Байдужість людей до мови
З перших днів свого життя людина починає сприймати все те, що її оточує. У неї формується власний світогляд і виникає потреба виразити свої думки та почуття. Саме цю – безумовно важливу – функцію виконує мова, яка для нас стала вже на стільки звичною, що ми навіть не замислюємось, яку вона має цінність для кожного з нас і які безмежні можливості та шляхи вона відкриває перед кожним.
Для більш яскравого прикладу, я пропоную повернутися в наше минуле. В ті далекі часи, коли ще первісні люди, не вміючи порозумітися один з одним, все – таки намагалися передати один одному певну інформацію. Для цього вони використовували різні методи, що в наш час виглядали б просто безглуздо: вимовляли якісь малозрозумілі звуки, несамовито махали руками, а інколи навіть вдавалися до використання грубої сили. Відсутність чітко сформованих і зрозумілих для всіх слів ставала величезною перешкодою для тогочасних людей і їх взаємовідносин. Але, згодом, впевнено прямуючи в світле майбутнє, люди почали формуватися певні... ова ( що допомагали б описати предмети, явища та події, що були навколо) та правила їх використання (для уникання непорозумінь). Так з року в рік, зі століття в століття виникала і вдосконалювалась велика та могутня мова. В різних куточках планети вона звичайно мала великі контрасти і людині, яка опинилась на значній відстані від своєї домівки, вже було важко зрозуміти місцевих мешканців. Але на певній території мова єднала людей і робила їх однією великою родиною.
На превеликий жаль, у нашому суспільстві є люди, які не шанують це неоціненне надбання наших предків. Вони нехають рідну мову і тим самим проявляють велику зневагу як до себе, так і до своєї Батьківщини, до своїх пращурів, які віддали своє життя за порятунок найсвятішого – рідної мови! Такі люди ставлять себе на самий низький щабель суспільства і стають для інших справжніми дикунами. Показуючи свою неосвіченість і таку непошану, вони виглядають так же безглуздо, як і первісні люди і лише викликають співчуття оточуючих.
Твір на тему байдужість людини до рідної мови
Про значення рідної мови в житті кожного з нас, про її суспільні функції чимало сказано та перекладено. І не тільки політиками та громадськими діячами, не тільки діячами культури і майстрами художнього слова, а й історією нашої держави і нашого народу. Тим дивнішим здається той факт, що на початку XXI століття деяким нашим співвітчизникам треба доводити прописну істину, висловлену у блискучих словах відомого російського письменника Костянтина Паустовського. Особисто я маю багато аргументів на користь його судження і хочу висловити деякі з них.
По-перше, дикунами вважаються люди племінного ладу, які й досі перебувають на первісному рівні розвитку культури. Тож, людина, байдужа до рідної мови, за своїм світосприйняттям, за своєю культурою добровільно повертає себе якнайменше на кілька тисячоліть назад.
По-друге, дикуни користуються недосконалими, з точки зору сучасної людини, знаряддями. Рідну мову, у деякому сенсі, теж можна вважати знаряддям — головним знаряддям спілкування і саморозвитку. Той, хто недбало або невміло користується мовними засобами, з часом починає повністю залежати від більш майстерних носіїв мови.
Корисно згадати й переносні значення слова «дикун»: амораліст, відлюдько. Отже, «мовний дикун» автоматично опиняється поза межами суспільства. Та чи варто свідомо обирати для себе таку непривабливу долю?
Подібне дикунство майстерно описане у творах багатьох українських письменників. Наприклад, на цю тему написав неперевершену комедію «Мина Мазайло» Микола Куліш. В образі головного героя комедії автор висміяв не тільки його прагнення за будь-яку ціну позбавитися українського прізвища, а й довів безглуздість відрази до рідних коренів, своїх предків, історії країни та рідної мови. Микола Куліш настільки любив усіх персонажів своєї п’єси і настільки гарно словесно це відобразив, що дуже швидко приходить віра: будь-яка людина може навчитися шанувати свою рідну мову, не принижуючи чужу, а здоровий глузд обов’язково переможе. І тут доречно пригадати слова талановитої української поетеси Ліни Костенко:
«Людей мільярди, і мільярди слів,
А ти їх маєш вимовити вперше».
Не слід забувати і про те, що саме рідна мова прокладає людині дорогу в житті, допомагає створити відповідне оточення. Але це власна справа кожного. Кожен з нас повинен зробити свідомий вибір: залишатися дикуном чи бути цивілізованою людиною, стати гідним членом сучасного українського суспільства.
