Аналіз новели «Три зозулі з поклоном»
Рік написання: 1976.
Літературний рід: епос.
Жанр: новела.
Тема «Три зозулі з поклоном» :
Складність людських стосунків, виражена через історію нещасливого кохання.
Головна ідея «Три зозулі з поклоном» : Возвеличення любові як найвищої духовної цінності, яка піднімає людину над буденністю, очищає її душу.
Головні герої: студент, його мати Софія, чоловік Софії — Михайло, поштар дядько Левко, Марфа, чоловік Марфи — Карпо.
Сюжет «Три зозулі з поклоном» · Софія розповідає своєму синові історію кохання, пов’язану з його батьком. · Марфа Яркова кохає набагато старшого від себе Михайла, в якого є своя сім’я. · Страждання Марфи посилюються тим, що живе з чоловіком, якого не любить. · Михайла заслано до Сибіру, щомісяця він пише листи своїй дружині Софії. · Прихід листів душею відчуває Марфа і щоразу чекає листоношу, який потай дозволяє пригорнути їх до грудей. · Софія знає про цю любов , проте не сердиться, а навпаки, розуміє і співчуває. Три долі –Марфи, Михайла та Софії – пов’язані тугою і стражданням та освячені любов’ю «всевишньою». «Три зозулі з поклоном» історія написання Новела «Три зозулі з поклоном» чи не найглибше з усіх творів віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє життя. А поштовхом стала незначна подія: у 1976 р. до Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист, який виконував народні пісні. Особливо вразила письменника «Летіла зозуля через мою хату…», де йшлося про нещасливе кохання та вічне, непереборне ніким і нічим страждання людини. Ще не стихли звуки бандури, як Григір схопився з місця й побіг у свою кімнату. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном» — одна з найчарівніших перлин української літератури XX ст. Безперечно, в її основі автобіографічні моменти. Образ Михайла асоціюється з батьком письменника, свого часу також репресованого. Навіть ім’я не змінено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться: в 70-х рр. ці події замовчувалися, були забороненою темою. А образ оповідача, хлопця-студента, нагадує самого автора. Мотиви твору «Три зозулі з поклоном» «Сила кохання», «протистояння влади й людини», «філософія життя», «усепрощення», «романтики й прагматики». Образи «Три зозулі з поклоном» Образи: людей: оповідач (Я) — син Михайла й Софії, студент; Михайло — репресований чоловік Софії; Софія — дружина Михайла, мати оповідача; Марфа Яркова — дружина; Карпо Ярков — приземлений чоловік Марфи; дядько Левко — поштар; природи: зозуля; сосна (яку посадив Михайло); предметів і явищ: піджак, лист, сон. Символічні образи «Три зозулі з поклоном» «Три зозулі з поклоном» (символ самотності; традиційна народна формула-прохання не любити); сосна, посаджена Михайлом на піску біля дому (символ самотності й водночас для тих, хто любив (син, Марфа, Софія) Михайла, — пам’ять про нього; для односельців — спогад про загублене життя; для самого Михайла — символ рідного дому); піджак (символ радянської бідності); Сибір неісходима (символ-перегук із творами Тараса Шевченка). Критика «Три зозулі з поклоном» У новелі письменникові вдалося втілити в художньому творі безкінечну глибину справжнього кохання й обережне ставлення людей один до одного. Цікаві факти При житті письменника твір так і не було опубліковано. Новела записана на старий магнітофон Григором Тютюнником. Запис робив Володимир Білоус. Назва новели символізує любовний трикутник — три долі головних героїв. Написано під впливом почутої пісні «Летіла зозуля через мою хату» у виконанні сліпого бандуриста. Новела є у шкільній програмі, так само й у програмі до ЗНО.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/tri-zozuli-z-poklonom-analiz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua.
Новела ( дуже стисло) Григора Тютюнника «ТРИ ЗОЗУЛІ 3 ПОКЛОНОМ»
Повертаючись додому, хлопець помічає, що сусідка Марфа Яркова щось дуже пильно його розглядає. Мати пояснює, що Марфа любила його батька, а він на нього схожий.
