Казка про джмеля
Вчора цього джмелика ще й на світі не було. У джмелиному рої лежали лялечки, замотані в павутиння, як у пелюшки. Лялечки були слухняні й тихі, мов діти, коли вони сплять.
Але вранці, коли джміль-сурмач задзижчав своїми крильцями і всіх побудив, одна лялечка несподівано заворушилась, і всі почули, як щось гризе її зсередини. В цьому рої не любили сидіти без діла, і тому всі кинулись допомагати. Отоді й виліз маленький джмелик, волохатий, веселий. Повештався трохи по гнізду, на джмелів подивився, себе показав, а потім сів і подумав: навіщо у нього крильця? Може, на те, щоб дзижчати, як той старий дядько-джміль, що всіх побудив уранці?
Він затремтів крильцями і теж так само задзижчав, тільки трохи тонше.
А може, ці крильця на те, щоб так само літати, як ота найбільша в рої джмелиха?
Він помахав ними дужче і справді полетів.
І так йому стало весело від цього, що він замахав ще дужче крильцями і заспівав:
— А я літаю! А я літаю!
— Ну й що з того? Ну й що з того? — здивувалася чорна гарна мушка.
Справді, дивного в цьому не було нічого. І вона, мушка, літала, і бджоли літали, і оси, і багато джмелів з їхнього рою, і всі вони гомоніли, гуділи, поспішали. Малесенький джмелик, трохи засоромлений, полетів з усіма, вже не дивуючись, а так, ніби він уже ціле літо літав. А всі поспішали на запашний, барвистий луг. Це квіти зробили його таким запашним і барвистим, бо їх було багато-багато — синіх, червоних, оранжевих.
У джмелика аж очі розбіглися. Кожна бджілка, кожна комашка летить до якоїсь квітки, як до знайомої, і не думає про те, що й джмелика треба познайомити.
Може, самому полетіти до ромашки з білими рясними пелюстками і з золотою серединкою? Та на ній сидить метелик, гарний кольористий метелик з легкими, як пелюстки, крильцями.
Може, до синеньких сокирок? Та вони такі тоненькі, що страшно на них і сідати.
І раптом чує джмелик:
Дзень-дзень, я тут!
Співаю тут!
Бачить джмелик — ліловий дзвіночок хитає раз у раз голівкою і кличе його. Тільки він до дзвіночка, а вже чорна мушка тут як тут.
Оксана Іваненко. Джмелик. Казка. Художник Василь Євдокименко
— Чого ти летиш сюди? Я и без тебе справлюсь! Це я тут мед збираю!
— І я збираю! — сказав джмелик, сів на квітку й показав їй язичок.
— Ой! — здивувалася мушка, бо в цього незграбного джмеля був такий довгий і тонкий язичок, що міг залізти в найтоншу квітку.
І справді — язичок джмелика потрапив у чашечку дзвіночка, а там було дуже солодко і приємно.
Мушка розсердилася і полетіла — нечемний який!
— Я буду з вами дружити,— сказав джмелик дзвіночкам.— У вас у всіх такий солодкий сік?
— Звичайно,— засміявся дзвіночок,— і я радий з тобою дружити: ти не такий, як оті ненажери-жуки. Уяви собі, вчора один чорний жук сів на кашку, що росла поруч, і їв, їв, аж поки не перегриз зовсім бідну квітку.
— Який дурний! — здивувався джмелик.— Адже більше він не міг прилетіти до неї. Я б так ніколи не зробив. От я напився, а тепер полечу до іншого дзвіночка, такого самого, як ти.
Тільки джмелик злетів з дзвіночка, а вже чує, другий кличе:
Дзень-дзень, я тут!
Співаю тут!
Джмелик так і влетів у лілову чашечку і, як чемний і вихований, спочатку обтрусив жовтий пилок, що налип на нього з першої квітки, а потім уже вистромив язичок і заходився коло меду.
Всі дзвіночки на лугу скоро взнали його й дуже полюбили.
Він так і літав з квітки на квітку, поки не стрів ту саму мушку, з якою посварився вранці.
— А! Ти й досі коло цих квітів! От я літаю, де хочу, а ти тільки й знаєш, що в одній квітці вимажешся, а в другій обтрусишся.
