«Дим» Леся Українка аналіз вірша
Автор — Леся Українка
Віршовий розмір — 5-стопний ямб.
Лірика — громадсько-політична
Рік написання — 1903 (Італія).
Найсильніше тут звучить тема інтернаціональної єдності трудящих усіх країн, яких поетеса у своїх публіцистичних виступах закликає єднатись, бо у всіх них спільний ворог – стан багачів. Безпосереднє зближення з тогочасною дійсністю – ось те характерне, що впадає в око, коли читаєш поезію "Дим”. Навіть окремі художні деталі тут виникають з реальних життєвих обставин, і ця правдивість дуже відчутна у творі. Ось, наприклад, у листі до сестри Ольги, описуючи подорож до Італії, Леся Українка зауважує: "Дорогою від негоди, протягів і найгірше від диму в тунелях напав на мене кашель…” А у вірші читаємо:
…Тунель! І дим влетів мені в вікно гірко хмарою – поганий дим, либонь, погане вугля італьянське – так не душив і дим в курній хатині Там, на Поліссі…
Ця достовірність, життєва конкретність збережена послідовно впродовж усього вірша, багатого на таке опредмечене вираження думки. Соціальна типізація образів, підкреслені соціальні контрасти утверджують таке враження. Поетеса пише про те, що сама бачила, що передумала:
«Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий…” Без упину я думала собі оці слова…
Так просто й довірливо-щиро розпочинається розповідь. І розмова автора в дорозі з панком, який, вказуючи на закурену Геную, поважно мовив: "Багатство наше отут росте!” – це також реальність життєво достовірна. Побутові реалії виникають і в спогадах про коханий рідний край, про близьких, дорогих людей:
І мріялись мені далекі села: Дівчата йдуть, співаючи, з ланів, Клопочуться хазяйки невсипущі, Стрічаючи отару та черідку, Господарі вертаються з роботи, Не прискоряючи ходи, поважно, А нишком поглядають на димок, Що в’ється понад комином низеньким, І думають: "Оце ж воно й вечеря…”
Відразу пригадуються рядки Шевченківської поезії "Садок вишневий коло хати”. У вірші Лесі Українки центральним є образ диму. Він весь час виринає, снується – то в тунелі, то в курній хаті, то в’ється над комином в далекому паоліському селі, а то окутує ціле велике індустріальне місто. Соціальні контрасти починаються тут. Цілий ліс високих фабричних коминів – "багатство наше отут росте!”. І поруч – робітниче передмістя, де "до вікон хустя прип’ялось, мов злидні”. Багатство і злидні поруч – ось обличчя капіталістичного міста, як його бачила поетеса.
А над усім – дим – і знову контраст: "Обличчя білить і чорнить одежу”. Буденними, простими словами малюється картина правдиво, без жодної патетики. І логічно випливає з неї висновок про спільну недолю трударів різних країн в капіталістичному світі.
Від жалю стискається серце поета-гуманіста.
Лесю Українку вражають картини, що розгортаються перед очима, картини убожества італійських робітників. За вікнами щось темне маячіло… Чорні, Закурені стояли там будинки… А з вікон визирали, мов привиддя, Якісь бліді, невільніцькі обличчя. А над усім той дим… Але той дим, що "краде людям сонечко веселе, п’є кров з лиця”, є і в інших робітничих оселях, в інших містах, інших країнах. Це глибоко усвідомлює авторка. Мені згадалось теж приморське місто, Не італьянське, потім друге, третє, Четверте… Скрізь комини високі непомірно… Дим, як символ капіталістичного визиску, пронизує весь твір. Він закликає до протесту, до об’єднання всіх пролетарів, всіх гноблених, бо той дим не знає кордонів, він не має меж, не розрізняє націй: Той дим проник мені у саме серце, І стиснулось воно, і заніміло, І вже не говорило: чужина. Так ненав’язливо, самозрозуміло втілюється у творі ідея інтернаціональної солідарності. Мотив цей не випадковий у творчості поетеси. Він перегукується з її висловлюваннями у публіцистиці: "Робітники не повинні вважати на те, хто з них до якої віри чи народу належить… а повинні триматися спільно, одностайно, бо в усіх них один ворог – стан багачів, капіталістів, що користає з робітницької праці”.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/
Вірш Лесі Українки «Дим»
"Для нас у ріднім краю навіть дим
Солодкий та коханий..." Без упину
Я думала собі оці слова,
Простуючи в країну італьянську.