Потім мати згадує, що Марфа завжди першою відчувала, коли від тата має прийти лист, бігла до пошти і вмовляла листоношу дати їй хоча б потримати дорогоцінний трикутник. Платила за це карбованець і обливала листа гарячими сльозами. Вона, Соня, все те бачила, завжди бігла за Марфою з поля слідком. Сама ж ніколи так не здогадувалась про листи.
Марфа була молодшою за батька, але він завжди виглядав молодим, був показним, сильним, красивим. Дівчині не пощастило з чоловіком, от і закохалася вона, хоч Михайло приводу не давав, тримався осторонь.
Тільки в останньому своєму листі написав:
"Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу".
Офіційне джерело https://www.ukrlib.com.ua
Новела ( переказ) Григора Тютюнника «ТРИ ЗОЗУЛІ 3 ПОКЛОНОМ»
Любові всевишній присвячується.
Розповідь ведеться від лиця молодого парубка у теперішньому часі, що проходить повз хатину Карпа Яркового і бачить на порозі його дружину Марфу: "Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина...".
Хлопець привітався із жінкою і пішов додому, а вона проводжала його дивним поглядом, доки не зайшов у свій будинок. Запитав у матері чому вона завжди дивиться на нього так і вона розповіла, що Марфа любила його батька.
Ще давно, коли була молода, Марфа чекала на лист від нього. Раз на місяць тікала з роботи і чекала на порозі пошти. Серце завжди підказувало точний день. Коли виходив поштар дядько Левко, проганяв дівчину, бо лист приходив не їй, а Софії. Бідолашна плакала і просила листа хоч в руках потримати. Поштар різко відповідав, але серце було добрим, тому тихенько за поштою давав подивитися на конверт. За це вона нагороджувала його карбованцем. Подивиться, поцілує папір, до якого торкалися його руки, і поверталася на роботу.
Молодий хлопець запитав маму звідки вона це знає, якщо поштар мовчав. А жінка відповіла, що слідкувала бувало за нею. Бо Марфа завжди знала коли прийде лист, а вона ні: "Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке...". Марфа була молодша за свого коханого на дванадцять років, а як вийшла заміж за Карпа, одразу постаріла на очах. Бувало так, що вони приходили з Карпом в гості до їх сім’ї. Співали пісні, Марфа дзвеніла так гарно, а чоловік її мовчав: "Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає". Марфа завжди ніби вишукувала погляд чоловіка, в якого була закохана, але він любив лише Софію і мучити бідолашну не хотів — не дивився на неї.
Останній лист, який прийшов від батька, що перебував у засланні, повідомляв, що він дуже постарів. На життя не скаржився, проте дуже сумував за сім’єю та своєю сосною, що посадив у дворі біля будинку. А ще він відчував, що поряд з ним ходить душа Марфи і не дає спокою. Чоловік просив свою Софію сходити до неї і передати три зозулі з поклоном і, можливо, тоді вона покличе свою душу назад.
Офіційне джерело https://www.ukrlib.com.ua
Новела ( скорочено) Григора Тютюнника «ТРИ ЗОЗУЛІ 3 ПОКЛОНОМ»
Любові Всевишній присвячується
"Я виходжу з—за клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями—однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу,— хата Карпа Яркового. А перед нею — рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни". На ґанку стоїть Марфа Яркова і проводжає молодого чоловіка очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся. Колись її коси сяяли проти сонця золотом, тепер вже не сяють. Мабуть, волосся вмирає раніше, ніж сама людина...
Хлопець підходить ближче і чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами і проводжає його поглядом далі, поки той не ввійде у великі сосни, "ті, що твій тато садив, як у селі говорять".
Дома хлопця стрічає мама і підставляє для поцілунку губи.
Він розказує куці студентські новини й питає, чого це тітка Марфа Яркова так на нього дивиться.
Мати зітхає, довго мовчить, а потім говорить:" Вона любила твого тата. Ати на нього схожий...
Марфа (тоді їїу селі за маленький зріст звали "маленькою Марфою") серцем чула, коли від тата приходить лист".
