Батько нашої історії
Нестор прийшов до Києво-Печерської лаври сімнадцятилітнім юнаком і назавжди залишився тут, щоб стати не тільки монахом-чорноризцем, а й батьком української історії. Історики сходяться на тому, що він був надзвичайно освіченою людиною, добре знався і на давньоруських, і на іноземних літописах, які читав в оригіналі.
Нестора часто називають літописцем. Це так, він справді вів літопис, але правильніше його називати письменником та істориком. І не просто першим професійним істориком Русі, а й бітьком усієї нашої історії. Він дотримувався літописних форм і хронологічного викладу подій, але прагнення висловитися ширше й докладніше диктувало йому численні вставні оповіді в "Повісті минулих літ". Пригадаймо, наприклад, історію життя і смерті віщого Олега або розправу княгині Ольги з жителями міста Іскоростеня.
Нестор звів в одне ціле літописи, створені попередниками, творчо опрацював їх, і з-під його невтомного пері вийшла цілісна, тематично завершена книга, яка не тільки дає уявлення про те, "звідки пішла Руська земля і хто в ній найперший почав княжити", а й читається як справді захоплюючий художній твір на теми нашої історії.
Велика ріка мого народу
Боже, як багато у світі краси! Яке небо! А Дніпро синій-синій, чистий. Брате мій Дніпре, бітьку мій дорогий і прекрасний! Скільки радості, скільки глибоких найдорожчих почуттів принесли моєму серцю рідні твої води! Скільки людської краси відкрилося мені на твоєму урочистому березі! Які великі подарунки приніс ти мені, незабутній і безмірно, глибокий любий! Скільки ласки у вітрах над тобою, у синьому небі, що дивиться у твої води й вічно милується тобою! Ти сонце, ніжне й щедре, якому я поклоняюсь і поклонятимусь усе життя, ріско моя дорога й велика!
Велика ріка народу мого!
Прийми мою любов і безмежну подяку, що родився я на твоїх берегах, що пив твою м’яку і чисту воду, що воскрес я душею біля тебе і що вся душа моя сповняється твоєю красою. І очі мої, і мій слух – усі почуття заспокоєні біля тебе, оповиті тобою, красо моя, моє свято, щастя моє. Як багато добра подарував ти мені! Любов’ю наповнив моє серце, надихнув мене на розуміння великого.
Виноградник
Зелене море листя грало всіма барвами: від чорно-зеленої до жовто-зеленастої, а згори вторувала тій мелодії барв безладна гармонія мідних дзвоників отари, шо паслись по горах, та тужлива чабанська сопілка.
Замфір дуже любив свій виноградник. Оця десятина землі, густо засаджена розкішними кущами, відділена від гори столітніми волоськими горіхами, делікатними жерделями та сіролистими айвами, дісталась йому від батька. То була дідизна.
З виноградником цим пов’язано так багато споминів. Ще дитиною бігав там, з утіхою смакуючи солодкий виноград, зазираючи під кожен кущ. Усе тут знайоме, усе своє. Там під горіхами сходився він у свято зі струнко чорнооко Маріорою. Там посадив на щастя якийсь особливий гатунок винограду – от як розрісся тепер розкішно! – а тут, хазяїном уже, завів молодняк.
Замфір присідає під кущем, обережно розгортає листя – то делікатне, ясно-зелене, вкрите знизу білим пушком, то темне, блискуче, наче полив’яне. Там, під листям, цілі купи розкішних кетягів так і обліпили кущ, так і вгинають лозу під непомірною вагою. Радісно б’ється Замфірове серце, а очі сміються до здорових грон.
Вишня
Вишня росла під вікном, відколи я пам’ятаю себе, і була мені вічна, як світ. Хочу тепер пригадати, коли перший раз побачив її, і думаю: це те ж саме, що пробувати знайти в пам’яті святу мить, коли тобі вперше всміхнулася мама.
Вишня завше була коло хати й виросла в моїй душі як образ рідного дому. Тому нам ніколи навіть не спадало на думку спитати мами, звідки взялася під вікном ця вишня й чому зрослася двома стовбурами, що обнялися гнучким станом. Ми любили її за це дивне плетиво, бо так легше було видряпатися аж на самий вершечок, де вишні червоніли найшвидше.
