Загрузка. Пожалуйста, подождите...

СВІТЛЯЧОК

Щовечора, коли сонце ховалося за високі гори на спочинок, а у ліс тихо приходила темна ніч, світлячок вибирався на високий пеньок край лісової стежини і своєю голівкою підіймав ліхтарик. Зовсім крихітний, але його жовтогарячі промінці всю ніч освітлювали стежину, якою ходили мешканці лісу, аж поки червоне сонце знову не з’являлось з-за шпилів далеких гір.

Метелики, джмелі, павуки, жуки-рогачі та безліч інших комах у барвистих киптариках дуже раділи з появи світлячка зі своїм ліхтариком. А йому теж було приємно, адже він робив добро, дарував комахам радість.

На тій стежині, котру осявав світлячок, лежав з усіх боків гострий сірий камінь. Лежав — і ні з місця, навіть пишався, коли його всяк обходив, остерігаючись покалічити крило чи ніжку.

— Хай бачать, який я! — думав про себе чванько.— Ич, як мені всі кланяються! Я — неабиякий камінь! — та й заснув міцним сном.

А з віконечка своєї хатинки, що стояла під пеньком, неподалік від каменя, не зводячи очиць зі світлячкового ліхтарика, дивився маленький пустун — жучок-скакунець у попелястих штанцях.

— От коли б тойліхтарик погас. Сміху було б! Дядько джміль, повертаючись додому, зачепився б за гостробокий камінь та й мішок свій з дарунками загубив би. Мені б усе дісталось! А що, коли той ліхтарик погасити?

І жучок застрибав з кутка в куток своєї хатинки, обмірковуючи лихий намір. Зрештою, надумався. Знайшов шматок гуми і змайстрував рогатку. Кульку зробив з кори старого дуба. Відчинивши віконце, він стрельнув прямісінько у ліхтарик світлячка. Та кулька зачепила тільки краєчок ліхтарика. Світлячок занепокоївся. Але на землі і в верховітті дерев було тихо.

Друга кулька жучка-стрибунця таки влучила в ліхтарик. І ліхтарик погас.

— Як же мені тепер бути? — засумував світлячок.— Незабаром до своїх осель повертатимуться лісові мешканці. Чи ж втраплять вони обійти той гостробокий камінь?

А жучок-стрибунець причаївся біля віконця та й мовчки спостерігає, що буде, коли дядько джміль повертатиметься додому. Навкруги зробилось темно-претемно. На старезнім дубові крикнула сова. Зашумів сердито вітер.

— Ой-ой-ой! — раптом чує світлячок чийсь голос.— Окуляри свої загубив.

— Беріть праворуч… Правіше, правіше треба йти! — крикнув голосно світлячок.

— Але чом ліхтарик не горить? Я ось окуляри свої загубив. У такій пітьмі додому не доберуся. Без ліхтарика ніяк не обійтися…

Все те чує й жучок-стрибунець. Ось заплакали, натрапивши на гострий камінь, маленькі сонечка.

— Ото щоб не були такі розумні,— впізнавши голос малих, сказав тихенько стрибунець.

Сонечок, як і джмеля, заспокоїв світлячок. Потім він вийшов на стежину і почав усіх, кого не почує, чи побачить, попереджувати про небезпеку.

— Понад рівчак ідіть,— голосно вигукнув світлячок. Потім біля конвалії, а звідтіль — біля широколистої папороті, так і вийдете на нашу стежину. Всім, всім, всім…

— Світлячок, мене чекає мій малий скакунець-стрибунець. Він дуже боязкий у мене,— сказала мати стрибунця.— То я навпрошки пройду. Швидше буде.

— Ідіть, та дивіться навкруги добре,— попередив її світлячок.

— Та вже ж,— відказала та й чимдуж побігла додому.

Тільки-гостробокий камінь обійшла, як тут і сам стрибунець нагодився.

— Мамо! Я тобі назустріч вийшов,— сказав він, потерпаючи зі страху.

— Який же ти у мене розумник ростеш,— похвалила мати.— Давай разом пошукаємо мої окуляри. Дуже погано мені без них…

— А де ж вони, де? — перепитав стрибунець.

— Десь тут біля гостробокого.

Стрибунець наче завмер, а мати продовжувала:

— Не інакше, якийсь бешкетник ліхтарика розбив… Того, хто робить зло іншому, ніхто не любить. Для того й сонечко не так яскраво світить.

— Мамо! — хотів щось сказати стрибунець, та передумав. А мати продовжувала казати:

— Щоб тому, хто нашого ліхтарика розбив, на день народження подарунків не дарували.

— Мамочко! — стрибунець зачепився за гострий камінь.— Тримай мене. Я боюся. Мене злющий камінь за штанці вхопив. Дуже міцно!

Стрибунцеві здалося, що капосний камінь ворухнувся й ніби почав з нього глузувати.

— Мамочко! Він кепкує з мене. Поглянь-но!

— Кепкують з недобрих та злих. Ти ж у мене хороший… Чи не так? — перепитала мати.

Стрибунець не відповів. Він низенько опустив голову, закліпав очима, дістав з кишені рогатку й простяг її матері:

— Це я… Я розбив нашого ліхтарика. Пробач мені, матусю.

— А хіба може бути щасливий той, хто чинить зло? — запитала мати. Вона була добра й мудра.

Наступної ночі на високому пеньку знову стояв усміхнений світлячок і високо над головою тримав крихітного ліхтарика. Він освітлював стежину, а стрибунець-скакунець чатував біля світлячка, щоб ліхтарик більше ніколи не згасав.

 

СОНЕЧКО І СОНЯЧНІ ЗАЙЧИКИ

Погожими весняними ранками вставало Сонце й посилало на землю Сонячних Зайчиків.

Якось уранці Сонячні Зайчики вибігли в садок і замилувалися — перед ними розквітла рожева яблунька.

— Яка ж вона гарна! Живий букет,— раділи Сонячні Зайчики.— Але вона щось каже? Що вона каже? — запитали вони в маленького пустотливого Вітерця, що саме пробіг коло них.— Може, ти знаєш?

— Знаю,— охоче озвався Вітрець.— Вони хочуть пити. В мене є один знайомий Дощик. Я його покличу.

І побіг.

Аж ось і Дощик прийшов. Теплий, гарний весняний Дощик.

Радіють люди: «Дощ у травні — врожай справний». А Дощик пройшов і далі помандрував — на діброви і ліси, щоб добре росли. На луки, на поля, щоб скрізь цвіла земля.

— Подивися, ясне Сонечко, на наші квіти,— стали гукати Сонячні Зайчики. І враз замовкли, бо замість цвіту побачили на гілках невеличкі яблука.— Як же це сталося? — здивувались вони, бо ж не знали, що це Сонечко усміхнулося і позолотило їх. І вже з невеличких яблук виросли великі та рожеві яблука.

— Дивіться, дивіться! — весело плескали в долоньки Сонячні Зайчики.— Які вони гарні!

 

ГОСПОДАР ГАЮ

У зеленому гаю жив Дятел. Тільки-но сонце встане, привітає землю своїм промінням, він до праці береться. То те дерево огляне з усіх боків, то інше. На третє пере¬летить. І чути на весь гай, як він працює.

— Що ти з досвітку місця не нагрієш? — заскрекотіла Сорока.— Трудівник мені знайшовся!

— Кожному своє,— лагідно відповів Дятел.— Зелений гай оберігаю, щоб землю прикрашав.

— Ой ти ж лишенько,— засміялася Сорока. І полетіла. Яку пташку зустріне, одразу стрекоче:— Чи бачили, чи чули? В нашому гаю Дятел з’явився. З досвітку місця не нагріє. Виходить, ніби гай тут без нього не може обійтися!!

— Ну, ми Дятла знаємо,— заступилися пташки за Дятла.— Весною він нам оселі будував.

— Ти їм новину розкажи, а вони ще й осудять,— заопотіла крилами Сорока й метнулася в село.

У селі на току стріла вона Півня.

