БЕРЕГ ДИТИНСТВА

Я — син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини, посилаю їм у далеке минуле своє благословіння, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари ди­тинства.

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє.

Майже все вже розтануло в далекім мареві часу, як сон. Одна лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Святая, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій.

Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах (За О. Довженком, 188 слів).

 

ВОЛОДИМИР

Минало X століття. Київська Русь вступала у друге тисячо­ліття сильною, могутньою державою. Дружби з Київською Руссю дома­галися країни Європи й Азії. Досягши значних успіхів, київський князь Володимир не мав наміру спочивати на лаврах. Життя дало йому не один гіркий урок, і кожний з них робив його досвідченішим, мудрішим. Багато друзів мала Русь, та не бракувало й ворогів. Як зробити з них доброзич­ливих сусідів, а, можливо, й друзів? Чи тільки мечем, походами, по­страхом?

Володимир раз по раз у тяжку хвилину подумки звертався до бабуні Ольги, яка ще в дитинстві вчила його, що не перемогти зло іншим злом. Треба вчитися перемагати його добром.

Лише згодом, уже зрілим мужем, збагнув він мудрість бабусиних слів. Його батько, князь Святослав, бився з візантійським імператором на Балканах, домагаючись миру з давнім суперником Київської Русі лезом меча. Володимир досяг миру з Візантією розширенням торгівлі, запровадивши на Русі християнство, яке сповідували греки. Приборкавши войовничість Візантії, князь приборкав власну непримиренність, гординю. Володимир розумів, що утвердження високого, прекрасного — це теж боротьба зі злом. І тому почав будувати храми, привчаючи до краси своїх синів — Святополка, Мстислава та Ярослава, мріючи, щоб вони змагалися у доброзичливості, не ворогували між собою (3 кн. «Скарби України», 187слів).

 

ДЕНЬ СВЯТОГО ПРОРОКА НАУМА

У давні часи навчання в Україні розпочиналося першого грудня. Це день святого пророка Наума. То була найзручніша пора здобу­вати освіту для сільських дітей, оскільки вже завершено основні сільськогосподарські роботи.

У народі Наума називали покровителем розуму, знань і доброчинства. Селяни вважали, що дитина краще засвоюватиме науку, якщо навчання починати в день святого пророка. З цього приводу казали: «Прийшов Наум — пора братися за ум».

Іноземні мандрівники, котрі відвідували Україну в XVII столітті, від­значали високий рівень освіти серед селян. Відомий французький інженер Боплан у своєму «Описі України» повідомляв, що майже в кожному селі є школа, і тому за рівнем народної освіти тоді ми випередили європейські країни.

Протягом двох сторіч освітянством опікувалися переважно церковні Братства. На свій кошт вони організовували народні школи, в яких училися селянські діти. Згодом російський царизм, ввівши кріпацтво, заборонив викладання та книгодрукування національною мовою. 1 вже на початку XIX століття Україна за рівнем освіти посідала одне з останніх місць в імперії.

Та шанобливе ставлення людей до науки залишилося. Навіть за най­більшої скрути селяни намагалися зробити все, щоб їхні діти здобули освіту. Ось чому в народі кажуть:« Батько Наум наведе на ум» (За В. Скуратівським, 182 слова).

 

Диво велике

Київ —  одне  з  найкрасивіших  міст  європи,  і,  здається,  найвеличніша  його  окраса —  Софіївський  собор,  храм  на  честь  Божої Мудрості. Наші  далекі  прадіди  називали  його  «диво  велике».  Якщо  порівняти з  сучасними  висотними будовами,  собор  зовсім не  високий. Проте  вже дев’ять  століть  здається  людям, що  його  бані,  увінчані  золотими  хрестами,  сягають неба.

Минають століття, та незмінна невмируща краса Софії. її силові лінії пориваються  на  всебіч:  у  космос  через  релігію,  у  Західну  європу,  азію та  за океан через українську культуру.

Софія Київська —  джерело  пізнання  історії  нашої  культури,  зокрема мистецтва Київської Русі. Майже два століття триває вивчення храму.

Навіть на  питання,  коли  побудовано  собор,  й  досі немає  точної  відповіді. Широко відомі рядки «Повісті минулих літ»: «Заложив Ярослав город —  великий Київ,  а  в  города цього  ворота  є Золоті. Заложив  він  також  церкву Святої Софії,  а  потім  церкву  на  Золотих  воротах,  кам’яну, Благовіщення Святої Богородиці…».

