Багатозначність символічної назви роману Стендаля "Червоне і чорне"
Роман "Червоне і чорне" — соціально-психологічний роман, у якому простежений життєвий шлях головного героя — молодої людини покоління 20-х років XIX століття Жульєна Сореля. Про що ж роман "Червоне і чорне"? І чому "червоне" і "чорне"?
Назва роману символічна і багатозначна. Ці два кольори — червоне і чорне — відбивають і ідеї роману, і соціальні проблеми суспільства, і діалектику душі героя.
Червоне і чорне. Минуле і сьогодення — епоха Наполеона і період Реставрації. Кумиром для багатьох молодих людей початку XIX століття був Наполеон. В епоху Наполеона Жульєн Сорель міг би завдяки своїй енергії і волі прославитися на полі бою, вчинити подвиг — зробити військову кар'єру завдяки своїм особистим якостям. Він завжди носив із собою портрет Наполеона, всі свої дії і вчинки оцінював з погляду Наполеона, адже "...Бонапарт, безвісний і бідний поручик, зробився владикою світу за допомогою шпаги..." Але в тому суспільстві, куди так пробивався наш герой, важливі тільки походження і гроші, людям його стану немає місця в "гарному суспільстві". Виступаючи на суді, Жульєн говорить: "...Я бачу тут людей, що забажають покарати і раз і назавжди зломити в моїй особі цю породу молодих людей низького походження, задавлених убогістю..."
Червоне і чорне. Революція і реакція. Жульєн Сорель мало схожий на революціонера на початку роману. І все-таки наприкінці роману, на суді, ми бачимо вже не просто злочинця або егоїста — ми бачимо викривача. "Бережися цієї молодої людини з енергійним характером... почнися знову революція, він усіх нас відправить на гільйотину", — говорить про Жульєна Сореля брат Матильди. Саме енергійність, напористість, рішучість і мужність головного героя дозволять йому виголосити на суді обвинувачувальну промову проти вищого суспільства.
Червоне і чорне. Воно в душі самого героя: жага подвигу, пошук себе, мрії про гарну освіту, про любов — і надмірне марнославство, користолюбство, прагнення пробитися, не гребуючи ніякими засобами; мрії про життя — і злочин, ешафот.
Жульєн Сорель хотів би, як його кумир Наполеон, прославитися за допомогою шпаги, військовим, але часи Наполеона пройшли, а низьке походження Сореля не дозволить йому зробити кар'єру. І тоді він вирішує стати священиком, але не тому, що щиро вірить у Бога, а заради користі. І ще: він хоче довести всім — пану де Реналю, Вально, абату Пірару, маркізу де Ла-Молю та іншим, — що досягне своєї мети, зробить кар'єру.
Жульєн мріє про любов, але сам нікого по-справжньому не любить. Єдине почуття, яке він відчуває до людей вищого стану, — ненависть. І коли ж він нарешті розуміє, що кохає пані де Реналь і це почуття взаємне, він вирушає на ешафот.
"От уже воістину в людині уживаются дві істоти", — думає Жульєн, знаходячись у камері смертників.
Червоне і чорне. Мундир офіцера і сутана священика; кров пані де Реналь і жалобний одяг Матильди. Любов, каяття, віра, слухняність і страх, розпач, роздратування, лють...
Стендаль не пояснив нам, який зміст уклав він у назву свого роману, і кожен вільний розуміти цей зміст по-своєму.
Французький письменник Стендаль (Анрі Марі Бейль) увійшов в історію всесвітньої літератури як один із засновників реалістичного роману. Стендаля без перебільшення можна вважати одним із найоригінальніших романістів ХІХ ст.. Бурхливі історичні і соціально-політичні події у Франції довели, що життя і доля людини залежать не тільки від її вдачі, але й, у першу чергу, від умов, в яких людина згідно взаємозв'язку між характером людини і історичними умовами, які його сформували, став роман Стендаля "Червоне і чорне". У своєму творі письменник створив панорамну картину суспільного життя Франції часів Реставрації, зобразив представників різних верств населення, суспільних класів, розкрив основні політичні і моральні конфлікти.