— Здоров був, здоров був, Півнику. Як живеш-по-живаєш? А послухай, що я бачила. Грамотій у зеленому гаю віднайшовся. Так вже зазнався, що й добридень нікому не каже. Плеще язиком всяке, довбає дзьобом кору цілий день. Життя від нього немає.

— Іди собі, плескухо,— розгнівався Півень.— Бо за плітки язик розпухне. Прилітав і до нас Дятел, я бачив, як він працює,— сказав Півень і відвернувся від Сороки.

Цілісінький день літала Сорока по всіх усюдах, а надвечір знову прилетіла до гаю. І знову почала скрекотіти Дятлові:

— Скрізь я була, Дятле. Що тільки про тебе не говорять. Кажуть, що ти даремно довбаєш кору. Так усі дерева скоро повсихають. Якщо не віриш, поспитай Півня. Він у дворі так на тебе гнівався…

Натруджений Дятел не міг стерпіти такої кривди. По¬летів до Півня та й питає:

— Чи то правда, Півнику, що ти так мене перед усіма обмовив?

— Не слухай, Дятле, Сороки. Вона тут на всіх брехні розносила. Ніхто їй не повірив.

— Спасибі за добре слово,— промовив Дятел.

— Хто працює, той щасливий,— відповів Півень.— Хто базіка, той лінивий.

Прилетів Дятел до гаю — щось не чути Сороки. Ка¬жуть, що в неї язик розпух і вона в чагарниках сховалася.

Зелений гай шумів листям, ніби дякував Дятлу за роботу.

 

КРИЛАТІ МАЙСТРИ

Як тільки весна прикрасить ліс білим та рожевим рястом, до нас повертаються ластівки. Тоді над полями й луками, над селами й містами чути їхнє веселе щебетання.

— Трік-трік,— цвірінчить Білошийка.

— Твід-твід,— відповідає їй Чорноспинка.

— Тлюї-тлюї,— щебечуть тихо разом.

Якось, співаючи свою весняну пісеньку, прилетіли ластівки у гарне велике місто. Бачать з високості: по широких дорогах мчать машини, люди поспішають, а неподалік кран з довгою шиєю будинки будує.

— Ой, яке гарне місто! — промовила Білошийка.— Його ж тут не було, поглянь!

— Збудуймо й собі будиночок у цьому такому гарному місті,— каже Чорноспинка.

От вони крильцями будиночок розміряли й чимдуж до річки полетіли — цеглинки робити.

І коли річка довідалась, чого ластівки прилетіли, ласкаво промовила: «Беріть, ну, звичайно ж, беріть мою водицю!»

До пізнього вечора ластівки цеглинки робили. Зроблять — і мерщій несуть, одну до одної складають, та й так коло за колом.

Всяк, хто б не йшов чи не їхав, замилується:

— От роботящі ці маленькі ластівки!

І так щодня працюють ластівочки. Рано-ранесенько встануть — і до річки чи на ставок. Полетять — і зразу за роботу.

А неподалік Чорна Галка дрімала. Позіхнула широко:

— Ото вже роботящі знайшлися!.. Навіть поспати не дадуть. Краще б на сніданок щось принесли.

Ластівки перезирнулися.

— Кумедні,— вела своєї Галка.— Все працюють, працюють…

— Для чого ж тоді жити, коли не працювати! — відказали їй ластівки, одвернулись і полетіли собі, а здивована Галка ще довго спросоння дивилась їм услід.

 

