Кохання твір
Кохання – це найкраще почуття на світі – любов матері до своєї дитини, чоловіка до жінки, онуків до бабусь і дідусів, хлопця до дівчини. Це прекрасне почуття, коли людина перестає відчувати землю під ногами, вона починає літати від щастя, нічого не бачить перед собою і нікого не чує.
Кохання може бути чорне та біле, як зебра, холодне та тепле, як морський вітер, жагуче та палке, як сонечко. Коли людина закохується, вона перестає думати, переповнюється емоціями. Вона стає щасливою.
Але кохання не може бути вічним, тому що наше життя постійно йде у парі – радість з горем, сміх зі сльозами, кохання з розставанням. А можливо, кохання, як і все на Землі, має зворотній бік – це відчай, сльози. Не говоріть, що кохання не існує після того, як Вам зробили боляче.
Кохання існує, але кожен любить по-різному, по-своєму. І лише тоді, коли людина закохана, вона розуміє, що потрібна комусь у цьому світі. Кохати людину – це значить випробувати її, і в першу чергу, себе! І лише найсильніше кохання знає, що після страшної зливи завжди світить яскраве сонце!
Справжнє кохання
Найчарівніший прояв любові — кохання. Це почуття знову й знову доводить, що без нього життя втрачає сенс. Кохання змінює людину, в її душі ніби розквітає чарівна квітка, яка своїм тонким ароматом заповнює кожну клітину; кохання дарує людині радість, гармонію — саме таким є ідеальне уявлення про це почуття. Та чи існує таке кохання? Чи кожна людина зустріне його на своєму шляху?
На мою думку, кохання, у тому разі, коли воно дійсно справжнє, — це важке випробування. Таке почуття ніколи не покине людину, які б не були обставини. Йому байдужі відстань, час, вік, розставання. Не завжди можна ототожнити таке почуття із щастям. Навпаки, зазвичай воно приносить великі страждання, часто закінчується трагічно: смертю, в'язницею, божевіллям. Леся Українка писала : «Ні, то ти забула, яке повинно бути кохання справжнє! Кохання — як вода, — плавке та бистре; рве, грає, затягає й топить» («Лісова пісня»). Тому людина часто обминає своє справжнє кохання і знаходить буденність, у якій і проживає тихо та спокійно своє життя — без великого щастя, але й без великого горя.
Більш примітивні люди взагалі не здатні на це піднесене почуття. Для них кохання — лише задоволення фізіологічних потреб. Хоча така «штучна» любов і здається стабільною, іноді вона закінчується дуже швидко, або навіть переходить у відразу та ненависть. Бо люди не можуть жити разом протягом тривалого часу, не маючи нічого спільного. Таким чином, виникають конфлікти, що неминуче ведуть до руйнування хиткого сімейного союзу.
Трапляється й таке, що людина задля надбання матеріальних цінностей нехтує своїм справжнім коханням. Шлюб за розрахунком у сучасному житті — річ зовсім не рідкісна. Іноді ж навпаки — щире кохання стає неможливим через соціальну нерівність чи через інші життєві обставини, що його не стосуються.
Тема кохання завжди була провідною в літературі, у тому числі в українській. Так, наприклад, у драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» перед Лукашем постає проблема вибору між справжнім коханням і його неповноцінним замінником, поезією та прозою буття, а саме, між вправною господинею, моторною дівчиною, доброю робітницею Килиною та загадковою, казковою мавкою. Лукашеві складно прийняти рішення, бо він покохав уперше, це почуття йому не знайоме, і він не в змозі його усвідомити: «Я не любився ні з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощі такі солодкі!» Проте згодом, під тиском матері, Лукаш схиляється до шлюбу з Килиною, зраджуючи своєму серцю, за що його й буде покарано. У третій дії драми-феєрії Лукаш свариться з дружиною,бо усвідомлює все те, чого не розумів раніше: «Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш... Тепер я мудрий став». Мавка ж постає перед нами зразком ідеального справжнього кохання. Для неї не має значення ані її походження, ані сварлива мати Лукаша, ані весільні церемонії. Головне для неї — її невмируще кохання: «Я жива! Я вічно буду жити! Я в серці маю те, що не вмирає!» Вона йде з коханням до кінця, і навіть після фізичної смерті її почуття живуть.
У поемі Т. Г. Шевченка «Катерина» розглядається дещо інша проблема: нещасне кохання, що призводить до самогубства. У даному випадку ми бачимо з боку дівчини щирі почуття, а парубок ставиться до неї легковажно — він лише розважається: «Москаль любить жартуючи, жартуючи кине; піде в свою Московщину, а дівчина гине». Зрозуміло, що це неминуче призведе до трагедії: Іван йде в похід і не повертається до Катерини («...вернулися москалики Іншими шляхами»), а при зустрічі з нею удає, що не впізнає її і навіть відрікається від свого сина. Катерині, яка втратила останню надію, серце якої розбите, нічого не залишається, як покинути дитину на дорозі, а самій — втопитися. Винуватцями цього Шевченко вважає не лише зрадника-москаля, а й людей, що так жорстоко поставились до самотньої та нещасної жінки («Кого бог кара на світі, того й вони карають»). Навіть батьки Катерини під тиском громадської думки змушені відректися від власної доньки.
В п'єсах М. Старицького («Украдене щастя», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці») любовні стосунки поставлені в залежність від соціальних обставин, справжнє кохання стає заручником соціальної нерівності.
