Війна в Україні
«Україна в огні» — це кіноповість, у якій О. Довженко показав трагічні сторінки в історії України, це протест людини, що піднеслася над уламками зруйнована країни. Своїм твором автор закликає людей до мирного співіснування, він ніби хоче крикнути «Ні!» війні, яка стільки горя завдавала нашим містам і селам. Сироти і каліки, зруйновані храми, спустошені поля, понівечені людські долі — це те, чого завдала війнаУ кіноповісті багато ліричних відступів, із яких яскраво постає сплюндрована рідна земля: «О українська земля, як укривавилась ти!» Автор малює страшні картини «світу у бою»: «Вовки в кущах, наївшись людського м’яса, припадали черевами до землі і волочились, гадячи її в відчайдушному проклятому вовчому переляку».
Трагедія України — це насамперед трагедія працьовитих і відважних, мужніх і співучих, терплячих і прекрасних українців. У центрі кіноповісті — життя родини.
Запорожців, яка уособлює долю всього народу. Багато горя завдала їм війна: не всі сини повернулися додому, трагічно склалася доля жінок-полонянок. Однією з найтрагічніших сторінок твору є доля жінки на війні. Героїні «України в огні» Олеся Запорожець та Христя Хуторна пройшли через пекло насильства і аморальності з боку фашистів, але залишилися морально чистими і величними. Олесі належать пророчі слова: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого роду. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ». Олесі вдалося втекти з поїзда, і хоч важко було, але зуміла пережити жахи війни, знайти дорогу додому. Жінка несе на своїх плечах тягар жорстокості, насильства, горя втрат рідних і близьких людей.
О. Довженко, змальовуючи трагічні картини війни, показує її руйнівницею, великою руїною, що пройшла безжально Україною. І люди не змінюються в мить випробувань, а розкриваються. Прихований егоїст, підлабузник, здирник стає зрадником. Із ненавистю показує Довженко голів міськрад, які, рятуючись, кидали напризволяще свій народ.
«Україна в огні» — це незабутня історія родини Запорожців. «Що смерть моя і смерть моїх дітей? І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю…» — думав Запорожець.
Вірний історичній правді, О. Довженко засуджує війну словами італійця : «В цій війні не буде переможців і переможених, а будуть загиблі й уцілілі». Кожним рядком кіноповісті автор показує трагізм і безглуздість війни, її жахливі наслідки, оспівує мужність і відвагу воїнів — «героїв великого грізного часу», закликає боротися за мир.
Повість «Зачарована Десна» — лірична розповідь про дитячі роки хлопчика Але чи можна назвати її повністю автобіографічною? Мені здається, що цей твір дещо схожий на легенду про бідне дитинство великого письменника, адже писав його Довженко в часи, коли соціальне походження мало неабияке бачення і згадка хоча б про якийсь достаток батьківської сім’ї могла призвести до небажаних наслідків. І тому письменник так майстерно перемішав правду,неправду і вигадку.
Сашкова сім’я жила у хаті, яка була збудована невідомо коли і ким. «Здавалося, ніби її зовсім ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на стареньку білу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в ній, і то не нам, а матері, вікна повростали в землю і не було замків». Така хата була символом нужденності Полісся. Насправді ж хата Довженків дуже відрізнялася від літературної, і ми цс можемо побачити на фотографіях, вміщених у біографічних книжках письменника. Звичайно, вона не була палацом, але й через п’ятдесят років її вікна розміщені високо над землею. Просторі будівлі на кілька кімнат в ті часи мали заможні господарі. Промовистим є той факт, що батько Довженка, крім сільської роботи, підробляв: «своїми кіньми возив торгівців на ярмарок». Скоріше іа все, коні ці не були бідняцькими шкапами, адже торгівці мали гроші і могли найняти собі власника добрих коней. А хіба міг бідний неписьменний сільський лидько дати своїм дітям не тільки початкову освіту, а й відправити сина й доньку продовжувати навчання «в городі»? Сашків батько все життя не міг пробами ги дідові Семену «своєї темноти» і мріяв вивчити сина. Спочатку повів його до сільської школи, і Довженки стали перед учителем Леонтієм Опанасенком.