Чула його, мабуть, ще здалеку. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у вишиваній сорочині — і сидить, сяє золотими кучерями: втекла від молотарки чи від косаря, за яким в'язала.
Коли з пошти виходив поштар, однорукий дядько Левко,— височенний, худющий,— Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі: "Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?" Поштар відповідав, що нема.
"— Не брешіть, дядечку, є...
— Ну — є! Є... так не тобі, а Софії.
— Дядечку Левку! Дайте, я його хоч у руках подержу..."
Поштар віднікується, мовляв, чужі листи нікому давати не можна. Потім, дивлячись на заплилі слізьми очі дівчини, озирається довкола, немічно зітхає і манить Марфу за пошту, дає листа й наказує, щоб нікому не казала, бо його за це виженуть з роботи.
"— Ні—ні—ні, дядечку! —аж похлинається від щирості Марфа" і хапає листа, пригортає його до грудей, цілує.
"— Чорнила слізьми не розмаж,— каже Левко й одвертається: жде.
Марфа, якщо поблизу не видно людей, нескоро віддає йому листа; мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче:
— Ну от бачите, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії... Спасибі, дядечку, рідненький..."
І дає Левкові пожмаканого карбованця, просячи випити за здоров'я Мишка.
Потім Марфа птахою летить на роботу, а вітер сушить — не висушить сльози у її очах.
Хлопець питає у матері, хто це їй розказував — чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила і чула, бо теж тікала за Марфою слідком з роботи. Бо та щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
" — І ви на неї сердилися?
— У горі, сину, ні на кого серця нема. Саме горе.
— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?
— Хтозна, сину. Серце в усіх людей не однакове".
Марфа набагато молодшою була за тата—хлопця. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм Карпом і нажилася за сто.
Коханий ж її якось і не старів. "Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було,— просто гляне і все, а в грудях так і потерпне".
А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили, бо такі сумні були. "Дивиться ними — як з туману".
Вони, Карпо і Марфа, продовжувала мати, до нас на посиденьки ходили. І гомоніли, бувало, втрьох або співали потихеньку. Тато баритоном, мама — другим, а Марфа першу веде. А Карпо все у стелю дивиться. Або у вуса дме — розпушує. То мати йому галушок у миску (він їсти дуже любив) — їж, Карпе! Він і тьопає, як за себе кидає. Тільки сопе. Товстопикий був, товстоногий. І рудий, як стара солома. Марфа проти нього — немов перепілочка. Гляне, бувало, як він над галушками працює, зітхне посеред пісні й відвернеться. Тільки сльози в очах стоять — наче дві свічечки голубі. До тата... Мати побачить, а він затулиться долонею надбрів'я і співає. Або до сина в колиску всміхнеться та приколисує легенько.
"Ти, Михайле,— кажу,— хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться".
А він:
"Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться".
Очі мамині при цій розповіді сухі, голос не здригнеться: її спогади вже закам'яніли від болю.
Останній лист від тата
"Софіє! Соню!
Глянув оце на себе в дзеркальце — увесь сивий. Думав, що іній. Більше не дивитимусь.
Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері, столи, ослони. І так руки засверблять, що вирізаю хлопцям ложки на дозвіллі.
Їжа смачна, "вдягачка" звичайна, селянська.
"Сю ніч снилася мені моя сосна... а за нею річки сине крило...
Соню!
Не суди мене гірко. Але я нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.
("Сибір неісходиму" було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: "Сибір неісходиму".)
Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.
Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму..."
Коли це було, давно вже минуло, а син і досі думає, як вони так чули один одного — Марфа і тато? А ще думається йому:
"Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?"
"Тоді не було б тебе..." — шумить велика "татова сосна".
Офіційне джерело https://www.ukrlib.com.ua
Новела ( стисло) Григора Тютюнника «ТРИ ЗОЗУЛІ 3 ПОКЛОНОМ»
Герой-оповідач виходить з-поза клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачить, — хату Карпа Яркового. Перед нею рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни. На ґанку стоїть Марфа Яркова і проводжає юнака очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся. Колись її коси сяяли золотом проти сонця, тепер не сяють.
Хлопець підходить ближче й чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами й проводжає його поглядом далі, поки не ввійшов у великі сосни, ті, що його тато садив.
