Мій рід
Не потрібний і скарб, коли в сім'ї лад". 2008 рік оголошений роком сім'ї. До цієї події присвячені різні культурномасові заходи: фотовиставки, концерти. У крайовому центрі пройде весняний тиждень добра вхід в усі установи культури буде безкоштовним, для тих, хто прийде сім'єю
Що таке сім'я, зрозуміло всім. Сім'яЦе будинок. Це мама й тато, дідусь і бабуся: Це дружба й любов, турбота друг про друга. Радості й суму, які одні на всіх. Це звички й традиції
А ще це опора у всіх лихах і нещастях. Це міцність, за стінами якої можуть панувати лише спокій і любов. Особливе почуття в мене викликають ті люди, які, давши нам життя, зробили нас спадкоємцями всього того, що ми називаємо Батьківщиною. Фамільна честь, традиції, інтерес до свого роду все це від них від наших батьків
Згадаємо приказку про те, що людині не можна жити без пам'яті, тобто бути" Іваном, що не пам'ятає споріднення". От чому ще сто років тому жили оседло по своїх селах і містам наші співвітчизники, згадуючи про предків, могли сказати, що цей служив при Петрові 1, а той вирізнився у війну з татаро монголами, а ці освоювали наш Сибір разом з Єрмаком: Люди передавали своїм нащадкам сімейні перекази вікової давнини. Я, на жаль, не знаю так глибоко свій рід. Але мені розповідала баба, що вона родом з України і її дитинство довелося на військові роки. Хоч Україну й називають" житницею Батьківщини, але в ті роки там "панував" голод, тому що німці вирубали всі плодові дерева на дрова
Бабі довелося переїхати до сестри в Сибір. Де вона познайомилася з моїм дідусем, що переїхав з Уссурійська й отслужил на Тихоокеанському флоті п'ять років. Я дивлюся на географічну карту: бабуся із заходу, дідусь зі сходу, а доля з'єднала їх у центрі нашої країни. Мій прадід загинув при обороні Дніпра в роки Великої Вітчизняної війни
Тому щороку 9 травня ми покладаємо квіти на Братську могилу, де поховані воїни, що вмерли від ран у госпіталях нашого міста, а моряки з арсеналу роблять залп зі знарядь на честь загиблих. Інший прадід був директором заводу в Білорусії, був репресований у роки сталінського терору й висланий у Сибір, де він зустрів прабабу. Тато народився в Білорусії, виріс у Латвії, з відмінністю закінчив Ризьке військове училище
У Латвії в мене живуть рідна бабуся й тіточки, але через складні відносини між країнами я їх ніколи не бачив, але я сподіваюся, що ця зустріч відбудеться. Жаль, що я далі нічого не знаю про свій рід. Але ж раніше в знатних сім'ях намагалися не просто зберегти пам'ять про предків, але й становили особливий документ генеалогічне дерево, дивлячись на яке відразу можна зрозуміти, наскільки древен рід. Я, слухаючи оповідання про предків, згадую слова: рід, народ, батьки, батьківщина: Цілий ряд однокорінних слів. І в мене виникає питання: чому в таких різних за змістом понять таке схоже звучання?
И відразу бачиш, що вони тільки на перший погляд різні. насправді ж ці слова, як мотрійки, виходять одне з іншого й одне в інше вміщаються. І вони допомагають мені відчути те, що значить сім'я в складі таких понять, як "народ", "рід": Гаврилов Владислав, 10 років, м. Канск, СОШ №5, викладач Шелоханова Т. В
Мій родовід
Я народився у родині лікарів. Моя мати працює лікарем у лікарні «Швидкої допомоги». Вона працює цілу ніч. Батько — головний хірург однієї з клінік міста Донецька. Розмови на медичні теми в родині — це постійне явище. Мені дванадцять років, але я вже знаю свою майбутню професію, яка буде повертати людям здоров'я та полегшувати страждання. Це найпотрібніша професія у світі.
