон довелося зазнати українській мові, починаючи від імператорського указу Петра І 1720 року, 18 липня 1863 року циркуляр Валуева переконував, що немає ніякого «малоросійського язика». А Емський указ 1876 року виніс смертельний вирок українській мові. ХІХ століття, означене в історії цивілізації як століття революцій, гуманізму, весни людства і народів, виявилося для української мови лютою зимою.
Від народу приховувалися найвищі вияви його духу — твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, романи і повісті А. Свидницького, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного… Українське слово вмирало з голоду й бідувало, плакало за засудженими, але відроджувалось, і доки в народу залишалася мова — його серце знову оживало й сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібен вогонь любові, духовна міць, любов до знання.
Буду я навчатись мови золотої
У трави-веснянки, у гори крутої,
В потічка веселого, що постане річкою,
В пагінця зеленого, що зросте смерічкою, -
так щиро й схвильовано писав у своєму вірші А. Малишко. Мова наша українська — це золотий запас душі народної, з якого виростаємо, яким живемо і завдяки якому маємо велике право й гордість іменуватися народом українським.
У бібліотеці
У нашій школі бібліотека — одне з найцікавіших місць. Вчителі й учні часто заходять туди упродовж дня. І не тільки взяти потрібну книжку, а й просто поспілкуватися. Поруч зі стелажами з книгами і газетами стоять столики, за якими ми на перервах і після уроків відпочиваємо, ділимося новинами. Дехто тут просто готується до уроків.
Щодо мене, то я часто відвідую бібліотеку, бо люблю читати. Цим я завдячую нашій бібліотекарці Оксані Іванівні. Це чуйна, дбайлива жінка. Саме вона створила цей затишний куточок. Вона любить нас, постійно розказує цікаві та повчальні історії, розповідає про різноманітні книжки. Оксана Іванівна вчить нас правильно читати і розуміти книжку.
Часто додому я беру почитати якийсь пригодницький роман або історичну повість. Нерідко читаю українську і зарубіжну класику. Читаю і намагаюся зрозуміти глибинну ідею твору, як вчить мене Оксана Іванівна. Ніколи не жалкую за втраченим над бібліотечною книжкою часом.
Як добре, що в нас є бібліотека, і що в ній працює така добра і щира жінка!
Чому хлопчика назвали Планетником?
Життя… Таким коротким воно здається для кожної людини. А як багато хочеться зробити! Ще маленькою людина прагне пізнати нове, цікаве, корисне, розібратися, що таке добро і зло. Дійсно, людина сама визначає власні бажання. Що хоче отримати: здоров’я, кохання, матеріальне благополуччя, ваду над іншими… У сучасному світі кожен намагається протистояти лиху, кривді, жорстокості захищаючи добро, правду, справедливість. Як герой твору Б. Харчука «Планетник» , так і будь-яка людина опиняється в конфліктних ситуаціях і мусить сама обирати правильний шлях. Тому герой твору повсякчас прагне довести людині свою щирість, чуйність, але вони не завжди її сприймають. Всі життєві негаразди односельці пов’язують з Планетником – з представником, на їхню думку, нечисті , тої сили. Згадаймо епізод, коли одного року великі зливи, а згодом посуха завдали шкоди врожаю і люди звинуватили його. Навіть прокляли Планетника і вирішили стратити, спалити. Хлопець в ув’язненні, бідолашна мати за допомого квітучого нарциса звільняє сина. Планетник, перетворившись на вогняну кулю відлітає у небо. Герой так і не встиг пізнати більшого, щоб і далі творити добро на благо інших. Безумовно, зла в нашому житті теж багато. Воно зумовлене багатьма обставинами. Але необхідно, за словами Планетника, жити «…у згоді з людьми, з усіми прислухатися до порад інших, «…ти дій – для людських поколінь. І не поклавдав рук» . Головного героя назвали Планетником, бо він зумів накликати дощ, стягнувши хмари. Він – символ незламного духу природи. Вони віддзеркалюються один в одному. І кожна людина, людський рід – з кореня добра і зла…