Загрузка. Пожалуйста, подождите...

АЛГЕБРА І ЦУКЕРКИ

— Мамо, я сьогодні отримав десять балів по самостійній з алгебри, — радісно вигукнув Бодя.

 

Насправді хлопця звали Богдан, але він був трохи того — розбишака — одним словом. Найвищий у класі, він сидів з красунею і відмінницею Настею та лупав очима в її зошити.

 

— Списав? — приречено спитала мати.

 

— Еге ж, — радісно хрумкнув солоним огірком Бодя.

 

— Це для салату, давай сюди.

 

— Та я вже з’їв, — хмикнув і пішов в кімнату Богдан.

 

Чогось стало боляче за сина, хто з нього виросте? Мабуть в ігри пішов грати. От вже ці«мобілки–дебілки », туманять мозок.

 

В кімнаті було тихо. Бодя відкрив щоденника, знов нічого не записав. Треба Насті подзвонити. Та Настя не відповідала. Образилась, мабуть. Сама вона отримала «дев’ятку», тому що важко написати два варіанти за один урок.

 

— Йди вечеряти! – покликала мати.

 

Щодо попоїсти, Богдан був відмінником. А сьогодні їжа не лізла до рота.

 

— Хоч цукерок візьми, шоколадні з темною начинкою, як ти любиш.

 

— Я візьму, а з’їм пізніше, — заховав солоденьке хлопчина.

 

Перед алгеброю Богдан підійшов до Насті.

 

— Я в тебе все списав, моя «десятка» несправжня. Вибач. Ось, тримай!

 

Він поклав цукерки їй в долоні.

 

— Давай я тебе навчу і ти будеш сам все вирішувати, — посміхнулась Настя, — а цукерки з’їмо разом.

 

Обом стало весело, вони сіли і відкрили зошити з алгебри.

 

Золота пшениця

Жили собі чоловік та жінка. Такі були бідні, як церковні миші. Мали вони стільки дітей, що й забували, котрого як звати.
Цей чоловік дрова рубав у лісі і тим хліб заробляв.
Одного разу йшов ранком на роботу і почув крик. З болота хтось кричав і просив допомоги. Бідний чоловік мав добре серце і пішов на поміч. Дивиться – в болоті застряла золота карета, а на ній сидить золотоволоса дівчинка. Вона попросила витягти карету. Чоловік поміг витягти карету. Дівчинка подякувала йому і сказала:
–Як сонце буде заходити, я привезу вам додому мішок золота.
Попрощався бідний чоловік і пішов у ліс. Працював за двох. Співав, танцював з радощів і все поглядав на сонце. Ще ніколи йому день не був таким довгим, як сьогодні.

Ледве дочекався до обіду. Кинув сокиру і поспішив додому. Коли вже близько був до хати, то почав гукати на дітей, щоб бігли йому назустріч. Жінка теж вийшла з хати і сердито каже чоловікові:
–Чому тебе треба зустрічати, коли ти ідеш додому з порожніми руками?
–Не з порожніми руками, а з великою радістю, бо щастя несу додому,– відповів чоловік.
Тоді попросив, щоб усі сіли навколо нього. І почав розповідати, що рано, коли йшов на роботу, то поміг дівчинці, в якої карета застряла в болоті. Дівчинка пообіцяла привезти мішок золота, як сонце буде заходити. Усі дуже зраділи цій звістці.
Чоловік почав розповідати, де він діне це золото, як буде використовувати його:
–Перш за все побудую великий будинок. У тому будинку буде дуже гарна веранда, а на підвіконнях цвістимуть цілий рік різні квіти. Біля хати розведу сад. А в саду розміщу пасіку з бджолами, що приноситимуть лікарський мед. Недалеко у долині буде ставок з усілякою рибою. Жінка і дочки ходитимуть у пишному вбранні, а синів віддам до школи, до вищої науки. Кожен буде займатися улюбленою роботою…