І той почав розпитувати Сашка перекрученою російською мовою, і, коли переляканий хлопець не зміг назвати імені батька, вчитель виніс свій вердикт — «нераз витой!» Скільки ж було по Україні таких нерозумних вчителів, які не вміли
говорити до ладу російською, калічили її, а зобов’язані були вчити дітей тільки чужою мовою. Перша зустріч зі школою неприємно вразила Сашка, і в повісті «Зачарована Десна» Довженко з більшим задоволенням згадує своє вільне дитинство, майстерно описує картини природи. Саме в таких епізодах письменник найбільш автобіографічний.
Малий Сашко сховався в клуні і перебирає в пам’яті приємне і неприємне в його світі. Він боїться бабиних прокльонів і Страшного Суду, не любить, коли довго йде дощ і коли п’явка впивається в ногу, коли гавкають на нього чужі пси або гуска сичить і скубе за штани. Він не любить носити в одній руці велике відро води, полоти і пасинкувати тютюн. Неприємно бачити батька п’яним, ходити босими ногами по стерні, їхати на возі з сіном, коли здається, що віз от-от перекинеться. Але на світі для хлопчика є дуже багато приємних речей. Він любить дивитися на малий вогонь і обнімати лоша або прокинутися рано-вранці і побачити в хаті теля. Приємно знайти пташине гніздо і їсти паску, приємно ходити по теплих калюжах і спати в човні. Це був світ перших дитячих вражень хлопця, його стихія. Усе далеке й близьке сприймалося в образах, і все це вбирала вразлива Сашкова душа, щоб пізніше наповнити повість «Зачарована Десна».
Якою прекрасною постає перед нами мати письменника, якій понад усе подобалося саджати що-небудь у землю. І тоді на початку літа «огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшнику, а маку, буряків, лободи, кропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати». Найбільшою радістю для неї було, «коли вилізає саме з землі всяка росиночка». І читач забуває, що це глибоко нещасна жінка, яка все життя прожила у сварках родинних, зі свекром, що взимку «лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи своїх молитов», а влітку «частенько лежав на погребні ближче до сонця». А з чим можна порівняти горе матері, яка ледь не щороку ховала своїх маленьких діток? Але ця проста жінка не втратила своєї душевної краси, здатності милуватись рідною землею, наповнювати її щедротами від своїх рук.
З особливою теплотою Довженко пише про батька: «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь у полоні у сумного і весь, в той же час, з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів». Батько був великим трудівником: орав землю, косив хліб, допомагав людям у біді. Та, незважаючи на неписьменність, він не був затурканим селюком. «Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя… З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годився на все».
У кінці твору письменник резонно ставить собі запитання: «А чи не западні вже я славословлю… і село і стару свою хату? Чи не помиляюся я в спогадах і почуттях?» І сам письменник, і ми, читачі, одностайно говоримо: «Ні!» Своїм твором письменник славить простих українців-трудівників, які люблять свою Батьківщину, оспівує дивну красу природи і велич людської душі.
Війна на сході України
Багато років працюючи заради того, щоб Україна відбулася як розвинута держава в комплексі усіх складових цього поняття — політичної, економічної, енергетичної, інформаційної незалежності, я все більш переконуюся в тому, що ця мета недосяжна у відриві від творення сучасної ефективної гуманітарної політики. Як і багато моїх однодумців, розумію її як розбудову певної світоглядної платформи, де присутнє спільне розуміння громадянами своєї історії, національних і культурних витоків, спільне бачення проблема та їх подолання, спільне бачення майбутнього та шляхів, які мають до нього привести.
Чи була б війна зараз на сході, чи втратили б ми Крим, коли б українці гарно знали історію своєї держави, коли б їм довелося вивчити її під гаслом патріотизму? Чи дозволили б українці називати своїх братів бандерівцями, коли б справжня біографія Степана Бандери, його ідеали, були загальновідомими? Чи мала б такий вплив на нас російська пропаганда, коли б зі школи дітей виховували поважати рідну державу, її народ, її складну історію і культуру?
Думаю, ані ворожнечі, ані соціального та етнічного поділу, ані економічної залежності України могло б не бути. Все вийшло б інакше, якщо впродовж більше двадцяти років країна спромоглася сформувати українську за духом та сучасну за формами гуманітарну політику.