В особливо значущі дні в соборі відбуваються урочисті відправи. Знов під древнім склепінням лунає молитовний спів, знов віруючі дослухаються Божого  слова.

 

ЖІНКА В ПРАВОВІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

       Свобода і честь за часів Київської Русі вважалися незаперечни­ми та непорушними цінностями кожної вільної людини і належали до великої хартії свободи раннього українського середньовіччя. Окремі постанови тодішнього карного права охороняли життя жінки й навіть її честь. Так, у договорі русинів з німцями 1195 р. сказано, що образа жіночої честі карається вирою, а це було рівнозначним покаранню за вбивство вільної людини.

     «Руська Правда» захищає майнові права і гідність незаміжньої жінки. Визначає за нею право на успадкування землі.

Давньоруське право зрівняло жінку у правах з чоловіком. Неза­перечним є той факт, що й родинне право в епоху Давньої Русі бу­ло досить добре розвиненим. Уже «Устав Володимира» кваліфікує як злочин викрадення нареченої, колотнечу між чоловіком і жінкою за маєток і таке інше.

    Церква закріплювала за собою насамперед право на ухвалення шлюбу. Багато уваги присвячує родинним справам і ролі в них жін­ки «Устав Ярослава».

     В XI — XIII століттях заміжня жінка, яка належала до вищих су­спільних станів, могла мати власне «жіноче» майно і розпоряджатися ним на свій розсуд до кінця свого життя.

    Перша згадка про повноваження жінок на володіння певним май­ном міститься в одній із найраніших юридичних пам'яток Давньої Русі — Договорі 911р. Олега з Візантією, що утвердив право жінки зберегти за собою частину спільного з чоловіком майна.

    Українські жінки вищих суспільних станів за часів Великого кня­зівства Литовського мали широку свободу і правову незалежність, майже не поступаючись у повноті своїх громадських прав чоловікам. Майнова незалежність жінок вищих суспільних станів давала їм пра­во голосу і в органах місцевого самоврядування, бо лише володіння осідлістю було тоді підставою для участі в місцевих сеймиках.

    Суспільне становище української жінки-шляхтянки відрізнялося від становища чоловіка хіба тим, що жінки при живих братах наслідували тільки четверту частину батьківщини, материзну ж відбирали всю.

    Особливістю українського звичаєвого права була материзна. Так звалася нерухомість (частіше — наділ землі), що входила до посагу. Материзна не належала до загальносімейного майна, не ділилася між окремими членами сім'ї, а передавалася по жіночій лінії.

      За часів запорізького козацтва стає помітною тенденція до ідеа­лізації образу жінки й особливо жінки-матері. Козацька звичаєвість хоч і пропагувала серед січовиків безшлюбність, однак виховувала, особливо у парубків, шанобливе ставлення до жінки-матері, сестри, дружини чи коханої дівчини, що відбилося в козацьких піснях.

     Приклади шанобливого й рівноправного ставлення до жінки по­дибуємо й у легендах та переказах про козацькі часи. У переказі «Як дівка Христя була кошовим» йдеться про жінку — козацького ватаж­ка. А переказ «Настина Могила» розповідає про долю жінки-воїна, яка носила шаровари, козацьку шапку і воювала не гірше за чоловіка-козака. За переказом, записаним краєзнавцем А. Ковальовим, у по­встанні під проводом Якова Острянина (1638 р.) активну участь брала дружина козацького сотника Семена Мотори — Варвара.

      Картина правового становища жінки на українських землях у дру­гій половині XVI — першій половині XVII ст. була б неповною без аналізу ставлення до жінки громадського («копного») суду селян і міщан. Ці суди були найстаршими на українських землях судами. Жінка — міщанка, і навіть селянка — була повноправною учасни­цею громадського суду.

     У XVI — середині XVII ст. свідчення чоловіків і жінок уважалися на українських землях рівноцінними. Однак уже від середини XVII ст. в українську судову практику проникає зверхність чоловічо­го свідчення над жіночим. У збірниках українського права XVIII ст. перевага чоловічого свідчення над жіночим була остаточно закріплена. Проте непригніченість української жінки в сім'ї, її рівноправність із чоловіком у вихованні дітей і веденні домашнього господарства, освіченість іще довго були основними чинниками ставлення до неї (О. Кривоший, 539 сл.).