Бабуся та дідусь, батьки моєї матері, є жителями міста Маріуполя. Бабуся усе життя працювала в органах внутрішніх справ і дослужилася до капітана. А дідусь у душі був рибалкою і часто вирушав у далекі мандрівки. Вдома в дідуся є багато сувенірів з різних країн. Він дуже любить пригадувати свою молодість, свої мандрівки по морях. Бабуся згадувала своїх батьків, які були військовими. Точніше, військовим був її батько, а мати — домохазяйка. Рід по материнській лінії бере початок від простолюдинів. По лінії батька бабуся та дідусь були нащадками селян.
В нас численна родина і я дуже пишаюся, що вона має глибоке коріння.
Моя гордість то моя родина
Ми— українці. Рід наш прадавній. Батько, мати, дід, прадід... Ми повинні пишатися своїм родом, руками діда, що давали хліб, маминою колисковою. Але чи досконало ми знаємо свій рід? Хто ми на цій землі? Які наші корені? Явище родоводу лише на перший погляд просте і доступне, а насправді нема йому кінця, не може людська уява сягнути глибини цього поняття. Чи знаємо ми своїх предків, дідусів, бабусь, прабабусь та прадідів? Чим вони займалися, як жили в ті давні часи?
Наші рідні не вічні. Проходить час, і пам'ять про них залишається лише в спогадах, фотографіях, у листах, речах…
Кожна сім'я має своє коріння. Так у нашій родині склалося, що я знаю не тільки своїх дідусів і бабусь, а й прадідів, прапрадідів, прабабусь і пра-прабабусь. Дуже пишаюся своїм родоводом, намагаюся не зганьбити його честі своїми вчинками.
У нашій родині із покоління в покоління передаються традиції: в одній гілці жінки— чудові рукодільниці (моя прапрабабуся Марія і прабабуся Поліна, по маминій лінії, займалися ткацтвом, в’язанням, вишиванням. А прапрадідусь Петро грав чудово на скрипці і був вчителем музики у с. Мизове Старовижівського району, був хорошим майстром. Прабабуся Віра— працювала вчителем української мови та літератури в с. Гута. Викладачем у Володимир-Водинському педагогічному коледжі ім. А. Кримського й досі працює прабабусина сестра— Любов Петрівна Юрчук. Анастасія Петрівна Мизюк пропрацювала музичним керівником в одному із садочків м. Нововолинська. Вчителем фіз-культури працював понад 30 років мій дідусь Володимир Семенович Гайдучик. Вчителем української мови та завучем Краснянської загальноосвітньої школи Львівської області працює його брат Валерій Семенович Гайдучик. Бабуся Оля також вчитель української мови та літератури, завуч місцевої школи. Вчителем працює мама та її сестра Людмила і брат Тарас.
Мені дуже приємно, що моя мама— Богдана Володимирівна Круглій – двічі брала участь в обласному конкурсі «Вчитель року» (номінація— образотворче мистецтво). Бабуся Ольга Миколаївна займається дослідженням фольклору в регіоні, пише з учнями наукові роботи. Її учні є переможцями обласного конкурсу, а моя тьотя була переможцем всеукраїнського. До речі, я теж працюю з бабусею над дослідженням за темою: «Дитячий фольклор у побуті жителів українсько— білоруського пограниччя».
Я дослідила, що в нас династія вчителів до четвертого коліна. А в родині ми з бабусею нарахували 22 педагоги: із них 1— професор кафедри фізико-математичних наук Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Омелян Поліщук, 1— директор школи, 2— заступники директорів з навчально-виховної роботи, 2 – викладачі Володимир-Волинського педколеджу, і я цим дуже пишаюся.
Хочу розповісти про знайомство із творчістю Тараса Шевченка, яке відбулося ще в дитинстві. Зовсім маленькою я часто відвідувала прабабусю Полю і прадідуся Миколу, які проживали в с. Осьмиговичі Турійського району. Прабабуся брала мене на руки, з любов’ю притуляла до себе і розповідала казки. А знала їх вона дуже багато. Я уважно слухала… Невдовзі до бабусиної хати приходили «русалки, що любили шелестіти в молодому житі, хлюпалися на березі Мусієвого болота водяники, крутив вихором, викорчовував дерева змій-дванадцятиголовець, якого, окрім сільського силача Максима, ніхто не міг перемогти…» А то прабабуся починала читати твори Т. Шевченка. І я, не розуміючи ще тоді змісту тих слів, запам’ятовувала:
«Було колись на Вкраїні
гриміли гармати,
Було колись запорожці
вміли панувати...»
