ДУША НАРОДУ

ЛЕКСИКОГРАФІЯ

Словник - це не тільки механічне зібрання слів, розташованих за алфавітним порядкам. ! Це явище ідеологічне, явище політичне.
Максим Рильський
Словник - це цілий світ в алфавітному порядку.
Анатоль Франс .
1. Лексикографія (словництво, або словникарство)
Лексикографія:
  • 1) розділ мовознавства, що вивчає теоретичні основи укладання словників;
  • 2) збирання та впорядкування слів певної мови;
  • 3) сукупність словників, що є в мові.
Звернімо увагу!
Колективна робота над словником німецької мови, що його упорядкували брати Гримм, тривала понад сто років, робота над Оксфордським словником англійської мови - 52 роки. В. Даль, який нібито „сам” уклав знаменитий „Толковый словарь”, мав цілу мережу кореспондентів і присвятив тому словникові 53 роки, тобто все своє свідоме життя. Редагування українсько-російського словника, що його здійснив Б. Грінченко, з повним правом можемо назвати гідною глибокої пошани працею талановитою й працьовитого лексикографа. Але ж не треба забувати, що матеріали для словника, титулованого Грінченковим, збирали протягом 60 років (За М. Рильським).
2. Історія української лексикографії
Перші лексикографічні спроби були вже за часів Руси1. Так, „Повість временних літ” мас кілька місць, які можна назвати тлумаченням імен: пояснення імені Теодосій, назви міста Переяслав. В „Ізборнику Святослава” є цілий розділ, де подано пояснення незрозумілих слів з Євангелія та інших книг. На сторінках церковних
Детальний і грунтовний аналіз історії української лексикографії зробив В. Німчук (Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. К.: Наук, думка 1980. - 304 с.); також див.: Кульчицька Т. Українська лексикографія Х1ІІ-ХХ ст. Бібліографічний покажчик. - Львів: Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, 1999. - С 5-14
II. Лексикографія
Чимало книг трапляється чимало „проізвольників ’ — записів, які зробили читачі, аби па полях пояснити незрозумілі для інших слова. Усе це засвідчує, що потреба у словниках існувала ще за часів Русі.
Х1І1-М століттям датують Азбуковники, чи Глосарії (словники, укладені за азбукою). Наприклад, відомий Азбуковник до Новгородської кормчоі книги (1282 р.), у якому пояснено біблійні грецькі та давньоєврейські імена (Андрій - сила, І'аври- їл - юноша Божий, Ревека - радость, Рахіль - просвєщеніє) та географічні назви (Голгота - лобове місце). Усього в Азбуковнику пояснено 174 слова. А в XV ст. переписувачі додали ще 350 слів. Іншим відомим в Україні був словник 1431 р., у якому пояснено слова з грецької, болгарської, сербської та словенської мов.
За змістом подібними до Азбуковників є Алфавіти - це енциклопедії з різних галузей знань, що містять відомості з історії, географії, зоології, граматики, а також пояснення чужих слів.
Унікальною пам’яткою XVI ст. є „Розмова” - збірник відповідників між народною і церковнослов’янською мовою (донині зберігається у Французькій національній бібліотеці у Парижі).
Позаяк старослов’янська мова була мертвою мовою і застосовувалася тільки в релігійній літературі, вона ставала незрозумілою для народу. Тому виходять словники, які за алфавітом подають переклад зі старослов’янської на українську народну мову. Приміром, XVI ст. датують „Лексись с толкованісмь словенскихъ словъ просто” невідомого автора, в якому перекладено 986 слів (127 слів - без перекладу) українською мовою: абиє - заразь, бралася - боролися, возискаю - шукаю, благода- ру - дякую, лщерь - дочка, заемлю - позичаю, успею - устигну тощо.
1627 р. у Києві вийшов „Лексиконь словеноросскій и имен толкованіє Памва Беринди” (автор - архітипограф Києво-Печерський, родом з Галичини). Це найдосконаліший словник серед тодішніх словників (було два видання). Памво Беринда вперше застосував наукове опрацювання словникового матеріялу, опрацював усі наявні тоді словники своїх попередників і навіть „проізвольники”. „Лексиконь сла- веноросскій” мав велике значення у нормалізації староукраїнської мови. У своєму перекладному (як і „Лексись Лаврентія Зизанія) церковнослов’янсько-українському словникові автор використав усі відомі способи пояснення: подавав переклад, зазначав синоніми до слова, описував поняття (спосіб, схожий до сучасного тлумачного), указував на походження (етимологію) слова і навіть наводив статті енциклопедичного типу, де зазначав коротку історію якогось поняття: наприклад, нафта, гранатика. Уперше автор указав па метафоричне й образне вживання слова, запровадив граматичні ремарки і зробив поклики до іншої статті. У післямові дав високу оцінку праці Лаврентія Зизанія, з якої „йде всьому початок”.
„Лексикон славеноросскій” Памва Беринди - це узагальнення попередніх надбань і результат наполегливого 30-річного власного пошуку.
Реестр Лексикона” налічує приблизно 7000 слів і має дві окремі частини.
1-ша частина: переклад 4980 церковнослов’янських слів, до яких подано синоніми сучасної української мови. Наприклад: бискида - розмова; градь - місто; иго - ярмо; жипише—мешканьє, дом; стражду - терплю; страна — сторона, країна.