— Ай справді! — сказав собі джмелик.— І чого я коло них літаю? — Він і не подумав про мед, та це й зрозуміло, бо він уже наївся його досхочу і навіть повні кошики на ноги причепив.
— Адже є багато цікавого,— казала далі мушка.— Хіба на світі тільки самі твої дзвіночки, що невідомо навіщо дзвонять цілий день і не дають нікому спокою? Я лечу зараз у гайок — хочеш, летімо разом?
— Летімо! — погодився джмелик.
Крильця ж не для того, щоб літати від дзвіночка до дзвіночка! Ні, ця мушка живе вже, напевне, кілька днів і може дечого повчити.
Дзвіночки повернули здивовані голівки, але джмелик не звернув на них ніякої уваги.
У гаю росла висока й розлога липа — вона так добре пахла і стільки квіток було на ній!
— От,— сказала мушка,— нам нема чого летіти далі. Тут на одному дереві цілий луг.
Та тільки вони посідали поруч на гілочці, коли якась маленька птичка теж, напевне, вирішила, що далеко літати не варт, і швидко розкрила дзьоб. А дзьоб пташки, навіть ма¬ленької, був чимсь великим і страшним для джмелика. Враз стало темно, як у тій ляльці, де він уперше прокинувся. Ні, ні, він туди не хоче більше! Джмелик замахав щосили криль¬цями, крильця загуділи так, що птичка — а вона теж недавно почала літати — сама перелякалась і метнулася вбік.
— Ти живий? — пропищала мушка.
— Не хочу я літати по такому липовому лугу,— віддихуючись, сказав джмелик.— Тут такі страшні тварини, вони ще з’їдять нас. Летімо краще до моїх квітів.
— Він злякався якоїсь маленької птички! — презирливо засміялась мушка.—- їх безліч, і до них, і до страху треба звикнути. І навіщо нам повертатись на луг? Летімо краще на болото. Там є теж багато квітів, якщо тобі так дуже їх хочеться.
На болоті, справді, росло багато квітів, і великих, і маленьких.
— Краще вже сідати на маленькі,— сказав джмелик,— а то, бач, великі плавають, як живі.
Нагледіли вони тоненьку рослинку з білою маленькою квіткою. На пелюстках її ніби роса блищала.
— Цур — я! Цур — я! Я швидше! — закричала мушка-хвастушка і сіла на квітку.
А джмелик не схотів з нею сваритись і сів поруч на листок. Але який це липкий, неприємний листок! Джмеликові ніжки ніби прилипають до нього. Джмелик злякався і рвонувся що було сили.
—Мушко-подружко, лети! Це погана квітка.
Дивиться, а мушки майже не видно: закривають її помалу волоски квітки і не пускають. Так і загинула мушка-подружка, мушка-хвастушка.
Сумує джмелик, зажурений летить далі від страшних квіток. А потім подумав, що живий лишився, зрадів і навіть заспівати спробував:
Я від птички втік,
Від росички втік,
Я розумний джміль,
До дзвіночків звик.
Тільки й пісенька чогось не виходить гарна, і невесело йому, і сонце не так світить, і повітря не таке тепле.
— Навіщо я полетів від своїх друзів? — бідкається джмелик.— Треба швидше до них.
Та на лугу всі дзвіночки закрили свої чашечки і не пахнуть, і не дзвенять, і не кличуть.
-— Це вони на мене розсердилися, — сумно сказав джмелик.
— Навіть і поїсти нічого,— зітхнув він голосно.— Невже всі квіти на мене сердяться і всі закрилися?
Це почув якийсь жук.
— Ну що ти, летімо в садок коло блакитної хатки,— сказав він.— Там стільки квітів і такі хороші,— як сонце заходить, вони розкриваються.
Джмелик подивився недовірливо: може, знову в таку біду потрапить, як з мушкою. Та жук був великий і гудів серйозно, ніби розумний.
На краю села, коло блакитної хатки, був садок. Але коли джмелик підлітав до нього, йому стало сумно.
Там росла тонка матіола з міцним ароматом, пахучий гострий тютюн, терпкий любисток. Великі, зовсім як пташки, крилаті метелики літали над ними — таких джмелик не бачив на лузі вдень. Ні, тут страшно. Але було вже темно і не видно, куди летіти, і він заснув коло синенького в’юнка, що вився просто на тину.