І мені здавалося, що вона знає напам’ять весь «Кобзар». А одного разу прабабуся показала мені «Кобзар», виданий у 1931 році у м. Кракові. І тоді я дізналася про трагічну долю моїх предків, які народилися і проживали у с. Окунинка Влодавського повіту Люблінського воєводства. І прабабуся Поля і прадідусь Микола вчилися в польській школі, але добре володіли українською, адже корені їхні українські.
Переживши страхіття війни, прабабуся втратила тата, а по закінченню війни у 1946 році їх вивезли на Україну. Подув вітер— і покотив їх полем. Капали сльози з очей, боляче було відриватися від рідної домівки. Поки жила прабабуся, їй завжди світив далеким вогником, оповитий щемом і добрим спомином отой найрідніший «берег дитинства».
Реліквія— це все те, що переходить до дітей і внуків на згадку про батьків. Є повір’я, що і сорочка, вишита й подарована на добро, на хороше життя, буде оберігати. Нашими родинними реліквіями є фотографії рідних, що збереглися у скринях прабабусь та на стіні в рамках. Та й сама скриня, розмальована півниками, залишилася згадкою про них.
А ще я хочу розповісти про реліквію, яка перейшла до нас від нашого прапрадіда Петра— це «Кобзар» Т.Г. Шевченка, виданий у 1921 році. Внизу на внутрішній сторінці під назвою «Кобзарь» подається напис: «Народне видання з поясненнями і примітками. Українське видавництво в Катеринославі заходами Євг. Вирвого. Катеринослав— Кам’янець— Ляйпціг». Тримаю в руках прадавню книгу. Вана особлива. Читана-перечитана. Сотні, тисячі разів Кобзар читали, слухали у часи польської, гітлерівської окупації та сталінщини. Про це свідчать протерті пальцями мизовських поліщуків сторінки. Цю книгу надто шанував наш прапрадід, вона зігрівала його серце, коли він відбував покарання у віддалених російських таборах за свою щиру любов до України.
Повернувшись з ув’язнення, він одразу пішов до школи, щоб навчати дітей любові до музики. Так і працював до пенсії. А цей найдорожчий скарб— книгу «Кобзар» – неодноразово ретельно реставрував: підклеював пошарпані аркуші, прошивав й підшивав палітурку, і як святиню обе-рігав до останніх своїх днів. Тепер ця книга українського Пророка у моїх руках. На серці трепетно й бентежно...
Думаю, що тепер, пройшовши свій шлях до розуміння Шевченка, я буду розповідати своїм дітям про нього, щоб вони далі з покоління в покоління несли в серці знання, щоб пам'ять про Великого Кобзаря не згасла у нашій родині ніколи.
Прапрадідусь Петро і пра-прабабуся Ганна були глибоко віруючими людьми. Вони щиро молилися в церкві за рідних і за долю України. Прапрадідусь керував церковним хором, у нього було багато церковних книг. Наша родина, як пам’ять про прапрадідуся Петра, зберігає книжечку «Православний молитовник для дітей», який був виданий у Ковелі 1935 року. Старенький, пожовклий від часу, а для мене він дорогий, тому що мої найрідніші люди молилися до Всевишнього, навчаючись ще маленькими молитов із цієї священної книжечки.
