Новела «За мить щастя» аналіз до нього
. «За мить щастя» аналіз Автор — Олесь Гончар
Жанр: новела.
Рік написання — 1964.
Літературний рід: епос.
Тема: зображення кохання з першого погляду й страшної розплати за мить щастя. Головна ідея: оспівування краси й сили почуття кохання.
Головні герої: артилерист Сашко Діденко, мадярка Лорі (Лариса), її чоловік, комбат Шадура. Час дії: одразу після перемоги у Другій світовій, коли війська ще залишалися на звільнених від фашистів територіях.
Сюжет «За мить щастя» На жнив’яному полі зустрілися Сашко Діденко й мадярка Лариса, їх охопило неймовірне почуття кохання — молоді люди віддалися пристрасному бажанню — несподівано з’явився розлючений, із гострим серпом у руці чоловік Лариси, хотів накинутися на них, але Сашко зупинив його смертельним пострілом — Діденка посадили на гауптвахту — він і досі перебуває в полоні щасливої миті, Лариса ж інтуїтивно передчуває трагічну розв’язку — військовий трибунал, зважаючи на міжнародний резонанс Діденкової справи, не переймається долею зовсім молодого Сашка й виносить смертний вирок.
Мотиви твору: Престиж держави вище всякої гуманності;
Пристрасть, кохання з першого погляду;
Солдатська дружба і моральна підтримка;
Філософська сутність щастя людини.
«За мить щастя» характеристика
У новелі йому на високому художньому рівні вдалося показати красу і силу почуття кохання. Це найулюбленіша тема митця («З любові — творчість, з любові — щастя людське»). Перед нами постають звичайні люди — артилерист Сашко Діденко і його несподівана кохана Лорі, чи Лариса, яку він зустрів на жнив’яному полі. Раптовий спалах пристрасті під палючим сонцем як неймовірний злет людської душі, вивільнення її від земних умовностей і засторог. Чи ж можливе це в недосконалому світі? Війна скінчилася, попереду демобілізація, повернення додому, там нове життя, у якому люди, які бачили віч-на-віч смерть, будуть гуманніші, благородніші, добріші й насамперед щасливі, бо навчилися цінувати кожну мить. Мрія от-от стане реальністю. До неї впевнено наближається Сашко. Він готовий до зустрічі з коханою. Про це йдеться в експозиції твору. Нарешті, ми бачимо свято душі» їі розкріпачення, яке щойно відчули хлопеиь і його«мадярочка».
Шалена пристрасть кохання, яке переживають герої, передається низкою відповідних деталей, епітетів: «палаюче літо», спрага, що мучить Сашка-водовоза, свіжі снопи… Перший погляд хлопця вихоплює «живе полум’я» — одну зі жниць. Проте серед цих палаючих барвів Лариса все ж особлива, хоч і є мовби невід’ ємною часткою жнив’яного пейзажу. Її портрет має такі деталі: «червона, як жар» кофтина, «загорілі ноги», темне волосся, «карим сонцем налляті очі», «густовишневі губи» — уже од такої портретної характеристики створюється настрій жати, шаленства, романтичної піднесеності. Він посилюється описом: «Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги. Це таки було живе полум’я що опалило його, обняло, засліпило. Снопи розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п’янили обох, вона лежала горілиць — жарка, незнайома! — і очі її були повні щасливого п’яного сонця». Кульмінація новели: на тлі цього любовного шаленства несподівано з’являється украй розлючений її чоловік із гострим серпом у руці. Письменник свідомо «згущує» тут барви, напруження наростає: «чорне обличчя», «божевільна каламуть в очах» (як контрастна до сонячності в очах Лариси!), важке дихання і постріл, який може зупинити цю страшну лавину, здатну в одну мить знищити найсвітліше — кохання. Ця кульмінаційна сцена має важливий притчовий підтекст, який утілює головну ідею: життя таке коротке, однак кожна мить може відкрита перед нами вічність. Її О. Гончар утілює через художні образи, через назву. Уже ця особливість новели «За мить щастя» підносить її до високого рівня художності. Напруженість сюжету дедалі посилюється, адже Сашко вбив чоловіка Лариси, тепер його будуть судити. Ще ніхто не знає, як розплатиться хлопець «за мить щастя», але, певно, то буде так само несподівано. Теперішні фарби описів, портретів контрастують із попередніми. Насамперед, звернімо