Всі уважно слухали, аж роти порозкривали. Як сонце уже мало заходити, батько закінчив. Першою отямилася жінка і сказала, що краще б чоловік додому карету приніс, то знала б, що їхня, а так шукай вітра в полі. Вже і час, а нема золота, і півдня згаяли. Як накинулася на чоловіка, а діти за нею. Мало до бійки не дійшло.
Але в цей час коло їхньої хатини зупинилась карета. З неї виглянула золотоволоса дівчинка і сказала, щоб чоловік швидко йшов забирати мішок золота. Діти почали підстрибувати, а чоловік з радощів стояв на місці, як стовп. Схаменувся лише тоді, коли жінка штовхнула його під бік.
Чоловік ледве зняв з карети великий зав'язаний мішок. А карета в ту ж мить зникла так швидко, якби її вітром здуло. Заніс чоловік мішок до хати. Розв'язав і бачить, що в мішку гарна велика пшениця.

Лиш тепер попав у біду чоловік. Вже не міг далі слухати плачу дітей, крику жінки. Узяв той мішок на плечі і подався геть. Коли відійшов трохи від хати, то, сердитий, порозкидав сюди-туди всю пшеницю. І пішов найнятися десь служити.

На другий рік вернувся додому. Коли став підходити до хати, то бачить, що пшениця виросла, як ліс, а на кожному стеблі великий важкий колос, аж стебло похилилося. І всі колоски виблискують на сонці. Тоді він подумав, що це те золото, яке дівчинка дала. Справжнє і надійне золото.
Дуже зрадів чоловік. І знову, як і рік тому, побіг, гукаючи, щоб ішли зустрічати його. Тепер уже не повірили йому і не вийшли назустріч. Зайшов він до хати і просить жінку та дітей, щоб ішли з ним. Спершу вони не хотіли, потім пішли. Як побачили золоті колоски, що так гарно виблискували на сонці, то дуже зраділи. Діти доторкалися до колосків руками, гладили, цілували їх. І не могли вирішити, що з ними робити.

Чоловік сказав, що спочатку треба все старанно покосити, а потім дочиста помолотити і все золото скласти в мішки. Робили всі з великою охотою й радістю. Не залишали жодного колоска, піднімали кожну зернинку.

І так вони полюбили цю працю. Щороку сіяли золоту пшеницю й збирали добрий урожай. З того часу зажили вони заможно. І більше раділи гарній погоді, урожаю, ніж мішку золота.

 

Казка про чемного кушніра

Був-то на світі чоловік чемний: учтиво заробляв на кусок хліба, а сам був кушніром. Влітку і взимку працював, влітку шив кептарі, а взимку шкіру виробляв.

Не дивився він на холод, пробивав собі лід і полоскав шкіру. І при такій роботі одного разу застав його цар.

Питає цар кушніра, за яку він плату робить людям роботу, що в такий холод, в зимі, в холодній воді шкіру полоще.
А кушнір відповідає:
–Моя плата невелика, але цим, що беру, добре живу.
Цар далі питає:
–Як же живеш і скільки ж ти плати береш?
Чоловік відповідає:
–За кожен день заробляю і беру вісім грошей, та й не бідую, бо з того два гроші позичаю, два щодень віддаю, два гроші в болото кидаю, а двома грішми сам живу.
Не зрозумів цар добре тієї бесіди, встидався питатися чоловіка. Для того закликав своїх дванадцять міністрів, людей письменних, і наказує, аби йому ту бесіду робітника, за вісім грошей щоденної плати розтлумачили, дає на те тиждень, додаючи, аби старалися з тієї бесіди правду роздобути, що вона значить, властиво, інакше всіх їх дванадцять від свого престолу віджене.

Зрозуміли міністри, що з царем тут не можна зволікати. Пішов кожен міністр тишком-нишком до того кушніра, дають йому кожен по дванадцять червоних, аби правду сказав. Але кушнір цікавий: гроші ховає, а кожному все щось інше розповідає, але істинної правди жодному не сказав.

