Екологічна культура людини
Любов до природи, бережливе ставлення до неї тісно пов’язуються з поняттям «батьківщина». Шанувати природу неможливо без глибоких знань про навколишній світ. Калина під вікном рідної оселі, тополя на околиці села, лелече гніздо на клуні, жеботлива кринички при перехресті доріг, боброва гатка в тихоплинній заплаві, терпкий запах лісової конвалії — усе це спогади нашого дитинства, наш духовний світ, з якими ми вирушали чи маємо вирушати в життя. Знати, а тим паче берегти ці святині — наш обов’язок. Людина, котра не засвоїла таких духовних цінностей, не перейнялася любов’ю до природи, рано чи пізно стане брутальпим споживачем.
Вирушаючи до лісу, не всі пам’ятають священне правило: корінець боровика ні за яких обставин не можна виривати, а лише підрізати. У пошуках лікарсь-
Ких рослин ми нерідко забуваємо, що висмикувати їх із землі — навічно позбавлятися родоводу…
Л між іншим, культура людини складається з багатьох чинників, серед яких осібне місце займає наше ставлення до природи
Життя - це любов
В основі життя закладена любов. Частіше промовляйте: «Що я можу зробити для тебе?» Але дуже часто приходиться чути: Що ти зробиш для мене?»
Любов у своїй суті потребує від людини розкриття найкращих рис: доброти, співчуття, життєрадісності. А також постійного прагнення до досконалості.
Чим більше будеш віддавати душевного тепла іншим, тим швидше воно повернеться. У житті трапляються найрізноманітніші ситуації. І від того, хто буде поруч, залежить щастя людини. Адже є люди, які дивляться - і не бачать, слухають - і не чують. Але найбільше тих, до кого можна звернутися зі своїм болем, прикрощами, як до лікаря, бо знаєш, що тебе почують, вислухають з добросердною увагою. Такі люди не здатні кривити душею, бо завжди в цій душі чисто й святково. Е. Тріоле писала: «Нема нічого дорожчого від людського тепла». І додам від себе: «І любові до людей».
Любов’ю здатні, на мою думку, поділитися тільки оригінальні особистості, у яких до всього буденного нестандартний підхід. А духовний світ цих людей багатий та яскравий. Пригадаймо видатні постаті в українській літературі: Г. Сковорода, Ю. Яновський, Остап Вишня, О. Довженко. Чому відзначають не тільки талант, а й людяність цих письменників? Тому, що природне обдарування у них тісно пов’язано з любов’ю до людей.
Хочу звернутися до однолітків: будьте уважними один до одного, знаходьте в тих, хто поруч з вами, душі прекрасні поривання, цінуйте людей, які здатні віддавати тепло своїх сердець іншим, адже життя радісно цвіте під зливою тепла.
Розвивайте у себе талант - бути людиною.
Заздрість
Одним із негативних почуттів, на жаль, властивих людині, є заздрість. Мені здається, мало хто з нас може похвалитися тим, що ніколи не хотів мати такий же гарний одяг, чи велосипед, чи друга, чи оцінку, як, наприклад, в однокласника. Думаю також, не всі здатні щиро порадіти за того, хто в чомусь кращий, талановитіший, сильніший. Таких прикладів може бути безліч, і всі вони свідчать про те, що кожному з нас більшою чи меншою мірою властиве це почуття. Хороше воно чи погане? Напевно, все ж таки негативне, бо навіть у Біблії заздрість називається смертельним гріхом.
Заздрісна людина приречена на самотність. А це, зрештою, призводить до духовного падіння, відокремлення від суспільства взагалі. Заздрість може звузити коло друзів, зупинити наше моральне вдосконалення. Люди, найбільш схильні до заздрості, є, з одного боку, амбіційними, а з іншого — боягузами. Вони бояться визнати, що хтось кращий та успішніший. Обурення через те, що інша людина, так само як і ти, має право на матеріальний добробут, на визнання, успіх, є невиправданим ницим почуттям. Колись один філософ сказав: «Заздрість плаче за тих, хто радіє, і радіє за тих, хто плаче».
Заздрість завжди є недоброю, а тому ніколи не приносить нічого хорошого ні тому, хто її відчуває, ні тому, хто її викликає. Слід позбутися цього невдячного почуття, навчитися зосереджуватися не на комусь, а в передовсім на собі. Коли думки зайняті власним добробутом, професійним зростанням і особистим життям узагалі, часу та й потреби заздрити іншим немає. Насамперед варто пишатися тим, яким є ти і що ти маєш. Людина впевнена й самодостатня ніколи не заздритиме чужому й завжди буде шанована в суспільстві
Збереження мови - обов’язок кожного українця
Історія народу нагадує тернистий шлях, що веде нас із сивої давнини у сучасність. Не можна пройти його, не поранившись колючими голками.
Такий шлях проходить кожен народ. Впродовж свого існування нація переживає занепад і піднесення. І чого буде більше, залежить від здатності зберігати і правильно використовувати спадщину предків. І матеріальну, і духовну.
Деякі народи, на жаль, поступово втрачають свої етнічні особливості, Такі, як мова, культура, традиції. Кожен з цих аспектів важливий, а найголовнішим серед них є мова.
Мова - душа народу, його духовна сутність. Значення її дозволяє людині піднятися вище у своєму розвитку. Мова - не тільки засіб спілкування. Це етнічна категорія, що притаманна кожному народові.
На сучасному етапі розвитку нашого суспільства мові надано статус державної. Це велике досягнення сьогодення, бо історія розвитку української мови трагічна й водночас повчальна для представників інших національностей. Довелося їй пройти тернистий шлях знущань, заборон, катувань кращих представників інтелігенції. Звичайно,,це наклало певний відбиток на ставлення людей до мови.
Зараз гостро постає проблема звикнення до рідної мови. Адже повернути духовні цінності можна тільки завдяки материнській, милозвучній, солов’їній нашій мові. Без неї ми не зможемо називати себе нацією у повному розумінні цього слова. Бо входимо в життя з рідною мовою, з нею стійко переживаємо всі суспільні негаразди й радість пізнання нового.
Пишаюся тим, що я українець. Люблю й ціную свою рідну мову. Але чітко усвідомлюю, що цього замало. Треба робити все для її піднесення.
Ліверпуль – культурна столиця Європи
У Великій Британії на роль культурної столиці претендували Брістоль, Бірмінгем, Кардіфф, Ньюкасл та Оксфорд. У підсумку журі віддало перевагу промисловому Ліверпулю перед його найближчим суперником — містом Ньюкасл — і подало на затвердження офіційним Брюсселем. Портовий Ліверпуль упродовж тривалого часу мав лише одну туристичну принаду — музей групи «Бітлз», а в останні роки став стрімко розвиватися саме як культурний та туристичний центр Великої Британії. У Ліверпулі відкрито нові театри, культурні центри, готелі, ресторани, казино та зали для конференцій. Рік культури дасть потужний поштовх розвитку міста.
