Діти звіра
У стародавні часи жила на Алтаї диво-звір Маани. Була вона, як столітній кедр, могутня. По горах ходила, в долини спускалася – ніде подібного до себе звіра не знайшла. І вже почала вона потроху старіти.
«Я вмру, і ніхто на землі про мене не згадає,– журилась Маани.– Забудуть усі, що жила колись велика Маани...»
Благала вона землю і воду, великому Алтаю вклонялась, щоб дали їй діток:
– Прошу, дайте мені хоч одне дитя, нехай завбільшки хоча б як піскуха.
Чи багато, чи мало збігло часу, та, видно, прохання її було почуто. Ось Маани народила сина.
– Рости, рости, мій маленький! – заспівала Маани.– Рости, рости...
Він підріс трохи, але так і лишився дрібним звіром, однак співати-муркотіти од матері Маани навчився. Був це кіт, виявляється.
Другий син – борсук – виріс більший за кота, але ж і йому далеко до Маани, та й вдачею був на неї не схожий.
Удень із дому нікуди не виходив, уночі лісом, важко ступаючи, блукав, на зорі очей не підводив, на місяць не поглядав.
Третя – росомаха – полюбляла висіти на гіллі дерев.
Одного разу зірвалася з гілки, впала на лапи, і лапи у неї викривилися.
Четверта – рись – гарна з себе, але така ляклива, що і вві сні здригалася, поводила чутливими вухами. На кінчиках вух у неї стриміли китички.
П’ятим народився ірбіс – барс. Цей удався світлооким і відважним. Полював високо в горах, з каменя на камінь легко, як птиця, перелітав.
Шостий – тигр, чатуючи на здобич, міг од схід сонця до заходу лежати нерухомо. Вив, як весняний вітер, і голосом наслідував поклик оленів. Він був дужий, але хитрий і навіть од матері приховував свою силу.
Сьомий – лев – ходив, струшуючи гривою, гучно рикаючи. Од того рикання здригалися дерева й рушилися скелі.
Дивлячись на своїх дітей, Маани думала: «Сімох я народила! Нічого тепер мені не страшно».
Навіть людини Маани не боїться. Приляже вона і сміється: «Коли в мене семеро дітей, що мені може людина заподіяти?»
Одного разу Маани сказала: «Сьогодні слід би нам знайти азик - здобич. М’яса б нам попоїсти».
Старший син – кіт промуркотів свою пісеньку, потерся головою об ноги матері й подався на лови. Три дні пропадав. На четвертий приніс у зубах азик – птаху.
– Цього мені й на один зуб не стане,– усміхнулася Маани,– ти сам, сину, під’їж трохи.
Кіт ще три дні своєю здобиччю бавився, лише на четвертий про їжу згадав.
– Слухай-но, сину,– сказала Маани, – з твоєю вдачею важко тобі буде жити в дикому лісі. Йди до людей.
Щойно мовила Маани, а кота вже й слід прохолов. Назавжди втік з дикого лісу.
А борсук сказав:
– Ну, брати, я тепер од усіх найстарший, мені йти!
Нагледів лань з телям, підкрався, простягнув лапи, але лань
скочила і вдарила борсука по лобі копитом.
Розгнівалась Маани:
– Будеш знати, як хапати здобич не по зубах. Тепер на лобі в тебе лишилася відмітина, аби ти пам’ятав про це.
Похнюпив борсук голову, побачив змію, схопив її і з’їв.
Ця їжа йому припала до смаку. Порохкуючи, риючи землю писком, борсук, не дожидаючись ранку, вночі у глиб лісу побіг. Там на горбі вирив собі простору нору, настелив сухого листя і став жити в своєму великому домі, нікого до себе не запрошуючи, сам ні до кого в гості не навідуючись.
– Тепер твоя черга йти на лови, – сказала Маани росомасі.
Сім днів блукала клишонога росомаха, на восьмий принесла залишки вовчої вечері.