Він засинав і не знав — може, завжди буде так темно,— і йому було дуже сумно від цього.
Коли джмелик розплющив очі, було вже світло, сонячно, тепло. Матіола, тютюн та інші великі квіти на грядках стояли, закривши чашечки, склавши пелюстки.
Та джмеликові було байдуже до них. Він замахав крильцями, ще боячись — а може, не полетить. Але ні, він полетів, полетів гірямо на луг. А там серед білих, жовтих, червоних квіток ліловіли дзвіночки, і кожен кликав його:
Дзень-дзень, я тут!
Співаю тут!
Оксана Іваненко. Джмелик. Казка. Художник Василь ЄвдокименкоІ джмелик кинувся до одного дзвіночка, так кинувся, що весь вимазався в жовтий пилок. А потім швидше до другого, до третього. З усіма хотілося привітатися.
І пилок з одного дзвіночка падав у квітку другого, і непомітно ні для кого зав’язувалося багато-багато насіння нових дзвіночків.
Ніджмелик, ні квіти цього не знали.
А може, вони того й любили джмелика, що знали про це?
Лісова пригода
Одного теплого літнього ранку світило яскраве сонечко, шумів струмок, шелестіло листя. Інколи виглядали з кущів тваринки. Це був лісок, в якому всезагадкове.
Іванко разом збратиком Миколкою пішли в ліс шукати гриби . Вони розглядали чудову природу, як навколо було все мов у казці.
Раптом хлопчики почули шелест. З-за дерев вийшов вовчик. Іванко і Миколка налякалися і побігли. Вовчик пішов за ними. І ось Іван зачепився за гілочку та впав. Його братик прибіг допомогти підвестися, але надійшов вовк і Миколка злякався за брата.
Насправді, вовчикпоклав на рану лікарську рослину та взяв Іванка на плечі і поніс до села. У лікарні полікували ніженьку і здивувалися, що вовчик допоміг хлопчику.
Миколка і Іванко віддячили вовчику смачною їжею, і він побіг назад в ліс до свого життя.
Таємничий ліс
Був ранок. Довкола все прокидалося, поблизу лісу оживало болото. Прокинулося і маленьке жабенятко Ква, протерло оченята та й вирушило погратися зі своїми друзями у болоті. Друзі тим часом скакали на полянці біля лісу. Жабенятко поквапилося до них. Глянуло на ліс, та він видався жабеняті якимсь страшним і таємничим. Жабеня перелякалося, боялося поворухнутися. Воно вслухалося у кожен звук, який видавався звідтіля, але не насмілювалося увійти усередину.
"Що там у лісі?" - думало Ква. Щоразу поверталося із цією думкою додому.
Одного ранку жабеня не захотіло йти з друзями гратися, а залишилося на галявині. Воно ганяло за комарами, підкидувало м'ячик угору, ловило його, забавлялося. Тут надлетів комар, відволік увагу жабеняти, і воно не спіймало м'ячик. А він дуже швиденько покотився в ліс. В той таємничий і страшний ліс, якого Ква дуже боялося.
Жабеня розізлилося на комара і дуже перелякалося. Йому було шкода м'ячика, адже він був для Ква улюбленою іграшкою, без якої не уявляло свого життя. Тоді жабеня набралося відваги і рушило у таємничий ліс.
Скок, скок... Скакало Ква і оглядалося навколо, тремтячи від кожного звуку. А м'ячика не було ніде. Продовжувало скакати у глибину лісу. Так бідне змарнувало цілий день, втомилося і не знайшло свого м'ячика.
Насувався вечір. Ква пквапився додому. Йому хотілося розповісти всім про свою біду і подорож до сташного лісу, та ніхто не хотів слухати Ква.
Наступного ранку жабеня вирішило покинути домівку і оселитися в лісі, аж поки не знайде свого м'ячика. воно взяло торбинку і помадрувало. Ква хотіло, щоб всі жителі болота шкодували за свій вчинок, за свою байдужість до нього, але вони навіть не помітили зниклого жабеняти.
Воно скакало і придивлялося до лісу. Він вже не виглядав йому таким страшним, навпаки ліс, як дідусь привітав Ква і пригощав ягідками та грибочками. Ква вирішило збудувати собі хатинку та познайомитися із усіма мешканцями лісу.