У місцевій філії лондонської галереї «Тейт» виставлено найбільші шедеври мистецтва — починаючи з робіт Пабло Пікассо та Енді Уорхола і закінчуючи «Поцілунком» Родена. Заплановано й окремі виставки Густава Клімта, Клода Моне та Каміля Піссарро. У Ліверпулі щороку відбувається фестиваль електронної музики під патронатом Бі-Бі-Сі та вручення європейських музичних нагород телеканалу МТV. Улітку проходять змагання з академічного веслування.
Усі «бітлівські» місця Ліверпуля можна об’їздити екскурсійним автобусом Тhе Маgісаl Муstегу Тоur, який позичив назву в «бітлівського» альбому та однойменного фільму. Цей тур можна здійснити на таксі компанії Fаb Fоuг («Чудова четвірка», як по-іншому називають «Бітлз»). Щороку наприкінці серпня на Метью-Стріт відбувається традиційний фестиваль «Бітлівський тиждень». Саме на цій вулиці розташовано клуб Тhе Саvеrn («Печера»), у якому ліверпульська четвірка давала свої перші концерти. Щороку Ліверпуль відвідують у середньому два мільйони туристів.
Мама
У кожної людини є власні моральні цінності. І одна з таких цінностей — любов до матері. Не даремно ж про матір пишуть поети і письменники, мати зображують живописці і оспівують музиканти. Перед матір'ю ми в неоплатному боргу за безсонні ночі, проведені біля колиски, за занепокоєння і ласку, за велику материнську любов і за саме життя, дароване нею. Тому любов до матері — святійше людське почуття.
Безумовно, є у світі моральні виродки: матері, які відмовилися від своїх дітей, і діти, які відреклися від своїх матерів. Але, на щастя, таких небагато. Більшість людей поважають материнство.
Для мене прикладом на все життя залишаться стосунки між членами нашої сім'ї. Моя мама ніколи не учила мене поважати людей старшого покоління. Вона просто добре відносилася до бабусі, піклувалася про неї, приділяла їй увагу. А коли бабуся хворіла, мама забороняла мені і моєму молодшому братові шуміти. Мама в усьому для нас приклад. Вона не говорить високих слів, а просто виховує нас своїм прикладом.
У нашій сім'ї дуже затишна атмосфера. І створила її мама. Вона ніколи не підвищує голос, завжди доброзичлива і урівноважена. Навіть, коли у наших батьків непорозуміння, це не впливає на інших членів сім'ї. Ніхто не кричить і не стукає кулаками об стіл, як часто бувають у наших сусідів, просто батьки йдуть на прогулянку удвох, а коли приходять, то можна бути упевненим, між ними — світ і згода. І знову, це завдяки мамі, яка дуже хворіє за сім'ю.
Не даремно говорять, що матері невсипущі. Коли я лягаю спати — мама ще не спить, а коли я прокидаюся — вона вже не спить. Мама страшенно завантажена і на роботі, і удома.
Ми з братом намагаємося якомога більше їй допомагати. Щодня я потайки від мами і від друзів вивчаю кулінарні рецепти. Хочу зробити їй подарунок 8 березня — приготувати якесь смачне блюдо. І в той же час я не хочу, щоб друзі насміхалися, що я малий. Проте, якщо жінки опанували чоловічі професії, то чом би представникам сильної поли не спробувати готувати? Я думаю, мама зрадіє, що у неї такий здібний син.
Безумовно, мій найперший обов'язок — хороше навчання. Я намагаюся зробити так, щоб мама за мене не червоніла, щоб її м'які очі не засмучувалися. Я упевнений, що це мені під силу.
Мистецтво знайомства
У житті кожної людини нерідко бувають ситуації, за яких виникає потреба познайомитись: ви прийшли додому з подругою, якої не знає мама; вас запросили на день народження, а там чимало зовсім незнайомих людей; ви — учасник офіційного прийому іноземної делегації… Яким має бути перший крок до знайомства? Адже від слів, сказаних при знайомстві з кимсь, важить багато в подальших взаєминах. І навіть якщо вам не доведеться з цією людиною зустрітись удруге, перші хвилини знайомства багато скажуть про вас.
Із плином часу сама процедура знайомства, за винятком хіба що ділового спілкування, зазнала чималих змін, стала більш невимушеною. Однак деякі правила, незалежно від ситуації, залишилися незмінними дотепер. До того ж, вони не знають національних кордонів. За етикетною нормою, молодшого завжди відрекомендовують старшому; чоловіка завжди представляють жінці, навіть якщо вона не досягла повноліття (ролі змінюються тільки тоді, коли чоловік — Президент України); підлеглого завжди відрекомендовують керівникові.
Ольга Корніяка у своїй праці «Мистецтво ґречності» зазначає, що ритуал знайомства треба здійснювати спокійно, стримано, з гідністю і без ніяковості. Якщо хочете справити добре враження на свого нового знайомого — дивіться (непильно) йому у вічі, а для посилення психологічного ефекту можете ще й усміхнутися. Виниклі (завдяки вашому ґречному поводженню) приємні емоції в партнерів спілкування сприяють доброзичливому сприйманню ним інших людей — зрозуміло, у першу чергу, вас самого; поліпшують здатність людини до спілкування, перетворюють її на приємного співрозмовника. Украй нечемно не дивитися на того, з ким ви розмовляєте.
Міст закоханих
Реконструкція мосту закоханих над балкою Приворотною
Не знаю, хто й коли назвав цю балку, по якій неспішно котить хвилі Саксагань, Приворотною.Та як тільки між її крутими берегами постав найдовший у Кривбасі (завдовжки 103 м) підвісний міст, як сюди прямісінько з РАЦСу почали приходити молодята, аби скріпити своє кохання ще й магією Приворотної балки. А останнім часом пішла мода чіпляти до перил мосту замочки зі своїми іменами на щастя, на долю, на довге подружнє життя…
Однак ніщо не вічне. З часом дерев’яний настил зносився, і женихам треба було неабияк віртуозно ступати, аби не впустити з рук свою наречену, несучи її через міст. Отож нинішнього року в рамках соціальної програми «Місто своїми руками» група працівників Криворізького ботанічного саду НАНУ на чолі зі старшим науковим співробітником Наталією Терлигою розробила проект «Використання колекційних фондів ботанічного саду НАНУ у створенні екологічної стежки». Стежка ця в акурат починається з мосту через Приворотну балку. До цієї роботи були залучені також юннати Тернівської СЮН – учні КЗШ №116, №110 та вихованці Тернівської гімназії. А відтак проект був схвалений конкурсною комісією Групи Метінвест і отримав грант у сумі 50 тис. грн. На ці кошти за сприяння ПАТ «Північний ГЗК» було повністю замінено на нове покриття мосту, на площі 52 га встановлено стильні покажчики до саду бузку, саду безперервного цвітіння, саду реліктових рослин та ін., а також розміщено етикетки з назвами рослин, що загалом допоможе відвідувачам краще орієнтуватися в ботанічному саду. А ще кругом встановлено металеві ажурні арки, які в майбутньому будуть заплетені в’юнкими рослинами, що додасть ботанічному садові особливої природної екзотики та краси і затишку. До всього, вчені випустили мальовничий буклет для відвідувачів саду, який проведе їх новоствореною екологічною стежкою.
