Душа – єдина не землі держава
Чи є щось чистіше і цінніше у світі, ніж людська душа? Кожна людина наділена нею від народження. Залежно від того, як дитину виховують, як вона думає і чим живе, душа або квітне, або занепадає. Занепад цього найціннішого скарбу людини — одна із найстрашніших нематеріальних речей, які можуть трапитись, якщо не плекати душу в любові, взаємоповазі та гармонії з навколишнім світом.
Людська душа — єдина на землі держава, і це цілковита правда. Адже навіть для цього невидимого для ока єства існують свої правила та закони, яких не можна порушувати. Недотримання неписаних обов’язків робить душу черствою, байдужою, повільно вбиває її.
Серед головних законів — збереження людської душі в чистоті та спокої. Людина повинна контролювати свої думки та емоції, якщо не бажає нашкодити собі. Совість — це далеко не останній фактор, який впливає на стан людської душі. Адже залежно від того, світла чи заплямована вона, людина або почувається добре, або картає і гризе себе зсередини. Від цього страждає і крихка душа: будь-які вияви емоцій безпосередньо на неї впливають.
Один із наступних законів у державі душі — це життя в гармонії з навколишнім світом. Якщо ти любиш людей, то й люди любитимуть тебе і будуть ставитись до тебе добре. Якщо ти добре ставишся до своєї Землі, дбаєш і піклуєшся про неї, то й вона тобі віддасть сторицею. Усі ці чинники загалом вплинуть на твій внутрішній стан, на стан твоєї душі. Вони немов зерно: або проростуть здоровим колосом, або навіки загниють на неродючому ґрунті черствої душі.
Стан людського єства безпосередньо пов’язаний з формуванням людської особистості, становленням її здібностей та навіть з визначенням її настрою на певний день. Якщо душа знаходиться в рівновазі, гармонії, чистоті та спокої, то й поведінка та ставлення людини до життя будуть позитивними. Таких людей називають оптимістами.
Якщо розуміти під словом «душа» маленьку державу, то оптимісти це ті, хто населяє щасливу й світлу душу. Аналогічно песимісти населяють заплямовану й чорну душу, душу людини, яка загубилась у поганих намірах та емоціях, у повсякденній суєті.
Раніше люди запитували себе: що є людська душа? Ми не можемо побачити її, доторкнутись до неї, почути її запах чи звучання. Проте ті особи, душа яких випромінює світло, помітні здалеку. У той же час люди, душевне світло яких потускніло чи згаснуло, також не залишаються поза межами уваги. Але якщо перші притягують до себе, то другі відштовхують.
Побудова сильної держави — це довга й клопітка праця, це безкінечні старання й зусилля, провали й перемоги. Побудова світлої душі — це також справа не одного дня. Тож плекаймо вогонь душ наших!
Душа болить за Україну твір
Без сумніву, найголовніше що є в людині - її душа. Саме вона є істинною сутністю людини, є нею самою. У всі часи, особливо, в теперішній люди зазвичай звертають увагу в першу чергу на зовнішність людини, на її поставу, манери. Безумовно, це важливо складова і часто дійсно буває що краса зовнішня дорівнює внутрішній.
Так думали давні греки. Їхня філософія і міфологія стверджувала що душа і тіло людини це одне ціле, невіддільне одне від одного. Але пізніше, вже в добу Середньовіччя усвідомили що душа це щось зовсім інше, що вона вічна і тому важливіша за тіло яке вразливе і смертне. І так воно і є, на мою думку. Ми часто можемо спостерігати як за красивою зовнішністю може ховатись чорна черства душа. З такою людиною неприємно спілкуватись, якою б привабливою красою вона не була наділена. Тіло - це лише інструмент для діянь душі. Культуру і мистецтво творили саме люди з прекрасною душею, і не всі вони були красиві зовнішньо. Власне культура і доводить нам існування душі. Без неї ми б були просто тваринами й ніколи не могли б створити чи осягнути щось величне. Наші почуття і переживання ми маємо саме завдяки душі. Без них наше життя стало б сірим, одноманітним і не мало б ніякого сенсу. Григорій Сковорода, видатний український філософ писав саме так: "Не тіло, а душа є людиною”. В християнстві вважається, що людина створена на образ і подобу Божу. Нам важко осягнути, що це означає. Я вважаю, що якраз душа є тієї частинкою божественності, яка в нас присутня.