Творчі принципи письменника, якими він керувався в роботі над романом "Червоне і чорне", дали можливість вивести яскраві й правдиві характери, розкрити їхню психологію.
В центрі уваги Стендаля— письменника — людський характер. Стендаль був певен, що "немає цілком гарних, або цілком поганих людей". Людина, на думку письменника, визначається тим, як вона "розуміє щастя" і "як вона на нього полює" тобто тим, яку життєву мету вона ставить і якими засобами домагається цієї мети. Свій принцип відображення дійсності Стендаль пояснював за допомогою образу дзеркала. У дзеркалі відображається все — і гарне, і погане. Цей принцип Стендаль застосував і для створення характерів своїх героїв. Образ головного героя Жюльєна Сореля — постать не абстрактна, а живий, суперечливий, складний характер, в якому узагальнене поєднується з індивідуальним. Багато в чому цей персонаж, а також інші герої роману (жіночі образи пані де Регаль і Матильди де Ма-Моль) нагадують їхнього автора: у них втілено ті риси чи поривання Стендаля, які за різних обставин він не зміг реалізувати.
Трагічний фінал життя головного героя та його коханої жінки пані де Регаль стає моральною перемогою над суспільством і власними вадами. У долях героїв роману відображено конфлікти епохи. Створюючи своє панорамне полотно життя Франції, Стендаль переконливо доводить, що існуючі суспільні закони руйнують душі і долі людей.
В романі "Червоне і чорне" органічно поєднані риси психологічного роману (глибина розкриття внутрішнього життя персонажів) і роману філософського, в якому автор порушує найактуальніші й найскладніші проблеми історії, політики й естетики.
Роман Стендаля "Червоне і чорне" різноманітний за тематикою, цікавий і повчальний. Повчальні й долі його героїв. Мені хочеться розповісти, чого ж навчили мене дві героїні — пані де Реналь і Матильда де ЛаМоль.
Щоб нам був зрозумілий внутрішній світ цих героїнь, Стендаль піддає їх випробовуванню коханням, тому що, на його думку, кохання — почуття суб'єктивне і більшою мірою залежить від того, хто кохає, ніж від самого об'єкта кохання. І тільки любов може зірвати маски, за якими люди приховують звичайно справжнє своє єство.
На початку роману пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на всю округу.
Багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вона виховувалась у єзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яких її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя.
Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боязкою й сором'язливою, простою і трохи наївною. Її серце було вільне від кокетства. Вона любила самоту, любила походжати по своєму чудовому саду, ухилялася від того, що у Вер'єрі називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона надто пишається своїм походженням. У неї цього й у думках не було, але вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше.
Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вести, як говорили у Вер'єрі, політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважалася "дурною". Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чоловікові й дітям.
І ось у її душі виникло нове почуття — кохання. Вона немов прокинулася від довгого сну, стала всім захоплюватися, не тямила себе від емоцій. Почуття, що запалювало пані де Реналь, робило її енергійною й рішучою. Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб урятувати коханого, іде до кімнати Жульєна, щоб витягти з матраца портрет Наполеона. То всіма правдами і неправдами вводить Жульєна, людину низького походження, до складу почесної варти. То продумує анонімний лист.
Пані де Реналь. перебуває весь час у душевній напрузі, у ній боряться дві сили — природне почуття, прагнення до щастя і почуття обов'язку стосовно родини, чоловіка, нав'язане суспільством, цивілізацією, релігією. Тому вона постійно вдається у крайнощі. Коли захворів її син Ксав'є-Станіслав, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже одразу після того, як загроза здоров'ю хлопчика минула, знову віддається своєму коханню. Мабуть, в одну з таких хвилин лютого каяття вона, з намови абата Кастанеда, і відіслала маркізові де Ла-Молю відгук про поведінку Сореля, що відіграв гаку фатальну роль у долі Жульєна. Відтак знову повернулася вона до коханого, тепер уже остаточно. Вона не може вже більше йти проти себе, своєї природи, натури. Вона говорить Жульєнові: "Мій обов'язок передусім — бути з тобою". Відтоді вона зовсім перестала зважати на моральний осуд. Тепер він для неї просто не існував. Останні дні вона була поруч із Жульєном. Життя без коханого для неї стало безглуздим. І за три дні після страти Жульєна пані де Реналь померла, обіймаючи своїх дітей. Вона тихо, непомітно жила, жертвуючи собою заради дітей, родини, коханого, і так само тихо померла.