Мій рід справді прекрасний. Тут споконвіку шанували працю, хліб на столі, рушник на стіні, вербову гілку, криницю з журавлями. Тут здавна над усе шанували волю. З покоління в покоління передавалося руко-творне ремесло, його секрети й професійні навички. Прапрадід Петро був чудовим майстром, навіть скрипку змайстрував собі сам. Навички до майстрування успадкував мій дідусь Володя. Завітайте на його подвір’я, і ви будете подивовані виробами «золотих рук» майстра. Сировиною для його виробів слугує деревина. Він робить заготовки, відшукує у лісі потрібну деревину, обробляє її. Переважно займається цією справою глибокої осені та довгими зимовими вечорами. На його подвір’ї причаїлася на дереві Баба Яга, чарівник Джин несе корзину з квітами, серед квітника примостилася група музикантів, сімейка грибочків. А під старою яблунею чатує на Зайця Вовк із мультфільму «Ну, постривай!»
Дідусь закінчив Київське річкове училище, служив 3 роки на флоті, а після служби працював на пасажирському судні «Гродно» капітаном. Ці сторінки з його життя теж віднайшли втілення у його виробах. Від дідуся успадкував цю справу його син— Тарас, який також у вільний час займається майструванням. У його обійсті— альтанка, криниця, млинок, фонтан, декоративна лавка, візочки та багато чого іншого.
У нашій родині шанують українську пісню, часто співають. Але нашим родиним «соловейком» є бабуся Ніна Сергіївна Круглій. Вона співає у церковному хорі смт Заболоття. А коли збираємося родиною за святковим столом, часто співаємо народні пісні. Сила їх невичерпна. Із прапрадідівських часів прийшли вони до нас. У них голос землі нашої, струни сердець предків наших. І я рада, що бабусині пісні окрилюють нас і роблять щасливими.
Прекрасно, коли в сім’ї панує мир і злагода, взаєморозуміння і повага, кохання і вірність, теплота і затишок. Нехай наша славна родина примножується, процвітає, зберігає свої традиції та передає їх від роду до роду, від покоління до покоління.
Людське безсмертя
з роду і до роду
Увись росте
з коріння родоводу,
І тільки той,
у кого серце чуле,
Хто знає, береже минуле
І вміє шанувать сучасне,
Лиш той майбутнє
вивершить прекрасне!
Іванна КРУГЛІЙ,
переможниця конкурсу міні-досліджень
«Доля моєї родини в історії України»
с. Гута
Моя родина
У моєму родоводі кожен має якусь дивовижно цікаву й неймовірно захоплюючу історію. Родина дуже важлива у житті кожної людини. Це найближчі, найрідніші люди, яких ми дуже любимо, які дарять нам тепло та допомагають у складних ситуаціях. Це й рідна домівка, затишна та безпечна. Родина – це твій маленький світ, в якому все зрозуміле, дороге.
Родина – основа нашого суспільства. Колись наші батьки закохалися та вирішили одружитися. Потім у їхній родині з'явилися діти. А через кілька років ми самі станемо дорослими та захочемо створити свою сім’ю.
Справжня родина – це більше, ніж просто бути родичами. Це особливе ставлення одне до одного. Це любов, взаємоповага, допомога. Це коли кожна людина унікальна та незамінна, як і те, що вона привносить у сім’ю. Це бабусині казки та смачні піроги, це мамина турбота, батькова допомога. Родина – це коли навіть твоя домашня тваринка - її повноцінний член.
Нажаль, родини бувають різними, як і стосунки в них. Наприклад, хтось постійно свариться одне з одним, а трапляється, навіть можуть побитися. А інколи зовсім навпаки – всі в родині ніби зовсім байдужі одне до одного, не цікавляться ні справами, ні інтересами, ні проблемами, не знають, хто чим живе. Є багато анекдотів про це. Наприклад, про те, як батько забирає з дитсадку чужу дитину. Мені здається, в усіх таких історіях є доля сумної правди.
Кожен мріє про щасливу родину. Але це залежить від нас, від того, наскільки ми готові вкладати свої зусилля у неї. Бо це особисті стосунки між людьми різних поколінь, поглядів та переконань, які змушені постійно вирішувати побутові питання разом. Звичайно, бувають і конфлікти, і суперечки. Але я вважаю, найголовніше – це поважати одне одного. Головна помилка людей у родинних стосунках, на мій погляд, це те, що вони починають сприймати одне одного як належне. Вони перестають боятися образити, зробити боляче. От з чужими ми завжди ввічливі, а вдома можна нагримати на будь-кого, бо це ж твоє!