Так і як було не любити нашу вишню! Вона стояла за вікном, як людина: у травні простягала через відчинені вікна квітучі віти-руки в білих сорочках; у липні подавала нам у цих руках червоні вишні, і їх можна було нарвати просто з хати, ставши на підвіконня; у грози й у зимову пору стукала в шибки, шукаючи захистку; у сонячні дні дарувала затінок, а в місячні ночі розповідала дивну казку...
Демонстрація
Одразу за дітьми дорослі несли великий, дбайливо заквічаний рушниками й гірляндами барвінку портрет Шевченка. Несли його селянські жінки, вбрані в традиційний український одяг: оздоблені золотом очіпки, малинові керсети, зелені та червоні сап’янці.
Ішли урочисто й поважно. На лицях побожність і сувора святочність. Мовби йшли вони на далеку прощу з чудотворною іконою. У їхньому вбранні, що майоріло всіма кольорами веселки, не було, проте, нічого штучного навпаки – відчувалась якась своя, з діда-прадіда вишукана стильність і нерозфарбована природність.
Це воскресла зненацька, не знати як і для чого, давня старовина і з дна кованих бабучиних скринь витягла, мов посаг молодої, ті корсетки, сорочки, спідниці. Воскресла старовина й пішла на подив вулицями. І своїм убранням, і обличчями жінки виділялися з української колони й усієї численної демонстрації. Але було в їхньому незвичайному чудернацькому поході щось таке, що надавало українській колоні враження якогось глибокого потужного рушення. Ні, таки не вмерла ця міфічна нація! Не вигадка, не фантазія, а насправді – живі, щирі, прекрасні, своєрідні люди.
Думка про хліб
Гінзбург ляснув віжками, кінь легко виніс гринджолята за село, на рівну степову дорогу. Дзвінко рвав копитами збитий, утоптаний, спресований зимовими морозами сніг, а довкола застигли, розіслалися безмежними заметами поля.
Морозне повітря обдувало Гінзбургові щоки, холодило очі так, що аж сльози виступали, щипало за носа. Та він не скулився, не ховався обличчям в овечий комір кожуха, а, випроставшись назутріч тугому пружному вітрові, дихав на повні груди.
Щасливо й радісно дивився Гінзбург на немов викутий із застиглого полум’я захід, що з останніх сил утримував на своїй вузькій та довгій долоні сонце, яке великою ртутною кулею намагалося скотитися донизу.
Він задоволено думав, що, незважаючи на посушливу осінь, вологи вистачить і люди будуть із хлібом. Бо за роки дитинства, а потім і юності навчився Григорій поважати нелегку працю хліборобів – оцих усіх дядьків, які одвічно несуть на своїх плечах увесь рід людський, годуючи його, напуваючи та зодягаючи, і яким, по злій іронії долі, зроду-віку не вистачало місця за велелюдним столом: тулилися несміливо десь аж у кінці.
Жито
У мого діда не було свого земельного маєтку, вле він мав уроджену пристрасть до землі й до коней. З яким замилуванням він стежив за буйними рунами, за розкішною пашнею. Пізніше, коли, з’їхавшись з усіх кутків України, ми збиралися вдома всі разом, дід, цілучи нас зі сльозами в очах, незмінно ставив нам одне й те саме питання: «А як там жито – чи добре росте?»
Кожного вечора ми запрягали коня й виїжджали поглянути на пашню в полі. Дідова душа раділа. Море зеленого збіжжя хвилювалося аж до обрію. Дідова душа раділа. Море зеленого збіжжя хвилювалося аж до обрію. Дід зупиняв коника на роздоріжжі. Нарвавши пучок свіжої трави, він давав її Буренькому, погладжуючи його лискучу золотисту гриву.
Вельми вдоволений дід звертався до зустрічних селян: «Ну, як там, Пилипе, чи гарна в тебе гречка?» А що до іншого: «Щось твоє житце, Лаворине, рідкувате цього року!»
Дідова чумацька натура була нерозлучна із землею, з тваринами, з природою.