Троє золотих левенят

Один свічкар із болгарського міста Велен малював маленьких левенят, малював їх на свічках. Чи саме вони стали причиною, чи свічки горіли добре, але чутка про того свічкаря дійшла аж до столиці. Щотижня царський віз приїздив у Велен по свічки. Так тривало цілий рік, і тоді цар покликав свічкаря до палацу.
— Аніж коням щоразу долати таку відстань,— мовив він,— краще тобі жити в палаці й робити свічки. Що скажеш?
— Не можу, царю,— відповів свічкар.— У мене багато друзів, і тяжко буде з ними розлучатися.
Здивували царя його слова. Уперше він стрічав чоловіка, котрий через своїх друзів відмовлявся стати придворним.
Приніс тоді цар трьох маленьких левенят, вилитих із золота, й сказав:
— Подаруй їх своїм друзям!
По дорозі до Велена свічкар усе думав, кому ж подарувати левенят. Він мав двадцять друзів — як між ними
поділити трьох золотих левенят? Уже й приїхав, та все не переставав думати. Увечері, коли друзі прийшли в гості, спостерігав за ними по черзі, міркував, але так і не вирішив.
А свічкар той був багатий, мав свою хату. Ровесники його вже поодружувалися, обзавелися господарством, а він жив сам. До обіду робив свічки, після обіду малював на них левенят, а увечері стрічав гостей. Допізна грали музики, лилося вино, і всіх пригощали добірними стравами.
Цього вечора свічкар також намагався бути веселим, та троє золотих левенят не йшли з думки. Кому ж їх подарувати? Він знову поглядав на друзів: чи можна дати левеня різьбяреві, а не дати ливарникові? Або дати шевцеві, а не дати цукерникові… Адже всі вони його друзі.
— Чого задумався? — занепокоїлися друзі.
— Стомився з дороги,— відповів свічкар.
— Гей, музики, грайте! — загукав хтось із гостей.— Розбийте втому нашому другові!
Заграли музики, піднялися повні келихи за здоров’я всіх і найперше за здоров’я господаря. Забув свічкар про левенят, але вранці, коли прокинувся, першою думкою було, кому ж то їх подарувати.
— І чому їх не двадцять! — пожалкував свічкар.— Якраз би було всім по одному…
Поклав він тих левенят у кошик, пішов до найкращого в їхньому місті золотаря і запитав:
— Майстре, чи не можеш ти зробити з цих трьох левенят двадцять?
— Можу,— відповів той,— але ж на них є царський знак.— Негоже переробляти річ із царським знаком.
Узяв кошика свічкар і пішов до найкращого золотаря в інше місто.
— Майстре,— запитав,— чи не можеш зробити з цих трьох левенят двадцять?
— Вони дуже гарні, чоловіче,— відповів той.— Ніколи б не зважився переливати гарну річ, щоб потім, можливо, зробити гіршу.
Думав-гадав свічкар, що його робити, та й надумав звернутися до мудреця. «Якщо я вже тут,— сказав він собі,— то піду до нього, він багатьом допоміг, можливо, й мені зарадить». І пішов свічкар до мудреця.
— О мудрецю,— мовив він,— цар дав мені золотих левенят, щоб я подарував їх своїм друзям.— Скажи, що мені робити, коли друзів у мене двадцять, а левенят лише троє?
Погладив свою білу бороду мудрець і запитав:
— Тільки це тебе бентежить, чи маєш іще якийсь клопіт?
Помовчав свічкар і відповів:
— Маю, о мудрецю… Часто шкодую, що намальоване мною не зберігається… Свічки згорають, левенята, намальовані на них, також згорають…
— Та-а-а-к…— задумався мудрець.— Поговоримо і про цей клопіт, але спочатку владнаймо із золотими левенятами… Отже, ти хочеш подарувати їх усім своїм друзям. Це можливо лише за трьох умов…
— Я все зроблю, о мудрецю! — рішуче мовив свічкар.— Усе, що скажеш!
— Тоді слухай уважно. Завтра, коли приїде царський віз, не пускай його на своє подвір’я, прожени геть.
— Як це можна! — не повірив свічкар його словам.
— Так, так,— спокійно вів далі мудрець.— Скажеш їм, щоб ішли геть і більше не приїздили. Зачиниш ворота та й годі.
— Але до чого тут левенята з моїми друзями? — не стримався свічкар.
— Так треба,— знову спокійно відповів мудрець.— Робитимеш це задля твоїх друзів. Ти ж хочеш, щоб усі мали по золотому левеняті!
— Коли так, то, звичайно, прожену,— примирливо сказав свічкар.— А далі що?
— А те, що царський віз поїде без свічок. Ця звістка швидко облетить усе місто. Розлютований старійшина примчить до тебе, щоб запитати, як ти посмів прогнати царського воза, адже це завдасть великої шкоди й особисто тобі, й усьому місту. «Старійшино,— скажеш йому,— ти мерзотник і пройдисвіт!» Це і є отим другим, що маєш зробити. Зможеш?
— Авжеж,— відповів свічкар,— старійшина й справді
мерзотник і пройдисвіт. Ні від кого він цього не чув, а від мене почує!
— Мусить почути! І третє. Слухай уважно, бо третє, то найтяжче: сказавши старійшині, що він пройдисвіт, підеш і викопаєш у себе перед порогом яму завглибшки три лікті. Закопаєш левенят у цю яму, візьмеш лук і підеш на полювання. Коли видерешся на гору, обернешся й побачиш, що одна хата у місті горить, наче свічка. То буде твоя хата.
— Моя хата? — здригнувся свічкар.
— Так, твоя власна хата,— підтвердив мудрець.— Повернешся додому опівночі, коли місяць буде вповні. Розгребеш охололий попіл і знайдеш левенят для всіх своїх друзів.
— Справді? — не міг повірити свічкар.— Справді так станеться?
— Справді,— відповів мудрець.— А коли вирушатимеш на полювання, прихопи найнеобхідніше. Не забувай, що після пожежі у тебе лишиться тільки одяг, який на тобі, та ще лук.
— І левенята,— мовив свічкар,— золоті левенята для всіх моїх друзів!
Як мудрець сказав, так чоловік і зробив. Коли приїхав віз, свічкар звернувся до царських візників:
— Ідіть геть, не хочу більше ніяких справ із вами мати. Та й бачити вас більше не хочу!
Покрутилися царські візники та й поїхали ні з чим. Новина ця швидко прокотилася містом, аж ось прибув і розгніваний старійшина.
— Що ти накоїв! — закричав він.— Хочеш нас посварити із царським двором!
— Поглянь на себе, ледарю! Не знаю більшого мерзотника і пройдисвіта, ніж ти! — відповів йому свічкар, а люди
слухали й не вірили власним вухам: хто ще посмів би так сказати старійшині просто в очі!
— Ти мене запам’ятаєш! — позеленів той від люті.— Запам’ятаєш!
— Адзусь! — гукнув свічкар старійшині, який здався йому в цю мить схожим на кота.— Адзусь!
Далі пішов у двір, узяв лопату й заходився копати перед порогом яму. Коли вона стала завглибшки три лікті, свічкар виніс левенят і обережно поклав на дно. Далі закидав яму, притоптав землю, поклав у торбу фарби й пензлі, зняв зі стіни лук і вирушив на полювання.
Тільки-но піднявся на гору, обернувся — горить його хата, як свічка. Вітерець віяв з боку міста, а з вітерцем розносився запах горілого воску. Сів свічкар на пень,
обхопив голову руками й заплакав. Сумно йому стало, що ніде буде з друзями зустрічатися.
— Ну й дивак же я! — за хвилю повеселішав він.— Адже всі мої друзі матимуть по золотому левеняті…
Ледь дочекався свічкар півночі. Прийшов до своєї хати і зупинився вражений — нічого не лишилося, тільки каміння біліло у місячнім сяйві. Якийсь широкоплечий чоловік сидів на камені. Вгледівшись, свічкар пізнав у ньому коваля. Коваль завжди приходив найраніше від усіх гостей, бо рано вставав. Але ж зараз північ, а він тут!
— Прийшов? — підвівся коваль йому назустріч.— Ходімо до мене, мабуть, тобі спати дуже хочеться…
— А хату тобі збудуємо, будь певен,— наблизився муляр.— Ось побачиш, яку хату зведемо, велику, з широкими вікнами…
— Дякую вам, дякую…— обійняв їх свічкар, від хвилювання не знаючи, що й сказати.— То ви на мене чекаєте тут, мабуть, уже давно…
— Ми прийшли погасити вогонь,— сказав коваль,— та якби ж хоч криниця була ближче, а то я тягаю воду, а він носить…
— Та ще й віск, як ти його погасиш,— винувато усміхнувся муляр.— Але ти не сумуй, нову хату змуруємо — велику, з широкими вікнами…
— Все зробимо! — запевнив і коваль.— І ще ми ось що для тебе придумали — будеш знову малювати, але вже не на свічках, а на стінах. Ходімо, бо час пізній, а ти, певно, й не вечеряв…
— Це правда,— зізнався свічкар.— Я зараз, тільки візьму дещо…
Побіг свічкар до кам’яного порогу і почав розривати ще теплу землю.
— Одне левеня… Друге левеня… Третє левеня…— діставав він фігури і дмухав на них.— А!.. Більше немає! А мудрець казав мені, що буде всім друзям!
— Невже немає всім?!
Мудрець стояв серед руїн прямий і білий, як велетенська свічка.
— Невже немає всім твоїм друзям? — тихо повторив він.— Навіть одне левеня тобі лишається…
— Ні, воно для тебе, о мудрецю,— підійшов до нього свічкар.— Для тебе, друже…
— Друге твоє бажання також збудеться,— мовив мудрець.— Стінописи! Вони не згорять, житимуть у віках…
— Якби-то так,— схилив голову свічкар.
— Так буде! Я знаю силу твого пензля, майстре. Іди, подаруй левенят своїм друзям, вони цього заслужили…
Узяв свічкар левенят і пішов до коваля та муляра:
— Ці левенята вам. Сам цар послав мене їх доручити.
— Невже?! — здивувався муляр.
— Де там цареві знати про нас! — не повірив коваль.
— Еге, він усе знає про моїх друзів,— зітхнув свічкар,— тільки я не знав усього про них…
Повернувся до мудреця, а того вже немає.
— Мудрецю! — закричав свічкар.— Де ти, о мудрецю!
— Я тут, майстре! — почувся голос із темряви.
— Я не бачу тебе, але хочу подарувати тобі левеня…
— Залиш собі, майстре. Ти ще зустрінеш людину, котрій
зможеш його подарувати. Через місяць, через рік, через десять років, але зустрінеш. Не може бути, щоб ви не зустрілися! Не може бути…
Став жити свічкар у коваля. Допомагав йому по господарству.
Якось коваль запропонував утрьох піти на полювання, розвіятись.
— І на полювання підемо, всюди підемо,— відповів свічкар,— нехай лишень приїде царська кіннота…
На п’ятий день приїхала царська кіннота. Перекрили дороги, напнули луки, заволали:
— Свічкаря сюди, свічкаря!
— Ось я,— вийшов свічкар.— Ведіть мене до царя. Зв’язали його й повели до царя.
— Ти чому прогнав моїх людей, свічкарю? — зустрів його цар.
— Усе почалося з трьох золотих левенят, царю,— відповів свічкар.
— Я так і думав,— кивнув цар.— Я дав левенят твоїм друзям, а тобі самому не дав…
— Я про це навіть і не подумав, клянусь тобі! — мовив свічкар.— Просто я не знав, кому дати золотих левенят — адже їх було троє, а друзів у мене двадцять…
І розказав він цареві, як дорогою додому думав про це, а тоді ще три дні думав. Як до золотаря ходив, потім до другого, потім до мудреця, котрий і напоумив його прогнати царських візників, вилаяти старійшину, закопати левенят, а тоді знайти під попелом власної хати левенят для всіх друзів…
— Бач, як добре придумав! — вигукнув цар.— Мої мудреці такого б не придумали… Ну, а далі?
— Тепер усі мої друзі мають по левеняті… Ось так.
— Скажи,— усміхнувся цар,— воскових левенят я матиму, а чи шукати мені іншого свічкаря?..
— Згорають мої левенята, царю,— з жалем мовив свічкар.— А хотілося б створити щось таке, що лишилося б… От запрошують нас до міста церкву будувати. Муляр змурує, коваль викує ворота й вікна, а я розпишу стіни…
— Благословляю тебе, стінописцю! — сказав цар.— Благословляю тебе і твоїх друзів!
Сльози навернулися йому на очі, й він підійшов до вікна:
— Ех-хе-хе! Коли б ти знав, як хочеться мені, аби мій палац також згорів… Але що потім? Ти маєш ремесло, а я? Що робитиму я?..