Матильда де Ла-Моль — жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за своє оточення. Гострий розум, освіченість — вона читає Вольтера, Руссо, Агріппу д'Обіньє, цікавиться історією Франції, героїчними епохами країни — діяльна натура Матильди примушує її з презирством ставитися до всіх родовитих залицяльників, що претендують на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, шлюб з яким мав би принести Матильді герцогський титул, про який мріє її батько,— для неї віє нудьгою. "Що може бути на світі банальнішим від такого збіговиська?" — виражає погляд її "синіх, як небо", очей.
Сучасна дійсність не викликає аніякого інтересу в Матильди. Вона буденна, сіра і зовсім не героїчна. Усе купується і продається — "титул барона, титул віконта — усе це можна купити... кінець кінцем, щоб здобути багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда".
Матильда живе минулим, яке постає в її уяві, оповите романтикою сильних почуттів. Вона шкодує, що нема більше двору, подібного до двору Катерини Медічі або Людовіка XIII. 30 квітня Матильда завжди одягає жалобну сукню, бо це день страти її предка Боніфаса де Ла-Моля, який загинув на Гревській площі 1574 року, зробивши спробу визволити своїх друзів, полонених Катериною Медічі, серед яких був і король Наваррський, майбутній Генріх IV, чоловік його коханки — королеви Маргарити. Матильда схиляється перед силою пристрасті Маргарити Наваррської, яка здобула в ката голову свого коханця і власноруч поховала її. Прихильниця трону і церкви, Матильда почуває себе здатною до великих подвигів заради відновлення старих часів.
Матильда звертає увагу на Жульєна тому, що відчуває в ньому незвичайну натуру. Так само, як граф Альтаміра зі своєю романтичною долею ("очевидно, тільки смертний вирок і вирізняє людину... це єдина річ, яку не можна купити"), Жульєн викликає її зацікавленість і повагу як такий, що "...не народився, щоб плазувати". Матильду вражає похмурий вогонь, який палає в його очах, його гордовитий погляд. "Чи він не Дантон?" — думає Матильда, почуваючи, що це справжня людина із сильною волею, гідна її. "У наші дні, коли всіляка рішучість втрачена, його рішучість лякає їх",— думає Матильда, протиставляючи Жульєна всім молодим вельможам, що красуються в салоні її матері, які можуть похизуватися хіба що вишуканими манерами. Машкара Тартюфа, вигляд святенника, що Жульєн напускає на себе, не можуть її обманути. Незважаючи на його чорний костюм, який він не знімає, "на попівську міну, з якою бідоласі доводиться ходити, щоб не померти з голоду",— його вищість лякає їх,— розуміє Матильда.
Наважитися покохати Жульєна, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних щаблях, відповідає її характерові, таїна якого — потреба ризикувати. Але кохання її тяжке. Вона теж, як і пані де Реналь,— у постійній душевній напрузі. У неї теж точиться боротьба між природним прагненням до щастя і "цивілізацією", тими поглядами, що їх нав'язало суспільство із самого її народження. Вагаючись між коханням і ненавистю до Жульєна, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті. Жульєнові доводиться підкоряти її. Покохавши нарешті Жульєна до самозабуття, Матильда готова пожертвувати і своєю репутацією, і титулом, і багатством. Вона врятувала б Жульєна від страти, якби той цього захотів. Після смерті коханого вона виконала його останнє прохання — поховала в печері на високій горі, що здіймається над Вер'єром. "Завдяки зусиллям Матильди ця дика печера прикрасилася мармуровими статуями, що вона замовила в Італії за великі гроші".
Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обидві вони викликають, з одного боку, співчуття та жаль, з іншого боку, їхнє альтруїстичне, жертовне кохання викликає подив і шану. Своїм коханням вони вчать нас любити безкорисливо й самовіддано. Шкода, що їхнє щастя тривало недовго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами.