– На твоє, росомахо, пригощення сподіватися – з голоду помреш,– сказала Маани. – За те, що сім днів пропадала і братам своїм погану поживу принесла, нехай нащадки твої сім днів на свою здобич чатують, нехай ніколи вони вволю не наїдаються.
Росомаха обхопила своїми кривими лапами стовбур кедра, і з тих пір Маани її не бачила.
Четвертою подалася на лови рись. Ця добула косулю.
– Хай будуть твої лови так само вдалі завжди,– зраділа Маани.– В тебе очі зіркі, вуха чуткі, тріск гілочки чуєш на відстані денного переходу. Тобі в хащах лісових добре житиметься. Там, у дуплах старих дерев, ти дітей своїх будеш вирощувати.
І рись, нечутно ступаючи, тієї ж ночі щезла в хащах старого лісу.
Тепер на ірбіса-барса поглянула Маани. Ще й слова не встигла мовити, а барс одним стрибком уже скочив на високу скелю, одним ударом лапи повалив гірського козла-теке.
Перекинувши козла собі на спину, барс на зворотному шляху зловив ще й прудконогого зайця. З двома дарунками м’яко зістрибнув він донизу, до житла старої Маани.
– І ти, ірбіс-синку, завжди живи на високих скелях, на неприступних каменях. Живи там, де ходять гірські козли-теке і круторогі барани – архари.
Здерся барс на скелі, побіг у гори, поселився між камінням.
Куди пішов тигр, Маани не відала. Здобич він приніс їй, якої вона не просила: поклав до її ніг убитого мисливця.
Заплакала, заголосила Маани:
– Ой, синку, жорстоке серце ти маєш! Ти перший розпочав ворожнечу з людиною, твою шкуру смугами її крові заплямовано навіки. Біжи тепер жити в густі очерети, щоб ніхто не бачив смуг на твоїй шкурі. Живи там, де ні людей, ні худоби немає. Живись у хороший рік вепрами та оленями, а в поганий – жаб їж, але не чіпай людини! Якщо в цих погибельних місцях ти перший помітиш людину, твоє щастя – втікай! Якщо людина помітить першою тебе, її щастя – мисливець не зупиниться, доки не наздожене тебе.
З голосним жалібним виттям смугастий тигр побіг в очерети.
Тепер здобувати їжу пішов сьомий син – лев. Зійшов він у долину й приволік убитого вершника й коня.
Маани-мати мало не збожеволіла.
– Ох-ох! – стогнала вона, дряпаючи собі голову.– Ох, горе мені, навіщо народила я тебе! Ти, сьомий, найлютіший. На моєму Алтаї не смій жити! Іди туди, де не буває зимової стужі, де не чути свисту пронизливого осіннього вітру. Може, гаряче сонце пом’якшить твоє кам’яне серце.
Так відіслала од себе всіх своїх сімох дітей велика Маани, що колись жила на Алтаї.
І хоча на старість лишилася вона самотня, і хоча, кажуть, вмираючи, нікого з дітей своїх покликати не захотіла, все ж пам’ять про неї живе: діти звіра Маани по всьому світі розселилися.
Заспіваймо ж пісню про Маани-матір, казку про неї усім людям розкажімо.
Страшна алтайська казка
Давно колись жили на Алтаї брат і сестра. Брата звали Боролдой-Мерген, а сестру Барабош-Аару. Вони жили вдвох у безлюдному лісі.
От одного разу брат зібрався на полювання і каже сестрі:
– Ти без мене печінку марала не смаж. Соболиною ковдрою не укривайся, на лісисту гору не ходи.
День минув і другий зійшов, а брата нема. Сім днів зійшло, а брата все нема й нема. Сумно стало Барабош-Аару самій у безлюдному лісі, от вона й подумала: «А що станеться, якщо я підсмажу маралячу печінку?»