Вона є в кожної людини, в когось чимось краща чимось гірша. Але кожен з нас може постійно її збагачувати, вдосконалювати. Духовні цінності насправді є дуже важливими. Я вважаю, що в наш час їх недооцінюють. Недостатньо мати багато матеріальних багатств, комфорт і все що ти забажаєш. При цьому ми все одно будемо почуватись нещасними, обділеними. Від цього душа може зачерствіти, поблякнути й вже майже не буде здатна на добрі, справді безкорисливі вчинки. Щастя можна досягти лише тоді, коли душа щаслива. Нам треба піклуватись про душу все своє життя, щоб залишатись завжди щасливим.
Душа людини твір
Без сумніву, найголовніше що є в людині – її душа. Саме вона є істинною сутністю людини, є нею самою. У всі часи, особливо, в теперішній люди зазвичай звертають увагу в першу чергу на зовнішність людини, на її поставу, манери. Безумовно, це важливо складова і часто дійсно буває що краса зовнішня дорівнює внутрішній. Так думали давні греки. Їхня філософія і міфологія стверджувала що душа і тіло людини це одне ціле, невіддільне одне від одного. Але пізніше, вже в добу Середньовіччя усвідомили що душа це щось зовсім інше, що вона вічна і тому важливіша за тіло яке вразливе і смертне. І так воно і є, на мою думку. Ми часто можемо спостерігати як за красивою зовнішністю може ховатись чорна черства душа. З такою людиною неприємно спілкуватись, якою б привабливою красою вона не була наділена. Тіло – це лише інструмент для діянь душі. Культуру і мистецтво творили саме люди з прекрасною душею, і не всі вони були красиві зовнішньо. Власне культура і доводить нам існування душі. Без неї ми б були просто тваринами й ніколи не могли б створити чи осягнути щось величне. Наші почуття і переживання ми маємо саме завдяки душі. Без них наше життя стало б сірим, одноманітним і не мало б ніякого сенсу. Григорій Сковорода, видатний український філософ писав саме так: "Не тіло, а душа є людиною”. В християнстві вважається, що людина створена на образ і подобу Божу. Нам важко осягнути, що це означає. Я вважаю, що якраз душа є тієї частинкою божественності, яка в нас присутня. Вона є в кожної людини, в когось чимось краща чимось гірша. Але кожен з нас може постійно її збагачувати, вдосконалювати. Духовні цінності насправді є дуже важливими. Я вважаю, що в наш час їх недооцінюють. Недостатньо мати багато матеріальних багатств, комфорт і все що ти забажаєш. При цьому ми все одно будемо почуватись нещасними, обділеними. Від цього душа може зачерствіти, поблякнути й вже майже не буде здатна на добрі, справді безкорисливі вчинки. Щастя можна досягти лише тоді, коли душа щаслива. Нам треба піклуватись про душу все своє життя, щоб залишатись завжди щасливим.
Мова – це душа народу
Багато легенд і переказів про рідну мову існує в українській літературі. Та всі вони зводяться до одного: втратиш мову-втратиш себе, втратиш батьківщину. Недарма мудреці говорять, що якщо хочеш знищити народ- то знищи його мову.
А ще її називають генетичним кодом народу. Адже в мові сховані всі надбання народу. Часто мову порівнюють з корінням. Чим сильніше коріння у дерева, тим міцніше воно держиться землі, і ніякі бурі йому не страшні. Якщо народ береже і плекає рідну мову, він сильний і непереможний. Багато випробувань випало на долю української мови: циркуляри, укази, заборони душили і нищили слово пісенного народу, та воно паростком проростало із творів Тараса Шевченка та Івана Франка, Лесі Українки та Михайла Коцюбинського.