Нам не довелося б нести такі ментальні втрати, якщо б в країні існувала національна інформаційна стратегія, якщо б ми вміли захищатися від агресивної антиукраїнської пропаганди. Ми могли б вже жити в більш толерантному, стабільному суспільстві, якщо б в державі існувала атмосфера поваги до української культури, книжки, художньої творчості, українського слова.
Отже, немає більш важливого завдання, щоб донести до людей, перш за все, до молоді повні і правдиві знання про історію свого народу, його роль у світових суспільних, політичних та економічних процесах, про ціну його національних надбань та тих страшних поразок, що виникали через брак духовної єдності та взаєморозуміння. Треба розбудити пам’ять народу, зміцнити національний фундамент — основу будь-якої держави.
Я вірю, що на Донбас скоро прийде мир, що порозуміння буде досягнуто. Але давайте будемо відвертими, без належної інформаційно-просвітницької підтримки терористичні атаки можуть повторюватися безкінечно, маючи на меті руйнування цілісності України. І тут сама лише зброя не може бути гарантом нашої незалежності.
Просвіта, патріотичне виховання, культивування національної гідності — це броня, яку буде важко пробити недругам нашої держави. На захист України мають стати не лише військові, а й історики, письменники та освітяни.
Тут допомога бізнесменів і меценатів також потрібна, адже державних грошей, щоб донести молоді правдиве друковане слово, підвищити якість освіти, зараз бракує.
Історична правда — це не тільки викриття ворогів, це і відродження довіри між народами шляхом встановлення істини, пошуку взаєморозуміння, спільних точок розвитку і врахування уроків історії. Свого часу я представляв третє перевидання книжки серії «Бібліотека газети «День» про українсько-польські відносини — «Війни і мир».
Ця книжка — про колись непросте сусідство двох країн, спільні трагедії, як-от Волинська; про шляхи подолання історичних образ заради розвитку та майбутнього, спроба по-новому зрозуміти одного з найближчих наших західних сусідів. Нинішня молодь має виховуватися у дусі довіри та симпатії між народами. Погодьтеся, набагато продуктивніше шукати братів і партнерів, аніж недругів.
Ми маємо навчити молодь думати широко, мислити самостійно, аналізувати події. Історичні, економічні, соціальні. Освічена, сповнена нових ідей генерація — запорука розвитку держави та її інформаційної безпеки. Ми — цивілізований народ, маємо прагнути перемагати супротивника не зброєю, а словом, фактами і власними успіхами.
Як президент Миколаївського земляцтва, голова Українського союзу промисловців і підприємців, урешті, як свідомий громадянин, я із задоволенням підтримую просвітницькі акції, присвячені українській історії і культурі. Ініціатива газети «День» «Подарунок рідній школі» — одна з таких.
Дуже тішуся, що до школярів Миколаєва, де я прожив і пропрацював 14 років, пройшов шлях від виробничника до очільника області, дійде ця професіонально та з любов’ю сформована та якісно надрукована добірка книжок. Бібліотека, яку підготовило та розповсюджує «День», має широкий тематичний спектр — від дослідження проблем Голодомору у книжці Джеймса Мейса «Ваші мертві вибрали мене» до викриття намагань присвоїти і перекроїти українську історію у книжці «Сила м’якого знака».
Звичайно ж, це і відома книжка «Україна Incognita» про будівничих нашої державності від древніх скіфів до громадських діячів ХХ століття. У бібліотечці — добірки про легендарних українських публіцистів, серед яких М. Костомаров, М. Драгоманов, П. Куліш, В. Стус. Наші сучасники представляють Бориса Грінченка, Андрія Шептицького, Михайла Грушевського, Ліну Костенко.
Усі ці твори об’єднує спільна риса — вони дають змогу реалізувати одне з головних прав людини — право на правду, а відтак — на добробут і достойне життя. Без перебільшення, це чудова бібліотека, я лише жалкую, що мені не судилося прочитати ці твори в шкільні роки. Але передбачаю інтелектуальне задоволення, які отримують нинішні вчителі і старшокласники Миколаєва. Раджу їм побільше читати і побільше думати!
Вітчизняна війна
Скоро сімдесят років, як скінчилася велика війна. Тоді стояла квітуча весна. На вулицях обіймалися незнайомі люди, біля радіоприймачів вистроювалися черги: послухати радісні новини. Тієї весни наш народ почав з ентузіазмом відбудовувати руїну в країні: ворога прогнали, потрібно навести лад в домі.
