Бабусині пиріжки
(твір-опис процесу праці за власними спостереженнями в художньому стилі)
Уже на порозі затишної оселі моєї бабусі я вловлюю запах пиріжків. Ох, ці пиріжки! Вони такі смачнючі! Ми всі її онуки тільки й мріємо скоріше приїхати до неї в гості на пиріжки. Бо її пиріжки, на наше переконання, — це неперевершений кулінарний витвір мистецтва. Бабуся знає, як ми полюбляємо її пиріжки, тому завжди до нашого приїзду намагається приготувати чималенько.
Мені приємно спостерігати, як бабуся готує цей неповторний виріб з неземним смаком. Спершу вона готує запарку з молока, борошна, цукру та дріжджів. Поки запарка настоюється, щоб почати підходити, тобто мають з'явитися бульбашки, вона готує «поле діяльності».
Усе з кухонного столу прибирається, бо віднині на цьому плацдармі будуть з'являтися пухкенькі, пахучі, візерунчасті пиріжечки. Бабуся кожен пиріжок прикрашає то листочком, то колосочком, то зубчиками, то якимись квіточками.
Я помітила, що бабуся завжди вдягає чистенький білий фартушок, ніби готується до якогось святкового дійства. А ще вона посміхається до кожного пиріжка ще й примовляє: «От славний козачок! А ходи-но до свого війська!» — і саджає його в рядочок до інших на лист. Коли стрункі ряди пиріжків — козачків заповнені, вона змащує їх яйцем, збитим із молоком. До того ж робить це великою гусячою пір'їною.
Для мене це якесь чародійство: і пір'їна, і примовляння бабусі, і її святковий вигляд. Може, тому й пиріжки такі смачні — пресмачні.
Бабуся
Досвід, отриманий у спадок від своїх бабусь, залишається золотим набутком на все життя. Ще змалечку ці мудрі вчителі виховували в дітей любов до рукодільництва, господарських навичок. Споконвіків у нашого народу це було традицією, сталим неписаним законом.
Нерідко бабусі є творцями легенд, казок, прислів’їв та приповідок. «Тисячі речей,— писав Іван Франко,— у житті забудете, а тих хвилин, коли вам люба мама чи бабуся оповідали байки, не забудете до смерті».
Один із сучасних народознавців писав, що після проспіваної пісні, розказаного оповідання чи казки виконавці уточнювали: «То мене бабуся навчили». Те саме стосується і найрізноманітніших видів виробничих занять, і художніх промислів. Від бабці навчилась онучка прясти й ткати, плести, шити й вишивати, садити й вирощувати квіти, білити хату, працювати в городі, виховувати немовлят.
Часто бабуся заміняла неньку й батька, особливо в повоєнні роки, коли чимало дітей залишилося без рідних.
Батько
В особі батька народ оспівав вірного захисника. Довгі й виснажливі війни за свободу та незалежність рідної землі, свого народу вимагали постійної відсутності. А при поверненні чоловіки вимушені були обробляти ниви, чумакувати, ходити в найми. Отже, у традиційному понятті батько уособлювався насамперед як захисник, годувальник.
Одначе батьків приклад, батькове слово, наказ були законом, нормою виховання. Не випадково казали: «Не навчив батько, не навчить і дядько».
Ці давні традиції перейшли і на пізніші часи. Якщо мати за своєю природою є втіленням ласки, ніжності, надмірної доброти, то з батьком асоціюються значно вимогливіші, практичніше означення. Це відбилося і в прислів’ях: «Батькова лайка дужча за материну бійку»; «Батько не мати, не поцілує і не приголубить»; «З батьком суд коротенький».
Батьків приклад у родині має особливе значення, адже діти, особливо хлопці, намагаються «робити з нього життя». Особливо це стосується навичок працелюбності.
Вулиця мого дитинства
У кожної людини є найдорожчі місця в житті. Для мене—це вулиця, на якій я виросла. Зараз живу далеко звідти, але завжди пам’ятаю про неї і повертаюся туди.