увагу, якою виглядає Лариса. Вона вже не зваблива «переможниця» життя, а ніби безпомічна жертва обставин — «змучена, перестпраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої», «темно вбрана, боса, зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало». Зате Сашко ще перебуває в полоні миті щастя. Зовсім не переймається тим, що знаходиться в «арештантському курені», під вахтою, не задумується, яка розплата його чекає. Для нього відкрилося справжнє безмежжя світу любові. Отже, обидва образи закоханих ніби доповнюють один одного, створюючи єдиний повнокровний образ любові, яка завжди має поєднувати в собі піднесеність і страждання. Але чи переможе така любов усе, чи подолає фатум? Безперечно письменникові хотілося б саме це довести — це вже було в новелі «Модри Камень». Але в 1960-х роках романтизм молодого Гончара набуває «реалістичнішого озвучення», досвід, час зробили інші наголоси. Чи візьме повоєнне суспільство на свій прапор таку любов? — чується за текстом риторичне запитання автора. Його герой ще живе наче в неземному світі, для нього розкрилася важлива життєва істина, але не дійшла до свідомості страшна небезпека — вирок військового трибуналу. Є в новелі два речення, за якими криється досить цікавий зміст і суть справжньої трагедії: «Тепер тільки одна людина в державі могла помилувати його. Справа дійшла до Москви». Любов не виправдано, престиж держави перевищує всяку гуманність — справа набула міжнародного розголосу. Але чого варта ця держава, якщо вона така байдужа до долі конкретної людини? Що насправді понесла вона в Європу на своїх прапорах? Хоча Олесь Гончар цих акцентів і не розставляє (і дуже добре!), проте вони звучать із підтексту, через зображення «живих» людей, їхніх почуттів. Як митця, письменника тепер насамперед цікавить внутрішній стан хлопця напередодні страти, він прагне достовірно й водночас експресивно передати напруженість ситуації, «розхвилювати» читача, розтривожити його розум, емоції, уяву. Автор навіть дозволяє собі помріяти, створивши умовну ситуацію, кидає легкий мазок художника: стається чудо — Сашка помилувано, усі щасливі: військові, містечко виноградарів, а найголовніше — він і вона. Проте останній, завершальний мазок художника вертає нас до реальності, опускає на землю: «Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись». Неймовірна щирість вираження почуттів (як героїв, так і оповідача), природ-ність поведінки дійових осіб, невимушеність розповіді, утілення саме через образну структуру тексту високого філософського змісту — усе разом робить новелу художньо викінченою, досконалою і неповторною. Більшість новел, оповідань митця, особливо пізніші, будуть інакшими, набиратимуть викривального, публіцистичного, ідеологічного спрямування, у них буде акцентовано насамперед на важливих суспільних проблемах. Так звучатимуть, наприклад, «Кресафт», «Чорний яр», «Пізнє прозріння» та ін. Автор: J. G. (Джей Джи) У рубриці: 11 клас
Новела «За мить щастя» написано стисло
Було перше повоєнне літо. Втомлені, але щасливі солдати йшли від свого табору повз мадярське містечко Рангуні. Навколо ясніло жито, було спокійно і радісно, широчіло роздолля, від могутності якого так і хотілось крикнути весело так, щоб відлуння покотилось навкруги, так, як не можна було кричати на війні, що змушувала людей принишкнути та жити, не привертаючи уваги до себе. І ось чується голосне, повне життя "Го-го-го!". Це був артилерист Сашко Діденко, що сидів на бочці-водовозці і час від часу щось собі насвистував, наспівував. Груди хлопця були повністю вкриті медалями, незважаючи на незначний вік.
Згадувались йому історії однополчан, їх любовні пригоди у медсанбаті або з місцевими красунями. А яка доля випала йому? Молоді роки його припали на війну, і єдиною дівчиною, з якою він знався, була гармата. Скільки вони пережили разом! І в бруді побували, і на плацдармі, і попід хмарами. Отож через бої зовсім не знаходив він часу на дівчат споглядати. А зараз наступили мирні часи, і їхав він спокійно на бочці-водовозці красивий, молодий, спраглий й одинокий.