Рідні люди – це подарунок долі, який ми маємо цінувати. А родина – наш надійний притулок у великому, не завжди дружньому світі. І кожен з нас обов’язково має вносити свій вклад у щастя своєї родини.
Твір – розповідь моя родина
Що таке сімейна реліквія? Це річ, свято збережена як пам'ять про минуле. Такою реліквією став для нашої родини звичайний учнівський альбом для малювання. Тільки в ньому замість малюнків були записані спогади татових і маминих батьків — моїх дідусів і бабусь — про наших дідів-прадідів. Вийшла рукописна історія роду. Виявилося, що в нашому роді був візкових справ майстер. Він робив вози — чотирьохколісні візки для перевезення вантажів кіньми, а також фаетони — легкі коляски з відкидним верхом. Це умілець по материнській лінії.
А от у родині батька була ціла династія умільців — фахівців у копанні колодязів.
Відзначалися наші предки й у спорудженні вітряних млинів, у ткацтві, садівництві.
Поряд зі спогадами про цих людей з'явилися записи про нинішніх членів родини. Тато мій, наприклад, інженер-будівельник, мама — бібліотекар. Це вона запропонувала вести сімейний літопис. Записи будуть продовжені, адже в мене є двоюрідні брати і сестри. З'являться сторінки, присвячені їм, їхнім родичам. Колись і я створю свою родину. І вже наші нащадки продовжать нашу традицію.
Зрозуміло, одним альбомом тут не обійтися. Може, на той час цей літопис буде не рукописним, а закладеним в електронну пам'ять комп'ютера. У всякому разі наші імена й імена наших предків не будуть забуті нащадками.
Твір на тему мій рід моя родина
Сама більша цінність будь – якої людини – це його родина. Адже це чудово, мати свій маленький тил, де тебе завжди зрозуміють і підтримають. Твоя родина завжди буде приймати тебе таким який ти є, скільки б помилок ти не зробив, як би не оступився в житті. Це справжнє щастя – мати надійну й міцну родину
Моя родина – батьки й молодша сестра. Мої мами – хімік, працює на електростанції, гарний фахівець своєї справи, що їй не заважає приділяти досить часу нам, своїм дітям. Мама дуже добра людина, завжди зрозуміє й підтримає у важку мінуту. Я знаю що можу звернутися до неї по будь – якому питанню й вона завжди дасть потрібну пораду. У нас із мамою немає секретів – ми кращі друзі
Мій тато працює начальником ділянки на шахті. У нього дуже важлива й небезпечна професія, адже він відповідає за безпеку своєї бригади. Крім роботи тато дуже захоплюється історією, ми дуже часто дивимося разом історичні фільми. Улітку ми всією родиною ходимо на риболовлю – це захоплення батька, що ми розділяємо всією родиною
У мене є молодша сестра Люба. Я як старша й більше мудра, відчуваю всю відповідальність за неї. Вона вже мріє бути лікарем, обов’язково дитячим. Відвідує кружок образотворчого мистецтва й уже робить чималі успіхи – її малюнки учавствуют на всерізних конкурсах дитячої творчості. Я нею дуже пишаюся. У її віці вона вже така цілеспрямована й серйозна
Напевно до нашої родини варто віднести руду кішку Мурку, що уже три роки живе з нами й стала для нас повноправним членом родини. Мурка дуже розумн і спокійна, любить спати, згорнувшись клубочком у мене в ногах. Коли хтось приходить додому, Мурка обов’язково біжить зустрічати
Ми дуже любимо на вихідні проводити час всією родиною – ходимо в парки, у цирк, у кіно. Я дуже ціную й люблю своїх рідних, намагаюся їх не розбудовувати. Дуже хочу щоб надалі моя родина бачила в мені свою підтримку й надію. Спасибі моїм батькам за гарне виховання, я обов’язково стану гарною людиною й моєю родиною буде пишається мною
Твір на тему мій родовід
У моєму родоводі кожен має якусь дивовижно цікаву й неймовірно захоплюючу історію. Більшість моїх родичів корінні українці. Спочатку я б хотіла розповісти про родичів моєї мами. Коли моя прабабуся Мар’я Миколаївна ще була маленькою дівчинкою, її сім’ю в ті нелегкі часи розкуркулили за те, що на все село в них був залізний дах і швейна машина. Після цього її сім’ю вислали на північ. А моя інша прабабуся , теж Мар’я Миколаївна, жила дуже важко. Вона жила на окупованій фашистами території – у Курську. Мар’я Миколаївна постійно працювала на заводі. Це була дуже важка праця для молодої жінки. Мій прадідусь, Олексій Дмитрович працював у шахті. Зараз мої бабуся Лідія Никифорівна й дідусь Олексій Олексійович живуть у Казахстані.
