Історія українського народу на сторінках художніх творів
Історична тема — одна із традиційних, провідних тем в українській літературі. Уже пам'ятка давньої літератури "Слово о полку Ігоревім" відбиває події, пов'язані з походом князя Ігоря проти половців.
У багатьох своїх творах, особливо в поемі "Гайдамаки", Т. Шевченко звертався до звитяжної доби в історії українського народу — козаччини, відтворю-вав події гайдамацького руху. Великий Кобзар змалював образи Богдана Хмель-ницького, Івана Ґонти, Максима Кривоноса, Байди Вишневецького.
Першим історичним романом української літератури є роман "Чорна рада" П. Куліша. Історію рідного народу і його боротьбу за незалежність змальовано у художніх творах І. Франка ("Захар Беркут"), М. Старицького ("Останні орли", "Оборона Буші"). Із творів І. Франка, Ю. Федьковича, В. Гжицького, Г. Хотке-вича дізнаємося про опришківський рух і славного ватажка опришків Олексу Довбуша.
XX століття внесло в історичну долю українського народу свої драматичні події, на які відгукнулися поети, прозаїки, драматурги. Через літературні твори пройшло осмислення подій І та II світових воєн, революції 1905 та 1917 років, голодомору і репресій 20-30-х років.
Особливе місце в українській літературі відведено подіям революції 1905 року, її поразки. І Леся Українка, і М. Вороний, і В. Винниченко, і О. Олесь у своїх творах висловили свої надії, сподівання на революцію 1905 року. Чимало творів малих форм присвятив цим подіям і М. Коцюбинський. Серед них "Intermezzo", "Коні не винні", "Сміх", "Подарунок на іменини", "Він іде" та ін.
Твором світової слави став роман І. Багряного "Сад Гетсиманський", в якому передано трагедію українського народу у зв'язку з репресіями, нищенням української інтелігенції. Змальовуючи жахіття більшовицького терору, безглуздість звинувачень, огидні методи НКВДистів під час катувань в'язнів, І. Багряний в образі головного героя Андрія Чумака показує незламну волю до життя, утверджує романтику вітаїзму. На цю ж тему написаний І. Багряним і роман "Тигролови" (перша назва "Звіролови").
Проблеми історичної долі від часів козаччини і до проголошення незалеж-ності України по-своєму осмислює Р. Іваничук у романі "Орда". Варто підкре-слити, що у своїх творах Р. Іваничук розробляє переважно історичну тему.
До історичних подій неодноразово звертався у своїй поетичній творчості М. Бажан. У 1942 році під час війни з фашистською Німеччиною поет пише свою поему "Данило Галицький". В основу написаного твору лягли події 700-літньої давності — перемога русичів під керівництвом князя Данила Галицького над тевтонським орденом мечоносців.
Історичну тематику впродовж усієї творчості розробляє П. Загребельний. Його перу належить роман "Диво", тема якого пов'язана із будівництвом Софійського собору. "Роксолана" — твір про полонянку легендарної слави Настю Лісовську із Рогатина. Роман "Я, Богдан" належить до кращих творів української літератури.
Сьогодні стає відомою "заґратована" творчість шістдесятників. Народження незалежної України також знайшло своє художнє осмислення у творчому доробку письменників.
Поет вірив у своє повернення на Батьківщину. Важливим для нього було те, що він зможе чесно подивитися Їй у вічі, як син, який до кінця виконав свій обов'язок.
Нарис історії України: українська музика-ретро
Коротко про український романс
Тема нашого нарису історії України - чудова та поетична, вона про мистецтво, що подарувало людям безодню насолоди. Найславетніші українські романси – це романси на слова Тараса Шевченка «Зоре моя вечірняя», «Садок вишневий коло хати», Також найпопулярнішим, на думку автору цього нарису історії України залишається романс «Білі каштани» на слова Андрія Малишка.
Українська народна пісня дала багато романсовій ліриці, українській музиці-ретро. Власне, романс – дитина зустрічі індивідуальної авторської творчості та творчості народної.
Продовжимо наш нарис історії України. Український романс виник у середовищі поміщиків, заможної козацької старшини, серед ремісників. Від інших жанрів його відрізняє супровід інструментів. Виконували його традиційно у супроводі бандури, гітари (як і російський романс), фортепіано.
Що варто послухати з ретро-музики
З української ретро-музики, ми, як автори цього нарису з історії України, рекоменуємо – Миколу Мозгового та Надію Шостак. Ці композитор та співачка у 80-ті роки співпрацювали з Софією Ротару, робили якісну українську музику-ретро. Пісні їхні називаються «Зачаровані слова» Слухали їх добре навіть у Російській Федерації, на далекій Півночі.