Дома хлопець цілує матір, розповідає куці студентські новини й питає, чому це тітка Марфа так на нього дивиться.
Мати зітхає й говорить, що тітка любила його тата, а він на нього дуже схожий.
Марфа (тоді її за маленький зріст звали "маленькою Марфою") серцем чула, коли від тата надходив лист. Вона відчувала його здалеку, прямовувала до пошти, чекала, втікши з поля від косаря. Коли виходив однорукий поштар дядько Левко, Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі, чи є від Мишка писемце. Поштар говорив, що немає, вона не вірила. Тоді дядько Левко здавався й відповідав, що є, але не їй, а Софії. Марфа просила дати їй листа хоч у руках потримати. Поштар відмовлявся, бо це заборонено, потім усе ж віддавав та наказував, щоб нікому не казала, бо його з роботи виженуть.
Дівчина хапає листа, притискає до грудей, цілує і довго з ним мліє. Потім віддає, дістає дядькові карбованця, щоб випив за здоров'я Мишка, й птахою мчить на роботу, а вітер ніяк не висушить сльози в її очах.Хлопець питає у матері, хто їй про це розказав — чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила й чула, бо тікала з роботи слідом за Марфою, яка вгадувала, коли буде лист від тата. Сип запитав:
"— І ви на неї сердилися?
— У горі, синку, ні на кого серця нема. Саме горе".
Мишкові було тридцять три роки, а Марфі — дев'ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм Карпом і нажилася за сто. Тато ж героя-оповідача якось і не старів. "Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було, просто гляне і все, а в грудях так і потерпне".
А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки сумно голубили.
Карпо і Марфа ходили до них на посиденьки. Розмовляли, співали втрьох. А Карпо в цей час то у вуса дмухав, то галушки наминав, тільки сопів. Товстопикий був, товстоногий і рудий. Марфа проти нього — як перепілочка. Гляне, бувало, як її чоловік над галушками сопе — і сльози в очах. Гляне на тата, а той затулить долонею надбрів'я і співає. Софія говорить йому, щоб хоч раз на Марфу глянув, бо вона так до нього й світиться. А Михайло відповідав: "Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться".
Останній лист від тата
Батько писав, що глянув якось на себе в уламок дзеркальця — увесь сивий. Думав, що іній. Часто сниться йому робота — наче робить вікна, двері, столи. І тепер вирізає хлопцям на дозвіллі ложки. А цю ніч снилася йому його сосна, річки синє крило.-Далі просить, щоб дружина не судила його гірко, бо відчуває, що десь витає біля нього нещасна Марфина душа. То ж хай Соня піде й скаже Марфі, що послав він їй три зозулі з поклоном, як казав сліпий бандурист на Зіньківському ярмарку. От тільки не знає, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. "Сибір несходиму" було нерішуче закреслено густим чорнилом, а потім написано знову. І хай Соня попросить Марфу, щоб покликала та свою душу назад, і тоді хоч на хвильку прийде забуття. Закінчувався лист таким: "Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму..."
Давно все це минуло, а герой-оповідач і досі думає, як вони відчували одне одного — Марфа і тато. А ще міркує — чому не одружилися, коли отак одне одного чули? У відповідь шумить велика "татова сосна": "Тоді б не було тебе..."
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Вічна тема "любовного трикутника" у Гр. Тютюнника інтерпретується по-новому. Образ любові тут — як втілення високої християнської цінності, яка підносить людину над буденністю, очищає її душу. Ніхто з героїв твору не поборов свого страждання, не втішив душевного болю. І читач разом із автором доходить висновку: любов людині дається якоюсь вищою силою, незалежно від її волі, бажання, моралі. Тому має право на існування, не може осуджуватися. Кохання у творі оточене неземним ореолом, далеким від звичного, побутового розуміння. І це підкреслюється епіграфом: "Любові Всевишній присвячується". Незвичайна і композиція твору — відбувається зміщення часових площин, а лист є "новелою в новелі". Усі ці чинники роблять твір художньо довершеним, перлиною української новелістики.
Офіційне джерело https://www.ukrlib.com.ua