Минув тиждень, цар раду скликає і тих міністрів за тих вісім грошей питає. Міністри не вгодили, цар розгнівався, але жаль йому міністрів розганяти, та й рад би вже і правду знати. Дає цар наказ, аби того чоловіка силою до палати привели, якби не схотів по добрій волі сам прийти. Але чоловік не противиться, пішов. Тоді хусткою йому очі зав'язали і перед самого царя приводять. Цар питає:
–Чи видиш ти мене, чоловіче? Згадай моє лице, бо інакше скажу тебе стратити.
Каже кушнір:
–Мене нема за що страчати, а твоє лице я не тільки зараз виджу, але його в своїх пальцях по дванадцять раз маю.

Чоловік розложив долоні, і за кожним пальцем було тих дванадцять червоних від царевих дванадцяти міністрів, а на тих червоних було цареве лице.
Здивувався цар, звідкіля у бідного чоловіка зразу зробилося більше як 160 дукатів.
А кушнір тут правди не виявив, а за вісім грошей цілій палаті на раді відповідає:
–Я два гроші з мого щоденного заробітку щодень позичаю, два віддаю, два в болото кидаю, а двома сам живу. Зачував я, царю, що і ти так робиш.
Цар тієї бесіди не може зміркувати і далі питає, а чоловік йому відповідає:
–Два гроші щодень позичаю, бо сина маю, його в школу посилаю, як вивчиться, буде сам що знати і мене на старість годувати. Два гроші щодень віддаю, бо маю старенького тата і стареньку маму, вони мене годували, а тепер я їх годую. Два гроші в болото кидаю, бо маю гарну дочку та й зятя цікавого; тим даю, аби напасті збутися, ті пропадають. А двома грішми з мого щоденного заробітку сам з моєю жінкою чемно живу. Так і ви, панове міністри, робіть.

Цар відправив від свого трону всіх тих дванадцять дармоїдів, а чемного чоловіка на їх місце за міністра прийняв на цілий край.

Подробнее:https://familytimes.com.ua/narodni-kazky/kazka-pro-chemnogo-kushnira

 

Калиточка

Був собі чоловік та жінка, і була у них пара волів, а у їх сусіди – віз. Ото як прийде неділя або свято, то хто-небудь бере волів і воза та й їде чи до церкви, чи у гості, а на другу неділю – другий, та так і поділялись. От жінка того чоловіка, чиї воли, раз йому і каже:
–Поведи воли та продай, справимо собі коня та повозку, будемо самі до церкви та до родичів їздити. Та ще, бач, сусіда свого воза не годує, а нам волів треба годувати.
Чоловік налигав воли і повів. Веде дорогою, аж ось доганяє його чоловік конем.
–Здоров!
–Здоров!
–А куди це воли ведеш?
–Продавать.
–Поміняй мені за коня.
–Давай.
Виміняв коня, сів верхи та й іде. Від'їхав недалеко і зустрічає чоловіка, що жене корову:
–Здоров!
–Здоров!
–А куди це ти ідеш?
–Коня продавать.
–Поміняй мені на корову.
–Давай!
Поміняв і веде дорогою, аж на полі пасуться свині та вівці. Зговорився він, виміняв корову на свиню, а потім на вівцю і поспішає додому. Овечка гарна, аж де не візьмись розлилась велика ріка, а на ній видимо-невидимо гусей. Підійшов він ближче, розбалакався з людьми, виміняв вівцю на гуску, та й пішов понад річкою, і зайшов у село. Аж стрічає жінку, а та:
–Здоров!
–Здорова!
–А поміняй мені на півня гуску!
–Давай!
Помінялись. Іде далі, аж ось доганяє його чоловік:
–На продаж?
–Еге!
–А поміняй мені на калиточку.
–Давай!
Виміняв за півня калиточку й поспішає додому. Аж тут тобі річка розлилась. На березі стоїть перевіз, плату беруть, а в нього ж ні копієчки.
–А перевезете мене? Дам калиточку.
–Сідай!
Переїхав на другий берег.
А там та стояла валка чумаків. Як розпитали ж вони його, за що він виміняв калиточку, сміються з нього.
–Що тобі, – кажуть,– жінка за це зробить?
–Аж нічого! Скаже, слава Богу, що хоч сам живий вернувся.
Та й побились об заклад. Коли скаже жінка так, то чумаки оддадуть йому дванадцять маж хури із батіжками. Зараз одібрали одного з себе і послали його до баби. От той приходить.
–Здорові!
–Здоров!
–А ти не чула про свого старого?
–Ні, не чула.
–Він воли на коня проміняв.
–От добре, возик недорого стоїть, як-небудь зберемось.
–Та й коня проміняв на корову.
–Це ще й краще, буде у нас молоко.
–Та й корову проміняв на свиню.
– І то добре, будуть у нас поросятка, а то чи заговляти, чи розговляться – все треба купити.
–Та й свиню проміняв на вівцю.
– І це добре, будуть ягнятка та вовночка, буде що у мене у Спасівку прясти.
–Та й вівцю проміняв на гуску.
– І це добре, будут у нас крашаночки та пір'я.
–Та й гуску проміняв на півня.
–О, це ще краще, півень раненько співатиме та нас до роботи будитиме.
–Та й півня проміняв на калиточку.
– І це добре, будемо, де хто заробить – чи він, чи я, в калиточку складати.
–Та він і калиточку за перевіз віддав.
–Ну що ж, слава Богу, що хоч сам живий вернувся.