Твір на тему байдужість людини до рідної мови
Про значення рідної мови в житті кожного з нас, про її суспільні функції чимало сказано та перекладено. І не тільки політиками та громадськими діячами, не тільки діячами культури і майстрами художнього слова, а й історією нашої держави і нашого народу. Тим дивнішим здається той факт, що на початку XXI століття деяким нашим співвітчизникам треба доводити прописну істину, висловлену у блискучих словах відомого російського письменника Костянтина Паустовського. Особисто я маю багато аргументів на користь його судження і хочу висловити деякі з них.
По-перше, дикунами вважаються люди племінного ладу, які й досі перебувають на первісному рівні розвитку культури. Тож, людина, байдужа до рідної мови, за своїм світосприйняттям, за своєю культурою добровільно повертає себе якнайменше на кілька тисячоліть назад.
По-друге, дикуни користуються недосконалими, з точки зору сучасної людини, знаряддями. Рідну мову, у деякому сенсі, теж можна вважати знаряддям — головним знаряддям спілкування і саморозвитку. Той, хто недбало або невміло користується мовними засобами, з часом починає повністю залежати від більш майстерних носіїв мови.
Корисно згадати й переносні значення слова «дикун»: амораліст, відлюдько. Отже, «мовний дикун» автоматично опиняється поза межами суспільства. Та чи варто свідомо обирати для себе таку непривабливу долю?
Подібне дикунство майстерно описане у творах багатьох українських письменників. Наприклад, на цю тему написав неперевершену комедію «Мина Мазайло» Микола Куліш. В образі головного героя комедії автор висміяв не тільки його прагнення за будь-яку ціну позбавитися українського прізвища, а й довів безглуздість відрази до рідних коренів, своїх предків, історії країни та рідної мови. Микола Куліш настільки любив усіх персонажів своєї п’єси і настільки гарно словесно це відобразив, що дуже швидко приходить віра: будь-яка людина може навчитися шанувати свою рідну мову, не принижуючи чужу, а здоровий глузд обов’язково переможе. І тут доречно пригадати слова талановитої української поетеси Ліни Костенко:
«Людей мільярди, і мільярди слів,
А ти їх маєш вимовити вперше».
Не слід забувати і про те, що саме рідна мова прокладає людині дорогу в житті, допомагає створити відповідне оточення. Але це власна справа кожного. Кожен з нас повинен зробити свідомий вибір: залишатися дикуном чи бути цивілізованою людиною, стати гідним членом сучасного українського суспільства.
Твір на тему чому люди тай байдужі до рідної мови
Мова — невід’ємна частина кожної держави. Це душа народу, яку треба берегти, цінувати й поважати. Будь-яка нація вважає свою мову найкращою, та українська визнана однією з наймилозвучніших у світі, і це дійсно так. Вона увібрала в себе безліч приємних, пестливих, заворожуючих слів.
Дуже прикро, коли самі ж українці цураються своєї рідної мови. Не можу не згадати Мину Мазайла з однойменної сатиричної комедії Миколи Куліша. У творі зображується українізація та міщанство у двадцяті роки ХХ століття. Автор засуджує зверхність та національну упередженість. Мина — службовець «Донвугілля», у якого багато проблем з роботою. Він вважає, що саме його українське прізвище є тому виною. Цей чоловік є уособленням примітивності, душевної порожнечі. Мина прагне мати прізвище російського походження Мазєнін. Він каже: «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця й не давати мені ходу на вищі посади». Мина зневажає все українське й наймає вчительку «правильних проізношеній», яка вчить його грамотно говорити «по-руському». Дружина та дочка підтримують чоловіка, от син має інакшу думку. На противагу батьку Мокій живе рідною мовою, поважає її, вивчає. Найгірше те, що Мину нічого не зупиняє на шляху зміни прізвища, навіть рідний син: «Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!..» Кульмінаційним моментом є те, що чоловіка звільняють з роботи через «систематичний опір українізації». Тобто Мина своїм недбалим ставленням до української мови так і не досяг своєї мети, а лише втратив роботу.
Жахливо слухати людей, що розмовляють суржиком. Якщо ми живемо в Україні, то повинні говорити рідною мовою. Суржик — елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без дотримання норм літературної мови. Це знущання над мовою, я вважаю. Можуть бути присутні діалекти в нашому мовленні, але ж не суржик. На жаль, дуже мала частина людей слідкує за чистотою свого мовлення. Батьки повинні привчати своїх дітей до рідної мови з дитинства, тоді вся наша нація буде україномовною. Цілком погоджуся з видатною поетесою Ліною Костенко: «У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм».
Отже, мова — це скарбничка нових слів, приказок та прислів’їв. Ми маємо вміти грамотно говорити, писати й читати. Коли ми будемо гарно володіти рідною мовою, тоді нас будуть сприймати як особистостей. Це буде запорукою подальшого розвитку культури нашої України!