Цензура нищила видання українською мовою і забороняла до друку нові, та українські книги, пройшовши повз заборону і границі, таємно ввозилися із-за кордону до рідної домівки. Скількох людей згноїли у тюрмах і розстріляли в таборах смерті лише за те, що вони хотіли говорити і думати рідною мовою, мовою своїх батьків. А скількох українців доля розкидала по світах, та вони свято бережуть рідну мову там, на чужині, і навчають її своїх дітей.
Не всі українці, що живуть сьогодні на Україні, спілкуються рідною мовою, а деякі навіть відкрито ігнорують і зневажають її. Чи можна назвати перекотиполе міцною травою, якщо воно від найменшого подиху вітру клубком летить по полю? Чи можна назвати українця, який не знає рідної мови, патріотом своєї Батьківщини? Як перекотиполе без коріння, так людина без рідної мови нещасна і безродна, та, крім цього, ще й робить нещасними інших людей. Мабуть, вже така доля України, що завжди серед дітей були пасинки, які продовали її за тридцять срібних монет, як колись Іуда продав Христа.
Та велике материнське серце завжди прощало своїх іуд та братовбивць, і вони з часом народжувалися знову. Ось і зараз іде братовбивча війна на сході. І знову брат убиває брата, кров ріками поливає святу українську землю, а на кону, серед інших цінностей, стоїть питання мови. Самим образливим є те, що вже багато століть талановитий сценарист нам умілою рукою пише кроваві сценарії, а ми їх бездумно виконуємо, убиваючи один одного. І знову кровоточить зболене і зранене серце неньки-України, і знову її діти стоять по обидві сторони барикади.
І де знайти сили Матері-Україні, де знайти слова,щоб опам'ятати їх від безумства, зупинити від важкого гріха - братовбивства.
Не тіло а душа є людиною твір
Душа — це куточок спокою, який належить лише нам, а тіло — оболонка, яка оберігає душу від зовнішніх подразників. Проте один безодного вони існувати не можуть. Це все одно, що горіх і ядро.
На мою думку, душа відтворює якісну сутність людини, а тіло —лише зовнішні принади, які з часом втрачають своє значення. Тож оцінуймо людину не за привабливу зовнішність, а за щирість і відкритістьдуші. А хто робить навпаки, той ще не зрозумів істину життя.
Г. Сковороді була близька філософія відлюдництва й самобутностіне тому, що людське товариство його обтяжувало, а тому, що він живу гармонії зі своїми переконаннями.
Для мене ж ідеальним є поєднання фізичного тіла й душі. Така гармонія — важка праця, і досягти її складно. Але існують наближені до цієїістини: Ісус, Будда, Мати Тереза, Марія Магдалена. Ці історичні постатівикликають захоплення й повагу, адже їх називають святими.
Праця надсобою — це найважча наука, бо пізнання себе триває все життя. Справжня людина пізнається в спілкуванні, коли відкриває свій духовний світ.
Можна зробити висновок, що без матеріальних благ людина хочі не зможе існувати, але, зважаючи лише на них, вона віддалятиметьсявід свого початку, від природи, від чогось вищого, аніж фізичне.