Мої ідеали
Мені здається, що людство прагне винайти ідеал, впродовж усієї своєї історії. Звертаючись до літератури і мистецтва, ми можемо спостерігати, як поняття ідеалу змінювалося в різні епохи. А найголовніше, що люди хотіли свій ідеал створити, представити, побачити. Це відбувалося в літературі, скульптурі, живописі. Так виникли ідеальні образи. Але вони ідеальні для художників, які їх створили, і не завжди співпадають з нашими представленнями. Люди мріяли і про ідеальне суспільство. Але ідеальну епоху або ідеальний суспільний устрій винайти так і не вдалося. Ну що ж, можливо, це ще попереду. Але, я упевнена, що ідеал, той зразок досконалості, кінцева найвища мета-промінь, є у кожної людини. Мої прагнення повністю реальні. Я не чекаю ідеального суспільного устрою, тому що розумію, що суспільство — це люди, а ідеальних людей не існує. Тому я прагну досягти нормальних людських відносин у своєму найближчому оточенні. І якщо кожна людина хотітиме того ж, то, можливо, наше життя буде кращим.
Отже, відносно моїх ідеалів.
Мої ідеали — це моральні якості, мої і моїх друзів, моїх батьків і моїх дідів, словом, близьких мені людей. І ці ідеали не однобокі, вони мають взаємозв'язку з різними галузями життя. І навіть те, яким я представляю своє майбутнє, — це мій уявний ідеал.
Коли я була ще зовсім дитиною, то вважала ідеалом зовнішні риси людини. Тепер, коли мені п'ятнадцять, я розумію, що зовнішність — не головне в людині. Безумовно, людина повинна стежити за собою, бути чистою і охайною, а ось поняття краси для мене стало ніби іншим. Члени моєї сім'ї і мої друзі не усі красиві, але для мене вони найкращі, тому що їх красу я оцінюю по внутрішніх рисах, як і вони мою.
Отже, риси вдачі, які я вважаю ідеальними. В першу чергу, це доброта. Я думаю, що це саме та риса, яка робить людину людиною, адже доброта включає і чуйне відношення до інших людей і увагу до людей старшого покоління, і любов до природи, і уміння співчувати іншій людині, і занепокоєння про братів наших менших, і багато-багато інших якостей, які я б хотіла виховати в собі. Іноді важко бути хорошим: хтось дратує, хтось заважає, хтось шумить, а хтось просто не подобається. Тоді я намагаюся здолати в собі емоції, розуміючи, що якась риса моєї вдачі теж може не подобатися іншим. Хочу навчитися сприймати людей такими, які вони є, хоча схиляюся до гуманістичних рис в людині.
Сподіваюся, що у своєму розумінні ідеалів, я не самотня. І чим більше буде прибічників гуманістичних тенденцій, тим краще буде навколишній світ. Можливо, саме тоді і прийде найдосконаліша епоха в історії людства.
Наші зелені друзі
(твір у публіцистичному стилі на суспільну тему)
Земля! Яка вона розкішна, безмежна, багата! Скільки всього є на ній. Це і моря, океани, річки, озера, тварини і птахи. А скільки зелені різноманітної. Саме про зелених друзів, про моє ставлення до них я хочу написати.
Ще з дитячих років мені подобалось бувати в лісі. Часто бігала туди, прислуховувалась до шелесту листя, коли воно із вітром розмовляло, вдихала аромат лісових квітів, що цвіли. А яку насолоду я відчувала, вдихаючи рано-вранці чисте повітря лісу. Він дрімав, піднісши вгору горді крони. Відчуваєш насолоду, спілкуючись із лісом. Саме тоді я по-справжньому полюбила ліс, відчула в ньому потребу, зрозуміла, яку велику користь він приносить.
Важко уявити собі життя людей у наш час без дерев. Дерева є незамінним матеріалом для побудови житлових та інших споруд, кораблів, човнів тощо. Як можна жити без дерев'яних меблів, полиць, підлоги і багатьох речей домашнього вжитку? Багатьом мешканцям наших сіл і містечок без дерева не було б чим нагріти хату, зварити їжу.
Фруктові дерева не тільки прикрашають наші оселі, але й дають нам корисну, здорову їжу. Багато дає нам ліс: гриби, ягоди, тварин. Всього не перелічити.
Дерева очищають повітря, озеленюють міста, дихають свіжою прохолодою у спекоті дні ліга. Якби не зелені друзі, наша земля перетворилася б на мертву пустелю.
Ми розуміємо усю користь того, що дають нам зелені насадження. Але чому ж тоді так безжалісно нівечимо їх? Болісно дивитись, як горить ліс: конають у муках столітні дуби, тендітні берізки, вічнозелені ялинки та сосни, тремтячі осички. 1 це справа рук людини: її безпечність, невихованість. Кинула цигарку — забула загасити.
А зламана гілочка, ніби твоя власна рука, безсило звисає. А дерево зрубане так, для втіхи, для збагачення власних потреб? А це що? Господи, вирізане чиєюсь недбалою рукою серце зі стрілою Амура на корі дерева. Здається, ніби то серце у того дерева вирвали. Душу розривають, серце крають такі страшні речі.
І спадають на думку слова із пісні "Три поради" на слова Ю. Рибчинського, музика І. Шамо:
Не рубай тополю,
Не ламай калину...
Ти на все життя їх збережи!
Люди! Не губіть краси, бо краса — така сила, без якої не може бути справжнього життя. Бережіть красу, бо ви на землі люди!