Земля! Вона краща за золото, вона дає нам радість, щастя й силу. Це – споконвічний і мудрий керівник життя.
Жнива
Матвій іде відпочивати. Як звичайно, спить віп у клуні. Між своїми снопами, між своїм знаряддям. Запах зерна вільно вливається в його широкі стомлені груди. Так само, як і колись, кладе на груди знак хреста, так само просить ангела-хоронителя зайняти коло нього иісце і бути йому охороною в часі ночі. Душа його спокійна.
Володько працює в полі. Разом з батьком він вимахує тяжкими батьківськими граблями. Ані його руки, ані його плечі не набрали ще необхідної сили та пружності, але він не бажає виявити втоми чи безсилля. Розмашно й рівно, помах за помахом, згортає він великі стбла вівса. Довгий, рівний покіс лишається за ним рівнобужно до двох довгих слідів, витоптаних його ногами. Батько спереду, син за ним.
Від покосів пружно відбризкуться коники-стрибунці. Зграя куріпок довго чаїлася, щоби пересидіти небезпеку. Але бажання марні. Ритмічно й неухильно наближається небезпека. Фр-р-р-р! Усі як одна зриваються і летять туди десь у Мозокоси. Ніхто на них не зважає. Косарі рівно виводять свої покоси від межі до межі.
Зв’язок поколінь
Є в Україні такі унікальні місця, що однієї їхньої мальовничості в будь-який сезон, а надто в пору буяння зелені, достатньо, щоб назавжди приворожити серце й душу, адже з висоти пташиного лету на десятки кілометрів видно світ на всі його чотири сторони. А відчуття простору породжує почутття щастя. А ще, як на додачу, земля ця овіяна легендами козацької минувшини...
Шар-гора, що на Полтавщині, - стометрової висотри видовжене плато, яке знизу омивається водами Псла. Багато подій за майже тисячоліття знали Шар-гора й сотенне козацьке містечко Говтва. Зокрема навесні 1638 року гетьман Запоролької Січі Яків Острянин розгромив тут польсько-шляхетське військо на чолі з коронним гетьманом Миколою Потоцьким. На початку червня вже кілька років поспіль на Шар-горі відбувається свято "Козацької слави цілюще джерело", куди з’їждаються численні гості.
У концерті беруть участь художні колективи. Проходить видовищне театралізоване дійство - козацькі бої, реконструкція баталій з яничарами. Учі охочі можуть скуштувати козацького кулешу. А велика кількість учасників народного гуляння у вишиванках і козіцьких строях - наочне свідчення органічного зв’язку поколінь.
Згадка
Нелегка емігрантська доля занесла родину онука Миколи Аркаса до Франції, а потім до Сполучених Штатів Америки. Звідти він писав: «Згадую благословенну Францію, де ми жили в справжньому селі серед лісу, у якому водилося багато диких свиней і оленів. Але такої природи, як в Україні, - немає ніде.
Я приріс серцем до тієї України, коли херсонські степи хвилювалися ще тирсою,коли терпко пахло полином, коли в простеньких, але чепурненьких хатках увечері блимало світло каганця, коли скрипів журавель, коли лунала наша пісня, скомпонована душею народу, може п’ятсот літ тому.
Я пам’ятаю поважний благовіст Миколаївського собору, який котився по повені Бугу й чувся за двадцять верст од міста, у нашому маєтку. Я пам’ятаю храмові святв, квітник дівчат і парубків коло церкви, процесії співучі й виблиски наперсного хреста понотця.
Я пам’ятаю сліпців-кобзарів і сліпців-лірників. Я пам’ятаю вулицю на селі й себе, підпарубка, у вишитій сорочці, синіх шароварах, чоботах з рипом і малиновому поясі – барва нашого села. Я пам’ятаю розмови з простолюдом мудрим, виснаженим працею, але бадьорим духом».
Історія
Історія однозначно свідчить про те, що найнепохитніші для сучасників тієї чи іншої епохи реалії життя можуть зникати зовсім або переживати неймовірні метаморфози. Так, одні, колись нікому не відомі міста й країни, набувають великого значення й могутності, інші відходять у небуття або ж втрачають свою колишню велич.