Наш нарис історії України з украънськоъ музики-ретро буде неповним, якщо ми не скажемо про цікаві записи кобзаря-красеня тих часів – Марцинківського Олега з Полтави та його ансамблю «Медобори» при Тернопольскій філірмонії, а пізніше – ансамблю «Настрій»: наприклад, «Пісня про матір» на слова Бориса Олійника, «Колискова для мами». Олег мав консерваторську освіту, за освітою був співаком. На кобзі навчився самотужки.
«Я не прагну сподобатися конкретній категорії людей Зворушливі пісенні оповіді, що йдуть з душі нашого народу, здатні схвилювати кожного» - казав Олег.
Відомі серез української ретро-музики старовинні українські романси – це «Сміються-плачуть солов’ї» на слова Олександра Олеся, народні романси невідомих авторів «Ой, принесіть мені пролісків з лісу», «На жовтенькому лісочку…», «В моєму саду айстри білі».
Також славетними серед української музики-ретро стали романси на слова інтелігента Василя Пачовського «Забудь мене» та Кесаря Білиловського, західноукраїнця – «В чарах кохання». Красивий романс української ретро-музики «Зайграй ми, цигане старий» створив також чернівчанин Сидір Воробкевич.
Приклад сучасного українського романсу «Ще покіль листя зовсім не опало»
Що телефон? – гудки, гудки як хвилі.
Не в злагоді розмови. Хоч умри.
Мелодії таке в душі розкрили,
Слова ж – немов беззахисні вітри.
Самотина
У трубці телефонній,
Образа
Нез`яснима і німа.
Думки, неначе квіти на осонні,
А спів, як часом виходу, нема.
Немає часу
Подивитись в очі.
Тепло руки відчути
День за днем
Знов суєта
Із раночку клекоче,
І так, як день оцей,
Життя мине.
Минуть
Мої густі пшеничні коси,
І рук тепло, і ніжність
Промине.
Як взимку гілку
Сивиною зросить…
Хіба то буду я?
Поклич мене!
Ще покіль листя
Зовсім не опало,
Ще покіль музики –
Зваблива мить.
Що телефон!
Коли повітря мало
Сказати все,
Що у душі тремтить.
Твір «Чому потрібно знати історію свого народу»
Історія України – лише один зі шкільних предметів у навчальній програмі. Спокусливо забути про вивчення цього сегменту науки, про сумління на уроці. Та викроїти собі годинку вільного часу. На відеогри тощо.
Але чому цього робити не варто, а варто заглибитися у вивчення минулого нашого народу?
Хто не знає добре історії, той не знає добре інших суспільних наук. Йому важко зрозуміти навіть художню літературу, адже в літературі завжди багато історичних відсилок. Науки про суспільство тісно пов’язані між собою, і знання однієї допомагає зрозуміти й іншу. До того ж, хто ней знайомий з історією своєї нації, той погано знається й на других народах. Не знає їхньої культури, традицій, особливостей мислення, менталітету тощо. Не знаю він таких характеристик і свого народу. Тобто, мало розбирається у характері своїх власних земляків.
Історія допомагає розуміти логіку подій, причини та наслідки вчинків, бачити помилки історичних діячів. Також бачити, до чого вони призводять країну та народ, як хід історії впливає на долі окремих людей. Не вивчив історії – то й не побачиш, чому наше сьогодення саме таке, а не інше. Чому країна живе так, а не інакше, а люди навколо саме такі, як є, а не інші якісь.
Знання історії свого народу важливе для людини не для того, щоб «вичисляти ворогів» або «пам’ятати зло». Не є гідним «викопувати» з минулого історичні образи, трагічні історичні події та шукати винуватців них сьогодні. Принаймні, я вважаю саме так. Пам’ятати трагедії свого народу потрібно для того, щоб чесно вшанувати пам'ять постраждалих, вивчити уроки подій, щоб вони не повторювались більше ніколи. Така моя думка з приводу цього питання.
Твір на тему для чого ми вивчаємо історію
Твір про історію народу
Із тисяч народів і народностей світу майже 200 виросли в нації – створили свої держави й домоглися визнання світової спільноти, серед них – Україна.
У духовному і політичному житті кожного народу є події й роки, які назавжди входять в його історію, свідомість, визначають характер буття, місце і роль у світових цивілізаційних процесах. Тепер маємо і в нашій історії такі події, що перед усім світом засвідчили прагнення українського народу до вільного, щасливого, заможного життя. А рік той – тисяча дев’ятсот дев’яносто перший.