Право називатися людиною
«Людина» — таке знайоме слово. Як часто ми чуємо: «Ось народилася ще одна людина», «Він буде великою людиною», «Оце так людина!» і не замислюємося, що ж насправді криється за цими виразами. Хтось сказав: «Новонароджений схожий на чистий аркуш паперу». Він ніякий — ні гарний, ні поганий. Але ось питання: звідки ж беруться негідники, з кого виростають благородні люди? І чи всі мають право називатися людиною? Я вважаю, що людина сама формує свою особистість. І найвищих форм підлості, так само як і благородства, людина може досягти сама саме тому, що вона людина. І їй самій необхідно обрати свій життєвий шлях. Тільки треба пам'ятати, що, на відміну від написаного на аркуші чистого паперу, вчинки людини не можна просто викреслити чи виправити. Ми говоримо «зла людина» і «добра людина». Отже, всі — люди? Але ж ні, існує ще таке слово, як «людяність». І вже зла людина ніяк не може бути гуманною. А гуманність — це і щирість, і чесність, і порядність, і вихованість. Людина, що має такі риси, поєднує в собі духовне багатство, високу моральність і виявляє себе як неповторна індивідуальність. Тож з погляду біології всі ми можемо називатися людьми. А от чи кожен гідний називатися людиною з погляду моралі?
Проблеми екології і ми
(твір у публіцистичному стилі на суспільну тему)
Усвідомлення батьківщини до кожного з людей приходить по-своєму. Але приходить час — і кожний розуміє нерозривну єдність із рідною землею. Адже на цій землі зросли наші діди і батьки, на ній вчилися ходити ми і зроблять перші кроки наші нащадки. Споконвіку боронили цю землю наші предки, берегли її як найцінніший скарб. Вона завжди була їхнім багатством, яким пишались і захищали. А беручи від природи її дари, люди розуміли, що цих щедрот буде значно більше, якщо вони берегтимуть природу.
У наш час перед людьми гостро постала екологічна проблема.
Це пов'язано з тим, що люди вирішили стати господарями природи, почали її підкоряти собі. Внаслідок роботи виробництв забруднилися ріки. Збільшення орних земель призвело до знищення лісів. Смердюче Каховське водоймище було колись мальовничою українською землею. Пішли під воду біленькі хатки, вишневі садочки і кучеряві верби над ставками. А колись красиве і багате Аральське море висохло, бо з нього викачали воду на зрошення засушливих районів. Нащадкам у спадок залишилися тільки прекрасні Шевченкові малюнки Аралу.
Люди необдумано експлуатують природу, а іноді просто не замислюються над наслідками своїх вчинків. Безвідповідальність призвела до Чорнобильської катастрофи, від якої постраждали величезні регіони України, Білорусі, Росії. Внаслідок аварії загинуло сотні людей. А скільки інвалідів, села і міста заражені радіонуклідами. Радіаційний фон і досі, через вісімнадцять років після аварії перевищує допустимі норми.
Скалічена земля, скалічені люди... Мені здається, що атомні електростанції взагалі треба заборонити, адже доки вони існують, країна — в небезпеці.....
Осушення боліт на Поліссі залишило людей без питної води.
А у нас в Харкові внаслідок зміни річища ріки з'явилися підтоплені житлові масиви. Річка зникла, залишивши по собі тільки назву. Є у нас
Нетеченська набережна вздовж неіснуючої ріки. І таких фактів можна навести безліч. І найшкідливіше, на мою думку, те, що поруч із горе-господарями стояли байдужі люди, які просто спостерігали за знищенням природи.
Прикро, але таких серед нас чимало.
Невже потрібно знищити, щоб потім відроджувати? Невже люди вчаться тільки на помилках? Потрібно нарешті зрозуміти, що людина — це частинка великої матері-природи, яку не слід підкорювати, а треба жити з нею в гармонії. Любити і берегти рідну землю, дбати про її благополуччя — ось у чому полягає патріотизм.
Світ – квітучий сад
Я хочу, щоб світ нагадував квітучий сад навесні.
Наш світ безмежний. Щодня дізнаємося пре нього багато цікавого: звідки сходить сонце і чому зиму змінює прекрасна весна, скільки країн на земній кулі і чому люди мають різний колір шкіри, як був підкорений космічний простір і коли виникли перші поселення людей. Ми запам’ятовуємо величезний об’єм інформації. Саме це дає підстави змінювати світ на краще.
Людина за певний час зрозуміла і може пояснити всі явища природи. Але, на думку вчених, людство стоїть тільки на порозі пізнання світу, яке повинно врешті значно полегшити існування.
Я б хотів, щоб наш світ розвивався якомога швидше. Це сприятиме вирішенню багатьох проблем сучасності: соціальних, економічних, політичних, екологічних, демографічних. Сподіваюся, що зникнуть такі ганебні явища, як жебрацтво, кровопролиття громадянських війн, сирітство. Звичайно, для цього потрібен час. Прискорити процес суцільного видужування світу в цілому може тільки відкриття нових законів побудови Всесвіту. Тому слово за науковцями.
А що ж залишається пересічному громадянинові? Чекати, поки прийдуть кращі часи? Мабуть, це було б набагато простіше.
Сучасне життя гостро ставить перед людьми одвічну проблему духовності. Тільки тоді, коли пануватимуть загальнолюдські цінності: гуманізм, відданість Батьківщині, вірність ідеалам, люди будуть прагнути до оновлення світу, а отже, і до його поступального розвитку.
Я хочу, щоб наш світ був радісним, дарував щасливі роки життя. Що є прекраснішого за квітучий сад навесні? Він щедро зачаровує своєю красою, таємничністю і дарує надію на краще майбуття. Саме таким я бачу світ: квітучим, щасливим, оновленим!
Світ потребує милосердя
Вмикаєш телевізор, відкриваєш газету чи інтернет-сторінку з новинами – та одразу псується настрій. Бо гарних новин там майже ніколи не знаходиш, а читаєш про нещастя, несправедливість, жорстокість, біль. І вже навіть не дивуєшся, бо якось звик до того, що так воно є. І виникає лише одне бажання – це убезпечити від цього себе. Нема коли думати про інших, та й не хочеться.
Проте десь у душі розумієш, що в сучасному світі втратила вартість доброта. Ми всі боїмося за себе та своє благополуччя. Багато хто готовий «йти по трупах», аби у самого все було гаразд. Цей страх робить людей нечутливими до потреб інших… Та завтра може з’явитися хтось сильніший за тебе, хто безжально розтопче тебе.
Важко бути добрим, співчутливим та милосердним, коли образили, нашкодили, зрадили… Хочеться відплатити за таку жорстокість та несправедливість. Проте тим самим ми спровокуємо кривдника відчувати ту ж саму злість, і потім він відплатить нам. І це замкнуте коло.
А вихід з нього – милосердя та доброта. Усі ми чули, що «на чужому горі щастя не збудувати», але забуваємо про те, поки життя не нагадає. І часто ми самі винні в тому, що в нас з'являються вороги та недоброзичливці.