 

Чарівна скрипка

Жив колись на світі бідний русин. І щоночі йому снився син — високий, гарний леґінь. Але то був тільки сон. Життя проминало, а у чоловіка ні сина, ні багатства — сама бідав хаті.

Під горою мав трохи землі, але на ній і дурний бур’ян не хотів рости. А одного року була така засуха, що й земля згоріла.

Пішов бідняк найматися до графа, якого буковинці любили, як сіль в оці чи тернину в боці.

— Підеш молотити,— сказав граф,— а за роботу візьмеш те, що в чоботи нападає.

Русин погодився, бо що було чинити? Цілий місяць вимахував ціпом і приносив у чоботах зарібок. Нарешті провіяв зароблене зерно, розстелив на ряднині, аби просушилося. Та горобці теж були голодні й видзьобали усе до зернини.

Побачив це русин, кинув спересердя крисанею об землю:

Русинами на Буковині називали українців.

— А смерека б вас побила!

— Не сердься, добрий чоловіче,— запищало в нього за спиною.

— А хто це мені радить не сердитися?

— Та я — одна зернина, яку не з’їли горобці.

— А де ти є?

— Та осьдечки — під лопухомсховалася.
Нахилився русин, підняв листок лопуха і помітив золоту зернину.

— Що мені з тебе? — каже чоловік.— Ти така дрібненька, що тебе й не видно на долоні.

А зернина радить:

— Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу.

Русин посіяв золоту зернинку перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з річки, щедро поливав, але нічого не сходило. Засумував, забідкався старий. Розказав про все жінці, а вона допікає:

— Тобі, чоловіче, на старість горобці у голові цвірінькають! Де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити!

Та одного ранку русин почув за вікном таку чудову музику, що за серце брала. Виглянув — нікого, але на тому місці, де була посіяна зернина, виросла дивна яблуня. З її гілля звисали не яблука, а скрипки — із зеленими і жовтими смугами. Зачудувався русин і вийшов надвір. Не встиг підійти до чарівного дерева, як почув:

— Добридень, тату!

Ще більше здивувався чоловік.

— Добридень,— відповів.— А хто мене називає татом?

— Це я, ваш син Петрик,— і з яблуні скочив красний хлопець.

— Коли ти мій син, то ходімо картоплю сапати,— все ще не вірив чоловік, що то йому не сниться.

Петрик узяв із собою скрипку й втяв такої веселої, що картопля почала рости і цвісти.

— Що тоза скрипка? — запитав батько.

— А то така скрипка, що коли погладжу на ній зелені смуги, то омолоджується добро, а як торкнуся жовтих — старіється зло.

Чоловік і жінка не могли нарадуватися чарівному синові. Боялися, аби й волосинка з нього не впала. Та Петрик не міг усидіти на місці, все він ходив поміж людьми.

Однієї неділі узяв свою скрипку й подався в село. На толоці побачив людей, які танцювали, хоча їм не грали ні скрипка, ні цимбали. Вони тільки плескали в долоні. Всі були такі марні, що падали з ніг.

— Що ті люди роблять? — спитав Петрик селян.

— Весілля справляють,— відповів один дід.— Але граф їх зовсім замучив у роботі. Казав, що коли повмирають, то сюди привезе людей із заморських країв.

Погладивхлопчина зелені смугискрипки і втяв такої веселої, що листя на деревах – і те затріпотіло. Люди стали жвавими, щасливими. Молодий із молодою – яке місяць із зірницею.

Цілу днину Петрик веселив людей. А граф вийшов на балкон палацу, глянув у бік толоки і аж рота роззявив від подиву. Він наказав гайдукам позаганяти всіх селян до своїх воріт. Прийшли бідні люди, поскидали крисані.

— Бачу, що від музики дістали добру силу. Завтра під горою маєте продовбати великий прохід, аби весь Черемош міг туди текти!

Наступного дня зранку люди взяли мотики й лопати і подалися до гори. Обліпили її, як ті мурашки, й загупали, аж іскри летіли. Минали дні, тижні, місяці, доки продовбали крізь гору тунель.

Подивився граф і каже:

— Тепер побудуйте в середині гори високий палац – з великими залами,

довгими коридорами, ясними світлицями. Брама до палацу має бути така, аби її заперла і мала дитина, а відчинити міг тільки один я.

Але бідні люди вже не чули в собі великої сили.

А граф їм дав таку страшну роботу! Рушили до хати, де жив із родичами Петрик. Викликали хлопця й докоряють:

— Ти дав нам снагу видовбати діру для ріки, а тепер лишив нас у біді?..

Петрик відповів:

— Завтра всі до одного беріть кияння, довбні та лопати і йдіть до гори. Я прийду на поміч.

Другого дня люди прийшли до гори, але ніхто не міг підняти ні кия, ні лопати. Тут Петрик погладив зелені смуги скрипки, приклав смичок до струн і врізав коломийку. Люди помолоділи, дістали красну силу — аж уламки скелі розліталися. В горі були зроблені довгі коридори, височезні зали, просторі світлиці.

Коли все було готово, граф розіслав гайдуків скликати гостей: його доньку посватав один заморський принц.

Гості зібралися в палаці, який збудували в середині гори.

Прийшов туди Петрик. Граф його уздрів і закричав:

— Як ти смів сюди прийти?!

— Мужицьке весілля я вже бачив, пане, а графське — ще ні,— відповів йомуПетрик.

Граф наказав слугам викинути зухвалого хлопця. Та Петрик погладив жовті смуги скрипки, приклав смичок до струн і заграв. У палаці одразу притихли. Граф згорбився, руки затремтіли.

Петрик вийшов за браму і зачинив її назавжди. Минули роки, брама помалу обросла травою-муравою. Про графа ніхто й не згадував. А про Петрика та його чарівну скрипку розповідають і донині.

 

Чарівна сопілка

Казка про сингальського хлопчика Тайні. Переказ із сингальської Валерія Дородніцина і Олега Микитенка.

 

На далекому острові серед безмежного Індійського океану жив собі в одному селі хлопчик на ім’я Тайні. Не було у нього ані тата, ані мами, вони померли, коли Тайні був ще зовсім маленький. Він так і не пам’ятав, як потрапив у дім старости села і як почав там працювати. В селі мало хто знав ім’я хлопчика і кликали його просто Малий.

Старостиха казала сусідам, що вони з чоловіком купили Тайні у якихось перехожих людей. Малий ріс добрим і слухняним хлопцем. Як тільки сходило сонечко, він забирав буйволів свого суворого господаря, гнав їх на рисове поле, а ввечері приганяв додому.

Після цього йому доводилося ще чимало поратися по господарству, аж поки на землю спускалася ніч і всі лягали спати. Не диво, що Тайні більше подобалося пасти буйволів у полі, аніж тяжко робити в хазяйському домі, де йому щодня перепадали штурхани й потиличники від старости і його жінки. Обоє були дуже лихі й недобрі люди. Через це Тайні й любив ще вдосвіта забирати худобу і проводити з нею цілісінький день у полі.

З одного боку до поля підступала зелена стіна густого лісу — джунглів. З другого тяглася низка таких гарних і високих гір, що здавалось, ніби вони сягають місяця, сонця й зірок. Долиною біля підніжжя гір протікала річка, і хвильки плюскотіли в ній, мов музика. У Тайні була маленька сопілка, і, поки худоба паслася, хлопчик грав на ній. Буйволам подобалися звуки сопілки, під її музику співали пташки і танцювали дикі звірі.

Та одного разу сталася біда. Староста примчав на рисове поле, вихопив у Тайні сопілку з рук і потрощив на шматки! Звірі розбіглися, пташки пурхнули на всі боки, а буйволи похмуро вичікували, що буде далі, лежачи, як завжди, у воді по самі очі.

Староста дуже гнівався і репетував щосили.

— Ну, Малий, якщо ти ще посмієш грати на своїй сопілці, я з тебе шкуру спущу! Хіба не знаєш, що мені не спиться, коли ти свистиш у цю дудку? — люто вигукнув він і подався додому досипати.