Ми знаємо, що війни насправді ведуться за чиїсь політичні інтереси або через економічні зазіхання. Але Вітчизняна війна є Великою, тому що великим був народний подвиг. Люди воювали насправді не за Сталіна, не за політичні цінності, а за свій дім, вишневий садок біля нього. І за свою родину. Закономірно, що перемогли ті, хто воював за людські цінності. А ті, хто прийшов загарбати, потерпіли поразку.
Зараз всі ми користуємося плодами боротьби наших прадідів за нашу свободу від рабства. А також – плодами їхньої праці, адже воєнне та повоєнне покоління відновили промисловість, відбудували міста та села, де тепер живемо ми. Велич народного подвигу в тому, що його творили не для себе. Люди зберігали рідну землю для майбутніх поколінь, для нас. Ми живемо набагато забезпеченіше від них, хоч набагато більше бідкаємося на своє життя.
Чому війна може навчити людину? Перш за все, цінувати мир та об’єднуватись заради нього. Цінувати можливість бути поруч з близькими, а не чекати їх роками з фронту. Вільно кохати, а не отримувати «похоронки» на наречених. Спокійно йти по вулиці, а не бігти мерщій в бомбосховище. Купувати в магазині свіжі булочки, а не пекти хліб з лободи.
Ветерани можуть розказати нам, яка страшна війна, наскільки кращий мир. Але їх стає все менше… Так давайте самі пам’ятати про це, щоб великі та малі війни залишилися в історії!
Друга світова війна
Друга світова стала найбільшою війною в історії людства. У ній брали участь десятки країн. Ніколи до цього історія не знала війни з такою кількістю жертв. Наша країна теж була залучена в ці події. Немає родини, яка б не втратила близьких у цьому кошмарі.
Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року. У цей день фашистська Німеччина напала на Польщу, розділивши її територію з Радянським Союзом. Потім Японія почала війну з США. Захопивши половину Європи, фашисти пішли війною на Радянський Союз, де панував інший тоталітарний режим. Друга світова війна тривала шість років і закінчилася аж в вересні 1945 року, коли Японія здалася під натиском союзних сил.
Мені б не хотілося стверджувати, хто правий, хто винен. Багато людей тоді стали героями, захищаючи те, що було для них святим. Але все людство винне в тому, що допустило таку війну. Люди забули, що вони - люди. І всі навколо - теж люди. Євреї, цигани, чорношкірі, комуністи, фашисти та слов'яни – всі люди. А ідеологи Другої світової переконали солдатів в тому, що їхні супротивники - це недолюдки, що їх можна вбивати.
Друга світова - це зламані долі, розбите щастя, втрачене дитинство, розлучені закохані, розірвані сім'ї. Це військові злочини: тортури та знущання, досліди над живими людьми. Це спалені міста та села, заміновані поля, концтабори.
Страшно читати, що готували для людей військові фанатики. Наприклад, японські військові збиралися випустити на ворогів щурів, заражених чумою. Але, замість цього, американці скинули на японські міста дві атомні бомби. Загинуло багато мирних людей.
Ніякі інтереси та амбіції не виправдовують масового вбивства. Я сподіваюся, що Друга світова залишиться останньою світовою війною в історії. Інакше людство просто не виживе.
Людина і війна
Величезне щастя для нашого покоління – жити в мирний час. Та ми досі чуємо відлуння страшний війн, через які довелося пройти нашому народові. Коли зустрічаєш очевидця подій Другої Світової війни, слухаєш його розповіді, перед очима чітко постає весь жах, людський біль, страшні втрати – обов’язкові супутники кривавої війни. Викликає подив те, що є люди, впевнені в правильності вирішення конфліктів шляхом убивства мільйонів. Чи стане нормальна здорова людина приносити чужі життя а жертву власних амбіцій та фанатичних ідей? Чи це сила влади, що здатна легко підкорити того, хто пізнав її отруйно-солодкий смак?