Милосердя – не абстрактне поняття навіть, це принцип життя та поведінки, за яким ми не шкодимо іншим людям, ні з яких причин. Цього вже досить. А якщо хочемо піти далі, можна допомогти тим, хто потребує. І тоді, коли допомоги потребуватимемо ми, нам теж допоможуть. Було б прекрасно, якби саме таке замкнуте коло запанувало б у світі.
Суспільство, у якому я хочу жити
Я хочу жити в цивілізованому демократичному суспільстві де всі люди мають рівні права та обов’язки,де люди поважають честь та гідність інших людей. Де всі громадяни працюють на роботі яка їм принось задоволення і де вони не думають на які гроші прожити завтра, а знають що держава ніколи їх не кине на призволяще ,і я хочу зайти способи змінити суспільства щоб жити в такому в якому я хочу жити
Для того щоб відповісти на це питання треба визначити що є таке суспільство та яким воно було раніше
Суспі́льство — це організована сукупність людей, об’єднаних характерными для них відносинами на певному ступені історичного розвитку. Суспільство — також соціальна самодостатня система, заснована на співпраці людей і зі своєю власною динамічною системою взаємозв’язків його членів, об’єднаних сімейними узами, груповими, становими, класові¬ми та національними відносинами.
Перші види суспільства з’явилися ще за часів печерних людей бо плем’я це теж соціум і за тисячі років суспільство змінилося і стало таким яке є зараз. Але визначення не змінилось тому щоб змінити суспільство треба змінювати фактори які його формують,а саме люди та відносини між ними і форма організації .
Перше це люди які є головною складовою суспільства.А що можна змінити в людях?По-перше це характер, звички ,менталітет і не змінивши цього навряд чи можна побудувати гарне суспільство і це ми бачимо на прикладі спроби побудови комуністичне суспільство.Але ні про які зміни суспільства неможливі з неосвіченими людьми свідомість яких недостатньо сформована
Друге це зв’язки між людьми ,а саме сімейні,соціальні ,національні ,службові,торгові і тд.Але нажаль змінити їх майже неможливо,можна тільки прослідкувати за їх законністю та правильністю
Трете це форма організації,вони бувають різні і як казав один з просвітитилей є три форми організації суспільства монархія деспотія та демократія.І в суспільстві обов’язково комусь повинна належить влада бо якщо не буде сили яка стане скеровувати його правильному напрямку суспільство просто розвалиться І цей фактор на мою думку найшвидший спосіб побудувати нове суспільство.
Так як часто суспільство асоціюють з державою або окремим регіоном проблеми треба вирішувати в глобальному масштабі.Люди повинні знайти собі такого лідера який зможе в максимальному обсязі задовольнити вимогу людей та повести їх до кращого майбутнього
Телебачення та свобода вибору
Сучасне телебачення має в руках могутню силу. Згадую репортажі про повінь, яка нещодавно прокотилась Європою. Мене вразив не розгул стихії та не масштаби руйнувань, а поведінка людей. Частина рятувалась, інша частина їх рятувала (інколи виявляючи справжній героїзм), а третя — щодня відвідувала місце біди як атракціон. Чехи, які юрмилися в Празі біля Карлового мосту, щоб не проґавити моменту, коли цей шедевр архітектури змиє хвиля; німці, які з не меншим захопленням спостерігали за тим, як повінь руйнує тільки-но відновлений дрезденський Цвінгер, де, між іншим, зберігається «Мадонна» Рафаеля; росіяни, які рвалися відпочивати на узбережжя, де ще не були прибрані тіла загиблих; українці, які мародерствували на зруйнованих водною стихією чернівецьких базарах... Різні країни, різна ментальність, а результат, як бачите, той самий. Він ще красномовніший через те, що цей своєрідний тест Творець запропонував людям майже одночасно. Телебачення ж його просто зафіксувало.
Проте результати опитувань, які час від часу проводять у різних країнах, свідчать, що в занепаді культури та духовності все одно звинувачують пресу. Останнє з відомих мені опитувань провели не так давно в сусідній Росії. 60 % респондентів твердо переконані, що духовність і культура в їхній країні в повному занепаді. Винне насамперед телебачення, яке змагається в показі «чорнухи» та поганого іноземного кіно, а свого рідного не показує і не знімає. Думаю, що таке опитування в Україні дасть не менш виразні результати, а оцінки стану вітчизняної культури будуть ще різкішими.
На мій погляд, такі опитування засвідчують не лише стан духовності та культури та визначають їх «гробарів». Вони свідчать і про те, що ми все ще чекаємо, що хтось за нас обере «розумне, добре, вічне», розсіє його, а нам залишиться тільки спожити готовий продукт. А як же свобода вибору, яка, безумовно, є досягненням нашої молодої та недосконалої демократії? Ми нарешті отримали доступ до таких явищ культури, про які й мріяти не могли в часи тоталітарного минулого. Тобто вибір — година з Хемінгуеєм чи вечір з Хічкоком — це наш вибір. Ми отримали можливість самим визначати якість культурного продукту, який би хотіли мати. До того ж вибір є де реалізувати: достатньо бібліотек (хоча вони й животіють, а не живуть), збільшилася кількість театрів, музеїв, художніх галерей.
Розумним і високоосвіченим людям, які виховані на високому Мистецтві, психологічно важко змиритися із засиллям непотребу.
Але його буде ще більше, бо маскультура дуже швидко переорієнтувалася на потреби сіренької маси. А втім, — нікому і ніщо не заважає вимкнути телевізор під час показу фальшиво-плаксивого серіалу і взяти в руки гарну книжку. Категорії занепаду чи, навпаки, розквіту культури та духовності — то категорії відносні, залежні від суб'єктивного смаку.
Традиції народу
У кожного народу є свої традиції. Їх історія досягає в глибину віків, поєднує в собі уявлення про світ, відношення до релігії, ознаки побуту.
Останніми роками ми часто звертаємося до традицій, тому що усвідомлюємо себе частиною великого народу з найбагатшими досягненнями культури. Той, хто не знає свою культуру і цурається своєї мови, не може з повагою відноситися і до культури інших народів.
Усвідомлення своєї причетності до великого народу — є усвідомленням себе самого, усвідомленням своєї значущості у світі.
Моє перше знайомство з народними традиціями відбулося давно, коли я був ще дуже маленьким.
Було мені років 5-6, коли я сам свідомо поніс вечерю до свого хресного. Тепер я знаю, що було це на Святвечір перед Різдвом. На вулиці вже стемніло, але ніхто не боявся темряви, дітей було дуже багато, хто ніс вечерю до родичів, а хто — колядував. Тоді я уперше почув колядки. Прийшовши додому, намагався згадати почуте на вулиці, але не зміг. Моя прабабуся розтлумачила мені і значення слів з почутої колядки, і самого обряду.