Тайні стало сумно і самотньо без сопілочки, їсти хотілося ще дужче, ніж завжди, і він не знав, що робити. Та минуло кілька днів, і якось підійшов до нього в полі незнайомий дідусь.

Він простягнув Тайні іншу сопілку й мовив:

— Ану ж бо, хлопчику, загадай що-небудь, подми в цю сопілку — і твоє бажання здійсниться!

І з цими словами дідусь пішов собі далі.

Малий пастушок почував себе найщасливішою людиною в світі! Коли звірі побачили, що у Тайні нова сопілка, вони підступили зовсім близько, бо їм цікаво було поглянути на неї.

Тайні заплющив очі й загадав:

— Я хочу, щоб і в моїх друзів, і в мене було вдосталь їжі!

А після того, як загадав бажання, заграв на сопілці.

Закінчивши грати, хлопчик розплющив очі. Зовсім близько перед ним стояла таця з наїдками, фруктами та різноманітними ласощами. Перед буйволами лежали оберемки запашної трави, а поруч — усяка їжа для звірів і для птахів.

Тайні знову заплющив очі й загадав нове бажання.

— Я хочу, щоб по небу пливли різнокольорові хмарки! — про
мовив він і заграв на сопілці.

А коли розплющив очі, то побачив прекрасне блакитне небо, а на ньому — яскраві й барвисті хмарки. З-за них саме визирнуло сонце, і вони вигравали, мов веселка.

Тайні подумав і загадав ще одне бажання:

— Я хочу, щоб усі-усі дерева — і великі, й малі — негайно за
цвіли! — і знову заграв на своїй чарівній сопілці.

Це його бажання теж здійснилося! Коли хлопчик розплющив очі, то побачив, що дерева навкруги всіяні червоними, жовтими, рожевими, синіми, фіолетовими, блакитними квітами.

«Як дивно! Всі мої бажання здійснюються. Що ж мені ще загадати?» — подумав він і замислився.

Аж ось у голові в нього промайнула гарна думка.

— Я хочу так заграти, щоб сопілка зібрала сюди хижих звірів з усієї околиці, з усіх нір і лігов!

Тайні знову дмухнув у сопілку, і одразу ж дикі звірі почали збігатися на поле й ставати довкола хлопчика. Були тут хижі тигри, були люті вовки, були й інші великі й малі звірі, приповзли навіть змії, повні смертельної отрути. Дивно, але опинилися серед звірів і староста та його жінка. Вони обоє гавкали, наче собаки, а з очей у них котилися сльози.

Одні звірі грізно ревіли, інші гарчали, деякі шипіли, і всі разом без упину танцювали під звуки сопілки.

Та ось хлопчик перестав грати. Звірі одразу ж замовкли, спинились і задивились на Тайні та його чарівну сопілку. Тільки староста зі своєю жінкою уп’ялися очима в землю.

— Усі ви, мабуть, втомилися танцювати й галасувати. Тож коли я знову заграю, хай усі хижі й жорстокі звірі, які тут є, повертаються в джунглі до своїх лігов,— промовив Тайні і перепитав: — Ви мене добре зрозуміли?

Знову пролунали звуки сопілки, і звірі прожогом кинулися до лісу. А староста і його жінка чомусь подалися першими.

Коли всі розбіглися, Тайні перестав грати і повернувся до худоби. Потім глянув у бік села й промовив:

— Я грав на сопілці, щоб дикі звірі повернулися до лісу. А мій господар з господинею побігли разом із ними. Що ж тепер робити?

Коли сонечко хилилося за обрій, Тайні погнав худобу до садиби свого господаря. В хаті було порожньо. Хлопчику стало сумно й самотньо. Він подумав-подумав і тихо сказав:

— Як же я житиму сам-один у цьому домі без старости і його жінки? Хоч вони й недобрі люди, та все ж ми стільки прожили разом…

Сльози покотилися у нього по щоках.

За кілька хвилин хлопчик перестав плакати, взяв сопілку, заплющив очі й загадав бажання:

— Нехай господарі цього дому позбудуться своїх лихих звичок! Хай стануть добрими і привітними! Хай навчаться любити інших людей! Тоді ми зможемо щасливо жити в цьому домі.

Незабаром староста і його жінка повернулися з лісу, і відтоді вони зажили весело й щасливо.

 

ЯК КРАБ НАВЧИВСЯ ЛІТАТИ

Одного разу крабеня, зовсім маленьке, рило собі нірку в землі. Коли це прилетіла голубка та й каже:

— Яка в тебе гарна криниця!

Крабеня звело на неї свої опуклі оченята й чемно відповіло:

— Даруйте, але це не криниця. Я будую собі дім.

— Дім? — здивовано вигукнула голубка. — Невже ця темна нора—твій дім?

— Атож, сеньйоро.

— Ти, певне, жартуєш, мале!

— Я зовсім не жартую, сеньйоро.

— Вперше чую, щоб якусь нору називали домом! Не розумію, чого тобі заманулось поселитися на дні темної криниці? Чом не на дереві?

— Сеньйоро,— поважно мовило крабеня,— ви, певне, забули, що я краб, а не голуб.

— Дурниці! Було б тільки бажання!
«Бажання,— подумало крабеня, задивившись у височінь. — Невже б я полетіло, якби побажало?»

Та зараз же й схаменулося.

— Хто таке бачив, щоб краб жив на дереві, мов птах? Сеньйоро, ви, певне, смієтеся з мене…

— Ні, не сміюсь. Тільки питаю тебе: чого ти повзаєш по землі, коли можеш жити на дереві? Подумай, мале, подумай!

— Але ж, сеньйоро, весь мій рід живе так споконвіку.

— Знаю я твій рід. Як один почав колись робити, так і всі за ним роблять. Невже ніхто з твоїх родичів не прагне кращого життя?

— Ну, є краби… Але ні, наскільки мені відомо, ніхто з них не прагне чогось кращого.

— Що ж,— мовила голубка,— тоді ти перше з-поміж крабів оселишся на дереві.

— На дереві? Я?

— Так, ти — перше з усіх крабів.

— Але ж, сеньйоро, дідусь звелів мені негайно збудувати дім — і то такий самий, як в інших крабів.

— Крабенятку, ну який же це дім?

— Мій дім, сеньйоро! А то ж який ще?

— Ніякий це не дім. Де ти бачило дім без вікон і дверей?

— Ай справді — не бачило…

— Отож-бо. І де ти там зробиш собі вікно — таке вікно, щоб і світло й свіже повітря лилося в нього?

— Не знаю…

— Та хай навіть і змайструєш вікно, яке не пропускатиме повітря й світла, скажи, чи заспіває пташка під тим вікном, коли настане літо?

— Не заспіває,— визнало крабеня.

— Отже, ти зрозуміло! Будуй собі житло не в землі, а над землею, мале!

— Але ж… над землею…

— Я маю на увазі — в кущах, чи на гілці дерева, чи на стовпі, що височить на пагорбі,— де тобі найкраще сподобається.

— То це буде гніздо!

— Так, гніздо на вільному повітрі, гніздо, що вдень ближче до сонечка, а вночі — до зірок.

— О, це було б чудово! Правду кажучи, всі ми, краби, мріємо про зорі, але… — і воно враз засмутилось:— Але що може мале крабеня?

— І що це ти завело? Хто ким хоче бути, той тим і є. Треба тільки захотіти!

І голубка, от ніби стомившись розмовою, махнула крильми й полетіла геть, а крабеня все дивилося їй вслід, аж поки вона зникла вдалині.

Рити далі свою нірку крабеня вже не могло. Тож воно помило клішні в річці й попрямувало до свого дідуся.

— Дідусю, я хочу збудувати собі дім над землею.

— Отакої! — вигукнув дідусь, який саме щось жував.

— Дозволь мені збудувати його на верхівці дерева!

— Дитя моє,— стурбовано мовив дідусь. — Ти, певно, з’їло сьогодні щось не те на сніданок.

— Я снідало пальмовим листям, дідусю. Але потім я розмовляло з голубкою.