Скоро у жабеняти з'явилося багато друзів: білочка, зайчик, слимачок, їжачок, мурашка, мишка, метелик та багато інших. Вони допомогли Ква знайти улюблений м'ячик. Жабеня любило гратися з ними і поволі забувало про родичів, які жили у болоті. Кожного дня Ква розповідало цікаву історію лісовим птахам, а вони переповідали всьому лісові. Жабеняті на радощах хотілося підскочити високо-високо. Ліс став для жабеняти світлим, веселим, добрим і дружнім.
Так промайнула весна, літо, настала осінь. Усі лісові мешканці почали готуватися до зими. Жабеня теж кинулося запасати харчі, та йому це не вдавалося, адже у болоті не треба було запасатися їжею. Воно скакало по лісі і заблукало. Мишка почула плач жабеняти і підбігла близенько.
- Що трапилося? - запитала.
- Я заблукало, - тремтіло Ква.
- Ходімо до мене, - запросила мишка.
Жабеня зазирнуло у нірку, воно не знало, що під землею настільки красиво. Ква дуже сподобалося у Мишки, але воно сумувало за своєю хатинкою.
- Переночуй у мене, Ква, бо вже ніч, а завтра вирушимо шукати свою осеою, - запропонувала Мишка.
- Дякую, - погодилося жабеня.
А зраненьку Мишка і Ква поспішили до мудрої Сови.
- Що вам потрібно? - спитала Сова, побачивши двох ранішніх гостей.
Жабеня розповіло про свої пригоди. Сова подумала, вона любила говорити правду і не хотіла образити Ква.
- Ти шукаєш дорогу додому, Ква? А скажи мені, котрий твій дім? Де твоя родина? Де тобі найкраще? - запитала мудра Сова.
Жабеня розгубилося.
- Мій дім у лісі. А моя родина на болоті..., - проквакало жабеня і зрозуміло, що щось розділилося у ньому.
- Так... - протягнула Сова. - Тут непросто знайти дорогу, бо їх є аж дві, а ти мусиш визначити котра основна.
Жабеня ще більше зажурилося. А Мишка не знала, що порадити Ква, бо у неї був один дім.
- Хочу додому! - заплакало Жабеня.
Мудра Сова покликала свого синочка, порадилися із ним. А потім син Дум полетів і показав дорогу до лісового будиночка Ква.
Як зраділо жабеня, коли повернулося у свій будиночок, знайшло свій м'ячик, друзів. Але їжі воно не принесло. З дерев опадали листочки, вітер ніс холод, друзі ховалися від холоду у нірках і дуплах, а жабеня залишалося все частіше на самоті. Воно щоразу пригадувало слова мудрої Сови: "Котрий твій дім?" І дуже сумувало за родиною. Згадувало маму, сестричок, братиків, на яких образилося і плакало.
Той плач почула мудра Сова, яка щодня думала Ква і послала до нього свого сина . Дум прилетів зраненька і запитав:
- Чому плачеш Ква?
- Я зрозуміло, що дуже хочу до мами, до своїх рідних.
Жабеня розповіло як образилося на них і пішло з дому.
Дум допоміг жабеняті вийти з лісу на рідну галявину. Всі лісові друзі прийшли провести жабеня. Ква попрощався із ними, з вірним другом Їжачком та залишив м'ячик Мишці.
- Приходи в гості у ліс, ми тебе завжди чекаємо! - гукали звірі.
Жабеня проквакало на прощання і було дуже щасливе, бо знайшло рідну хату і гарних лісових друзів.
Вдома, на болоті, його зустріли дуже привітно, розповіли як шукали і сумували за ним, як мама плакала.
- Пробачте мене, - попросило Ква.
- І ти нас пробач, бо коли всі веселі, то рідко помічають того хто сумний. Ми будемо більше уважніші один до одного, - сказала мама обіймаючи рідного Ква.
Довгими зимовими ночима родина слухала лісові пригоди Ква. Жабеня було щасливе. Воно засинало і йому снилися лісові друзі. А коли прийшла весна Ква поквапилося у ліс привітати своїх друзів. Ця дружба тривала довго-довго.
Отакі пригоди були у жабеняти.