Узяла, нарізала печінку, нанизала шматки на шпичку, встромила її біля вогню. Сама на соболину ковдру всілася, не пам’ята, як і заснула. Чи далеко, чи близько була вві сні, невідомо нікому, а тільки як прокинулась – бачить: чорна пінява на печінці пузириться, вогнище залила. Налякалася Барабош-Аару: «Як жити без вогню в лісі самій?» Кресало ж брат із собою на полювання взяв: «Де тепер вогню взяти?» – думає Барабош-Аару.
Побігла вона на лісисту гору: людей пошукати, у них жару попросити. Темні ліси узліссями обходила, через бистрі ріки броду шукала. Чи довго чи недовго йшла, та от з вершини гори побачила – далеко в синім небі світиться тонкий, як кінський волос, білий дім. Зраділа, поспішила туди, прийшла до маленького, очеретом укриваного аїлу. Штовхнула двері й ледь не вмерла від жаху. Вперед, через поріг не зважиться переступити, назад бігти – сил нема, ноги наче вросли в землю.
На жіночій половині аїлу біля вогнища лежить стара жінка. Одне вухо під себе послала, а другим укрилася, мов ковдрою.
– Е-е-е, дитино моя,– солодкаво заспівала стара.– Коли прийшла, то вже заходь.
Ввічлива Барабош-Аару ввійшла і мовила:
– Дозвольте, бабусю, з вашого вогнища головешку взяти, у мене дома вогнище загасло.
Стара дозволила.
Зраділа Барабош-Аару. Прибігла додому, розіклала велике вогнище, до неба шугнуло жовте полум’я. «Ну,– думає,– засмажила я печінку марала, а що сталося? Згасло вогнище, і ось воно палає! Соболиною ковдрою укривалася, а що сталося? Поспала й прокинулася. На лісисту гору ходила, вогню там добула. Зараз до підніжжя гори сходжу, дикого часнику, цибулі назбираю».
Щойно хотіла вийти за двері, та ніби хтось її утримує, не пускає. Обернулась і бачить: до поли шуби причепилася ледь помітна оку прозоро-тонка нитка. Барабош-Аару вихопила з-за пояса ніж, відітнула нитку, побігла до ясно-голубої скелі.
– Ясно-голуба скеле, одчинися! Моє життя порятуй!
Ясно-голуба скеля прочинилась і сховала в собі дівчинку.
А кінець нитки, що Барабош-Аару відітнула, пристав до порога. Ні вітром його не здмухнути, ні дощем змити. Другий кінець тримала вухата стара. Намотуючи нитку на палець, пішла вона долинами і пагорбами. Через бурі річки одним кроком переступала, хащі навпростець долала. Там, де між стовбурами і змії не протиснутись, пролазила, де мусі не пролетіти, проскакувала.
Прийшла до аїлу брата й сестри, прочинила двері, а там нема нікого.
– Казан, казан,– заспівала стара,– де Барабош-Аару?
– Якби Барабош-Аару жива була, я б оце тут не стояв у пилюзі. В мені б кипіло жирне м’ясо.
Стара ногою розворушила жар:
– Вогнище, вогнище, де Барабош-Аару?
– Ох, ох! – спалахнуло вогнище.– Коли була б жива Барабош-Аару, я б ста шарами попелу вкрите не було, а жарким вогнем палало би.
Стара підійшла до ліжка:
– Ліжко, ліжко, де Барабош-Аару?
– Померла наша вірна Барабош-Аару-у... – застогнало ліжко. Там лежав зазубрений рубель – едирек. Цим рублем Барабош-Аару шкури звірині розминала, вибивала, аби одежа, пошита із шкур, була м’яка й легка.
– Вона жива, жива, жива! – заторохтів рубель.– Вона повернеться і примусить мене знову торохтіти. Сходіть, бабусю, до ясно-голубої скелі.
Стара побігла до ясно-голубої скелі, опустилася на праве коліно, погладила ліву косу:
– Ясно-голуба скеле, віддай мені Барабош-Аару!