Скажімо, на початку сімнадцятого століття на карті світу не було такого міста, як Нью-Йорк, що сьогодні є фінансовим центром усього світу. Тільки тисяча шістсот двадцять шостого року голландська компанія заснувала на території племені ірокезів маленьке містечко - майбутній Нью-Йорк. Хто тоді знав про нього? А приблизно в той самий час зійшла нанівець військова й торгова могутність володарки морів блискучої Венеції з її непереможним флотом і переповненими золотом банками. Успіх тоді обертався навколо Парижа, Лондона, Амстердама, Відня. Останні два міста не зберегли до наших часів свій тодішній світовий вплив.
Сьогодні все тече, усе змінюється так швидко, як ніколи раніше. Однак сучасними не здатні помічати й адекватно оцінювати ці зміни. А от згодом історики майбутнього все оцінять і розкладуть по полицях.
Київ - столиця України
Коли мені кажуть "Київ", я бачу ДНіпро. Сточи на Володимирській гірці, я хвилююся над неосяжним простором, що відкривається моїм очам, і в мене таке відчуття, неначе я - птах, немовби лечу я, розпластавши руки-крилі.
Колись наш пращур отак зупинився на Київській горі над Боричевим узвозом і теж зазнав, певне, отакого дивовижного почуття падіння-польоту й сподобав це місце. А може, вибрав він Київську гору тому, що з неї найліпше було виглядати червоні лодії, що йшли Дніпром, і чорні човники древлян, які спускалися Десною.
Коли кажуть "Київ", я бачу загадкові кам’яні будинки, зелені скверики, горбаті вулички і широкі площі, Володимира й затінені липами вулиці Печерська, чарівні Солом’янку і Татарку.
Коли кажуть "Київ", я бачу, як рано-вранці квапиться сучасний Київ на роботу в незліченні установи - цю неодмінну належність столиці. Є міста, у яких минуле більше, значиміше, ніж нинішність; є міста, що лише ждуть свого майбутнього. Київ гармонійно поєднує в собі всі три виміри часу. Київ вічно молодий, він в русі, у невпинних змінах.
Князь Ярослав
Князь Ярослав сидів над гарним озецем - синювата латочка серед старих білих беріз. Сидів уже давно, не помічав, що його чоботи, саджені по швах і на підборах самоцвітами, глибоко вгрузли в м’яке дерновиння, м’яка шкіра розмокла. Ноги князеві, власне, викупували у воді, але він його не зауважував, а може, так було ще й ліпше, бо холод відтягував пекучі думки.
Байдуже вдивлявся в несхитну гладінь озеречки, бачив у ній своє відбиття: міцна голова на зашироких плечах, важких, мов камінних, негарне суворе обличчя з великим м’ясистим носом, глибоко сховані під кудлатими бровами очі з гострим поглядом. Бачив себе і не бачив, бо не любив таких розглядин, знав про свою невродливість, про холодні очі. А він був княжник ще з тих літ, коли непорушно лежав у материних покоях, він ховався від веселих, безтурботних здорових людей зі своїм нещастям за книги. Читав про страждання, про великомучеників, про подвиги, про великі діяння, великі пристрасті, великі зради - і цього досить для нього.
Любов до отчого краю
З чого починається любов до отчого краю?.. Біліє розквітла гречка, де-не-де підсинена волошками та ще зжовтіла від суріпки, а над нею, а в ній зрідка прокручується бджолиний звук. Гречка біліє м’яко, вона ще молода, її зеленого листя ще не торкнулася осінь своїм умілим квачиком і не визолотила його. А наколо гречки вже все покошено, і блідо-жовті присадкуваті ожереди двома велетенськими крижинами застигли на стерні. Добрий од неї йде дух, хлібний, дух достиглого збіжжя...
Ген по згірку темно-зелено причаївся гайок, а самий верх згірка скошено, й стерня ясна, свіжа, немоі ще чистішою здається вона від синього неба, що прихилилося до неї своїми широкими грудьми. На все це дивишся, усе це вбираєш у себе, сповнюєшся високіст простору, що облягає тебе, і відчуваєш, що ти не в силі не лбити цей рідний куток землі, що ця любов стоїть клубком у твоєму горлі й ти не годен той клубок проковтнути.