Але найповніші враження про народні обряди я привіз з Львова. Разом з іншими учнями нашої школи два роки тому я побував на екскурсії в цьому старовинному місті. Наша подорож була не лише цікавою, але і пізнавальною, тому що ми не просто спостерігали народні різдвяні обряди, але і брали в них участь. Повернувшись додому, я навчив своїх друзів різдвяних пісень, почутих там, а наступного року ми і самі ходили колядувати. Отже усі Святки пройшли незабутньо. Відтоді я цікавлюся традиціями інших народів. Я із задоволенням читаю книжки, які містять свідоцтво про історію і культуру того або іншого народу, я порівнюю наші звичаї з традиціями інших регіонів України і інших слов'янських народів.
Скільки обрядів довелося мені побачити. А скільки ще доведеться побачити! Адже світ такий великий, життя таке дивовижне, а традиції допомагають збагатити її.
Цінуйте кожну мить життя!
Людське життя безцінне. Для кожного воно унікальне, неповторне, і, на жаль, скінченне. Це – неоціненний дар, який людина отримує від народження. Проте, як вона зуміє розпорядитися цим подарунком – залежить вже лише від неїї.
Життя можна витратити на різні задоволення, на те, щоб отримати якомога більше приємних вражень і насолод. Але від цього можуть залишитися тільки спогади, які є малою розрадою у старості. Саме тому, що наш життєвий шлях вже сам по собі має величезну цінність, не варто розтрачувати його на щось неважливе, в тому числі й на самі лише втіхи. Ми завжди повинні дорожити своїм життям, берегти його і використовувати кожен день найбільш продуктивно.
Час минає, секунда за секундою ми дорослішаємо і не замислюємося над тим, яке життя коротке. Людина не думає, що для неї гроші – це лише спосіб нормального існування, а зовсім не його сенс. Дріб`язкові сварки і щоденне сидіння перед телевізором чи комп`ютером – це марнування і не цінування власного дорогоцінного часу, відведеного нам на Землі. Старі люди краще розуміють всі барви життя, оскільки вони усвідомлюють, що своє життя прожили.
Так важливо цінувати кожну мить! Насолоджуватися прохолодним раннім вітерцем, дружніми розмовами зі знайомими, цікавими книгами, ласкавими обіймами рідних. Кожна хвилина, кожна секунда неповторна, і ми маємо завжди це памятати. Цей день більше ніколи не повернеться, його не зміниш і не проживеш заново. Тож, цінуймо кожну хвилину свого життя, аби потім не шкодувати про марно прожиті роки!
Чи бути шкільній формі?
Розмови щодо шкільної форми точаться не один рік і серед дорослих, і серед дітей (учнів). Старше покоління — дідусі й бабусі сучасних учнів — категоричне: шкільна форма має бути обов’язковою. Із якою ностальгією бабусі пригадують коричневі платтячка, білі фартушки й такі ж бантики! Батьки нинішнього покоління дітей поділилися на дві групи. Перша група категорично проти шкільної форми. їхні аргументи: кожна дитина має право на індивідуальність, зокрема це стосується й одягу також, — це по-перше. По-друге, однакова форма, столи чітко в ряд — нагадує казарму, якість старі часи.
Друга група менш категорична: кожен навчальний заклад може мати свою форму, яка не буде схожою ні на які інші. Це має бути своя модель, своя емблема тощо. Звичайно ж, такою формою діти повинні пишатися, бо вона, певною мірою, — символ їхньої школи.
Що ж думають учні з цього приводу? Звернемося до них. Оксана Ш.: «Я не проти шкільної форми, я проти примітивного моделювання, що спостерігається нині в багатьох школах. А ще більше проти синтетичних тканин, які шкодять дітям, хоча є дешевими». Микола О.: «Краще запропонувати не шкільну форму, а, наприклад, костюм ділової людини з відповідним набором предметів. Це дозволить учням у школі налаштуватися на робочий лад, а не на біганину по коридорах». Ірина Н.: «Кожен має право вдягатися так, як він хоче. Єдине, що б я запропонувала, — це поставити певні естетичні вимоги в стінах школи. Це стосується усіх без винятку. Поясню: в одязі має бути підкреслений діловий стиль, а не пляжний варіант чи взагалі одяг для прогулянок, вилазок, дискотек тощо».
А що ви думаєте з цього приводу?
Чого сьогодні не вистачає українцям?
Багатостраждальною і довгою була дорога українського народу до власної держави — через століття царського свавілля та іноземного гніту, через більшовицькі голодомори і ГУЛАГи, через фізичне знищення національної інтелігенції та сільського господаря, крізь лихоліття Другої світової війни. Українська держава формувалася упродовж тривалого часу. Народ України віками творив свою незалежність, не раз виборюючи її і, на жаль, втрачаючи.
Не треба переконувати нікого в тому, що поява на карті незалежної Української держави була не щасливим випадком, а закономірним відновленням історичної справедливості. І все ж: чому ми не можемо зрівнятися з великими європейськими державами за рівнем життя? Чого не вистачає нам для цього? Запитання риторичне. На нього шукають відповідь і політики, і публіцисти, і науковці, і звичайні громадяни.
Як на мене, не вистачає нам послідовності у патріотизмі. Можливо, тому, що упродовж віків завойовники намагалися залишити Україну без національного "Я", без духовних поводирів. Довгі століття рабства залишили у свідомості українців відбиток смиренності. Хоча саме бунтівний дух українців не дозволив нікому знищити нас як націю. Про патріотизм написано і сказано багато. Мені хочеться висловити свою точку зору. Я вважаю, що наш патріотизм якийсь кострубатий, суперечливий.
У компанії, де зібрались 2-3 українці, неодмінно почуємо розмови про наш народ, про державу. Ми дорікаємо усім у несумлінності. Разом з тим, на своєму робочому місці майже кожен намагається працювати у півсили. Усі прагнемо добробуту, але ще зі шкільної парти нас розморює лінь; скаржимось: так важко вчитись. Ми вміємо щиро співчувати і не вміємо радіти чужому щастю. Чи задумувались ви коли-небудь, звідки в українській мові взялися прислів'я: "На тобі, небоже, що мені не гоже", "Моя хата скраю, я нічого не знаю"? Це про нас. Тому нам потрібно багато змінити, щоб стати сильними.
То все-таки, чого бракує українцям? Думаю, що патріотизму та єдності. Лише тоді, коли будемо підтримувати один одного в усіх починаннях, зможемо обрати правильний шлях, навчимося відрізняти біле від чорного, свободу від рабства, справжнє щастя від примарного.