Сашко дивиться вперед. Все навкруги виблискую пшеничним житом. Раз — і щось червоне, ніби жар, промайнуло між житом біля незакінченого полукіпка. Декілька секунд — і загорілі руки завершують полукіпок, поклавши на його вершечок останнього снопа. Із-за нього вийшла дівчина: чорне волосся вільно спадає на плечі, загорілі ноги виблискують, і палахкотить, як полум’я, червона кофтина. Вона звабливо позирала на Сашка (як йому здалось) й прийнялась пити воду з глека, все ще дивлячись на хлопця. Потім відклала глечика і сміливо усміхнулась у бік Сашка, ніби питаючи: "Хочеш — напою і тебе?"Ще дві жниці вийшли з жита і почали сміятись до хлопця, натякати на щось йому жестами. Але він не звертав на них уваги. Його цікавила лиш та, що в даний момент сором’язливо стояла збоку, не підтримуючи поведінку сусідок, що мужнім усміхом покликала його перша.
Сашка кинув віжки, спустився на землю й направився у бік дівчат. Лукаві молодиці, сміючись, розбіглись хто куди, і лиш одна залишилась стояти на шляху. Діденко йшов до неї, налаштований на пустощі, залицяння, але веселого нічого не побачив у очах мадярки. Там був лиш глибокий сум, поєднаний з душевною спрагою і ніжністю. Червона кофтинка розлазилась на її тілі, було видно оголені перса, і ніщо в дівчині не боялось цього солдата. Вона поглядом вказала йому на глечик з водою, що стояв між снопів, але він не взяв його, а лиш спитав ім’я дівчини. "Лорі. Ла — ри — са", — відповіла вона.
В руках Лариса крутила соломинку, Сашко взяв ту соломинку, не відчувши хоч краплю опору, поклав руку дівчини у свою і ласкаво повторював її ім’я. Вона не пручалась, лиш з ніжністю поглядала на молодика так, ніби усе життя чекала саме на нього.
Сашко помітив на її голові сиву волосину. Що ж змусило її посивіти так рано? Вони щось промовили один одному, на різних мовах, але так, що сказане було зрозуміле обом.
Йому хотілось навіки прихистити її, ніколи не відпускати руки. Її вишневі уста були довірливо близько, тож він припав до них. Здалось, ніби вона саме цього і чекала. Дівчина відхилилась на снопи і віддячувала Сашка спраглими поцілунками.
Не встиг він відпустити її, як вона з жахом в очах подивилась за спину Сашка, прокричала щось попереджувальне. Хлопець повернувся і побачив незнайомця, що з гнівом в очах летів на нього з блискучим серпом у руці. Чоловік — зрозумів молодик. Він усвідомив неминучість смерті, якщо не будуть вжиті якісь заходи, і дістав свій пістолет. Пролунав постріл. Ввечері Діденко вже був на гаупвахті.
Його допитували за закритими дверима: що стало причиною його поведінки? Першим припущенням допитувача було вино. У містечку було дуже багато виноробів. А у літній час вони якраз звільнюються від торішнього вина, щоб наповнити тару свіжим. Ось і могли навмисне напоїти хлопця. Але він на це загадково відповів: "Хміль, та не той, щовидумаєте."
Бойові товариші Діднка повністю підтримували хлопця, приносили тому цигарки. Була б їх воля, вони не тримали би і ночі Сашка під замком. Що таке один постріл у ревнивця? До цього були тисячі пострілів у ворогів!
Єдине, що знали друзі про дівчину — її ім’я. Сашко теж не знав нічого більшого, але міг розповідати про свою Ларисочку годинами, про її ясні очі, про золоті снопи та вогневу кофтину. Часто солдати збирались коло його землянки та слухали чарівну оповідь.
Вже гуртом і відтворили історію життя Лариси: вона родом із бідної родини, єдине, що подарувала їй доля, — це краса, ось і віддали її заміж за старого чоловіка, що перекрив їй усю молодість, не давши насолодитись нею сповна. Їй нікому було віддати свою любов, ніжність, що накопилась за роки юності. Побачивши біловолосого артилериста, дівчина не стримала душевних поривів, зрозуміла, що саме на нього чекала увесь цей час.
Офіційне джерело https://www.ukrlib.com.ua
Новела «За мить щастя» скорочено
Було перше повоєнне літо. Зеленіли виноградники й виблискували перші снопи. Шляхом з військового табору до містечка тюпають артилерійські коні, але везуть не гармату, як завжди, а бочку-водо-возку. Високо на ній сидить Сашко Діденко в пілотці набакиреній, у медалях на всі груди. Про демобілізацію думає, не інакше. Бо всі в ці дні живуть лише думками про те, що скоро додому, а там кожного очікує любов. У кожного — своя, а в когось просто невідома, туманна. Насвистує, наспівує бравий водовоз, чуб пшеничний напустивши на чоло. Літо горить, пашіє, хмелить хлопця. З радості він гогокає на все горло. У голову лізе всяке, що чув про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті. А він знав тільки гармату, за боями ніколи на дівчат озиратися.