 

Історія годинника

Ми звикли до годинника. Вже й не віриться, що в давнину люди не знали його. Наші далекі предки розпізнавали лише ніч, ранок, день і вечір. Пізніше час стали вимірювати довжиною тіні: подовжилась тінь людини на три ступні — незабаром вечір. Згодом було виявлено незручності цього способу: взимку тінь стає довшою швидше, ніж улітку, та й ступні у людей неоднакові, через що таке обчислення часу призво­дило до багатьох непорозумінь.

Край цьому поклали винахідники. На рівному, відкритому для сонця майданчику вони вкопали палицю, обвели колом і стали уважно спостерігати за рухом тіні від неї. Так почалася історія годинника.

Отже, першим був годинник сонячний. У Стародавньому Вавилоні на вершині найбільшої піраміди поставили глиняний стовп. Рівний майданчик розкреслили лініями. Коли тінь від стовпа наближалася до однієї з ліній, жрець проголошував: «Знайте, все населення царства, волею Бога минула п'ята година від сходу сонця!»

Перший механічний годинник з'явився 996 року в німецькому місті Магдебурзі. Досі зберігся лічильник часу на одній із башт Лондона. Ще у XIII столітті він показував час жителям цього міста, показує й понині.

На початку XVI століття німецький винахідник змайстрував кишень­кового годинника. Через півстоліття винайшли хвилинну стрілку, а ще через 200 років — секундну (3 журналу, 189 слів).

 

МАРУСЯ ЧУРАЙ

Є прадавні скарби, що намертво лежать у землі, і є живі скарби, що йдуть по землі від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу. До таких національних скарбів належить і наша лірична пісня.

Погортайте сторінки сивих віків, вчитайтеся в прості і хвилюючі слова пісень, віднайдіть золоті ключі мелодій — і вам відкриється багато поетичних таємниць, ви почуєте голоси великих творців, імена яких розгубила історія, і м и навряд чи знайдемо багато сіячів, чия поетична нива, ставши народною, квітує по всій землі українській.

] тільки тоді, крізь тумани часу, окреслиться схожа на легенду постать творця. До таких славнозвісних постатей і належить народна поетеса Маруся Чурай.

Народжена для любові, вона не знала її радощів і всі свої надії, все своє любляче серце по краплині сточила в неперевершені пісні, що й зараз бентежно озиваються в наших серцях і вражають нас глибиною і щирістю висловленого в них почуття, чарівністю мелодій.

І зацвіла, закрасувала калиною на лугах нашого мелосу творчість народної поетеси.

Три віки ходить пісня Марусі Чурай по нашій землі, три віки любові вже подарувала дівчина людям. А попереду — вічність, бо велика любов і велика творчість — невмирущі (За М. Стельмахом, 182 слова). 

 

МОВНІ ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН

Мова — запорука існування народу. Захист рідної мови — най- природніший, найлегший і водночас найнеобхідніший спосіб національ­ного самоутвердження і діяльності в ім'я народу.

Володіння рідною мовою — не заслуга, а обов'язок патріота.

Розмовляй рідною мовою скрізь, де її розуміють, з усіма, хто її розуміє. Не поступайся своїми мовними правами заради вигоди, привілеїв, лукавої похвали — це зрада свого народу.

Ставлення до рідної мови має бути таким, як до рідної матері: її люблять не за якісь принади чи вигоди, а за те, що вона — мати.

Сім'я — первинна клітина нації. Щоб вона не омертвіла і не відпала від національного організму, її має живити культ рідної мови. Тому розмовляй у сім'ї мовою своєї нації, прищеплюй дітям ставлення до мови як до святині, найдорожчого скарбу.

Ніколи не зупиняйся у вивченні рідної мови. Вольтер говорив: «Усі головні європейські мови можна вивчити за шість років, свою ж рідну треба вчити ціле життя».

Нашому поколінню випало складне і відповідальне завдання — від­родження української мови, державності, нації. За нас цього ніхто не зробить. Це наш історичний обов'язок, виправдання нашого перебування на цьому світі. Не перекладаймо цього тягаря на плечі своїх нащадків, бо може бути запізно. Діймо в ім'я нашого народу, найвищих ідеалів людства (За І. Огієнком, 189 слів).

 

НАРОДНА БОТАНІКА

Надзвичайно широкими були уявлення українців про рос­линний світ.