Справжні цінності
Цінності людини у всі часи відрізнялись. В кожний час, у різних народів та цивілізацій були якісь свої, особливі цінності. Але це стосувалось суспільства, тобто цінностей, які визнавали більшість людей. Завжди бували люди, особистості, які хоч і мусили рахуватись з суспільством, мали все ж свої цінності, яких не відібрати. Слід сказати, що в житті людини цінності не завжди стійкі. В дитинстві цінності прості, наївні, в юності та молодості вони вже набирають серйозного характеру. Повністю сформувати свій світогляд, життєві орієнтири та свої цінності людина може лише в пізній молодості, а то й у зрілому віці. Ми живемо в часи швидкого, безупинного прогресу, швидкої зміни подій. У всій цій метушні людини вирішила, що сенс життя полягає в накопиченні матеріальних багатств, у створенні замкненого маленького світу комфорту і байдужості. Але без духовних засад світ цей хиткий і не надійний. Життя дуже коротке, в будь-який момент воно може закінчитись. Ми не будемо жити вічно, і потрібно в першу чергу дбати про те що справді має цінність. Я вважаю, що істинними цінностями в житті людини є її ближні, рідні люди, які ніколи не зрадять, ніколи не кинуть в біді. Коли дитина дорослішає, то здавалось б несподівано усвідомлює, що вона нікому насправді так не потрібна, як своїм батьками. Вони все робили й роблять для нас абсолютно безкорисливо. Проте в наш час багато батьків, намагаючись допомогти дитині чомусь вирішили що в першу чергу потрібно забезпечити дитину матеріальними речами надміру і від того вона буде щасливою. Звісно, це теж важливо, але цього далеко недостатньо. Справжніми цінностями є хороше моральне виховання з самого раннього дитинства. Це дає гарантію, що дитина виросте доброю людиною і громадянином. Аналізуючи своє життя, помічаєш, що є мало моментів які справді згадуєш відчуваючи те саме що і тоді. Ті моменти завжди зв’язані з якимось душевним осягненням, захопленням, з чимось прекрасним. Душа і духовні цінності – от що справжнє, от що треба цінувати. Я вважаю, що істинними є лише традиційні цінності, які пережили століття і покоління. Вони вічні, і це – любов, честь, надія, шляхетність, віра, сім’я. Ними треба дорожити, плекати й ні за яку ціну не втратити.
Твір на тему наші духовні провідники
Кожен з нас шукає свій ідеал. Це може бути людина, твір мистецтва, витвір художнього слова, літературний герой. Обраний ідеал стає провідником і особливо тоді, коли він духовно багата людина. Для мене ідеалом є київський князь Володимир Мономах, який сів на великокняжий стіл 1113 року. Його дії як князя були спрямовані на зміцнення Київської Русі: він зумів об’єднати навколо Києва близько трьох чвертей усіх руських земель і припинити на деякий час їхній феодальний розпад; уславився як оборонець Русі від половецьких нападів. Його визнавали Візантія, Західна Європа. Мономах зумів помножити вагу Київської Русі на міжнародній арені.
Але народ України знає князя не лише як державного діяча, а й як талановитого письменника, який у своєму невеликому творі «Повчання» розповів про найважливіші моменти свого життя і своєї доби, виявив неабияку начитаність. За жанром це твір – повчання дітям. Цей жанр був досить поширений у середньовічній літературі. За зразки Володимир міг мати повчання Соломона синові з «Притч Соломона», заповіді дванадцяти патріархів, англосаксонські «Батьківські повчання» та ін.
Однак за своїм змістом, ідеями, структурою «Повчання» Володимира Мономаха, як на мою думку, є самостійним оригінальним витвором князя.
Вступна частина твору насичена виписками з богослужебних книг, якими автор передає бентежний стан своєї душі. Він прагне уславити Бога, показати, що божої ласки можна домогтися трьома добрими справами: покаянням, сльозами й милостинею.
Мою увагу привернула та частина «Повчання», де князь малює ідеальний образ правителя, перелічує його обов’язки перед своїми підданими, перед самим собою. Він повчає дітей не забувати убогих, не дозволяти сильним знущатися зі слабших, не вбивати, дотримуватись клятви, стерегтися гордощів, не збирати скарбів, поважати старших і молодших, не лінуватися, остерігатися брехні, пияцтва, розпусти. Ці повчання можна назвати Кодексом духовності. Істини, закладені в ньому, є актуальними і сьогодні.
Особливу увагу Володимир звертає на обов’язки князя як керівника держави, князя-воїна. Інтереси Русі, держави, народу він ставить вище за особисті.
Цю частину «Повчання» можна назвати дидактичною, оскільки в ній закладені основи добропорядності, доброзичливості, тобто тих людських чеснот, які можна об’єднати поняттям «духовність».
