Поема і мертвим і живим і ненародженим
(Поема)
Коли минає Божий день, усі потомлені люди спочивають. Тільки оповідач, ліричний герой твору, і день і ніч плаче, бо кругом нього
Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають. Людей запрягають В тяжкі ярма...
Ліричний герой просить своїх земляків — ліберальних панів — схаменутися, "полюбити щирим серцем" рідну країну, не шукати щастя й волі у чужих краях, бо "в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля".
Однак ті, що найбільше кричать про своє прагнення не коритися неправді, нічого не роблять для України. Більше того, вони, як перше, "деруть шкуру" з "братів незрящих, гречкосіїв".
Краще б лжепатріоти, які шанують лише все іноземне, і не поверталися додому. Звертаючись до ліберального панства, поет закликає, поки ще не пізно, замислитися над тим, що чекає його в майбутньому:
Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люди. Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших...
I
Гіркою іронією пройняті рядки твору, де йдеться про властиве українському панству плазування перед іноземними авторитетами. Відсутність національної свідомості проявляється, зокрема, і в перекрученні власної історії, засвоєнні хибних концепцій історичного розвитку країни:
Німець скаже: "Ви моголи". "Моголи! моголи!" Золотого Тамерлана Онучата голі.
Німець скаже: "Ви слав'яне". "Слав'яне! слав'яне!" Славних прадідів великих Правнуки погані!
А реальна історія складалася не лите зі слави та з витяжних подвигів, адже були в ній і ганебні сторінки:
Раби, подножки, грязь Москви Варшавське сміття — ваші пани, Ясновельможнії гетьмани.
Не слід пишатися з того, що українці виборювали колись славу Москві і Варшаві, адже обидві ці держави прагнули поневолити Україну:
Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу!
І хіба не ганьба для України, що на Запорозькій Січі, де земля щедро напоєна козацькою кров'ю, німці—колоністи садять картоплю.
Поет закликає згадати про чорні часи, коли Україна позбулася волі, коли розпинали борців за її незалежність. А вивчаючи чужу славу і історію, не слід забувати й своєї:
Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, І свого не цурайтесь.
На закінчення твору поет висловлює думку, що тільки в національній єдності і братерстві майбутнє його Вітчизни:
І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!
Офіційне джерело матеріалу https://www.ukrlib.com.ua
І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ
ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ
Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавижу, ложь есть.
Соборное послание Иоанна Глава 4, ст. 20.
І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тільки я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають, —
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають.;:
А що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродивії
Подивіться на рай тихий,
На свою країну!
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну!
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра;
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилилисьі
Дивіться також
Тарас Шевченко — У нашім раї на землі
Тарас Шевченко — Три літа
Тарас Шевченко — Гоголю
Ще 74 твори →
І мертвим, і живим, і ненародженим... (скорочено)
Біографія Тараса Шевченка
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв;
І сонця правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тоді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро!
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чула б у бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.
Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде!
Розкуються незабаром
Заковані люди.
Настане суд, заговорять
І Дніпро і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших... І не буде
Кому помагати:
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! Образ божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тільки, щоб панувать...
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засудять, — і премудрих
Немудрі одурять!
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
— І ми — не ми, і я — не я!
І все те бачив, і все знаю:
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й бога, тільки я!
Та куций німець узлуватий,
А більш нікого!.. — Добре, брате,
Що ж ти такеє?
— Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм. —
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: — Ви моголи. —
— Моголи! моголи! —
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: — Ви слав'яни.
— Слав'яни! слав'яни!
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав'янофіли
Так і претесь... І всі мови
Слав'янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі... Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже.
Отоді ми заходимось!
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб прості люди,
А гвалту! а крику!
— І гармонія, і сила:
Музика та й годі!
А історія!.. Поема
Вольного народа!
Що ті римляни убогі!
Чорт зна що — не Брутиі
У нас Брути! і Коклеси!
Плавні, незабуті!
( У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась! —
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми —
Все розберіть... Та й спитайте
Тоді себе: що ми?..
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили?!
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Може, чванитесь, що братство
Віру заступило?
Що Синопом, Трапезонтом
Галушки варило?
Правда!.. Правда, наїдались,
А вам тепер вадить.
І па Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить?