В Україні особливою популярністю користувалися такі дерева, як дуб, береза, тополя, явір, верба.

Дуб шанували за довголіття, міцність, вологостійкість. Його деревину використовували при будівництві житла, на клепки бондарських виробів, осі до возів. Дубова кора вважалася найкращою для вичинки шкур.

Березу і тополю любили за красу й декоративність. їхню деревину використовували у будівництві, столярстві. Тополями обсаджували шляхи, садиби. Березовий сік, що збирали навесні, був одним з найпопулярніших напоїв.

Найпоширенішим елементом українського пейзажу є верба. Це дерево було відоме як невибагливе й швидкоросгуче. Верба добре переносила вологу, тому за розташуванням вербових дерев селяни визначали підземні джерела і місця, де доцільніше копати криницю.

З численних чагарникових рослин в Україні особливо популярні калина і терен. їх цінували як декоративні рослини, а плоди вживали У ЇЖУ-

Багато рослин застосовували в народній медицині. Дубова кора вважалася найкращою для лікування шлункових захворювань. Плоди калини і кору верби, бруньки та листя берези застосовували як проти­запальні засоби.

Знання про рослини знайшло своє яскраве відображення в усній народній творчості. У багатьох народних піснях вони символізують довголіття, кохання, дівоцтво і красу, деякі стали уособленням України (За В. Горленко, В. Наулко, 182 слова).

 

 

                                               9  КЛАС

             ОБРАЗ  МАТЕРІ  У  ТВОРАХ  Т. Г. ШЕВЧЕНКА

                           ( Контрольний диктант, 160 слів )

Однією з центральних тем творчості Шевченка є трагічна доля жінки в кріпос

ницькому суспільстві.Саме цій темі поет присвятив низку творів, звертався до неі в усі періоди творчості. Доля жінки – матері була близька серцю пись-

менника. З болем у душі він говорив про рідну матір, яку «ще молодую – у могилу нужда та праця положила». Тяжкий життєвий шлях судився і сестрам

поета, яких він ніжно любив.

До кращих творів про жіночу долю належить поема «Катерина». У поемі від-

творено одне з характерних явищ тогочасного суспільства – трагедію збезче-

щеноі дівчини.

Образ матері розкрив Шевченко, окрім поеми «Катерина» , і у багатьох ін –

ших творах. Так, головна героїня поеми «Наймичка» Ганна, спокутуючи свій

гріх, усе життя працювала наймичкою у господі рідного сина.

У поемі «Сова» нещасна жінка, віддавши «єдиного сина, єдину дитину, єди-

ну надію», стає жебрачкою і божеволіє.

Великий Кобзар українського народу низько схилявся перед образом Матері,

який втілював для нього рідну матір, Украіну, Пречисту Діву Марію,Матір

Божу, яка оберігає людей на землі, - для нього це узагальнений образ усіх

матерів.

Шевченко бачив у жінці велику духовну красу, обожнював материнство, ус-

лавлював вірність і щирість в коханні і дружбі.

                                                                                                    ( У. Бочарник )

 

                                                        Вчитель української мови та літератури

вища категорія, методист Колесник О. В.

 

Подільскі твори

У південно-східній частині Подільської височини є невисокі вапнякові пасма з мальовничими вершинами.

Це залишки давнього тропічного Сарматського моря. Понад двадцять мільйонів років тому під час горотворення в Карпатах море відступило, а рештки його органічного світу стали основою для утворення величезних прибережних коралових рифів, що звуться товтрами.

По сірих вапнякових відкладах товтр можна дізнатися про геологічну історію Поділля. Там, де були колись лагуни, оточені напівзруйнованими кільцями атолів, нині розкинулися села. За незвичайну мальовничість, за напоєне пахощами медоносів повітря цю місцевість називають Медоборами.

Чарівна природа товтрових кряжів вабила багатьох видатних людей. Іван Франко любив блукати їхніми заквітчаними схилами, сходити на стрімкі вапнякові вершини. В пам'ять великого Каменяра скелі поблизу села Вікна на Тернопільщині звуться Франковими.

Міцні товтрові вапняки здавна використовуються як сировина для асфальтових і цементних заводів. З білого медоборського каменю споруджено давньоруську фортецю в Старому Збаражі. З нього ж таки збудовано сотні сіл і міст, зведено цілі квартали відродженого після Ве­ликої Вітчизняної війни Тернополя.