Але саме в цей час з полювання повернувся Боролдой-Мерген. Побачив вухату бабу, зняв з плеча тугий лук, напнув пружну тятиву, спустив виливану семигранну стрілу. Впала баба. Аж тут вискочили люди, що ховалися від баби, плачучи і сміючись, цілували влучного мисливця:
– Нам, що сонця не бачили, ти сонце дав! Нам, що місяця не бачили, ти місяць подарував! Будь завжди, як заєць, білий, як вівця, гладкий. Сто літ живи, прудконогим конем володій!
Коли люди розбрелися по густій траві шукати місця для стійбища, Боролдой-Мерген побачив сестру свою Барабош-Аару. Від щастя йому відібрало мову. Ніжно долонями їй щоки втер і тихо сказав:
– Ийлаба, сийним! Не плач, сестро! Життя прекрасне.
Страшний гість
Жив колись борсук. Удень спить, ночами на лови ходить. І от одного разу вночі борсук полював. Не встиг він насититись, а небокрай уже поблід. До схід сонця в свою нору поспішає борсук. Людям на очі не показуючись, від собак ховаючись, ішов він там, де тінь густіша, де земля чорніша. Підійшов борсук до свого житла й чує незрозумілі звуки:
– Хрр... Брр...
«Що воно таке?»
Сон із борсука втік, шерсть дибом стала, серце стукотом ледь ребра не поламало.
«Я такого ще ніколи не чув...»
– Хрр... Фіррліть-фію... Брр...
«Мерщій назад до лісу побіжу, звірів скличу, я один на один тут за всіх гинути не згоден».
І побіг борсук звірів на допомогу кликати:
– Ой, у мене в норі страшний гість сидить! Допоможіть!
Прибігли звірі, вухами до землі припали,з усіх ходів-виходів так і хуркає.
– Бррррррк, хрр, фію...
У звірів ноги замліли.
– Ну, борсуче, це твій дім, тобі першому й лізти.
Обернувся борсук – звірі довкруги стоять, заохочують:
– Лізь, лізь!
А самі від страху хвости підібгали.
«Що робити?» – думає борсук.
– Чого став? – дзявкнула лисиця.
Неквапом, знехотя підійшов борсук до головного входу.
– Хррр! – долинуло звідти.
Відскочив борсук до другого входу-виходу.
– Бррр!
Заходився борсук іще один хід рити. Прикро рідну домівку руйнувати, та що ти вдієш – з усього Алтаю люті звірі посходилися.
– Лізь, лізь! – підганяють.
Нарешті, ледь живий од страху, проліз він до своєї спальні.
– Хррр, бррр, фррр...
Аж то, розлігшись на м’якій постелі, голосно хрипів білий заєць. Звірі на ногах не вдержалися, лягли покотом.
Страшний гість (алтайська казка)
– Заєць! Борсук зайця налякався! Ха-ха! Хо-хо-хо!
– Від сорому куди тепер утечеш, борсуче? Проти зайця он яке військо скликав! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!
Борсук очей не підводить, сам себе лає:
«Чому одразу у дім не заглянув? Навіщо весь Алтай на ноги підняв?»
А заєць собі спить-хропе.
Розсердився борсук та як штовхне його:
– Йди геть! Хто тобі спати тут дозволив?
Прокинувся заєць – очі ледь не вискочили, перекосилися!
І вовк, і лисиця, рись, росомаха, дикий кіт – усі люті звірі тут...
«Ну,– думає заєць,– що буде, те й буде!»
І – плиг борсукові на лоб. А з лоба, як з горба, знову скік! – і в кущі.
Від білого заячого живота побілів у борсука лоб. Від задніх заячих лап зостались білі сліди на щоках.
Звірі ще голосніше зареготалися:
– Ой, борсуче, який ти вродли-и-ивий став! Ха-ха-ха!
– До води піди, на себе глянь!
Пошвендяв борсук до лісового озера, побачив у ньому своє відображення і заплакав:
«Піду ведмедеві поскаржусь!»
Прийшов і каже:
– Кланяюся вам до землі, дід ведмідь! Захисту у вас прошу.