Спочатку ліс був страшний і таємничий для Ква, а тепер став рідним і мудрим. Ква навчилося дружити, перепрошувати і прощати образу. Одного разу жабенятко врятувало їжачка від лисиці, яка котила його до калюжі. Ква покотив на руду свого м'ячика. Та перелякалася і залишила їжачка. Це була ціла історія, в які жабеня виявилося відважним і кмітливим. М'ячик тоді проколовся до їжачкової голки, а Слимачок заклеїв його своєю чудодійною слинкою. Відтоді Ква і Їжачок стали справжніми друзями. Мудра Сова з сином навчили Ква цінувати дім і родину. Жабеня побачило нірки в землі, дупла у деревах і зрозуміло, що хати бувають різними, та для кожного звіряти вони рідні і дорогі.
А хто цього ще не зрозумів, то завітайте у таємничий ліс. Він справді має багато таємниць, то лише деякі вивідало жабенятко Ква. Па-па.
Чарівний ліс
Жив собі заможний чоловік із сином. Коли хлопець став дорослим, батько сказав:
– Вирушай у подорож світом. Ось тільки поспішай не гроші заробляти, а розуму набиратися. Дізнайся, як живуть і працюють люди.
Дав золотих монет на дорогу, наказавши їх не витрачати даремно, благословив і відпустив.
Мандрував юнак, коли це опинився в одному місті. Дивиться: ведуть чоловіка до в’язниці.
– Скажіть, люди добрі, – звернувся він до оточуючих, – що поганого зробив цей бідолаха?
– Має багато боргів і не може їх сплатити. Тому повинен сидіти за ґратами.
Мандрівник звернувся до суддів:
– Панове, чи можу сплатити борги чоловіка та викупити його з неволі?
– Будь ласка, – почув у відповідь юнак.
Хлопець віддав усі гроші, продав одяг і нарешті зібрав потрібну суму. Судді відпустили в’язня, й вони вдвох вирушили подорожувати світом без копійки в кишені.
Одного разу зголоднілі мандрівники лягли відпочити під деревом.
– Набридло таке життя й тебе шкода, – раптом сказав викуплений чоловік. – Адже не з власної вини страждаєш. Ходімо до моєї названої сестри, чарівниці, хай зарадить нашим бідам.
– Згода.
Довго йшли, нарешті дісталися лісу. Дерева височенні – аж до самого місяця, листочки на них золоті, а гілки – срібні. А посеред галявини палає яскравий вогонь і дим в’ється.
Хлопець, недовірливо оглядаючи все навколо, тільки шепоче:
– Дивина яка…
– Не бійся, – заспокоює товариш. – Ніхто нас не скривдить, адже тут мешкають мої названі сестри з матерями. Зачекай, повідомлю про наш прихід. Тільки запам’ятай: якщо тобі дороге життя, не кажи жодного слова. Будь уважним, адже під золотим деревом збираються чарівниці, щоб вишивати й таночки водити. Якщо помітять, нашлють закляття.
Сказавши це, чоловік мов крізь землю провалився. Минув якийсь час. Юнакові набридло чекати, й він вирішив прогулятися лісом. Раптом дивиться: крилаті дівчата танок водять. Сховавшись, хлопець хотів поспостерігати за красунями, та, на біду, одна з них помітила непрошеного гостя й наслала чари. Тієї ж миті бідолаха осліп та онімів.
Невдовзі на крилах прибув товариш, дістав маленьку сопілку, сів на дереві й заграв. З усіх боків почало злітатися стільки чаклунів і чарівниць, братів і сестер названих, що й не злічити. Подалися вони шукати в лісі цілющі трави, щоб вилікувати юнака. І справді, незабаром гість одужав.
Крилаті дівчата почали вмовляти красеня лишитися з ними, обіцяючи оженити на найвродливішій чарівниці.
Хлопець подумав-подумав і сказав:
– Дякую вам усім, але на мене чекає старий батько. Багато чому навчився, мандруючи світом, і у вас хорошу науку здобув. Найкраще там, де серце лишилося. Моє – в батьківському домі.
Повернувся юнак до тата мудрим і спокійним та з чарівними подарунками. Незабаром зустрів дівчину, з якою створив гарну сім’ю, і жили вони у щасті й коханні.