Тепер я хочу перейти до родичів мого тата. Але про прадідуся й прабабусю я мало що знаю, тому я зразу хочу перейти до дідуся – Григорія Васильовича. Коли він був молодий, він дуже старанно вчився й завжди говорив своїм дітям, що вчитися – це дуже важливо для нашого життя. Після того, як він відмінно закінчив школу й університет він пішов працювати інженером. Але його улюбленим заняттям всього його життя було вивчання Біблії. Він був проповідником. Мені завжди подобалось, як він старанно вчив людей жити по Біблії. Коли я ще була маленькою, він завжди садив мене на коліно, брав дитячу Біблію з картинками й розповідав мені біблійні притчі.
Його дружина, тобто моя бабуся Ганна Йосипівна померла від тяжкої хвороби, залишивши семеро дітей. Після цього мій дідусь одружився вдруге на Галині Костянтинівні, тобто вона теж мені бабуся. Коли вона була маленькою дівчинкою її життя було дуже важким. Її батьки померли й вона залишилися сиротою з двома братами й двома сестрами. Я дуже пишаюся тим, що мої родичі й пращури українці, й що я живу в Україні. Я дуже люблю свою сім’ю!!!
Твір на тему моя родина
Родина – це святе, це твоя сила, це твій захист та надії, це твоя віра й прагнення, це твоя фортеця. Це ті люди, що будуть з тобою впродовж твого життя, йтимуть поряд, триматимуть за руку, підставлятимуть плече.
Моя родина невелика, але міцна та дружня. Ми звикли підтримувати один одного: коли знаходимося на відстані, обов’язково телефонувати, коли хтось хворіє, то майже цілодобово чергувати біля ліжка, коли комусь потрібна підтримка, то приходити на поміч незважаючи на відстань.
На свята ми завжди збираємося разом, до нас приїжджають родичі: дідусі, бабусі, дядьки та тітки зі своїми дітьми. Накриваємо великий стіл, готуємо багато різних смачних страв. А коли сідаємо всі за стіл, починаємо жартувати та розказувати історії з життя. Я люблю свою родину за те, що в ній немає місця сваркам та розбрату, егоїстичності та заздрості. Бабусь та дідусів шануємо, а коли вони не можуть приїхати до нас, ми знаходимо час, щоб відвідати їх, привезти їм чогось смачненького.
Слід розрізняти поняття сім’я та родина. Бо сім’я – це твої тато й мама, рідні брати й сестри. А родина – це усі родичі, що пов’язані з тобою кровним зв’язком.
Я не знаю, сім’яз п’яти чоловік велика чи маленька, але для мене вона більша за все, що є в світі. Тато й мама з дитинства привчали мене та моїх двох братів до порядку і дисципліни, до відповідальності та поваги до усього, що нас оточує. Ми виросли цілеспрямованими та впевненими у власних силах людьми. А родина привчила нас до єдності та взаєморозуміння..
Моя родина – це символ тепла й щирості, любові та доброти. Знання, які вона мені дає, я пронесу з собою по життю та будуватиму свою родину саме беручи приклад зі своєї сім’ї.