Це маленька затишна зелена вулиця носить назву «Соборна». Духмяні грона білих акацій, п’янкий аромат жовтих лип, пухнастий цвіт струнких тополь, чарівні листя кленів - такою запам’яталася моя вулиця.
Наш колишній триповерховий будинок стоїть у затишному місці. У маленькому зеленому дворі багато яскравих квітів.
Запам’ятався мені на нашій вулиці і старовинний білий будинок із колись розкішним, а тепер, на жаль, занедбаним садом. Де-не-де збереглися маленькі одноповерхові будиночки в квітучих деревах і густих кущах.
Нещодавно ми з мамою ходили нашою вулицею. Початок її веде від Дніпра, від нашої улюбленої набережної з красивим пам’ятником — гордим вітрильником. У кінці вулиця знов повертає до річки через відому алею Слави.
Яка краса на Соборній восени! Дерева стоять у багряному, жовтому листі, яке потихеньку спадає додолу. Йдеш по ньому, наче по прекрасному м’якому килимі. З Дніпра доноситься свіже повітря. Відчуваєш незвичайний спокій і повне злиття з природою. Такий мій рідний куточок у Херсоні — вулиця Соборна.
Дід Мирон
Над степом уже давним-давно зійшов місяць-молодик і почав усе перевертати у срібло: по хлібах побігли блискучі сріблясто-сірі хвилі, на траві заграла роса, здалеку було видно село і садки, наче із тьмяного срібла, а через степ потягся білосніжний, начебто посеред літа снігом притрушений, шлях.
"Ох, як же зоряно, Боже ти мій, як зоряно", — промовив мимохідь дід Мирон, захоплено дивлячись угору на темне небо, де, наче свічки в серці, позапалювались зірки. Видно було і Чумацький Шлях, і Великий Віз, і Стожари, й інші сузір'я. Та так же, як і в церкві, коли не співають, було тихо у степу цієї літньої ночі. Сонце забрало з собою своє золото, свою спеку і разом весь гомін щоденний; земля, як нагодована дитина в колисці, солодко дрімала; тихо, тільки інколи чути свист перепела та нечасто — іржання коней, що паслись на толоці.
Дід Мирон підійшов до коней (у нього своїх пара та в синів по одному), перев'язав їм пута і вернувся до чоловіків, що поприводили коней на ніч, а поки сон, сиділи гуртом і потрохи балакали. Товариші Миронові завжди просили щось розказати, і він розповідав їм про давні-предавні часи, про які сам чув ще замолоду, і про різні чудеса, які з ним траплялись. Вмів дід Мирон і з нечистою силою раду собі давати. Примітивши, що всі чоловіки заснули, він ліг і сам коло них, та заснути не міг, бо всякі думки почали лізти в голову. Не любив дід Мирон спати, через те й ходив сам у степ з кіньми. А то міг би й сина котрого-небудь послати, якби захотів. Не спав же він молодим за роботою та гулянкою, не спав і старим. Все йому кортіло то робити, то балакати, то думати, і такий він був неспокійний. Часом як ляже, то вже двічі півні проспівають, а прокидається тільки-но на світ благословиться. Дід Мирон ще й досі був першим косарем на селі й косив краще за своїх трьох синів. З виду був ще доволі молодий, високий, рівний, як осокір, з пекучими, темними, як вугілля, очима. Дід Мирон був наче символом села — невтомним трудівником-хліборобом, громадським старостою і мудрим порадником.
Дід
Дід — це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть діди стільки краси й ніжності, що може позаздрити їм будь-хто.
І коли в автобусі я бачу сідоглавого предка мого з в’язанкою бубликів, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свій нехитрий гостинець і скаже своєму Іванкові: «А глянь, що я приніс від зайця...» Він посадить своє чорняве чи біляве онучатко, і воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушні оповіді, у яких переплететься дійсність і фантазія. І колись обов’язково прокинеться в його душі дідова краса, і живитиме його дідова мудрість і дідова мова.