Жульєн Сорель — представник покоління 20-х років XІX століття
Мы все глядим в Наполеоны..
О. Пушкін
Якщо чесно, то це неправда, що Жульєн — представник покоління 20-х років XІX століття. Він далеко поза цим часом. Навіть наша дійсність дає тисячі прикладів того, що сорелі не перевелися, вони, звісна річ, змінилися за ці 200 років, але не в сутності, а в прийомах і методах. Мета ж одна — що тоді, що нині. І світогляд той самий.
За часів Великої французької революції люди вперше змогли піднятися над тим становищем, яке повинні були успадкувати від попереднього покоління. Маршал Ош був сином дрібного фруктівника, маршал Моро — студент-юрист, маршал Ней — син мірошника, маршал Ожеро починав простим солдатом.
Але найбільшу кар'єру зробив "маленький капрал", який став володарем усієї Європи. При сяйві його величі забулося, що він не був такий один, що то була ціла плеяда людей, яких висунула велика революція. А звідси був лише один крок до визнання феномена Наполеона справді феноменом, до обожнювання, до культу особи, який не мав меж. Люди визнали, що єдина рушійна сила, яка підняла корсиканця-жебрака так високо, була його надлюдськість...
Та коли Жульєн Сорель став повнолітнім, революція була вже минулим, а бонапартистський міф розквітав. Люди низького походження, які мали амбітну вдачу, зважали на той міф і шукали шляхів до верхівки суспільної драбини. Треба сказати, що цей молодий представник дрібної буржуазії справді мав неабиякі здібності і відрізнявся від своїх братів, батька, сусідів... Ці люди зневажали кволого хлопця з його потягом до культури, духовних надбань... Родина була задоволена своїм становищем, чому чимало спряла їх некультурність, спрямування до відтворення того, що робили попередники. Жульєн іде від сокири і тесла до книг, до семінарії. Проте не через віру в Бога (цього немає в Жульєні), а через те, що то був, здається, єдиний шлях угору, хоч сам він мріяв про армійський стрій.
Але Реставрація не вела війн, а якби й вела, чільні місця в армії посіли б аристократи, недарма ж офіцерський патент у престижному полку був найбільшою цінністю в очах сина ремісника Сореля. Так само був закритий шлях цивільної служби. Найбільше досягнення Жульєна — секретарство — у знов-таки аристократа.
Отже, лишався єдиний шлях, ним і рушив до перемоги над суспільством цей розумний, холодний і чарівний молодик. Той шлях пролягав будуарами жінок. Кожна з них була отим щаблем, стаючи на який, спритний джиґун підіймався щоразу вище і вище. Та коли один із таких щаблів не захотів бути просто іграшкою і помстився, супермен XІX століття став убивцею. Він у церкві вчиняє замах на мадам де Реналь. Усе, що заважає успіху, має бути знищено. Проте цивілізація ще була недостатньо розвинена, то замість наймання кілера, цю брудну і криваву роботу довелося брати на себе. Не бувши професіоналом, Жульєн наробив дурниць і був заарештований.
Шлях до успіху здебільшого стає шляхом здичавіння, "чорною" стежкою життя. На цьому шляху за кожний крок, навіть такий, що не веде до успіху, треба платити якоюсь частиною душі. Цього або не знають сорелі, або сподіваються, що рахунок не прийде. Начебто у реальність приходить середньовічний міф про контракт із дияволом, нехай і без смороду сірки і підпису кров'ю.
Шляхом Сореля піде його "молодший брат" із роману Гі де Мопассана "Cher Amі", який уникне наївних помилок попередника.
По-перше, на відміну від Жульєна, Жорж Дюруа ніколи не кохав дуреп, що допомагали його просуванню, він ними користувався і відкидав їх без жодних докорів сумління. Так, як це робить хірург, який ніколи не повертається до використаного інструмента.
По-друге, він радо покине армійські лави, а не намагатиметься одержати офіцерські еполети.
За успіх Дюруа своїм життям будуть платити інші. І це третя відмінність мсьє Жоржа від безталанного мсьє Жульєна.