На жнив'яному полі біля невивершеного полукіпка раптом щось майнуло, як живе полум'я. Жниця вийшла з-за копички, позирає на шлях до солдата звабним оком. Червона кофтина палахкотить на ній. Волосся темніє, вільно спадаючи на плечі. Блищать загорілі ноги. Жінка п'є з глека воду й весело всміхається до водовоза, ніби під'юджує, припрошує до себе. З'являються ще двоє чи троє дівчат і давай жартувати, піддражнювати солдата, спокушати натяками. А він дивиться лише на ту одну, яка не бере участі в їхніх безсоромних вихилясах.
Сашко кидає віжки, встає з воза і прямує до жниць. Ті з вереском розбігаються, лише та, в червоній кофтині, залишається незворушно стояти. Дивиться очима, в яких безодня жаги й ніжності. "Ніщо не боялось його, все ніби ждало цієї миті, цієї зустрічі з ним, ніби навіть довгожданим". Вказала на глечик — напийся, мовляв. Солдат не став, почав питати, як її звати. Відповідала, що Лорі, Лариса. Золоту соломинку знічев'я крутила в руках. Діденко обережно забрав її, потім узяв її маленьку руку у свою велику, грубу. Не пручалася, дивилася так, ніби все життя чекала саме його. У чорній хвилі волосся побачив срібну нитку сивини. З якого горя, якого смутку вона? "І сповнився ще гарячішим почуттям до неї, бажанням оберегти, прихистити її". Руку не хотілося випускати зі своєї, безодня очей зваблювала, а густо-вишневі губи були так довірливо близькі. Солдат припав до них. А вона ніби й чекала цього пориву, "віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги".Раптом вона жахнулася, скрикнула йому в засторогу."До них наближалася смерть у вигляді незнайомого, чорного, в жилетці, з блискучим серпом у руці чоловіка. Це був її чоловік, наближався він з почуттям несамовитої правоти, з божевільною каламуттю в очах. Діденко згадав, що бачив недавно, як один їхній солдат лежав на винограднику затоптаний, з перерізаним горлом. І вихопив важкий трофейний пістолет. Пролунав постріл.
Того ж дня Діденко вже сидів на гауптвахті. Перший, хто його допитував, був упевнений, що причиною всьому — вино, але солдат сказав, що це дійсно хміль, та не той, про який вони думають. І замовк.
Симпатії вартових, звичайно ж, були на боці ув'язненого. Передавали йому й цигарки, і їжу, слухали безкінечні розповіді про його Ларисочку І вже спільно відтворювали легенду її життя: віддано за нелюба, напевно, безприданниця. Зав'язав старий жмикрут світ молодій. От і збурунилась її душа, коли побачила цього білявого артилериста. "Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, а тут це диво відбувалося на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз — із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів! І це був їхній Сашко Діденко! Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою, тільки й чекав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки (так він свою мадярочку називав)".
Мріяв про весілля. Але закон забороняв брати шлюб з іноземками.
Старий ревнивець помер у лікарні, і справа набула широкого розголосу в країні. Говорили про безчинства окупаційних військ. Йшли депутації, вимагали винуватцеві найвищої кари. А тут ще й вибори. Лариса кричала, що це її провина, але тільки заступництво священика врятувало її від самосуду.
Діденка засудили до розстрілу. На варту заступили молоді, і до ув'язненого нікого не допускали. Приходила Лариса, але їй теж не дозволили наблизитися. Тільки в інші зміни вдалося зустрітися закоханим. Бійці без сліз і розчулення не могли дивитися на це побачення. Вирок подали на апеляцію, але надійшла відповідь — усе залишається в силі. Комбату доручили вислухати останнє слово. Діденко сказав, що ні про що не жалкує.
За півгодини засудженого розстріляли в яру, і тільки пронизливий жіночий скрик сколихнув тишу над виноградниками. Дива не трапилося. Сталося все, що мусило статися.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
В оповіданні О. Гончара "За мить до щастя" художньо осмислюється краса і сила кохання, подається узагальнений образ миті життя, філософія героя говорить про те, що людське щастя відносне й короткочасне. Можливо, людина й живе на землі заради цієї прекрасної миті, хоч і платить часто дуже високу ціну.
Офіційне джерело https://www.ukrlib.com.ua