Їжачок
Хто вдягнувся в піджачок
Із голок і колючок?
Колір в нього сіруватий,
Ніс неначе в поросяти.
Як ви здогадались, я хочу описати їжачка. Ні-ні, в мене вдома його немає. Але я часто бачу цих тваринок у ліску, що за нашою хатою. Я б дуже хотів тримати їжачка в хаті, але це непросто, тому дивлюсь на малюнок і пишу.
Їжачок, як на мене, дуже добра і кумедна тваринка. Тіло в нього подовжене і густо вкрите голочками. Вушка нагадують ракушки. Здається, він завжди до всього прислухається: ніколи не поспішає, часто зупиняється, прислухаючись, чи нема поруч небезпеки. Очка — ніби ґудзички, чорні, круглі. Носик подовгастий та гостренький. Непевне, їжачок дуже допитливий від природи. Лапки короткі, проте міцні. Він увесь сірий-сірий, аби легко було сховатися.
Коли я спостерігаю за ним у лісі, думаю: куди він так поважно поспішає, які в нього клопоти і чи щасливий він у цьому світі?
Літо
Літо – найтепліша пора року. Довгі сонячні дні змінюють короткі теплі ночі. Погода надворі найчастіше ясна, над головою розкидається безкрає синє небо. Дерева стоять пишно вбрані в яскраві зелені шати. Попід ними повсюди густо росте травиця, усіяна барвистими вогниками літніх квітів – маків, дзвоників, конюшини, пижма, ромашки, календули… А над ними порхають метелики та гудять всякі мушки.
Літо прикрашає сади й городи. Спіють соковиті вишні, за ними поспішають абрикоси та персики. Великі червоні полуниці хиляться низько до землі. Поступово «засмагають» у променях літнього сонця ще недавно зелені помідорчики. То тут, то там по арках зав’язуються огірки. Ціпкі колючі віти ожини стоять всипані солодкими темно-синіми, майже чорними ягодами. І так повсюди – буйство барв, свято плодючості, приємне відчуття тепла й затишку.
В літа чудовий дзвінкий голос – то співають високо в небі або сховані у вітах дерев птахи – маестро-соловейко, вранішній жайворонок, веселий говіркий горобець. А ближче до вечора музика літа змінюється – то вступає хор цвіркунів, що не замовкає аж до самого ранку.
І навіть дощ влітку теплий і лагідний. Під шатром низьких хмар повітря стає гарячим. Прохолодні краплі дощу змивають пил з доріг та листя, завдяки чому після воно заграє ще більш яскравим смарагдовим сяйвом.
Літо – яскраве, різнобарвне… Червень не схожий на серпень, та й липень має чим порадувати око. Високе чисте небо, тепла прозора вода річок, стиглі фрукти, насичені кольори навкруги… Немає на світі людини, яка б не любила літа!
Мама
Кожна людина і кожний народ має свої святині. До цих святощів зараховуємо і пошану до матері. Вона дала нам життя, виростила й виховала.
Коротке це слово — мама, але які надлюдські глибини скарбів містить воно в собі! Усе її життя з серця б’є великим невичерпним джерелом безкорислива любов до своїх дітей. Усе її життя — це терпіння, безмежна самопожертва, пробачення провини.
Мати... Це перше слово, яке з радістю та усмішкою вимовляє дитина. Мама — це те слово, яке найчастіше повторює людина в хвилини страждання й горя.
Поняття про щастя, добро і ласку нерозривно пов’язані в нас з образом найдорожчої людини — Матері.
А мамина колискова звучить найніжнішою музикою і тоді, коли посрібляться наші скроні. Вона з нами завжди, з тієї миті, коли ми починаємо відчувати себе. Слово «матір» є символом усіх людських вартостей. Не мав би світ стільки геніїв, стільки великих мужів, якби над їхнім дитинством не тремтіло б серце матері.