Тож "єднаймося, брати мої"! — чуєте Шевченкові слова?!
Щасливе дитинство
Щасливе дитинство. Яке воно?
Концертна зала переповнена. Лунають оплески, яскраве освітлення, ведучі в гарному вбранні. Лунають теплі красиві слова. Номер за номером — калейдоскоп танців, пісень, циркових номерів. Веселощі на сцені — через край. А хто ж у залі? Глядачі — діти- сироти та діти-напівсироти, а також діти з неблагополучних родин. Оченята блищать, руки плескають у захопленні, адже концерт — для них, і вся увага — також для них. Але концерт не може тривати вічно, він закінчується. Наступного дня личка цих дітей знову стануть сумними. Чому? Та тому, що в них немає того щастя, яке є в тих дітей, які виступали для них, бо це — діти із благополучних родин. І зовсім не має значення, у якій країні живуть діти-сироти, який у них колір шкіри, яку віру сповідували колись їхні батьки. Вони однаково нещасні у своїй беззахисності, їхнє серце однаково вразливе щодо несправедливості.
У чому, власне, щастя дитини? Які чинники впливають на його формування? Моральні? Фізичні? Культурні? Соціальні? Напевне, що всі без винятку. Щоб дитина була щасливою, що для цього треба зробити? А зробити слід дуже багато. Важко уявити, як почувається дитина без батьків або без інших членів сім'ї, коли рідні знаходиться під арештом, у тюремному ув'язненні, депортації, або й того гірше —. померли? А коли дитину систематично карають? Погано? Яке вже там щастя. А якщо не поважають її інтереси, не піклуються про неї, не захищають? Який результат можна очікувати? Виросте людина з кам'яним серцем? Чи це буде потенційний злочинець? Питань багато, та відповідь на них даватиме саме життя. Звідки беруться генії або просто талановиті люди? Із талантом народжуються. Але ж талант треба розгледіти або принаймні дати можливість йому розвиватися. А в такій сірій масі безбатченків не кожен талант може проявитися повною мірою, інколи просто вижити буває важко.
Ще одна проблема. Ви можете уявити дитину без громадянства? Така дитина — ніхто, вона ніде не зареєстрована, і з нею можна робити все що завгодно. Тому держава в цьому сенсі має зробити все, що від неї залежить, аби убезпечити будь-яку дитину від подібного. Бувають випадки, коли дитину незаконно переміщують і не повертають з-за кордону. Нинішнє століття зробило свої негаразди щодо дітей: сексуальна експлуатація, участь у збройних конфліктах, жорстоке поводження батьків, торгівля. А це, зрештою, спричиняє до того, що з дітей, які зазнали над собою хоч частку насильства, виростуть грубі й жорстокі дорослі. Якщо дитина стала біженцем, то слід знайти її сім'ю, а якщо це неможливо, то держава зобов'язана максимально забезпечити піклування про неї. Неповноцінні діти теж мають право вести повноцінне й гідне життя, право почувати себе впевнено й розвиватися культурно та духовно. Для кожної дитини має бути забезпечено якісне й доступне навчання, це теж ніби атрибут щасливого дитинства, бо в гарній школі дитина проведе аж 12 років. Здобуваючи освіту, дитина здобуває для себе місце в суспільстві й держава мусить максимально допомогти їй у цьому.
То яке ж воно, щасливе дитинство? Мабуть, у найбагатшій країні? Чи, можливо, і не в дуже багатій, але в такій, де дитячі потреби держава ставить на перше місце? Напевно можна сказати, що без зусиль і з боку держави, і з боку суспільства, ми не зможемо створити умови, аби кожна дитина почувалася щасливою. Тож докладемо разом свої сили, щоб мрії стали дійсністю.
Що нам потрібно відроджувати?
Людина нашого часу стоїть на межі не тільки екологічної катастрофи, але й духовної. Чомусь усі моральні та духовні цінності відійшли сьогодні на другий план. Кожен день, клопочучись у кошику дрібних справ, забуваємо про інше життя — про життя душі, совісті, моралі. Людина XXI століття серед неживих предметів та різних матеріальних благ, які сама витворила, забула про те, що вона — жива істота і не може жити бездумно, не згадуючи минулого. А воно, минуле наших предків, — це наша гордість. Недаремно у народі кажуть: "Перед минулим здіймімо капелюха, перед майбутнім засукаймо рукава."
На жаль, багато традицій минулого відійшло у забуття. Бабуся часто розповідає мені, як весело було вечорами в українському селі. Чому стихли пісні, забулися танці, ігри, забави? Чому буйну молодечу стихію дозвілля так швидко замінили щоденні нудні посиденьки біля телевізорів, або "ящиків", як їх жартома називає молодь?
А пісня, українська народна пісня! Де ж причаїлась вона? Адже це — душа народу. Чи можна було колись прожити без неї хоча б день? Напевно, ні. А сьогодні вона веселить душу хіба що за столом і то у виконанні старшого покоління. Меломани віддають перевагу російським та іноземним пісням, достоту не знаючи, можливо, про що в них йдеться.
Чи ж тільки пісні рідні ми забули? Зовсім ні — багато хто з нас давно вже витер з пам'яті свій рід, своє походження, свою мову. Розсипались українці по далекому і ближньому зарубіжжі і навіть не згадують свого краю, хіба що хулять його. Бабуся розповідала мені, що ще півстоліття тому кожен прагнув знати (і знав) свій рід до "п'ятого коліна". А сьогодні не дуже престижно хвалитись, що твої предки — батьки, діди і бабусі, прадіди — були селянами, працювали в поті чола біля землі. Мої однолітки хваляться тим, що мама — в Італії, а батько — в Чехії. Дітей "заробітчан" називають "соціальними сиротами". Думаю, нам треба відроджувати родову пам'ять.
Не може ніяк звестися на ноги наша древня українська мова. Хоча стаття 10 Конституції України гласить, що державною мовою в Україні є українська, проте справді такою вона ще не стала— ніяк депутати і чиновники різного рангу не можуть приліпити її до свого язика. Та ще й російську прагнуть зробити державною.
Упродовж багатьох століть українці віддавали життя, щоб вільно співати українську пісню, увечері тихо проказати рідною мовою молитву, а в неділю з високо піднятою головою йти до храму Божого...
Як на мене, передусім треба відроджувати традиції, мову та родову пам'ять. Ліна Костенко писала: "Ми — поранені люди, нас лікувати треба словом!" Отож, лікуймося, відроджуймося, вивищуймося!
Як я розумію дружбу?
Можна погодитися, а можна і не погодитися із словами Шота Руставели, що людина, яка не шукає друзів, є ворогом самому собі.