Звідки й коли приходить ця любов до рідної чорної землі?
Майбутні засновники Києва
Три красені - мов три тугих молодих дубки! Такі схожі й такі неоднакові. Ось по праву руку Кий - найстарший. Надія і гордість усього роду. Високий, ставний, широкоплечий. Засмагле рум’яме обличчя. Одвертий погляд голубих очей, завжди теплих і ласкавих, та в гніві несхитних і твердих, мов кремінь.
Посередині - Щек. Він середульший... Ох, цей Щек! Не хлопець, а вогонь! Гпрячий, запальний, просто несамовитий! Нікому не змовчить, навіть батькові... Зате який удатний до співу, до музики: заспіває на Росі - луна відгукнеться на Дніпрі. Краще за нього ніхто не заграє на сопілці. Без нього хлопці й дівчата не розкладають купальських вогнищ, не водять хороводів, не пускають вінків по річці... А зараз він такий сумирний! Схилив покірно гарну кучеряву голову, що полискує свіжою бронзою, опустив додолу очі.
Хорив має сімнадцять літ. У припухлих губах - дитячі наївність, а в очах, таких синіх, як весняний ряст, - несбагненний подив, ніби він уперше побачив світ. Однак, незважаючи на молодість, він має дужі й умілі руки: кує залізо і виготовляє серпи.
Моя Чернігівщина
Багата й прекрасна Чернігівська земля, славна своєю історією, чарівною природою і людьми, що звеличують її своєю працею, творчістю.
Це земля – рідна для мене, бо саме тут я народився, тут бігав луками, милувався казковими краєвидами. З дитинства, як і більшість моїх ровесників, пізнав селянську працю з її споконвічними турботами і проблемами, які не допоможе вирішити ніхто, хіба що тільки власні руки й голова. Ці прості істини, як і перші уроки про землю-годувальницю, яку треба любити й шанувати, про хліб насущний, почув я вперше від свого дідуся.
Пізніше, у шкільні роки, учитель історії на простих прикладах пояснював, що таке любов до своєї землі. «Запам*ятайте, - пояснював він, - Вітчизна починається з берізки, посадженої своїми руками, з прозорої водиці, зі струмочка, що протікає поруч з вашим домом...» Коли я йшов служити в армію, учитель вручив мені торбинку із землею: «Де б не був, - сказав, - повертайся додому, на малу Батьківщину».
Глибоко в душу запали мені його слова, допомагають нести любов до рідного краю через усе життя, поглиблюючи і примножуючи її.
Наші предки
Слов’яни - мовні і культурні нащадки стародавнього народу, який ми називаємо індоєвропейцями. Отже, історію України треба було б починати не з нашої сучасної території, а звідки-небудь із Малої Азії, степів Алтаю, Північного Причорномор’я чи іншого ареалу, де визначають нарешті лінгвісти й археологи прабатьківщину індоєвропейців.
Можливий, щоправда, і дещо інший підхід, що його один із українських політичних діячів наївно, але виразно визначив фразою: "Ми жили тут вічно". Можна вважати, що ті, хто тут жив упродовж віків, ну хоча б з неоліту, і є "ми".
Що таке взагалі взагалі в історії "ми"? До якої глибини віків, як далеко в часі правомірно говорити про народи-попередники "ми"? Що спільного у тих, хто обробляв українську землю примітивними мотиками тисячі років тому, з нами - сьогоднішніми жителями міст і сіл України?
Єдиної для всіх випадків відповіді на це питання немає. Зміна населення може бути повною, супроводжуватися витісненням або винищенням корінних мешканців. Вона може бути частковою і супроводжуватися всиміляцією місцевого населення. Саме тому прагнення відшукати втрачених фізичних праотців має сенс.
Рідна ріка
Я дивлюся на сіро-синій Дніпро, слухаю плескіт хвиль. Нічого дорожчого у світі немає для мене. Я не хочу і нізащо не розлучуся з моєю рікою. І якщо судилося мені зробити щось красиве й велике в житті, то тільки на її берегах, ласкавих і чистих...
