сімя » Твори та диктанти з української мови

Дідів син та дочка

На осінньому листячку лежало кошенятко. Воно було ще зовсім маленьке, за людським віком - немовля. Мале сліпо тицяло мордочкою в різні боки й кликало:

- - Мам, мам..

Воно замерзло й хотіло їсти.

- - Мам, мам… - жалібно плакало.

Але мама не чула, вона була далеко. І все тому, що вчора хлопчик-школяр узяв малого клубочка до себе додому. Бешкетнику було байдуже, що за ним бігла мама кошеняти й плакала, що вона просила повернути їй дитину. Хлопчик не зважав. Він ніс пухнасту іграшку до себе додому.

Удома батьки зчинили галас, адже не можна без дозволу приносити тварин!

Маленький котик опинився на вулиці. Сам. Далеко від дому. Серед сумного танку листя й дощу. Далеко від мами.

- - Мам, мам... – продовжувало кликати кошеня.

Коли почало сутеніти, у малюка майже не залишилося сил. Він втомлено лежав на землі, як те самотнє листя, що попадало з дерев…

Аж, раптом поряд пролунав лагідний голос:

- Вуханьчику, ти чий?

Малий, не вірячи, що звертаються до нього, усе ж підняв голову.

- Вуханьчику, - нахилилася до коштеняти дівчинка. - Ти саменький тут, так?

Серце в малюка ледве не вистрибнуло із грудей: «Цей голос! Він такий ніжний, він такий теплий, він такий... такий мамин!»

- Мам, - промуркотіло кошенятко. – Мама!

Таня, так звали дівчинку, подивилася на батьків і запитала:

- Можна його взяти додому?

Дорослі між собою перезирнулися, а потім ствердно кивнули:

- Бери. Але доглядати за ним будеш сама!

- Домовилися, - відповіла дівчинка й пригорнула до серця маленький клубочок. – Тепер я буду, Вуханьчику, твоєю мамою.

- Мам...- вже крізь сон ствердно відповів малюк.

Навколо кружляло в танку листя. Воно радісно виспівувало: «Кошенятко знайшло маму... маму... свою маму...»

Був собі дід і баба. Баба мала дочку, а дід сина.

Аж дід заслаб, та й не має що синови їсти дати.

Баба бере кошик, йде за хлібом, свою дочку годує, а дідовому синові не хоче дати, каже:

— Най тобі твій тато дає! Каже дід.

— Ну, ти, сину, не тримайся мене, іди в службу собі, будеш не голоден і не голий.

Забрався син, пішов. Іде він, іде, увійшов в ліс, йде лісом. Там стоїть хата. Зайшов до теї хати. Там повно є панів, музики грають, а він під вікном став собі і дивиться.

Вибіг їден пан надвір:

— Що ти тут робиш? — Я, — каже, — заблудив, стою і дивлюся.

— Іди до хати! Пішов до хати. Ті беруть його танцювати.

Kozachka 250x317.jpgВінкаже: — Як я піду танцювати? Я не пив горілки, і їсти хочу. Дали ему їсти, горілки.

— Ну, вже наївся? Йди танцювати! — А як я, — каже, — піду босий танцювати? Чобіт не маю.

Пішов пан, виніс йому чоботи, хлопець взувся.

— Ну, йди тепер танцювати! — Ну, як же я піду, як я штани маю подерті?

Принесли йому штани, убрався він.

— Ну, іди танцювати! — Але я пояса не маю. Приніс пан пояс, підперезався хлопець.

— Йди танцювати! — А як я маю танцювати, коли я не маю хусточки в кишені. Дали ему хусточку.

— Іди танцювати! — Коли я не маю в що одягнутися... Вони йому винесли опанчу.

— Ну, йди танцювати! — А шапка де? Принесли шапку. — Ну, йди танцювати!

— Та як я піду танцювати, як я грошей не маю в кришені? Пішли, набрали йому грошей.

— Ну, йди танцювати! А тут півень: — Кукуріку! З панів йно тілько смола поробилася, та й нема нікого.

Він забрався, іде до батька назад. Вже не йде на службу, гроші має.

Приходить додому, батько утішився: убраний грошей приніс!

Баба свою дочку набила: — Іди, і ти так зроби, як він!

Дочка пішла. Й акурат вона знов до теї хатини прийшла. Стала собі під вікном гуляють, аж хата ходить!

Вийшов їден на двір: — Що ти тут робиш? — А я прийшла подивитися.

— Йди до хати! Привів її до хати. — Іди танцювати!

А вона каже: — Я не маю чобіт, я не маю... Разом все сказала: коралів, дукача, убраня — разом все сказала, і вони їй винесли все шмаття. І вона убралася, пішла танцювати з ними, та й вони розірвали її. Отак вона померла.

Казка про маму і тата

Як і годиться, всі казки мають хороший початок. Наша - не виключення. Отож в далекій Валенсії, котра знаходиться аж в Іспанії, на березі синього моря жили собі чоловік та жінка. Жили мирно й дружно, бо кохали один одного. А що були завзяті й працьовиті, то мали власний затишний будиночок, сад, де росли пальми та справжні мандарини, великий автомобіль....

Одне було негаразд в їхньому житті – не дав їм Бог діток. Журилися сильно з того чоловік і жінка, в різні клініки зверталися, до ворожок, а діток однаково не було. І нащо скажіть, думалось їм, отой затишний просторий будиночок та сад, якщо в ньому не бігали дітлахи, не лунав сміх? І навіщо чоловікові здоровецький автомобіль, якщо не підвозитиме він до школи своїх маляток, не їздитиме з дітьми на риболовлю, ніхто не заляпає морозивом нові сидіння.... І навіщо взагалі жити, думалося жінці, якщо немає кому щовечора готувати смачні булочки з корицею, немає кого водити на прогулянки до парку, немає кого розгойдувати на веселих гойдалках та немає по кого ходити в дитячий садочок...