— З отією навіженою?

— Вона сказала мені, що жити під землею личить тільки дощовому черв’якові.

— Нехай і так, але не забувай, що ти всього лише краб, мій хлопчику.

— Так, я краб, та колись я житиму в домі під самими зірками.

— Про який це дім ти весь час торочиш?

— Про гніздо, дідусю!

— Щоб жити в гнізді, потрібні крила, хлопчику!

— Хтозна, може, колись…

Але дідусь не дав йому договорити.

— Затям собі, хлопче,— закричав він,— що ти краб, а не птах; і нема в тебе ні пір’я ні крил! Ти народився крабом і крабом помреш!

Та онук вирішив хай там що, а робити своє. У лісі він вибрав найвище, найрозлогіше дерево. А тоді рішуче заходився накладати собі на спину гілочки, кульки живиці і все необхідне для будівництва гнізда.

Нелегка це була робота. Він стільки разів підіймався і спускався, чіпляючись гострими клішнями за стовбур, що зробилась на корі стежечка. А йому ж доводилося не тільки тяжко працювати, ризикуючи щомиті впасти й розбитись, а ще й вислуховувати насмішки інших звірят, які не вміли літати.

— Погляньте на нього, він божевільний, божевільний!— не вгавала черепаха,сидячи на камені серед річки.— Ще лусне з натуги! Зроду такого не бачила!

Але крабеня навіть не озивалося ні до кого. Вгору — вниз, вгору — вниз, із вантажем і по вантаж. Бувало, воно знесилювалося на півдорозі, і тоді вантаж летів додолу. Та воно терпляче злазило додолу, знов набирало гілочок і дерлося вгору, не зводячи очей зі свого гнізда, що помалу росло й росло.

А старий дідусь казав усім, що його онук збожеволів.

Та от одного ранку з усіх шести провінцій Куби злетілися до того дерева птахи. З Орієнте прибув красень сенсереніко з жовтою шийкою — от ніби пов’язався новенькою краваткою. З Камагуея прилетів чорний дятел із червоними грудьми. Із Санта-Клари — співучий сінсонте. З Матансас — найлагідніша з усіх голубок. З Гавани — блакитний колібрі, що вміє, швидко-швидко тріпочучи крильми, зависати в повітрі. І врешті, з Пінар-дель-Ріо завітав соловей, якого ще прозивають арагонською флейтою.

А злетілися вони, щоб похвалити крабеняткове гніздо—гарне зовні, світле й просторе всередині. Крабеня подякувало всім і піднесло плодів гуаяви та райських яблук.

Того ж дня надвечір крабеня відчуло, що хоче спати. Чи не захворіло воно? Досі йому ніколи не хотілося спати надвечір. Саме о цій порі краби виходять на прогулянку, а птахи навпаки — засинають.

Та воно такизаснуло, а колипрокинулося, то відчуло, що йому стало тісно в гнізді. Крабеня розплющило одне око, потім друге. Подивилося праворуч і заніміло з подиву; подивилося ліворуч, і йому геть одібрало мову: двоє крил, двоє чудових червоних крил, вигнутих, як у голубки, виросло в нього, і були вони довші за його клішні.

Не знаючи, плакати чи сміятися від радості, крабеня підняло свої чудові крила й залопотіло ними, аж посипалося листя з дерева, а тоді злетіло проти вітру…

Відтоді всі дивуються, коли бачать краба, що ширяє в повітрі. А його старенький дідусь каже тепер, пишаючись:

— Бачите? Це мій онук. Має він гарні крила, а літає — як вітер!

 

ТРОЄ ПТАШЕНЯТ

Жило собі троє пташенят — дітки чорного дятла. І всім трьом не подобалося пташине життя. їм зовсім не хотілося з ранку й до вечора довбати дзьобом стовбур якоїсь там пальми.

Мати їхня сподівалася, що наприкінці літа, коли в пташенят замість пуху виросте справжнє пір’я, вони відчують, як це чудово літати, й теперішні нерозумні вигадки забудуться самі собою. Та добра матінка помилялася: троє братиків мали свої задуми, й одного ранку, коли вона спитала, чи не хочуть’ вони випробувати свої крилята, всі троє відповіли:

— Ні, ми хочемо бути моряками.

— Ким? — здивовано перепитала мати.

— Моряками! — хором повторили пташенята.

— Діточки мої, що це таке вам заманулося? Де ви бачили птахів-моряків?

— Ми бачили качок,— відповіли брати.

— Ну, які ж вони моряки — ті ваші качки? Моряки плавають на кораблях, а качку на корабель нічим не заманиш.— І, певна того, що переконала своїх дітлахів, мати шугнула вгору й полетіла шукати їм обід у хмарі комах над річкою.

Тоді одне пташеня зітхнуло:

— Добре, що ми нарешті сказали все мамі.

— Атож,— сказало друге,— більше не треба буде брехати і прикидатися.

— Ми станемо справжніми моряками! — вигукнуло третє, і всі троє висунули голівки з гнізда й подивилися на річку.

Річ у тім, що того року вуглярі вирубали чи не всі дерева на берегах річки, і мати-дятлиха не могла знайти дерева, щоб видовбати дупло. Довелося їй задовольнитися чиїмсь покинутим гніздом на гілці, що простяглася над річкою.

Отож пташенята, вперше розплющивши очі, зразу побачили прозору воду, що без упину кудись бігла. Тому, певно, й почали вони мріяти про море та кораблі, аж поки одне з них сказало вголос:

— Цікаво, куди біжать річки?

— А хто його знає! — відповів другий дятлик, а третій сказав:

— Мабуть, десь вони повертають назад, бо ми весь час бачимо одну й ту саму воду.

— Хто його знає! — повторив своє другий дятлик.

Але правдиву відповідь вони почули аж того дня, коли старий альбатрос прилетів подивитися на квітучі пагорби й сів на їхню гілку.

— Добрий день, діти! — привітався альбатрос.

— Добрий день, сеньйоре альбатрос,— відповіли пташенята. — Ви на прогулянці?

— Еге ж, заманулося трохи покружляти над суходолом. А ви що поробляєте?

— Ми? Ми чекаємо,— відповіли пташенята.

— Маму?

— Та ні — того часу, колистанемо дорослі й матимемо справжнє пір’я.

— Що ж, непогано, непогано,— сказав морський птах.

— А ви, сеньйоре альбатрос, далеко звідси живете?

— Ну, як вам сказати,— поважно відповів той.— Я живу, власне, на морі.

— А що таке море? — спитали дятлики.

— Ну, це те місце, куди течуть усі річки.

— Ой, як цікаво! А яке ж воно, те море? Розкажіть, будь ласка, сеньйоре альбатрос!

І альбатрос розповів їм, яке красиве й могутнє море, яке воно безмежне, які на ньому хвилі, а на хвилях — кораблі, а над усім цим — вітер.

Найбільше зацікавили пташенят кораблі.

— Які вони завбільшки? Як кокосовий горіх?

— Ха-ха,— засміявся альбатрос. — У тисячу разів більші!

— Чудеса!

— Корабель — це плавучий дім, у якому живуть і працюють моряки.

Отут пташенята і вигукнули хором:

— Ми будемо моряками!

З голови їм ніяк не йшла та розмова із старим альбатросом, отож тепер, коли всі троє замріяно дивилися на річку, третій дятлик сказав:

— Послухайте, якщо всі річки біжать до моря, то й наша річка тече туди ж. Чому б нам не вирушити в плавання негайно? А пір’я виросте у нас дорогою.

— У плавання? Без корабля?

— Ет, корабель у нас є. Треба тільки спустити його на воду. Хіба ви не бачите? За корабель нам правитиме гніздо. Треба тільки його розхитати, щоб воно впало на воду, і річка понесе нас до моря.

— А ми не потонемо?

— Отакої! Солома ж чудово плаває! А течія, кажу вам, понесе нас до моря.

Тоді другий дятлик вигукнув захоплено:

— То розхитаймо гніздо!Нумо, разом!