Так тим чумакам нічого робити, віддали йому дванадятеро маж.

Подробнее:https://familytimes.com.ua/narodni-kazky/kalytochka

 

Мудра баба

Ішла одного разу дорогою стара баба. Побачила на землі ташку, підняла, подивилась. А в ташці – гроші. Подумала собі баба так: «Не візьму я цих грошей, бо гроші – гріх і смерть!» І кинула ташку знову на землю. Слідом за бабою йшли два жандарми. Як помітили на дорозі ташку з грішми, здивувалися.
–Ба, чому баба гроші не взяла?– каже один.
–Бо дурна,– каже другий.
–А може, баба щось знає? – питає перший.
–Доженемо її, зазвідаємо!– відповідає другий.
Побігли за старою, догнали, питають:
–Бабко, чому ви пройшли повз ташку з грішми і не взяли її собі? Може, ви дуже багаті?
–Небагата я, небожата. Не маю й на сіль…
–Та чому ви не взяли собі бодай половину?
–Грошей мені не треба. Гроші – смерть!
Жандарми розсміялися.
–Та чи не казав я тобі, що баба не повного розуму,– сміється жандарм.
–Певно, дід бив бабу по голові мішком,– регочеться другий.
Стара жінка пішла собі шляхом, а жандарми сіли на великого каменя й почали ділитися грішми. Коли вже поділилися, захотілося їм випити. Старший каже молодшому:
–Тут тобі сотня! Біжи до села, купи горілки і якоїсь закуски.
–Охоче!– відрапортував молодший, побіг швидко до корчми.
Сидить старший біля грошей, милується новими сотнями й думає собі так: «Яке велике щастя! Куплю собі маєток, оженюся й буду паном. Буду жити без жури…»
Тримає в руках ташку жандарм, дивиться на неї жадібними очима й думає: «Добре б покласти до кишені всі грошики. Чому я мусив ділитися з молодшим? Я ж перший помітив на дорозі бабу з ташкою!»
І додумався вбити того, що пішов.
А тим часом молодший жандарм вертався з горілкою. Він теж пошкодував грошей, що припадали старшому. І вирішив: «Всиплю я до пляшки отрути». Так і вчинив.
Як тільки він прийшов, а старший на нього з багнетом! Убив товариша. Лежить мертвий жандарм на дорозі, старший дивиться на нього. Стало йому не по собі. Взяв і випив трохи горілки. І тут сам упав мертвий.

Подробнее:https://familytimes.com.ua/narodni-kazky/mudra-baba

 

Про багача і наймитів

р.

В одного багатого було два наймити. Роблять ото вони, як воли, а їсти – хліб сухий та вода. А хазяїн ще й лається:
–Що вам треба, я ж не ївши лягаю.
Але наймити спостерегли: як тільки полягають спать (а спали вони долі на соломі), то згодом хазяїн устає, сідає, їсть – уплітає сало, булку. А багатій той був дуже богомільний.
От і нарадилися наймити: темної ночі провчити багатія.