У густих медоборських грабово-дубових з березою, кленом, липою, ясенем і явором лісах багато різних ягід, грибів і лікарських рослин. Нині значна територія бар'єрних рифів колишнього Сарматського моря охороняється державою (За Г. Скарлато, 184 слова).

 

РІДНА МОВА

Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здіб­ностей, нахилів і прагнень. Але найкраще, найдосконаліше вона має володіти рідною мовою. Рідна мова — це невід'ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші й найніжніші струни людської душі.

Є мови більш і менш розвинені, є мови, що своїм чарівним звучанням здобули світову славу. Та наймилішою і найдорожчою для людини є її рідна мова. Бо рідна мова не тільки зберігає світлі спогади з життя людини й зв'язує її з сучасниками. В ній чується голос предків, відлунюють пере­горнені сторінки історії свого народу. Вона є тим найдорожчим і найміцнішим зв'язком, що з'єднує усі покоління народу в одне велике істо­ричне живе ціле. Мова народу — це саме життя.

Український народ завжди ставився з великою пошаною, вірою й любов'ю до своєї мови, яка була йому на тернистих шляхах поневіряння в сумній минувшині і за єдину зброю, і за єдину втіху. Нашою мелодійною, співучою мовою милувались іноземці, що побували в Україні.

Ми повинні цінувати нашу мову — нетлінний скарб українського народу, що його наші предки зберегли, незважаючи на всілякі заборони й утиски, передавши нам у спадщину (За Б. Антоненком-Давидовичем, 181 слово).

 

УСМІШКА

Не даремно говорять, що люди — ніби дзеркало. Усміхайся — і світ вертатиме тобі усмішку. Якщо ж хмуритимешся на людей — вони хмуритимуться на тебе. Це одна з мудростей, яка має велике значення у спілкуванні з людьми. Посмішка — це найдієвіша зброя, за допомогою якої найлегше проникнути крізь панцир інших «я». Дружня усмішка усуває настороженість або агресивність, долає всілякі перешкоди у спілкуванні з людьми.

Якщо досі ви не користувалися цим засобом, щоб завоювати симпатії людей, спробуйте провести такий дослід. Усміхайтеся до кожного, з ким маєте намір установити контакти, і ви переконаєтеся, що усмішка настроює розмову на зовсім інший лад. І люди навкруги здаватимуться вам приязнішими, доброзичливішими. Усмішка може повністю змінити атмосферу довкола вас. Ви побачите, що вона піднімає настрій не тільки вашого оточення, а й ваш власний. Гідним подиву психологічним явищем є те, що не тільки внутрішній стан людини впливає на зовнішні його вияви, а й ті чи інші зовнішні вияви незабаром створять відповідний внутрішній стан. Іронізуйте над собою, посміхайтеся, і поступово ваш настрій неодмінно покращиться. Зрозуміло, що все своє життя ми не можемо ходити усміхненими. Тут, звичайно, багато залежить від ситуації та обставин, але не слід забувати, що людина — господар свого настрою (За І. Томаном, 188слів).

 

Цілюще зілля землі

Ще в заметеній снігом землі спить до слушної пори цілий світ, але в тому невидному, потаємному світі вже починаються зміни.

Це світ різного зела, що чекає на вознесіння своїх зелених душ до сонця й світла, на волю й повітря, під теплі дощі й погожі зорі.

Вже зараз коріння рослин, насіння майбутніх трав і квіток, сховані в лоні землі, налаштовані на відродження. Налаштовані на те, щоб брати з землі силу й здоров'я, які обертаються силою й здоров'ям людини.

Восени і взимку на місцевому базарчику старі жінки продають ягоди горобини, калини, сушений цвіт, стебла й коріння лікувальних рослин. Вони знають, як і. коли заготовляти рослини. Скажімо, чемерицю слід заготовляти у серпні чи в квітні, а квітки коров'яку зривають лише до обіду один день, бо після обіду квітка в'яне й опадає. Ці жінки виходили своїми ногами довколишні яри, ліси та луги, їм відомо, де ще збереглися зовсім рідкісні рослини.

Трави — маги й ворожбити, споконвічні віщуни, що виповідають нам таємниці матері-землі.

Ці жінки на базарі знають і бережуть багато таких таємниць. їм відомі магічні лікувальні властивості трав, які здоровлять людське тіло й душу, омолоджують, окрилюють (За Є. Гуцалом, 181 слово).