І вони дружно заходилися розхитувати гніздо, аж поки воно — плюсь!—упало на воду,

— Ура! — закричали всі троє, відчувши, як течія підхопила гніздо. — У плавання!

Але тут мати побачила їх і стрімголов полетіла слідом.

— Синочки, мої синочки!—розпачливо гукала вона.

Та перш ніж вона випростала лапки, щоб сісти в гніздо, один із дятликів застеріг її:

— Обережно, мамо, не сідай! Корабель не витримає додаткової ваги!

— Який корабель, якої ваги, дитино? Вам треба рятуватися, ви ж потонете!

— Не потонемо, мамо! Це ж справжній корабель!

Мама, зробивши коло в повітрі, полетіла над їхніми головами, гукаючи:

— Додому! Негайно до берега!

Але повернути мандрівників назад було неможливо. По-перше, вони не могли керувати гніздом, і, по-друге, не мали ані найменшого бажання повертатися додому.

— Матінко, зрозумій нас! — лагідно умовляли вони матір.— Одного дня ми повернемось, неодмінно повернемось, і ти ще будеш пишатися нами.

— Додому! Додому! — кричала дятлиха, стрілою шугаючи над гніздом.

Але, як ми вже сказали, дятлики просто не могли повернутися додому та й непохитні були у своїй рішучості і не робили анічогісінько, щоб наблизити гніздо до берега.

— Шкода, що наша мама не розуміє нас! — сказав другий дятлик.

— Та шкода,— погодився перший.

— Не журіться,— сказав третій.— Коли ми станемо капітанами, побачите, як мама радітиме за нас!

Тим часом дятлиха подалася до колібрі на пораду, бо ж колібрі — птах мудрий; навіть літаючи в повітрі, він часто зупиняється, щось обмірковуючи.

— Колібрі, порадь, будь ласка, що робити? Мої сини вирушили в плавання!

— Чудова ідея,— сказав колібрі.— Прогноз погоди на сьогодні хороший: ясне небо, стала температура.

— Але ж вони не послухалися мене, вони просто втекли!

— Так, це прикро, я розумію. Але гірше було б, якби вони все життя робили те, що їм не до душі. Це справді зашкодило б їм, хоч вони й жили б по-твоєму. З часом вони стали б мовчазними, сумними птахами.

— Але ж вони вилупилися тільки два тижні тому!

— І вже стали сміливими мандрівниками, попливли на кораблі!

— Який там корабель! — зневажливо сказала дятлиха.

— Так, корабель,— відказав колібрі.— Коли гніздо стало кораблем, то так його й слід називати.

І він не сказав більше нічого.

І потяглися довгі дні плавання. Був голод, була і втома. Проте пташенята трималися мужньо й рішуче. Вони стійко переносили голод і шторми. Якось удосвіта, коли над пташатами сяяли тисячі зірок, другий дятлик прокинувся й вигукнув:

— Ось воно!

Дятлика, а потім і його братів розбудив якийсь гучний рев. Він затих, а тоді залунав знову. Розплющивши очі, пташенята заніміли від захвату. Це була річка без берегів, неозора, як небо.

— Море!—скрикнув другий дятлик.— Нарешті!

— Гляньте, корабель!—вигукнув перший. Заревло знову. Величезний корабель наближався до них, сяючи вогнями.

І з того корабля старий капітан, уважно вдивляючись у море, побачив гніздо, що погойдувалося на хвилях.

— Троє за бортом! — сказав він. — Шлюпку на воду! Врятувати їх!

Отак, нарешті, троє худющих, але веселих мандрівників уперше потрапили у справжнє море і на справжній корабель.

Корабель плив дуже далеко, і наші мореплавці пропливли на ньому всі моря світу. Три роки тривало те плавання. А потім вони повернулися. Якось дятлиха видовбувала нове дупло у стовбурі пальми й почула голоси, що гукали до неї:

— Мамо, привітай гостей!

— Діти мої! — скрикнула мати й кинулася цілувати своїх синів. І тільки тоді побачила на них капітанські кашкети.

Капітани довго не барилися — знов подалися в мандри і матір узяли з собою, щоб побачила світа. Одного дня вони повернулися додому з подарунками для мудрого колібрі.

 

ПІСНЯ ЦИКАДИ

Усі малі мешканці лісу мали звичай селитися там, де не ступали ратиці вола й де людина не протоптала стежки в траві.

Вони шукали або скелю в горах, куди не могли дістатися великі тварини, або якусь розколину на осонні й там засновували собі селище.

Отак воно й велося.

Тож якось прилетіла бджілка, що десь далеко шукала нектару, і сказала:

— Сьогодні я знайшла чудовий куточок. Це невеличкий видолинок із трьома струмками, і розмарину там цвіте багато. Справжній рай!

— Чи далеко це від людських стежок? — спитала гарна чорна мураха.

— Далеко,— відказала бджілка. — Звідти, з гори, люди здаються такими дрібними: як ідуть за своєю худобою — от ніби блохи стрибають.

— Ну, то ходімо туди,— вирішили всі.

І комахи рушили в дорогу, щоб побудувати в тім видолинку маленьке щасливе селище.

Довгимланцюжком тяглися завзятімурахи, несучи своє збіжжя. Бджоли шукали пилку й нектару, щоб зліпити в трухлявому стовбурі на горі смачні й запашні стільники. А ввечері засяяли світлячки — вони залили м’яким, ніжним світлом маленький майдан.

І зажили комахи в злагоді та достатку. Всі працювали, дзвеніли пісні. Але найдзвінкіше співала молода цикада, що вміла робити тільки одне: звеселяти всіх своїми піснями.

Цвіркуни — а вони, як відомо, добрі музики,— хвалили цикаду і радо їй підспівували, і взагалі всі в селищі любили її пісні.

Тільки одна істота скоса позирала на її будиночок. Це був бургомістр селища — гладкий жук, який будь-що прагнув стати музикою і, хоч не мав ані найменшого хисту до музики, годинами вистоював у відчинених дверях і затято водив смичком по своїх блискучих зубчастих лапках.

Стомившись, він підбігав до вікна й заздрісно поглядав на молоду цикаду, яка іноді співала й при місяці.

Чорна заздрість точила його серце.

— Хіба це справедливо, що всі ми працюємо, а вона ледарює? — підбурював жук-бургомістр жителів селища. — Он сестриця-бджілка мусить щодня літати за кілька кілометрів, щоб добути хоч трохи меду, а сеньйора цикада, бачте, співає і розважається!

— Ви хочете сказати, співає і розважає нас, сеньйоре бургомістр,— заперечила та сама бджола, яку завжди чарували пісні цикади. — Адже пісня належить усім!

— Так, але ти збираєш мед, ти працюєш!

— Я збираю меддля загального стільника,а цикада співає для загальної втіхи.

— Слушно,слушно! — загукали мурахи, ацвіркуни зацвірчали:

— Правильно, правильно, правильно!

— Знаєте,— мовило сонечко, все ясно-червоне і в чорні цяточки,— вчора я вже піднесло було лапку, щоб ударити одного з моїх хлопчаків, та в цю мить наша приятелька цикада заспівала, й моя рука зависла в повітрі. Я не змогло вдарити дитину! Бо завдяки чудовій пісні цикади раптом зрозуміло: малюк іноді може бути набридливий, але він ніколи не може бути поганий.

— Ну, нехай ітак! Але япитаю, чи цеправильно, що всіми працюємо, ацикада нічого не робить?

— Її робота — пісня, сеньйоре бургомістр,— сказав гарненький світлячок і засяяв холодним світлом.

Цілий хор голосів підтримав світлячка, і той відразу ж засоромився, пригас.

Тоді жук надумав, що цикада, може, не зуміє сама себе захистити, й запропонував:

— Хай вона сама скаже, чому не працює; хай пояснить свою провину.

І коли всі замовкли, цикада тихенько відповіла:

— Певно, я народилася, щоб співати, і коли в цьому є провина, то тільки не моя.

— А правду кажутьу народі,— перепинив її жук-бургомістр,— що одинтвій прадідусь проспівав був ціле літо, а взимку танцював на морозі?