Благословенна ж будь, Українська мати, усюди й завжди!
Мій котик
Я дуже люблю тваринок. Якось, повертаючись зі школи, побачила на подвір'ї гарного пухнастого котика і взяла його додому.
Вушка в мого улюбленця завжди розкішні, проте насторожені. Мають вони форму трикутника. Якого кольору очі? Зелені, лагідні. У мене таке враження, що котик Васько завжди підсміюється — така у нього хитрувата мордочка.
А як приємно його гладити! Шерсть у хитрунчика блискуча, пухнаста, темно-сірого кольору. На грудях та вушках білі плямочки. Лапки у котика м'якенькі, схожі на подушечки. Хвостик пухнастенький, інколи закручений бубликом.
Васько любить гратися будь-чим, а найбільше — м'ячиком. Влітку гріється на сонечку на подвір'ї, а взимку — біля пічки.
Я люблю тримати його на колінах і розмовляти з ним. Здається, він усе розуміє. І якщо я йому жаліюсь, горнеться до мене і лиже руки.
Осінній ліс
Осіння пора! Як заворожує вона своєю красою. Але найбільш чаруючим і гарним постає перед нами осінній ліс.
Чудово, неначе в казці! Все навколо виблискує під яскравими промінчиками лагідного сонечка. Вже не почуєш веселих пісень дзвінкоголосих пташок. З дерев повільно опадає останнє листя, наче пофарбоване чарівним пензлем у жовтогарячий колір. Воно замріяно кружляє у повільному таночку, поки тихо долетить до землі. Приємно йти доріжкою, коли під ногами лагідно шарудить різнобарвний килим осені. А вітерець, пустотливо граючись, розносить по всьому лісу приємні пахощі достиглих ягід. Поважно хитають маленькі ялинки та високі сосни своїми вічнозеленими верхівками, ніби мирно розмовляючи між собою. Тільки свіжий подих вітру інколи порушує цю розмову. Аж ось у густих вітках блискавично промайнула і миттєво сховалась руденька білочка — весела сусідка всіх дерев і невпинна трудівниця.
Де-не-де з-під опалого листя виглядають маленькі боровички, лисички, підберезовики.
А високо в блакитному небі безперестанку пливуть темно-сині хмаринки, нагадуючи своїми обрисами різних казкових персонажів. Розсікаючи небесну блакить, повагом летять і зажурливо курличуть журавлі.
Як хороше, як гарно навкруги! Спасибі тобі, осінь, за цю красу!
Праця
Недарма вважається, що праця облагороджує людину. Адже задля того, щоб зробити будь-що добре, потрібно вчитися та розвиватися. Уміла в своїй справі людина – наче митець, що створює шедевр. ЇЇ рухи красиві та відточені, хоч вона малює картину, хоч рубає дрова. Отаке захоплення в мене завжди виникає, коли я спостерігаю, як моя мама вишиває "хрестиком" картини.
Моя мама Олена дуже любить вишивати. Раніше вона часто робила вишиванки у народному стилі, як її навчила бабуся. Зараз їй подобається вишивати величезні, ніби намальовані картини. Хоч вишивати хрестиком і не складно, це потребує майстерності та терпіння. Мама сідає біля вікна чи лампи та дістає з шухляди п’яльця зі спеціальною тканиною, різнокольорові нитки та ножиці, та схему картини, надруковану на папері. Вона акуратно розкладує все необхідне та приступає до роботи. Голка в маминих руках просто літає! Мама швидко та легко робить стежки, рахуючи їх пошепки. Зайву нитку вона обережно відрізає гострими ножицями. В неї напоготові декілька голок з різними нитками, бо для однієї картини може знадобитися не менше десяти кольорів. Час від часу мама відсувається від своєї картини та дивиться, чи все зробила правильно. У цей час вона не любить, коли її відволікають, бо мусить стежити, щоб не збитися зі схеми.