Тільки-но полягали, ще й не поснули, устав хазяїн, сів – жере, аж чавка. У кутку цебро стояло, де картопля товклася свиням, і така товкачка здорова. Устав тихо один з наймитів, узяв товкачку, як упече його по голові, так і полетів той під стіл. Швидко товкачку в цебро і ліг. Такий крик знявся! Засвітили. Звели хазяїна. Він ледве на ногах тримається.
–Що, як, хто?
А наймит:
–Ну, так і є. Мабуть, ви їли?
–А хіба що?– пита хазяїн.
–А що ж, не знаєте? їсти потемному не можна. Потемок ото і почастував вас. Він ще і вб'є вас колись.

Перестав багатій їсти один. Почав їсти разом з усіма. І наймитам покращала їжа.

Подробнее:https://familytimes.com.ua/narodni-kazky/pro-bagacha-i-naymytiv

 

Про правду і кривду

Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:
–А що, дядьку, як лучче тепер жити – чи правдою, чи неправдою?
–Е-е-е!… Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.
–Ні, дядечку! Є правда – правдою лучче жити.
–Ходім на суд.
–Та чого ми-таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда – уся моя худоба буде вам; моя правда – ваша худоба буде мені. Так спитаємо до трьох раз.
–Ну, добре.
І пішли вони дорогою. Ідуть-ідуть, зустрічається їм чоловік – з заробітків, чи що, йшов.
–Здоров, чоловіче добрий!
–Здорові!
–Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?
–Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.
–Ну, оце раз моя правда!– каже дядько.
А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть – зустрічається їм пан. А небіж і каже:
–Ну, запитаємо ж цього пана: цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.
–Ну, добре.
От порівнялися з паном і питають його:
–Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
–Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер знайшли правду? Нема її ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою.
–Оце вже і вдруге моя правда!– сказав радісно дядько. Небіж ще дужче зажурився. Ідуть, ідуть – зустрічається їм піп. Небіж і каже:
–Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже – на те він і духовний. Цей як уже скаже, то так і буде.
–Ну, добре!
Як порівнялися з попом, питають його:
–Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?
–Е-е-е!.. Добрі люди. Де ви теперечки знайшли правду? її тепер і в світі нема: лучче жити кривдою, аніж правдою.
–Оце вже і втретє моя правда!– сказав радісно дядько.
Нічого робити небожеві: віддав дядькові багатому всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко пришилось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись – узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево – вибирає гілку, на якій би повіситись. «Ото,– думає собі, – добра гілка, кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б».
Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:
–Ти що сьогодні наробив?
–Е… Я такого наробив, що там хоч що хай не роблять не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що зроду-віку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде у нас.
–Добре ж ти зробив, та ще не так.
–А як же?
–Там посеред яру, в лісі, росте три дерева. Хто ті три дерева зрубає та положить навхрест на греблю – вгатить.
–О!.. Хто ж то чув, хто ж й знав, що це так треба зробити!
–Ну, а ти ж що зробив?– питає він другого.
–Е… Я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі води, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей!
–Добре ти зробив, а не так,– каже ватаг.
–А як же?
–Як хто викопає той кущ малини, що росте посеред города, буде вода на весь город.
–О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це робити!
–Ну, а ти ж що зробив?– питає він третього.
–Е… Я такого наробив, що хай там хоч що не роблять, нічого не подіють! У такім-то королівстві у короля одна дочка, та я їй поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша.
–Добре ти зробив, та ще не так.
–А як же?
–Хто відрубає глухого угла та підкурить – така буде, як і перше.
–Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити!
А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: «Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю». Пішов. Приходить до греблі, а там пан б'є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже:
–Е-е, пане! Б'єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені – я вгачу.
–Дам я тобі сто карбованців і ще й на додачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли).
–Дайте ж мені людей шість чоловік та три підводи.
–Візьми.
Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й поклали їх навхрест на греблі – так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.
Тоді той чоловік і думає: «Дай поїду ще до того города, де води нема. Може, й то правда; може, дам я їм води». Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер води на коромислі.
–Що це ти, бабусю, несеш?
–Воду, синочку.
–Дай же й мені напитись.
–Е-е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю: а сім'я у мене велика, пропаде без води.
–Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і буде тієї води у вас довіку.
Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у городок трюшком і розказала всім горожанам, що іде такий чоловік, що воду їм дасть. Горожани всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік у город, знайшов той кущ малини, що ріс посеред города, викопав його – потекла вода відтіль по всьому городу. Горожани нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й думає:
–Пощу ще в те королівство, де королева дочка нездорова, може, вилікую її.
Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди ті такі смутні, бігають та охають! Він і питає їх:
–Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хай як її не лікують, нічого не подіють: тільки я б її вилікував.
–Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й поготів!
–Отже, скажіть королеві.
Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:
–Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.
Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв настругав глухого угла, підкурив її – і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перш.
Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати! Король на радощах і каже цьому чоловікові:
–За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.
Скоро й справді король помер, а на його місці став цей правдивий чоловік. Прокоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві? Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратись їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:
–З якого ти королівства?
–З такого-то.
– Із якого города?
–З такого-то.
–Як прозиваєшся?
–Так-то.
Тут король і признався, що він його небіж – той, що безвісти пропав.
–Ну, що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою. Отже, ні! Ти тільки купець, а я король – правда кривду переважила!
–Як же це сталось?
Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все-все… А напослідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:
–Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. А як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.
Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає:
–Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві.
Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося – де не взялись чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілляці.