Сам я сю ніч дома не був, гостей не запрошував. Голосне хропіння почувши, злякався... скількох звірів потурбував, сам свій дім порушив. Тепер, подивіться, від заячого білого живота, від заячих лап щоки в мене і лоб побіліли. А винуватець, не оглядаючись, утік. Розсудіть по правді.
Поглянув ведмідь на борсука. Відійшов поодаль – ще раз поглянув, та як зареве:
– Ти ще скаржишся? Твоя голова раніше чорна була, мов земля, а тепер білизні твого лоба й щік навіть люди позаздрять. Прикро, що не я на тому місці стояв, що не моє лице
заєць вибілив. Ось чого шкода! Егеж, шкода і прикро...
І, гірко зітхаючи, побрів ведмідь до свого барлогу.
А борсук так і живе з білою смугою на лобі й на щоках.
Кажуть, звик він до тих відмітин, навіть похваляється:
– Он як заєць постарався! Ми тепер з ним на віки вічні друзі.
Ну, а що заєць каже, того ніхто не чув.
Чортів млин
За одним селом віддавна стояв один покинутий млин, до котрого ніхто ніколи не носив молоти, бо там кожної ночі чорти сходилися й танцювали, і мололи, і якби були кого тоді там допали, той би вже більше не жив.
У тім селі був один дід, у котрого з першою жоною була одна дочка, а за другу жону собі узяв одну бабу, у котрої також була дочка. Баба усе дужче любила свою дочку, як дідову: свою красніше прибирала, робити їй стільки не давала, а та дідова все більше робила, все абиякий одяг носила та іще од баби ніколи їсти не мала. Раз посердилися ті дочки на чім-то, за що баба дуже розсердилася на дідову дочку і думала: як би її якось занапастити, аби таки й не була.
Тут прийшло на гадку бабі, аби дідову дочку виправити ввечері у чортів млин муки молоти, і так напевно там останеться. Так і сталося: дочка дідова понесла у чортів млин молоти. Заходить у млин, а там іще лиш старий дід є, що молов. Потім дивиться, а туди приходить страх панів і княгинь, та й за ними прийшов оркестр. Як стали там грати й танцювати. Тут і ніч, дочка та сама там, сіла коло мішків та й сидить. А як чорти побачили дочку, почали кликати її танцювати, та вона не хотіла йти. Чорти дізналися од неї, чого журиться. А дочка каже:
– Я не можу іти з вами в танець, бо я не маю до того черевиків.
Пішли чорти й приносять дівці черевики. Тепер знову каже чорт:
– Ходь, дочко, танцювати!
– А, – каже дочка, – я не піду танцювати, бо я не маю дорогої шуби.
Зараз чорт пішов і приніс дочці красну шубу.
– Ну, тепер ходи танцювати!
– Ой, не піду, – каже дочка, – бо я не маю дорогого намиста.
Пішов чорт і приніс їй намисто, та й потім приніс їй іще більше одягу. Як уже до днини бралося, заспівав півень, а чорти усі счезли, лиш дочка лишилася в дорогій одежі. Бере муку й іде додому.
Баба думає, що дочку чорти, танцюючи, розтягли, коли дивиться, а дочка така убрана приходить додому, що лиш дивуватися.
Питається баба:
– А ти де добула ту дорогу одежу?
– Ну, – каже дочка, – мені у млині чорти дали.
Тепер баба погнала свою дочку у млин, бо заздрила дідовій дочці. Думає: то ж і моя так здатна випросити собі, як ця.
Пішла бабина дочка у млин, але не мала стільки розуму, як та. Як ізійшлися чорти, почали музиканти, лиш думала собі, чи її закличуть танцювати. Та таки й приходить до неї один панчук і кличе танцювати. Вона так тим разом і пішла. Як із нею зачав чорт танцювати, та аж доки півень не заспівав, так із нею танцював, що і кості їй розніс.
Жде баба дівку, а тої іще й тепер ніде нема.
Так тому ведеться й нині, хто другому добра не зичить.