2-га частина: це словник іншомовних слів та власних імен із джерелами того часу: „от еврейского, греческого же и латинського, и от иных языков начинающаяся...”. Пояснено 2002 слова.
Ця праця - своєрідний підсумок зробленого на словникарській ниві, позаяк було зібрано матеріяли з рукописних і друкованих джерел XVI-XVII ст., а також з тих, що не дійшли до нас.
У другій половині XVII-XVHI ст. в Україні виходять словники, що подають „просту мову” та книжну українську вже першою у реєстрі словника. Наприклад, П. Житецький у Києво-Печерській лаврі знайшов рукописний словник „Синоніма славенорусская”. Видав його 1889 р. під назвою „Словарь книжной малорусской речи по рукописи XVII века”. Дослідники вважають, що пам’ятку утворено способом „перевертання” „Лексикона” Памва Беринди, і таким чином створено перший русько - церковнослов’янський словник.
„Лексиконъ латинський” Єпифанія Славинецького (30-ті - поч. 40-х років XVII ст.) - це латинсько-церковнослов’янський словник, що налічує 27000 статей. У перекладній частині автор наводить відповідники і з рідної (не лише церковнослов’янської) мови, часто створюючи нові слова за відомими зразками, інколи подає запозики та тлумачить лексеми.
Наприкінці 40-х років XVII ст. виходить „Лексиконъ словено - латинскій” Єпифанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського (XVII ст.) - рукописний церковнослов’янсько-латинський словник (7000 статей), у реєстрі якого чимало української лексики, що є скарбом для вивчення словотвору та фонетики.
XVIII ст. - це новий етап у розвитку лексикографії, позаяк основою вивчення стає українська жива та літературна мова. Наприклад, у журналі „Російській Магазин” 1793 р. Ф. Туманський друкує „Изъяснение малороссійскихь реченій...”. Пояснювані слова Ф. Туманський виписав з таких історичних документів: „Маніфест гетьмана Богдана Михайловича Хмельницького” 1648 р. і „Літописець Малыя Россіи” 1710 р. 333 слова перекладено українською мовою. Це перший російсько- український словник.
1823 р., виходить „Собраніє слов малороссійського наречія” (Івана Войцехо- внча), де на 42 с. пояснено понад 1000 слів. На початку 30-х років XIX ст. І. Ваги- левич за зразком відомого сербсько-німсцько-латинського словника В. Караджича опрацьовує великий українсько-німсцько-лагинський словник. Водночас на При- луччині над українсько-російським словником працює П. Білецький-Носенко, а в Полтаві над аналогічним словником - Л. Боровиковський. На Тернопільщині 5-то- мовий українсько-польський словник уклав К. Скоморовський.
Крім перекладних словників, виходять історичні словники: В. Ломиковський „Словарь малоруской старины” (1809 р.), І. Срезневський „Материалы для словаря древнерусского языка” (1893 р.).
У другій половині XIX ст. автори друкують уже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких „Словарь малороссійськаго нар'кчія” О. Афа- насьєва-Чужбинського (1855 р.) (публікація перервана на літері 3, подано близько 6000 слів), „Словарь малороссійськихь идіомовь” М. Закревського (1861 р., 11127 слів), що був українським тлумачним словником.
Поряд із публікацією загальномовних словників у друг ій половині XIX - на початок XX ст. вийшло декілька збірок термінної лексики: 1. Верхратський, О. Пар- тицький „Немецко-русский словарь”, Львів, 1867 р. (2 томи); Євгеній Желехівський і Софрон Недільский „Малоруско-німецкий словар” (мав найбільший у XIX ст. реєстр - 65 тис. слів та закріпив фонетичні засади українського правопису, позначивши літерою [/] не тільки йотоване [/], але й вживав [/] для пом’якшення приголосних, наприклад, діло, сірий тощо; правопис „желехівка” було запроваджено в школах з 1893 року), Львів, 1885-1886 рр. (2 томи); Омелян Попович „Руско-німецкий словар”, 1904 р., Чернівці.
Великий за реєстром і використанням лексичних джерел с „Словарь росий- сько-український”, який видали М. Уманець та А. Спілка  в чотирьох томах (Львів, 1893-1898 рр.). Реєстр російських слів сягає 40 тисяч, але в українській частині цього словника було багато діалектної та архаїчної лексики, ілюстративний матеріал подано з давніх джерел. Українська частина словника була зорієнтована на лексичні скарби східноукраїнської літератури, проте сприяла виробленню єдиних норм української літературної мови як на східних, так і на західних землях України.
Приблизно тоді побачив світ двотомовий „Русско-малороссійський словарь” Є. Тимченка (1897-1899 рр.). Реєстр словника має приблизно 50 тисяч слів і створений в основному на лексичному матеріялі „Словаря церковнославянского и русского языка” В. Даля. В українській частині використано лексикографічні праці попередників, серед них „Малоруско-німецький словар” Є. Желехівського та С. Недільського (1886 р.). Євгеній Тимченко, крім загальнонародного українського лексичного матеріялу, подав низку діялектизмів, полонізмів та неологізмів (приміром: случайность - трапунковість, микроскоп - дрібногляд тощо), що збільшує його цінність.
У часи найлютіших російських заборон української мови у другій половині XIX - початку XX століття „вийшло понад 160 лексикографічних праць, українські термінологічні словники з’явилися у середині XIX ст., тоді ж, як в Европі, і раніше, ніж російські”3.