Сьогоднішній день Незалежності України прийшов як результат тисячолітньої боротьби українського народу за право мати свою національну державу, яка повинна стати запорукою успішного культурного і політичного розвитку суспільства.
Успіх нинішнього українського державотворення значною мірою залежить від того, чи зуміємо ми об’єктивно проаналізувати власний історичний досвід, зокрема усвідомити, як формувалася і функціонувала українська державницька ідея.
Процес зародження й розвитку цієї ідеї виявився довготривалим, складним, а на деяких етапах й вельми суперечливим. Це великою мірою зумовлено надзвичайно непростою історичною долею українського народу, численними перешкодами на шляху становлення його етичної самосвідомості, жорстокими переслідуваннями тих, хто намагався підняти національне питання в умовах чужоземного поневолення.
Так склалося, що ми, звертаючи погляд на свою історію, знаходили переважно події сумні. Пам’ять наша міцно зафіксувала такі сторінки, як зруйнування золотоглавого Києва, битву під Берестечком, драматизм Полтавського бою, підступне нищення Січової Запорізької республіки, Емський указ і Валуєвський циркуляр про заборону української мови. А з недавніх історичних подій – муравйовські погроми, розстріляне Відродження 20-х, голодомор тридцять третього, чорна наруга тридцять сьомого, операція "Вісла", чорнобильська трагедія.
Називаючи важкі сторінки нашої історії, ми зовсім не хочемо закреслити те велике і світле, яке підносить наш народ до вершин цивілізації, визначає його заслуги перед людством. Адже на нашому славному історичному шляху були і могутня Київська держава Володимира Великого, Ярослава Мудрого, і перша християнська республіка в Європі – Запорізька Січ, і відчайдушний порив до свободи часів Івана Мазепи, і започаткування власної державності в Українській Народній Республіці.
Слід згадати найвидатніших з поміж тих, чиї імена назавжди увійшли в історичну пам’ять, у душу народу українського.
Великого у звершеннях, у любові до землі предків і трагічного у помилках своїх Богдана Хмельницького, грізного вояка, оборонця вольностей козачих Івана Сірка. Мудрого, будівничого й політика, відданого ідеї незалежності української Івана Мазепу. Творця першої української Конституції Пилипа Орлика.
Героїв народних повстань Івана Гонту, Максима Залізняка, легендарних Устима Кармелюка і Олексу Довбуша.
У дні найстрашнішої політичної та духовної руйнації, коли народові нащадки "На віки вічні!” відмовили у праві бути самим собою, прийшов у світ великий Кобзар з новим заповітом, з новою поезією, яка зміцнила підвалини української духовності.
У найважчі часи сміливо піднімали свій голос за волю і демократію, за Україну такі велети духу як Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Маркіян Шашкевич, Іван Франко, Михайло Драгоманов, Леся Українка.
Серед видатних діячів новітньої історії, історії кривавих, але і героїчних змагань за вільну і незалежну Україну віддамо шану Михайлові Грушевському та його сподвижникам , котрі привели Україну до поетапного проголошення чотирьох Універсалів.
Ось яких велетів духу народила наша земля, ось які люди торували державницький шлях до незалежності України, до сьогоднішнього дня.
Незалежність нашої держави стала реальністю. Україна має свій герб, прапор, гімн і державну мову. Проте боротьба за національну культуру, за українську мову, а відтак і за державу – ще попереду.
Базовими рисами майбутнього мають стати висока професійність, творчість, комунікативна духовність, які формуватимуть у різних верств і груп населення виважені духовні та моральні орієнтири , життєві цінності, закладатимуть підвалини відповідної соціальної поведінки.
За час своєї незалежності Україна подолала шлях від формальної республіки у складі колишнього СРСР до відомої у світі держави, – 123 країни визнали нас, а майже з 90 країнами встановлено дипломатичні відносини.
Сьогодні кожному громадянинові нашої держави зрозуміло, що Україну чекає тернистий, важкий і довгий шлях входження у світовий простір.
Шлях України – це шлях побудови самостійної демократичної незалежної правової держави, а не держави тільки етнічної . У цьому – джерело нашої внутрішньої стабільності і міжнаціональної злагоди.
Розуміючи це, наші недруги постійно вели боротьбу проти всього, що стосувалося національного відродження.
Відродження національної свідомості – складний і багатоступеневий процес втілення в життя національної ідеї створення дійсно економічного заможного соціально здорового суспільства. Зберегти незалежність, збудувати міцну державу – наш святий обов’язок перед попередниками, які були корінням, джерелом української державності, які залишили нам у спадок любов до Батьківщини, вивірені часом і випробуваннями кращі риси народної душі, національного характеру.