І на противагу деспотам з диму та попелу постає Герой – сміливий, відчайдушний патріот, який віддасть своє життя за свободу Батьківщини. Йому ні до чого необмежена влада, кров невинних, горе осиротілих матерів. Яскравий образ рядового безіменного солдату в поемі А. Малишка – це образ усього народу-героя та кожного окремого воїна, що загинув у битві за мир та волю у Вітчизняній війні, всіх, кому ми завдячуємо великою перемогою. Вражає притаманна їм духовна й моральна краса. Герой Малишка не хоче власного порятунку, якщо через це селянам загрожує небезпека:
А кожен з них – сестра і брат.
Нащо їм холод ржавих ґрат?
Нащо їм сліз гіркі потоки?
І він вперед ступив два кроки:
- Стріляй. Розвідник я, солдат.
Але війна – це не тільки гуркіт гармат, танків, не лише бої... війна можлива й у мирні часи, і вона не менш жорстока та кривава. Це поодинока відчайдушна боротьба сміливих,сильних духом людей проти соціальної несправедливості, за щастя свого народу, за Україну. Великим героєм цієї війни був Великий Кобзар Т.Г. Шевченко, який за свої погляди, рішуче й прямо висловлені, пережив багато негараздів. Він не міг мовчати, коли страждали люди, цілий народ:
Я так її, я так її люблю
Свою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
На боротьбу з вадами радянського режиму ставало багато патріотично налаштованих митців. Серед них хотілося б згадати Василя Стуса, чиї гострі вірші та трагічна доля залишили глибокий і болючий слід в історії українського народу. Його бій не було програно, бо доля його як поета та як людини стала провісником майбутньої свободи. Стус не зрадив своїх переконань і мужньо пережив усе, чим випробовувала його доля:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи важкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не корюся
В передчутті недовідомих верст.
Тож мир на землі – це безцінний дар, звойований кров’ю наших предків, і ми маємо зберегти його для нащадків. Хіба так багато потрібно людині для щастя? Безпечна дійсність, упевненість у майбутньому. Кожен прагне реалізувати свої здібності, жити повним життям та бачити навколо себе щасливих, добрих людей. Як пише про те Л.Костенко:
Щоб тільки неба очі голубі
Цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
Щоб ці слова не вичахли, як руди…
Прагнення миру – всесвітнє. Та мир неможливий до того часу, поки кожен не наведе лад у власній душі, визначиться з духовними цінностями, стане більш терплячим до людей навколо. І коли кожен буде жити в гармонії з собою, то зможе збудувати добрий, безпечний світ для усіх.
Про війну
Війна. Просто слово. П'ять літер. Але скільки асоціацій пробуджує в нас воно! Біль, героїзм, патріотизм, туга за близькими людьми, ненависть та любов...
Що таке війна? Чому вона так впливає на людину? Щоб розібратися в цьому питанні, я вирішив зазирнути до історії людства. Колись війна була для первісних людей запорукою виживання, необхідністю. Вони захищалися від хижих звірів, від нападів інших племен.
З часом люди збудували села та міста, захищаючись від хижаків. Також навчилися розводити худобу та вирощувати хліб. Начебто потреба у війні мала зникнути.
Але, звільнившись від потреби воювати заради виживання, люди почали воювати заради слави та збагачення. Імена великих завойовників збереглися донині в історії: Олександр Македонський, Чінгісхан, Тамерлан, Наполеон. Про великі війни складені перекази та легенди. А який хлопчина в дитинстві не грав у війну? Не мріяв мчати з мечем на коні, грізним виглядом розлякуючи ворогів?
Проте що несе війна мирному населенню? От скоро сімдесят років, як закінчилася Велика Вітчизняна Війна. Її відголоски дотепер відгукуються вибухами забутих у полях мін та снарядів. На досвіді воєнного покоління ми знаємо, що війна — це біль та страждання. Зараз уявляється неможливим лежати в окопі в сорокаградусний мороз. Або жити на чотириста грамів хліба в день. З чим можемо ми порівняти біль жінки, що отримала похоронку на чоловіка або сина? Або біль дівчини, яка проводжала на війну хлопця, а дочекалася скаліченого інваліда?
Зараз я спостерігаю за промінчиком сонця, що заходить. Він теплий та лагідний. Я знаю, що за заходом має бути схід. А яким він буде, чи теплим і лагідним, чи жорстоким та кривавим, залежить від нас. І народжується відчуття: не треба більше війни. Ніколи.