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре! Ведіть, показуйте!
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. За науку
Не турбуйтесь! Буде
Материна добра плата:
Розпадеться луда
На очах ваших неситих;
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе!
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима.
Щоб ви розпитали
Мучеників: кого, коли,
За що розпинали?
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотна
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє. ....
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
14 грудня 1845 В'юнища
Офіційне джерело матеріалу https://www.ukrlib.com.ua
Стислий переказ поеми і мертвим і живим і ненародженим
У творі головним мотивом, який намагається донести оповідач – це заклик до земляків, особливо людей з вищим соціальним статусом, панів, схаменутися і подумати про Україну і український народ. Знати і пишатися своєю історією, а не лише плазувати перед іноземними авторитетами і слухати їх думку:
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: "Ви моголи".
"Моголи! моголи!"
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: "Ви слав’яне".
"Слав’яне! слав’яне!"
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
Але ліберальне панство, хоч і кричить про свою любов до України, нічого не робить для свого народу, лише обкрадають людей і схиляються перед Москвою:
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв.
Оповідач вважає, що ті, хто вивчали усе іноземне, краще б і не повертались додому. Тепер:
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
Славлячи минуле, вони не бачать його реалістично:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани
Ясновельможнії гетьмани.
Автор вважає, що потрібно дивитись на мунуле реалістично, крім того, вивчаючи чужу історію, не слід забувати своєї:
І чужому научайтесь
Й свого не цурайтесь.
Опопвідач закликає українців отямитись, і разом, у єдності та братерстві працювати, щоб відродити Україну:
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України.
Офіційне джерело матеріалу https://www.ukrlib.com.ua
Тарас Шевченко і мертвим і живим і ненародженим переказ
І смеркає і світає, і день божий минає", – Тарас Шевченко ганьбить людей, що "правдою торгують". Він каже людям, щоб вони схаменулись: "Подивіться на рай тихий, на свою країну, полюбіте щирим серцем Велику руїну". Автор закликає нас не шукати правди на чужині: "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля"; "Нема на світі України, немає другого Дніпра…". Поет знову засуджує намагання українців втекти з рідної землі і шукати щастя в інших країнах. Тарас каже, що хай би ті, хто поїхав там і повмирали, щоб мати не плакала, і діти не ридали. Він закликає нас схаменутися, бо буде нам лихо: "Настане суд, заговорять і Дніпро, і гори! Потече сторіками кров у синє море". Шевченко розуміє, що якщо люди будуть зраджувати Батьківщині, то вони фактично осквернять образ Божий. Він закликає не дурити власних дітей, бо коли вони дізнаються правду, то одурять своїх предків: і "премудрих немудрі одурять!".
Далі Тарас вказує на головну проблему українців: "Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість була би своя". Тут поет має на увазі те, що кожен іноземець може запхнути в голову українцю хто він, і що він має робити. Мовляв українці знають всі слов’янські мови, а власну забувають. Проблема також у тому, що кожен іноземець (це виражається у творі на прикладі "німця") може розказати нам нашу історію. А ми її повинні знати самі – не з вуст іноземців. Шевченко закликає нас пам’ятати славну історію свого народу: всі козацькі бої, полеглих воїнів, древніх князів. Автор каже нам, щоб ми відкрили очі та побачили, що ведучи себе таким чином, народ перетворюється у рабів: "раби, подножки, грязь Москви". На занепад українства і рабство українського люду вказують і наступні рядки: "І на Січі мудрий німець картопельку садить, а ви її купуєте, їсте на здоров’я та славите Запорожжя". Український народ втратив почуття національної гідності: мовляв нам байдуже, на якій землі вирощена картопля, яку ми купуємо.
Іноземці розпинають Україну: "Просвітити, кажуть, хочуть материні очі современними огнями, повести за віком…", "Добре, ведіть, показуйте, нехай стара мати навчається, як дітей тих нових доглядати". І потім ці іронічно-саркастичні висловлювання завершуються влучною настановою: "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…".
Далі автор жалкує, що не може завершити діла дідів наших, які є не забуті.
Тарас Шевченко все ж вірить у те, що українці з часом виправляться, адже в природі нашого народу є любов до ближнього свого: "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата, – нехай мати усміхнеться, заплакана мати"; "Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!".