Ніколи ще я так не відчував життя, і не був так переповнений любов’ю до свого народу, і не почував такого безмежно радісного зв’язку з ним.
Як багато хочеться мені сказати про любов до ріки моєї рідної, ясної. Річко моя. Життя моє, де і чому я забарився, чого так пізно прийшовдо твого берега, теплого і чистого? На твої ясні води, на урочисті зорі, що дивляться в тебе з неба? Люблю ясні води, на урочисті зорі, що дивляться в тебе з неба? Люблю я воду твою ласкаву, животворящу. І береги твої чисті, і всіх людей простих, що трудяться, живучи на твоїх берегах.
Кланясь тобі за ласку, за багатсво, що даламоєму серцю, за тебе, що, дивлячись на тебе, роблюсь я добрим, людяним і щасливим, що можу любити тебе все життся річко моя, душе мого народу.
Серце України
Тільки українець може зрозуміти справжню вагу слова "Київ". Київ - це не просто столиця. Київ - це вузол, яким тисячолітня історія зв’язала два континенти - Європу й Азію. Великокняжний престол, володіння якого простягалися на схід до Дону й на захід до Сяну, змагання з Візантією за першість над Чорним морем, походи Святослава Хороброго і, нарешті, монгольські навали - це свідчення того, що не будь у той час на Дніпрі Києва, не було б на Віслі Кракова, на Влтаві Праги. Від руїнами Києва поховані здобутки лише того народу, що репрезентував Київ. Від руїнами золотоверхого Києва поховані не тільки вияви матеріальної культури, не лише церкви, замки, в передусім заховано серце цієї землі.
Коли у київськиї печерах горіли віскові свічі наших Несторів, коли ставала на ноги Києво-Могилянська академія, тоді Київ та його земля знов Починали промінитися своєрідним сяйвом неповторної культури. Десь у далекому полі дзвеніли шаблі, тупотіли копита конец, але в Києві гули дзвони оновельної Софії, росли заводи й лопотіли вітрильки торговельних кораблів. Серце України б’ється в Києві.
Символіка українського народу
У нашому синьо-жовтому прапорі відбита ідея, у якій синій колір пов’язаний із водою і поняттями "нижній", "земний", "жіночий", "лівий", а жовтий - із вогнем і поняттями "верхній", "небесний", "чоловічий", "правий". Коли жодна з цих стихій не переважає і вони гармонійно поєднані, має місце світова й суспільна рівновага, панує
злагода. Саме ця ідея закладена в нашому державному прапорі, який творять дві рівновеликі половинки - синя і жовта, символи води й вогню.
Ці дві могутні і протилежні природні стихії, поєднуючись, творять життя, а на барвному рівні поєднання синього і жовтого кольорів дають колір життя - зелений. Переважання якоїсь стихії - води чи вогню - призводить, за первісними уявленнями, до природних катаклізмів, лилолить.
Якщо виходити з уявлень наших пращурів, барвні половинки нашого прапора мають розташовуватися інакше: верхня половинка - жовта, а нижня - синя. Саме під такими прапорами українці брали участь у національно-визвольних змаганнях за свободу й незалежність рідного краю. Пояснення синьої барви як неба, а жовтої як достиглих пшеничних ланів - пізніше переосмислення, коли істотно призабулося первісне, сакральне значення цих кольорів.
Спогади
З моря повівав вітерець, повітря було вологе, напоєне гіркими, млосними запахами лавра та м’яти, що піднімали з дная пам’яті давно забуті спогади дитинства. Пам’ять сягала кудись глибше, у минулі покоління, де подзвонювала ясна нелукава сталь кинджалів, поцокувади точені копита вороних конец і лунав звабливий, трохи погордливий дівочий сміх.
Це було його повітря, і гори за спиною його, і в серці народжувалися тихі сплески, яких він не міг пояснити, але від яких йому ставало неймовірно приємно. Зненацька він подумав про те, що міг би жити тут повсякчас, безбоязно блукати берегом моря, де, неначе зелені вітрильники, стоять старі, ще доісторичні, реліктові сосни(більше таких сосен немає ніде в цілому світі).