Глибоко й різноманітно нюанси та суперечності любовних почуттів втілено у віршах українських поетів. Так, у Франка кохання постає недосяжною мрією, оманливою і таємничою:
Чого являєшся мені
Усні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні
Сумні,
Немов криниці дно студене?
(«Чого являєшся мені у сні?»)
О. Олесь у поезії «Чари ночі» зображує любов як одвічну рушійну силу життя, п'янку, вабливу і водночас трагічну, як нескінченне чарівливе море, хвилі якого здатні й поглинути людину, і піднести до найвищого щастя. Кохання — романтичне й загадкове почуття: «Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов», —• пише П. Тичина у вірші «Десь на дні мого серця». Для В Симоненка любов несподівана, непрохана, її силі людина часто не може опиратися:
Вона прийшла, непрохана й неждана
І так чарівно кликала й манила...
Ну як мені за нею не піти?
(«Вона прийшла»)
У вірші «Ну скажи — хіба не фантастично» поет проголошує вічність любові:
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе.,.
Тож справжнє кохання — це велике надбання людини. Воно формує особистість, визначає її сутність: воно стає головним випробуванням у житті людини, робить її щасливою або нещасною. То чи існує справжнє кохання сьогодні? Мабуть, що так, оскільки й зараз люди продовжують здійснювати героїчні та безглузді вчинки задля кохання і страждати від цього. Це й робить їх людьми.
Твір про кохання
Серед усіх чудес світу найбільше чудо - це людина і кохання. Якби запитали людину, чи згодна вона прожити життя, не пізнавши цього почуття, я думаю, бажаючих би не було. І навіть якби запропонували вибрати щось одне серед таких цінностей, як гроші, влада, слава і кохання, то переважна більшість вибрала б останнє.
Так що ж це таке - кохання? З цього приводу є багато думок і визначень. Звичайно це стан душі людини. Але це стан такої сили потрясіння, захвату, захоплення, екстазу, який змінює людину фізично і духовно.
Але не всім людям від природи дано кохати. Дехто проживає життя, так і не пізнавши сили цього надзвичайного почуття, почуття, якого не купиш ні за які гроші. Воно або є, або його немає, і примусити себе кохати ніхто не може. Кохання не можна запланувати, воно не буває з примусу. Це надзвичайно тонке почуття, яке може зруйнувати необережне слово, погляд. Воно вривається в життя раптово, навіть коли не чекаєш, навіть коли це тобі не потрібно. Це як мана, як раптове оп'яніння. З приходом кохання життя набирає сенсу, повноти, з людиною відбуваються метаморфози: вона співає, хоче слухати поезію, починає малювати, писати твори, музику, починає по-іншому бачити небо, квіти, зелень. Людина ніби в оп'янінні, емоції переважають над розумом. Кохання - це робота серця, емоцій, духу.
Дуже часто кохання буває одностороннім, і тоді воно перетворюєть ся на муку, причому ця мука теж найчастіше буває надзвичайної сили. У коханні налито не лише меду, а й отрути. Цікаво, що кохання ніби проходить кілька етапів, найчастіше три. Спочатку це платонічне замилування, романтика, квіти, музика. Пізніше - пристрасть, а потім - довіра, прив'язаність, спорідненість душ. Люди стають інколи ріднішими ніж брати і сестри по крові.
Звичайно, кожен мріє про красиве кохання, романтичне, єдине і неповторне. Та не всі розуміють, що воно не приходить саме собою, що потрібна ще й велика робота душі і серця. Кохання - це велика сила і натхнення, які рухають таланти, пробуджують здібності. Яке буде у людини кохання - залежить від культури, від виховання, від характеру. Дуже б хотілося, щоб кожна людина пережила це надзвичайне почуття, бо коли люди щасливі, тоді держава сильна.
Що таке кохання
Однією зі складових щастя, однією з найшляхетніших цілей життя й одним з найбільших виявів людяності є любов. Ми любимо не тільки людей, цим поличним почуттям переймаємося до братів наших менших, до навколишньої природи, до речей, які нас оточують, до рідної оселі і до Батьківщини. Любов підносить людину, кличе її на подвиги, творить історію. Саме любов проголошена в Біблії найвищою людською чеснотою.
Про любов сказано й написано чимало високих і прекрасних слів. Вона надихала багатьох митців, і їй присвячено чимало творів у різних видах мистецтва. Згадую прекрасні, хоч і трагічні, почуття Івана й Марічки, Соломії й Остапа із творів Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків», «Дорогою ціною»), любов Марусі Чурай, що «чолом сягала неба» (Ліна Костенко, «Маруся Чурай»), і світле кохання Лукаша і Мавки (Леся Українка, «Лісова пісня»).
Заради любові дехто зважувався на відчайдушні вчинки, ризикував життям, жертвував собою, здійснював героїчні подвиги. Любов одухотворяє, робить кращим і змістовнішим життя людини, наповнює його світлою радістю. Людина, яка каже: «Люблю тебе», обіймає серцем увесь світ, сповнюючись справжньої людяності. Кохання до однієї людини переростає у любов до всього сущого.
На жаль, сьогодні дехто зневажливо ставиться до цього високого почуття, вважаючи, що можна прожити й без любові. Чимало наших сучасників втратило піднесений дух почуття, яке запалювало серця багатьох поколінь. Усе рідше люди виявляють здатність до проявів душевної теплоти, стаючи черствими і байдужими. Дедалі частіше на перший план висуваються міркування корисливості, егоїзму, цинізму та амбітності.
Але я гадаю, що любов — це справді велика краса й сила, яка здатна врятувати й відродити світ, наповнити його духовністю.