Коли мама втомлюється, то акуратно збирає своє приладдя назад у шухляду та деякий час роздивляється, що в неї вийшло. Мушу визнати, вона ніколи не буває повністю задоволена результатом, хоча її картини виходять дуже гарними. Та мама вважає, що завжди можна зробити ще краще – швидше та акуратніше. Тому вона з радістю береться за нові роботи, щоб навчитися новому.
Співець правди, краси, добра
Під березневими туманними зорями, коли прокидається вода і пролісок сумовито-замріяним оком дивиться на іще імлисту землю, народився великий поет України, великий співець слов’янського світу Максим Рильський.
З дитячих років його рука потягнулася до письма, душа — до краси. А серце — до людини. І цей початок став отим продовженням, що не має кінця-краю ні в п’ятдесят, ні в сімдесят, ні у сімсот років, як немає краю і наколихане вітром зерно, і довершений сонцем погляд творця, і велич людського духу.
З романівських полів, з романівських лук і осель прийшли в його поезію ранні роси і гіркі сльози, і заблищали вони на віях матерів і дітей і на вершинах світової поезії.
Усе для людини і завжди з людиною — цей заповіт Максим Рильський проніс крізь бурю й сніг, крізь усе своє життя, проніс, як Людина з великої літери, як рицар краси і добра. Пригадую його слова: «Коли ти маєш Закоханий у людину, у працю, у творчість, народжений для прекрасного, він усюди ніс це прекрасне і чиюсь радість, і чиєсь весілля зустрічав як своє. Але й чиєсь лихо він теж стрічав, як своє, і боровся з ним, не шкодуючи свого часу і здоров’я.
Слово Рильського ми давно вже звемо чародійним, бо воно справді чародійне. Як оте степове джерело, що силу бере з глибин, а красу з вечірніх і ранкових зірок…
Чарівне місце
Безлюдний берег здавався таким, як і колись у дитинстві, як часом бачив він у снах, у кучерявих верболозах, що подекуди припадали до води, купаючи у Пслі свої зелені чуби. А далі вигрівалися піщані висипи, немов вибілені сонцем полотна, на яких подекуди виднілися підбіл і зелена рута.
Зелений острів. Так здавна люди звали мальовниче урочище в межи-річчі Псла і Хортиці, омите з трьох боків голубою течією. Коли ж навесні вся ця оболонь заливалася повінню, тоді вона була схожа на своєрідне море, у якому купалися дерева, неначе зелені вітрила шаланд. Усі довколишні луки залиті водою, і тільки в середині травня ріки входили у свої береги. Та й тоді, щоб потрапити сюди, треба було переплисти на човні або перейти вбрід кілька рукавів і старих річищ.
Тихе чарівне місце. Трохи далі від Псла над розплесканими озерцями й затоками росли тополі, осичина, вільхи, берези й дуби. Де-не-де темною стіною здіймалися зарості вільшини, а на ній плівся білястий хміль із золотими китичками і розливав довкола ніжні пахощі.
І докоряв собі Береговець, що малював іноді казна-що, вигадував неіснуюче. Або ще й гірше: крутився в щоденній суєті суєт, марнував час... І, може, від того не знав радості й щастя творчості.
Я хотів би бути…
Кожна людина — мрійник. Як часто я прокидаюся з думкою, що буде, якби я перетворився на лева, на красивого оленя, на велетенського дуба. Мабуть, це неможливо, але якби це сталося, то я хотів би бути левом — царем звірів.
Який же він красень! Сильний, могутній! Любить гарно поїсти, відпочити! Може захистити своє сімейство від будь-кого. Благородний і гордий! Ці всі якості приваблюють мене. Як би мені хотілося левом бігти саваною чи то за здобиччю, чи то до водопою. Яка швидкість, які рухи! А лежати на сонечку в колі сородичів і спостерігати за левицями!
Розкішна грива, сильні лапи, красива окраса, мудрість і розум робить цього красеня неперевершеним.
Цей звір завжди приваблює мене, бо він є моїм знаком Зодіаку.