Понуро, таємниче шумить самшитовий, також реліктовий, гай, у який він заходив тільки два рази в юності, в ще далі кострубатяться кущі шипшини та ожини. Поміж ними пасуться корови, ополудні вони заходять у воду й стоять камінно, проводжаючи великими добрими очима білі пароплави та овиді. Так само вони проводжали колись смугасті вітрила грецьких аргонавтів, які пливли сюди по золоте руно.
Торжество любові
Усе минає і все проходить, але продовжується життя, джерело якого – любов. І як навіть найгустіший дим не в силі заступити сонця, так і найчорніше зло не в силі подолати добро, що виходить з любові. Невмирущим є все, що здібне любити.
Ні, Максим з цієї землі нікуди не піде! Ні на схід, ні на захід, ні на південь, ні на північ! Він буде на цій землі. І ніхто його з неї не зіпхне. Ні, не зіпхне! Можуть зітерти його тіло на порох, але не зможе ніхто зітерти на порох його душі, не зможе зігнати її з цієї землі. Помиляються ті, хто вогнем і залізом прийшли йому диктувати свою волю.
Непереможним є все, що рождене для творчості, для радості, для цвітіння.
Відгримлять сльози, відшаліють страшні урагани залізні, одбахкають блискавки зла та злоби... Проллються дощі громові і змиють, очистять усе. І зацвіте рясним цвітом те, чому цвісти належить, що народжене цвісти й буяти.
І тоді високо в небо підійметься сад чарівний, буйно розквітлий.
У Карпатах
Одне, що Богдану втішало, - це прогулняки лісом. Кожну вільну хвилину вона намагалася проводити в лісі, насоложуючись останніми темлими днями. Чула себе дитиною цього гірського краю. Відчувала глибоку спорідненість із любим серцю пралісом. Саме тут відчула вона небувалу повноту життя.
Саме звідси, з висоти Карпатських гір, змогла по-іншому поглянути на далекий тепер Київ, як не дивно, полюбити його. Звідси він бачився не новітнім Вавилоном, що вражав глибиною прірви, дно якої, здавалось, розчинилося в самій безодні між величчю своєю і вбогістю, а прекрасним, з дитинства вимріяним місто-лицарем, містом-воїном, над яким і досі витає дух могутнього Святослава. Навіть Зомкова гора, яка колись так розчарувала Богдану, виховувану на історичних романах, постала тепер перед внутрішнім її зором у непроминущому світлі слави Княжої доби. Дівчині було неймовірно хороше на душі від цього свого відкритя. Коли чуєш подих справжності, не можеш лукавити. Чим довше блукала вона горами, тим більше, здавалося, світ довкола відкривав їй свою справжність.
Боглана зупинилася на вершечку Лисої скелі. Віднедавна це місце стало улюбленим.
Українська національна ідея
Спільна свідомість українського народу, хоч повільно,та все ж формується на наших очах силою обставин йоготериторіальної, економічної, мовної і культурної зібраності.Йдучи назустріч одна одній, шануючи одна одну, переймаючиодна від одної регіональні традиції патріотичного змісту, усіУкраїни, від Закарпатської до Слобожанської, обов’язковозойдуться в українській ідеї і об’єднається в нерозривнійєдності нашого народу.
Це альфа й омега української ідеї: створити наці,об’єднану не лише історичною пам’яттю, мовою, культурою, а йзалученням кожного громадянина до реалізації своїхздібностей, до конкретної праці на будівництві демократичногосуспільства і національної держави.
Зберегти й зміцнити почуттям батьківщини своюдержаву - це завдання нашої інтелектуальної і політичної еліти,зрештою, завдання нашого народу, якщо він хоче бути нацією, успішно конкурувати з могутніми сусідами в усіх сферах життя.
Тільки українська держава, у якій домінуватиме національна ідея, дасть нашому народові світлу будущину і невмирущість. Тільки за умови тривалого, необриваного існування української держави неподільність України та її суверенітету стане моральним законом і незаперечною істиною для наших громадян і для всього світу.