І мріялись мені далекі села:
Дівчата йдуть, співаючи, з ланів,
Клопочуться хазяйки невсипущі,
Стрічаючи отару та черідку,
Господарі вертаються з роботи,
Не прискоряючи ходи, поважно,
А нишком поглядають на димок,
Що в'ється понад комином низеньким,
І думають: "оце ж воно й вечеря..."
І мріялись мені росисті луки
Волинські: здалека чорніє ліс
Зубчастим муром, а туман на нього
Безгучним, тихим морем напливає,—
Хто в лісі, хто у полі, стережися!
То котиться пропасниця лукава.
Але ночліжники собі співають,
Простуючи до лісу, на димок,—
Се ж там товариші багаття розпалили,
Там тепло, сухо, грають роєм іскри,
Мов бджоли золоті, вогонь танцює...
"Простуймо на димок!.." І я дивилась
На ті бездимні села італьянські
(Вогню й малого для "поленти" досить),
На рижові поля, страшні "різаї",
Де невидимкою малярія літає,
Не боячись ні диму, ні вогню,—
І слово "чужина" бриніло в думці
За кожним стуком поїзду прудкого.
...Тунель! І дим влетів мені в вікно
Гіркою хмарою — поганий дим,
Либонь, погане вугля італьянське —
Так не душив і дим в курній хатині
Там, на Поліссі, тож були співали
Дружки весільні, аж дзвеніла хата,
Не хриплим, чистим голосом, дарма,
Що голови немов у хмарі мріли;
Той дим гриз очі, але все ж не так,
Бо він був з дерева, а може й те, що рідний...
..."Sampierdarena". Слава ж Тобі, Боже!
Се — хутко Генуя, там і спочинок,
Там буде море, і веселе небо,
І давнє місто гордої краси
Одважного і вільного народу...
... "Он наша Генуя",— панок старенький
Показує мені у далину.
Дивлюся — і не бачу — мла закрила.
"Добродію, чи се тут часто з моря
Такий туман встає?" — питаю пана.
"Туман? Се не туман, се тільки дим,
Се завжди так. Воно й не диво — гляньте!"
Я глянула: немов високі щогли,
У пристані великій бовваніли
Крізь сиву млу тонкії комини.
Та скільки! цілий ліс! "Багатство наше
Отут росте!" — сказав панок поважно.
У фабриках не кришталеві стіни,
А з вікон те багатство не світилось,
За вікнами щось темне маячіло...
Мені згадалось теж приморське місто,
Не італьянське, потім друге, третє,
Четверте — все над рідними морями —
І знову місто, те вже над рікою
Великою, гучною від порогів,
Мов рейнська круча, де якісь колеса
І день, і ніч глушать гук водопаду...
А потім села з полем кучерявим
Від бурячиння... а над тим усім
Скрізь комини високі непомірно,
Мов сосни в горах — тільки що без гілля...
Ми в'їхали у передмістя. Чорні,
Закурені стояли там будинки,
Суворі та непишні. По будинках
До вікон хустя прип'ялось, мов злидні,
Що їх ні в двері, ні в вікно не випреш,
А з вікон визирали, мов привиддя,
Якісь бліді, невільницькі обличчя.
А над усім той дим, той легкий дим,
Що не гризе очей, притьмом не душить,
А тільки небо ясне застилає,
І краде людям сонечко веселе,
П'є кров з лиця, і гасить людський погляд,
Обличчя білить і чорнить одежу,
І барви всі рівняє сивизною.
Ніхто його не чує, але завжди,
І день, і ніч, і кожную хвилину
Безгучно і таємно, та виразно
Він промовля: "Я тут, я завжди тут".
Той дим проник мені у саме серце,
І стиснулось воно, і заніміло,
І вже не говорило: чужина.