— Замовкніть! — вигукнула бджілка, і жук-бургомістр справді замовк.

Тієї ночі з вікна цикади полинула пісня, найсо-лодша з усіх її пісень, і все селище було вдячне цикаді — все, окрім заздрісного бургомістра.

Чорна заздрість росла і росла в його серці. А коли того року випали перші зливи й почалися простуди, жук почав діяти.

— Ой, сеньйоре бургомістр, що робити, мені страшенно болять вуха!—скаржився метелик.

— Вони в тебе псуються від напруження, бо ти весь час слухаєш пісні.

— Ах, я і не знав!

— Вуха в тебе просто руйнуються, синку. Тобі добре було б виїхати звідси, аби не чути цього клятого співу.

— Виходить, це вона винна, цикада?

— А хто ж тут іще співає, синку?

Іншим разом жук перестрів равлика, що повз, лишаючи срібну доріжку на листі.

— Як ся маєш, равлику-братику?

— Та як бачите, сеньйоре бургомістр.

— А який вийшов у тебе новий будиночок?

— Саме такий, як треба, сеньйоре!

— Ну, в дощ тобі добре буде в ньому.

— Авжеж, досередини не просочиться жодна крапля дощу.

— А звуки? Звуки проникають досередини?

— Ну, звісно! Нам же треба чути, як наближається небезпека!

— Ви, равлики, нічого не розумієте! Найбільша небезпека для вас полягає саме в тому, що звуки проникають крізь стінки ваших будиночків!

— Чому, сеньйоре бургомістр?

— Ти чуєш ту пісню, братику?

— Авжеж, чую.

— А чи знаєш ти, що в новій твоїй хатці звуки посилюватимуться, мов у сурмі?

— Мов у сурмі…

— І вона ж ніколи не замовкає! Вона весь час співає і співатиме, аж поки повбиває вас!

— Цикада, сеньйоре?

— Вона, так, вона. Цикада покінчить з усіма нами. А ти навіть не виберешся із свого будиночка, щоб померти під сонцем. Ти захолонеш там, усередині, й ніхто навіть не знатиме про це.

Не дивно, що нажаханий равлик щосили ляснув дверцятами й зачинився у своєму будиночку…

Отак і вийшло, що через якийсь час майже всі комахи в селищі поховались, аби не чути цикади.

Одного ранку жук-бургомістр вирішив, що нарешті настав час діяти, і з чотирма вірними йому черв’яками увійшов до будинку цикади.

— Ім’ям закону ти заарештована, цикадо!

— Якого закону? — спитала вона, і жук, розгорнувши довгий папірець із багатьма печатками та штампами, сказав:

— Ім’ям закону про охорону слуху.

І від тієї ночі вікно цикади більше вже не світилося.

Так минула майже вся зима. Комахи не чули чарівних пісень,і дітлахам тепердіставалося на горіхи, хоч бідолашні й не розуміли, за віщо їх лупцюють. І от знову настала весна. Одного жахливого дощового вечора страшне лихо спіткало маленьке селище. Раптом щось страшно зареготало, аж три будиночки завалилися.

— Ха-ха! А ось і я!

На горбку — найвищому в селищі — сиділа величезна жаба і, мов батогом, стьобала язиком.

— Ану, зараз же всі здавайтеся!

Комахи застигли від несподіванки й переляку, але згодом отямились і вирядили на переговори кількох парламентерів з білою пелюсткою розмарину. Попереду, як і годиться, йшов бургомістр. Він був такий переляканий, що тремтів від голови до зубчастих ніжок.

— Сеньйоро, чим можемо служити вашій світлості?— звернувся він до страховища.

— Можете бути мені їжею — поживною і різноманітною,— сказала жаба.

— Але ж, ваша світлосте, нас не вистачить навіть на півстрави,— кланявся бургомістр, жалюгідний від страху.

Бджоли, звісна річ, не тремтіли. Адже вони не тільки багато працювали, вони вміли й за себе постояти. Тому одна бджола вийшла наперед і сміливо сказала:

— Слухай-но, ти, жабо! Ти сидиш на пагорбі вільного селища!

— Ну то й що? — озвалася жаба.

— А це означає, що ми тебе тут не збираємося терпіти! Іди собі туди, звідки прийшла.

Жаба аж роздулася з люті й прогриміла:

— Даю вам дві години на те, щоб здатися, а то зруйную селище!

…Настав довгий вечір. Комахам здавалося, що це останній вечір у їхньому житті. Ось уже й зорі засяяли на небі.

— Ми повинні щось робити, і то якомога швид ше,— злякано кричав жук-бургомістр.

Але бджола знову вийшла наперед:

— А вам якраз і нічого тут робити!

— Але ж я бургомістр!

— Ви були бургомістром,— відрізала бджола.— Бо відколи ви назвали світлістю цю потвору, ви для нас більше не бургомістр!

— Правильно, правильно!—зацвірчали цвіркуни.

Хто має якийсь план?

— Ми повинні боротися,— наполягала бджола.
Тоді наперед виступила велика мураха.

— Друзі,— сказала вона. — Чудовисько сидить на узвишші. За ним — прірва. Якщо нам пощастить підкопати землю з другого боку, воно перекинеться, полетить у прірву і звідти вже не вилізе.

— Чудовий план! Простий і розумний! — загукали всі.

Але бджола все щось думала. Нарешті вона сказала:

— Це неможливо. Жаба побачить, як ми обходитимемо її попід горбом.

— Напевно,— визнала мураха і витерла хусточкою холодний піт на лобі.

— А що ж робити? — стиха пробурмотів якийсь цвіркунчик, що досі був блідий, бо весь час жив під каменем.

Ні в кого не знайшлося відповіді на це важке питання.

Надовго запала гнітюча мовчанка. Коли це знову засяяв світлячок, і всі з надією обернулися до нього.

— Друзі, а цикада?! — вигукнув світлячок.

— Що?

— Коли її спів допомагає добрим істотам, то лихим він повинен шкодити! Нам треба тільки, щоб жаба на якийсь час завмерла — поки всі ми підкопуватимемо під нею землю.

— Це й справді можливо,— сказала бджола і, озирнувшись, запитала: — А де ж це кума цикада?

Усі вже й забули про неї. Лише бургомістр засунув руку в кишеню свого чорного костюма і боязко витягнув ключ від тюрми.

— Он ти до чого докотився! — гнівно мовила бджола. Та, не гаючи часу, вихопила вона в жука ключ і полетіла до тюрми.

Коли бджола відімкнула двері камери, цикада щось писала на нотному папері.

— Якщо ти пишеш заповіт, облиш це, сестро.

— Заповіт? Хто це тобі сказав, бджілко? Я пишу музику! Настане час, і я заспіваю цю пісню.

Бджола аж заплакала з жалю. Але тут-таки заговорила знову, бо для жалів не було часу.

— Сестро, сьогодні твоя музика потрібна нам більше, ніж будь-коли! Допоможи нам урятувати селище!

— Ходімо,— просто відповіла цикада, і взяла свою скрипку.

Уже світало, коли вона зайшла у свій будиночок і порозчиняла вікна перед самим носом у жаби.

А там, унизу, мурахи, великі й малі, черв’яки, метелики та равлики очікували, вишикувавшись по-військовому.

Помалу з вікна цикади полинула над селищем ніжна музика. Цикада співала про силу громади, коли вона об’єднується, коли біль одного стає болем усіх.

Спочатку величезна потвора нібито глузливо за-усміхалась, але потім відчула, що тіло її обважніло, і врешті, мов дві величезні завіски, опустилися її повіки. Жителі селища повиповзали зі своїх сховків і почали обходити пагорб. Усі працювали завзятіше, ніж будь-коли, підкопуючи землю, аж поки чийсь дзвінкий голос дав команду, і всі відскочили вбік. Земля осіла, а жаба впала навзнак і перевертом полетіла у прірву.

Відтоді майже не було дня, щоб не співалося за роботою, і не було ночі без танців із співами. Цикада прожила багато років. А тепер на майдані селища височить статуя цикади, що схилилася над своєю чарівною скрипкою.