Свої настанови дітям Мономах підкріплює прикладами з власного життя. Коли на нього пішов війною Олег, Володимир добровільновіддав йому Чернігівську землю, щоб тільки припинити усобиці. Його життя минуло в походах проти половців і в труді, і цей факт є також показовим для керівників сучасної України.
Я високо ціную внесок Володимира Мономаха в розвиток і зміцнення своєї держави. Він справді був великим патріотом, дбав про Русь, державу, а тому й народ допомагав своєму князю у скрутні хвилини. Князівська ж любов до народу межувала з почуттям обов’язку. Дії князя вчать мужності, сміливості, порядності. За це йому честь і слава.
Дай Боже, щоб наша Україна якомога швидше поповнилася людьми, які не забували б, що в їхніх жилах тече народна кров.
Тіло і душа
Саме душа, а не тіло людини, створена за образом Божим. Тіло — це лише оселя душі. Душа — внутрішній, психологічний світ людини. Духовний світ людини глибокий, багатогранний, але непізнаний до кінця. Чим він багатший, тим цікавіша людина, тим прекрасніше її життя.
Велике значення мають духовні цінності. Можна бути багатою людиною, а почуватися нещасним, тому що в душі, сповненій праг- ненням до заможності, уже не лишається місця для добра. А можна, навпаки, не мати багато грошей, а все ж таки бути щасливим, бо душа бажає допомогти й захистити як близьку, так і чужу людину.
Одним словом, слід мати щиру й красиву душу, щоб бути корисним, а не про- йти по життю сірою тінню. Роман «Собор» О. Гончара відкриває нам глибоку житгєву мудрість. Усі вчинки народжуються в душі, благословляються в її соборі. Треба керуватися в усіх діях вічним дороговказом — святинею собору своєї душі.
У моєму житті все найвагоміше пов ‘ я з ано з родиною. Відчуття захищеності, душевного комфорту, впевненості, спокою — усе це дає мені с ім’ я. Отож бережімо собори своїх душ!
Шкільний твір душа народу
Душа народу Куди поділися римляни? Рим стоїть на місці, Вічне місто зберігає витвори стародавніх часів, але римлянин не йде вулицями. Тут живуть італійці. Римлян нема: вони втратили свою латину, свою мову, змінили її на іншу, хоч і близьку, проте іншу — і народу не стало. Нещодавно читав, що вчені спостерігали за людиною в момент смерті, і помітили, що цієї миті людина втрачає сім грамів ваги. І дійшли висновку, що то і є маса душі. Непомітна втрата, але то втрата життя. Так і римляни залишили по собі міста, винаходи, шедеври архітектури і мистецтва, наукові відкриття — усе, що складає "тіло" народу, але втратили душу... Отже, можна втратити все — землю, волю, майно, розсіятися світом і залишатися живим народом, доки збережена мова, душа народу. Хочеш зберегти народ — бережи мову. Проте деякі люди вважають, що берегти — то значить заховати кудись і в жодному разі не користуватися скарбом. Через це у повсякденному житті вони спілкуються за допомогою дивного жаргону, більша частина якого — це іноземні або "інтернаціональні" слова. Зараз спостерігається засилля англійських слів. Замінюються навіть існуючі "рідні" відповідники. Берегти не означає цуратися чужих слів і висловів, якщо вони вже існують. Треба тільки знати, коли, чому, навіщо і де їх застосовувати. Як на мене, вирази типу "піпл схаває" — це наруга над душею народу... Тим паче, що коїться саме тим, хто повинен її берегти. Микола Заболоцький закликав: Не позволяй душе лениться! Чтоб воду в ступе не толочь, Душа обязана трудиться И день и ночь, и день и ночь. Так само повинна щоденно працювати і мова: називати нові явища і поняття, що з'являються у нашому житті, конкурувати з іншомовними словами і перемагати їх. Входити до словникового складу інших мов. Так, наприклад, як слова "парубок", "хлібороб" "прижились" у російській мові. Ніхто вже не згадує, що слово "дах" німецьке за походженням. Отже наша душа — наша мова.