В бібліотеках області до 10-річчя від дня прийняття Акту проголошення незалежності України пропонуємо провести: цикли бесід під назвою "Кроки незалежної України”, книжкові виставки "Незалежна Україна – наша спільна сім’я”, "Україна: вчора, сьогодні, завжди”, "Україно, ти моя молитва”, "Україно, я твоїм ім’ям радію і сумую іменем твоїм”, "Є така держава”. А також вечори поезії, української пісні.
Твір про історію
Сучасне українознавство відкинуло основні постулати Грушевського. Якщо сказати прямо, спростувало їх, як антинаукові. Головні аргументи такі: уживання етноніма «українці» в контексті дослідження давньоруських часів недоречне, Грушевський «передав куті меду», надмірно негативно оцінюючи польсько-українські стосунки, героїзація козаччини недоречна. Підсумовує ще один авторитетний дослідник Мар’ян Мудрий (про нього тут): у викладі Грушевського «історія України поставала як історія українсько-польської боротьби, перемоги козаків трактувались як її найславетніші епізоди, а питання про спільну з поляками державність взагалі не стояло. За логікою Грушевського, — констатує Мудрий, — Україна перебувала на рівних в колі європейських народів тільки у періоди відмежування від Польщі — у часи Київської Русі та війни під проводом Б. Хмельницького». З фундаментального дослідження авторитетного Олексія Толочка (якщо не чули про такого, вам сюди) дізнаємося: Михайло Грушевський — творець «історії» народу, якого не існувало. Цитую: «Українська історія виникала на межі ХІХ-ХХ ст. буквально в темпі виходу у світ чергових томів «Історії України-Руси», а «будь-який нарис української історії, який з’являвся після Грушевського, так чи інакше брав до уваги запропоновану істориком «схему», навіть якщо намагався переглянути ті чи інші дрібниці». «Проект Грушевського передбачав написання сучасної (для кінця ХІХ ст. — Д.Я.) національної історії», з метою «пред’явлення» від імені цього народу «вимоги більш виразного політичного характеру». Сформулювати національний політичний проект без такої «історії» було неможливо. Адже, констатує Толочко, «на межі ХVІІІ-ХІХ ст. мало кому спало би до голови, що такі різні регіони як «козацька» Малоросія, «запорізька» і «татарська» Новоросія, «польські» Волинь та Поділля та «австрійська» Галичина мають спільну історію та заселені одним народом»… «Простір, який сьогодні називають Україною, ще тільки належало уявити з різнорідних елементів». Мало того, «Національна історія все ще вважалася серйозним науковим проектом, технічно здійсненним і перевіреним у своїх результатах». Коротко кажучи, Грушевський та його учні (про них, наприклад, тут) міркували гранично просто, логічно і послідовно. Вихідний пункт для реалізації такого політичного проекту – наявність нації. Якщо нації існували в сучасній їм реальності (наприклад, італійська або французька), значить, вони мали існувати й в минулому. Оскільки існували в минулому, значить, мали свою, окрему від інших народів історію. Справа залишалася за малим: треба було знайти вихідний, початковий пункт цієї (в цьому разі «української») історії й далі реконструювати її — від сучасного до минулого. Тобто до того самого "вихідного пункту. Треба відразу усвідомити, запам’ятати й жити з тим далі: конструкція Грушевського та його послідовників — тренд часу. Їхні колеги в європейських країнах задніх не пасли, конструювали «спільні» «національні» «історії» ударними темпами. Політична мета: обґрунтувати право новосконструйованих «націй» на окремішнє державне існування. Називалося це «весною народів», (академічне пояснення цього загальноєвропейського феномену середини ХІХ ст. тут) Висновки. Характерними особливостями концепції Грушевського – а саме на них молилися, моляться і ще довго будуть молитися найбільш упороті патріоти – нічим, крім фантазії автора, необґрунтовані аксіоми про споконвічність існування «України» та «українського народу», який впродовж століть не мав власної держави та був вимушений жити під владою іноземних окупантів. Плюс сакралізація козацтва та приписування йому історично невластивих державницьких прагнень. Ну і радикально антипольські та антикатолицькі оцінки — куди ж без цього? Микола Гоголь про це шедевр сотворив. «Тарас Бульба» називається. Історично правдивий наратив, ага. Тарас Бульба та державотворчі зусилля козаків. Худ. Сергій Якутович (1952-2017 рр.). Далі буде.