Отак міркували собі чоловік та жінка, котрі дуже сильно хотіли стати мамою й татом.

На цьому вступну частину казки, котра гарно починається, можна було б закінчити. Бо далі слідує розповідь про злих і нехороших людей, котрі також є атрибутом кожної казки.

Якщо перетнути від Іспанії всю Європу, то можна потрапити в Україну. Саме там також жили чоловік і жінка – вже українці. На відміну від іспанців Господь послав їм чудового синочка – Віталика. Хлопчик був веселий, жвавий, розумний. От тільки цього не можна було сказати про маму й тата, котрі полюбляли зловживати спиртним, приводити додому страшних людей, котрі напивалися та горланили непристойних пісень. Зрештою татко навіть наркотики почав вживати, мамі ж до всього було байдуже – поки маленький хлопчик сидів голодний в нетопленій хаті, матуся виносила з дому останні речі, аби проміняти на горілку. А як часто Віталикову діставалися стусани та побої... Навіть рідна мама його не жаліла й не захищала, а навпаки.

Життя для дитини перетворилося на пекло, а весь його сенс звівся до того, аби десь поїсти та погрітися. На батьківську любов і тепло розраховувати не доводилось.

Зрештою за Віталиком приїхали спеціальні служби й відвезли хлопчика в будиночок, де знаходилося багато таких дітей, як він. Там Віталик вперше зрозумів, що потрібно снідати, обідати й вечеряти, спати на простирадлах і не бігати в дворі роздягнутим – особливо, якщо холодно.

В схожій ситуації опинився й одноліток Віталика Сергійко. Для мами він був небажаною дитиною, жінка ж вважала за краще налагоджувати особисте життя, влаштовувати вдома пиятики, раз-за-разом міняти співмешканців. ЗА Сергійком же доглянути не було кому. Доки була жива бабуся, вона ще варила хлопчику їсти, прала одяг та купала малого, коли ж старенька померла – жити стало взагалі скрутно.

Сергійка привезла "швидка” – хлопчик кричав і плакав від корости, за що його побив мамин співмешканець, а вже з лікарні хлопчика відправили до дитячого будинку. Так Сергійко потоваришував з Віталиком – адже хлопчики були однолітками.

Одного разу до України в рамках благодійної місії навідалися іспанці. Серед них були й чоловік та жінка, котрі хотіли мати діток. Ледве зайшовши до двору подружжя звернуло увагу на двох жвавих хлопчиків, котрі гралися осторонь і цікаву та захоплюючу гру. Діткам було так весело, що вони аж сміялися від задоволення – і від того сміху стало радісно всім навколо.

Разом з іншими дітками Сергійко та Віталик відпочивала на канікулах в Іспанії, жили в будиночку бездітного подружжя. А скільки радості було – і для хлопчиків і для чоловіка з дружиною. Ще ніхто й ніколи не піклувався про малих, так, як Хулія та Валеро, ніхто й ніколи не купував їм стільки ласощів, кольорових книг, іграшок, ніхто ще не вкладав їх спати з казкою на ніч, ніхто не носив їх верхи на плечах, ніхто не слухав їх з такою увагою. А в іспанців ще інколи не було двох маленьких хлопчиків – метеликів, котрі ніби дзвіночки, ніхто ще не ставився до них, як до мами й тата.

Рішення було прийнято одностайно – Сергійко та Віталик повинні залишитися в Іспанії та мати татка й маму. Далі була не дуже цікава процедура зі збиранням всіх довідок, паперів, співбесідами, поїздками в Україну та назад. Але бажання мати діток було сильнішим. Так Хулія та Валеро стали мамою й татом, а українські хлопчики Віталик та Сергійко отримали родину. Справжнісіньку.

Як зауважили іспанці, сама процедура усиновлення тривала майже 9 місяців, саме стільки потрібно жінці, аби народити немовля. Так, що на Сергійка й Віталика нові батьки чекали, як і годиться – 9 місяців.

Самі ж хлопчики щасливі і пишаються і мамою й татом, бо кращих людей в світі просто не буває. Що ж до своїх колишніх, біологічних матусь, то за них хлопчики згадують не часто.

Справжньою мамою вони вважають Хулію, від котрою й дізналися що таке тепло, турбота та справжня мама.

"Я сидів на хмаринці – розповів Віталик – і думав, кому б це стрибнути в животик, аби народитися. Хотів стрибнути до мами Хулії, та трошки промахнувся і стрибнув до мами Наталі. Та потім мама Хулія мене знайшла...”

"Бо ти дурний – поправляє його Сергійко і додає – як і я. Треба було дивитися краще до кого стрибати. Може ми просто зразу з неба не побачили нашу маму? Адже з висоти не видно....

Казка про родину

Жили-були мама і дві дочки. Вони були добрі і хороші люди, але жили дуже бідно. Одного разу осіннім сірим ввечері, коли йшов проливний холодний дощ до них у будинок постукав незнайомий чоловік з довгою і сивою бородою. Він просив подати йому хліба та води, говорив, що пройшов довгий шлях і дуже голодний. Його вигляд був сумним, але очі блищали радістю і пустощами. Мама з доньками пошкодували старої людини і запросили його пригощати разом з ними. Вони нагодували його останнім малиновим пирогом і солодким чаєм. Старий був дуже щасливий. На ранок дивна людина зник, залишивши за собою ганчір'яний мішок. А зрештою виявилося, що в мішку знаходиться золото, а старий незнайомець був справжнім чарівником.

Як кошеня знайшло маму