Подивимося на своїх однокласників: в одних справжня, як мені здається, дружба, в інших — тільки приятельство. Тому, у кого є друг, я по-доброму заздрю, а того, хто завойовує дружбу, повзаючи перед однолітками, жалію. Так сталося, що у мене немає друзів.
Безумовно, я не почуваю себе самотньою, тому що спілкуюся з усіма однокласниками, хоч наш 9-А і розбився на групи. Я намагаюся бути з усіма доброзичливою, допомагаю усім, хто до мене звертається (я не відмінниця, але твердо знаю шкільні дисципліни), проте списувати не даю нікому, просто пояснюю. Усі знають мої принципи відносно списування, і ніхто не ображається. Представники усіх трьох угрупувань, на які розбився наш клас, намагаються притягнути мене до своїх кіл, але я відмовляюся від їх запрошень, тому що вважаю, що клас має бути єдиним колективом. Я упевнена, що у мене будуть справжні друзі, на все життя. А доки ще народна мудрість «приятелів пітьма, а вірного друга немає» — це про мене.
Два роки тому я втратила свою найкращу подругу. Ця дівчина і досі вчиться в нашому класі і навіть є лідером одного з трьох угрупувань, проте я викреслила її зі свого життя. Річ у тому, що я погано вчилася, часто хворіла, не устигала засвоювати новий матеріал, словом, тягнулася ледве-ледве, ззаду усіх в класі. Моя подруга, навпаки, завжди вчилася на «відмінно». Їй легко давалося навчання, і вона давала мені списувати. Але при цьому кривдила мене. При усіх дітях принижувала мене, називала дуркою. Одного разу я не витримала цих знущань і посварилася з подругою. Я наздогнала клас, почала відвідувати басейн. Покращало і моє здоров'я, і успішність. Відтоді я почуваю себе упевнено. Але на все життя я зрозуміла, що там, де є справжня дружба, там немає місця образам і приниженню. Дружба — це взаєморозуміння і взаємоповага. Справжні друзі бояться образити один одного.
Я упевнена, що у мене буде друг, якому я зможу довіряти, як собі, про яке я скажу: «Друг — це другий я».
Як я розумію мораль
Кожне суспільство виховує своїх громадян на певних моральних нормах. Наші батьки намагалися відповідати моральним принципам будівельника комунізму. Зараз відстоюються демократичні принципи розвитку суспільства. Енциклопедичний словник пояснює термін «мораль» як систему поглядів і представлень, норм і оцінок, які регулюють поведінку людей. Мораль древнього Риму виправдовувала гладіаторські бої, а мораль древнього Спарти була спрямована на виховання воїнів. Найжорстокіші режими знаходили виправдання своїм діям в суспільній моралі. Нині люди усіх країн прагнуть створити гуманістичне суспільство і спираються на принципи моралі Божої. Десять заповідей Христових — це теж моральні принципи людства.
Я вважаю, що кожна людина, окрім великих загальнолюдських моральних принципів, має свої власні. Вони полягають у відношенні до найближчих людей, до навколишнього світу, до навчання. Дріб'язкові, на перший погляд, вчинки закладають основи характеру людини. У наш час люди значно простіше дивляться на навчання. Не встиг зробити домашнє завдання — списав, забув удома бутерброд — відщипнув у друга, отримав погану оцінку — сказав, що забув щоденник.
Перевірено не одним поколінням: той, хто зробив аморальний вчинок хоч би один раз — не зможе утриматися і надалі. Ось так і народжується мораль пристосованця, брехуна, а іноді, і негідника.
Тому я вважаю, що про високі принципи не треба кричати, їх треба доводити на ділі. Тільки тоді моральні принципи кожного з нас стануть моральними принципами суспільства, коли ми керуватимемося позитивними намірами.
Яке це щастя - бути молодим!
Молодість - прекрасна пора в житті людини. Негаразди сприймаються легко, дорослі проблеми ще не хвилюють, бо вирішують їх саме батьки. Помилки можна виправити, бо попереду - ціле життя.
Отже, молодість - безтурботна пора? Категорично не погоджуюсь з цією думкою. Молодість - це своєрідний трамплін у майбутнє. Яким ти себе підготуєш до дорослого життя? Добре, якщо молода людина не забуває про навчання, постійний розвиток, цікаві розваги. Бо вона дійсно отримує насолоду від життя. Якщо проводить час із користю для здоров’я, займається спортом, то це збереже силу та енергію до глибокої старості.
Молодість прекрасна радісними і неповторними хвилинами. Це і перше побачення, і перший поцілунок. Це радість від постійного відкриття чогось нового в житті.
Все хочеться пізнати, скрізь встигнути. Тому дорослі іноді дивуються: звідки ж стільки сил та енергії у молоді, звідки те натхнення. І на все вистачає часу. Саме це і є щастя молодості, саме за цим сумують пізніше.
Люди завжди намагаються зберегти, продовжити молодість. Тільки кожен робить це по-своєму. Одні платять величезні гроші за різні пластичні операції, марнуючи час і здоров’я, ховаючись за зовнішньою ширмою.
Інші постійно займаються спортом, збагачують себе духовно, постійно слідкують за подіями бурхливого інформаційного життя.
І так приємно бачити людину, хай зі зморшками на обличчі, але з палким, зацікавленим поглядом, з’ безмежною енергією, бажанням працювати, приносити користь іншим. Для таких людей ніколи не буде старості. Вони поєднують молодий запал із життєвою мудрістю. І будуть щасливими! Можливо, в цьому і є секрети вічної молодості?
Яку державу збудуємо?
Наприкінці XX століття відбулася незвичайна подія в історичній долі України. Першого грудня 1991 року народ одностайно проголосував за державну незалежність, тим самим засвідчивши перед усім світом незбориме прагнення до волі.
Кривавою та жорсткою була дорога через століття до жаданої свободи. Через роки переслідувань, заборон, указів, катувань народ проніс ідею державності, тим самим наблизивши крах останньої імперії.
Українці самі почали писати історію своєї землі. Адже в ній духовні корені кожного українця-громадянина. Славна наша Вітчизна іменами видатних діячів історії та культури, які зараз повернено із забуття. Вчитися на досвіді попередніх поколінь, примножувати матеріальні й духовні багатства - священний обов’язок кожного українця. Від цього залежатиме майбутнє нації. Пишемо історію суверенної держави.
Які барви переважатимуть на скрижалях цієї історії? Яку врешті державу збудуємо? Яка їй судилася доля? На ці численні запитання дасть відповідь невблаганний і вимогливий час.
Але вже сьогодні можна сказати, що український народ безповоротно обрав демократичний шлях до спільноти європейських держав.