Подробнее:https://familytimes.com.ua/narodni-kazky/pro-pravdu-i-kryvdu

 

Сорока

Видоїла жінка корову та чогось у хату заквапилась, дійницю посеред подвір'я залишила. Прилетіла сорока й ну молоко пити. Виглянула жінка з хати, побачила сороку, підкралася нечутно й хап її за хвоста. Сорока вирвалась, а хвіст так і залишився в руках у жінки.

 

- Хазяйко, хазяйко, віддай мені хвоста!-благає сорока.

 

А жінка не віддає.

 

- Поверни, каже те молоко, що випила, тоді й хвоса та віддам.

 

Пішла сорока до корови молока просити, а корова не дає.

 

- ПІринеси, каже, мені трави, тоді й молоко буде.

 

Полетіла сорока на луки трави просити, а луки не дають:

 

- Дай, кажуть, нам води, тоді й трава наросте.

 

Полетіла сорока до водовоза води прохати, а водовоз не дає:

 

- Принеси, каже, мені яєчко, тоді й воду матимеш.

 

Полетіла сорока до курочки яєчко просити. Пожаліла курочка сороку й дала їй яєчко.

 

Взяла сорока яєчко й віддала водовозу, а водовоз їй води дав. Принесла сорока воду лукам, а луки дали сороці трави. Віддала сорока корові траву, а корова сороці - молоко. Повернула сорока молоко хазяйці, а хазяйка їй хвоста. Приладнала сорока собі хвоста й полетіла в ліс до своїх батьків.

 

 

Як птахи звірів перемогли

Одного разу ведмідь і вовк проходили поблизу дерева, на якому синичка гніздо змостила. Штовхнув вовк ведмедя у бік і показує на синиччине гніздечко:

- Поглянь, он де синиччині хороми.

- Та які ж то хороми, сміеться ведмідь, звичайнісінька халабуда.

Дуже образилась на ведмедя синиця й заявила, що не подарує цього і не минути тепер війни між лісовими звірами та істотами, котрі літають. Ведмідь з вовком погодилися: були впевнені, що вони переможуть. Обійшов ведмідь усіх звірів, звелів, щоб на завтра готувались до бою.

Обрали звірі лиса за найголовніівого і домовилися: якщо лис лизне сам собі спину, значить, треба всім утікати, хто куди зможе.

А сова підслухала те все й слово в слово переказала птахам.

Уранці, тільки но розпочався бій, Шершень сів лисові на спину й ужалив його. Заскавучав лис від болю й лизнув собі спину. Побачили звірі, що лис сам собі спину лиже, і кинулися чимдуж тікати хто куди, гадали, що це знак про небезпеку.

Так птахи перемогли звірів, ще й примусили ведмедя у синиці пробачення просити у присутності всіх лісових мешканців.