ДУША НАРОДУ

Мовна норма

10. Мовна норма

Норма - це загальноприйнятий зразок, обов’язковий для використання. Кожен рівень (фонетичний, лексичний, словотвірний, морфологічний, синтаксичний, стилістичний) української мови має свої норми.

Мовна норма - це система правил (слововжитку, вимови, граматики), що функціюють у певному часовому зрізі, та які мовець сприймає як суспільно визнаний зразок спілкування.

Мовна норма, по-перше, - це категорія культури мовлення*, тому для її утвердження має значення система мови. Мовна норма, по-друге, - це категорія суспільна, відтак на неї впливають: зміни в суспільному статусі мови, взаємодія з іншими мовами, твори письменників, усне мовлення, діалектне мовлення. Мовна норма, по-третє, - це категорія історична, тому вона відбиває історію розвитку української мови (наприклад, взаємодію східних і західних писемних традицій), закономірності стильової диференціації мови, тенденції нормалізації й кодифікації мовної системи. Період становлення мовної норми супроводжується наявністю значної кількості варіантних форм, які є джерелом постійних змін, що сприяють пошукам найкращих засобів вираження.

Культура мовлення - це дотримання норм вимови, наголосу, слововжитку та побудови висловів. Культура мови - це підрозділ мовознавства, що утверджує норми на всіх рівнях мови.

 

Існують такі критерії встановлення літературної норми:

 

  •  територіальний або культурно-історичний: це основа, що формує літературну мову;
  •  відповідність системі мови;
  • поширеність відповідного мовного явища.

Американський соціолінгвіст Е. Гаугеі описує послідовність етапів мовної норми:

  •  вибір норми,
  •  кодифікація,
  •  впровадження кодифікованих норм,
  •  іхнє розроблення й удосконалення.

Останній етап інколи доповнюють поняттям культивації мовної норми.

Перший етап (кінець XVIII 40-ві роки XIX ст.): закладено основи нової української літературної мови і в основу її покладено середньо наддніпрянські говори. Тарас Шевченко відшліфував лещенко-фразеологічне мовне різнобарв’я, поєднав книжні та фольклорні елементи в одну систему, показав багатство української мови як високорозвиненої європейської та відкрив для неї необмежені перспективи подальшого розвитку. У кінці XVIII - початку XIX ст. українська мова, існуючи в бездержавній країні, виборювала своє право на існування. Щодо наддіалектної форми існування мови писав І. Франко:

  • Діалект, а ми його надишем
  • Міццю духа і огнем любові
  • нестертий слід його запишем

Самостійно між культурні мови.

Другий етап (друга половина XIX початок XX ст.): кодифікація мовної норми, що грунтується на взаємодії щонайменше трьох ознак. Це:
  • відповідність певного явища системі мови;
  • регулярна відтворюваність у процесі спілкування;
  • суспільне схвалення і визнання явища як нормативного.

Кодифікація норм відбувалася впродовж тривалого часу, позаяк українська мова перебувала під впливом численних заборон російської імперії. Замість кодифікації відбувається денаціоналізація, про яку писав О. Потебня наприкінці XIX ст.: Денаціоналізація сходить на погане виховання, на моральну хворобу: на неповне користування засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витіснених, але нічим не заступлених форм свідомості; на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, який замінює лише слабкий зв’язок з чужими; на деморалізацію суспільства, аморальність, спідлення.

Важливим чинником у формуванні та нормуванні лексики літературної мови в першій половині XIX ст. неабияке значення мали словники, наприклад, І. Котляревського, О. Павловського, П. Білецького-Носенка та інших. Завдяки численним граматикам, обширові художньої спадщини відбулося усталення норм.

І. Українська мова - національна мова українського народу української мови. Кодифіковані норми фіксують правописи, підручники і посібники з української мови, словники і довідники.

Третій етап (хронологічні межі відсутні): впровадження мовної норми на теренах України практично неможливе, оскільки існувала цілковита блокада української мови з боку державних інституцій.

Четвертий етан (політика „українізації-” 1920-х років - до теперішнього часу): розроблення й удосконалення мовних норм. Мова почала активно функціювати в шкільній та вищій освіті, у засобах масової інформації; учені активно впроваджують український правопис (1928 р.), створюють словники, а все це сприяє утвердженню лексичної, фразеологічної, морфологічної та інших норм. Юрій Шевельов (Шерех) зазначає, що найприкметнішою ознакою доби українізації (1925-1932 рр.) було „стремління нормалізувати мову". Проте з 1929 р. в Україні,проходив планомірний і систематичний погром українства, початок якому поклав процес СВУ. Цей погром великою мірою було спрямовано проти українських мовознавців. Упродовж 1929— 1937 рр. знищено мовознавчу еліту України, яка працювала над словниками й підручниками, досліджувала й викладала українську мову"31. Антиукраїнська політика 1930-х років суперечила розробленим мовним стандартам і знову почався процес руйнування мовних набутків. За радянського часу мову обмежують в адміністративно-діловому спілкуванні, у сфері науки, освіти, відтак кодифіковані норми стають відірваними від практики спілкування. Василь Стус щодо цього писав: Ти хоре, слово, Тяжко хоре ти.

З відновленням незалежності розпочинається етап культивації мовної норми, позаяк радянські норми, створені під впливом масових репресій, не відтворюють самобутності української мови. Тому мовознавці у низці випадків заперечують правописні, лексичні, фразеологічні, синтаксичні норми 30-90-х роках XX ст. та започатковують численні українські мовні традиції дорадянського часу.

Мовна норма має двоїстий характер: вона є стабільною і водночас змінюваною. Для мовця мовна норма є стабільною і усталеною, проте для певного історичного періоду вона - динамічна і змінна.

Мовна норма і правило навзаєм пов’язані. Правіша - цк положення, що виражають певну закономірність мовних норм, водночас правила корегують мовну систему. Правила можуть не відтворювати мовних норм, наприклад, правила правопису часто суперечать фонетичним нормам. Правила не охоплюють усіх норм, позаяк маємо численні відхилення, які подає правопис та словники. Правила змінюються частіше, ніж норми.

Ознаками мовної норми це:

  • узгодженість з системою мови;
  • стабільність;
  • обов’язковість.

Порушення мовної норми маємо внаслідок:

  • впливу чужомовного середовища;
  • впливу діалектного мовлення;
  • незнання законів уживання та сполучення слів.


Мовна норма

Суть мовної норми

Приклади

фонетична

її різновид акцентуаційна

урегульовує правильну вимову звуків

відповідає за правильне наголошування

шиплячі - тверді, дзвінкі не оглушують, літера г є у низці слів, напр., іудзик. ганок, грунт, Ґрайфсвальд. Гегель, Ґданськ тощо;

нормативним є наголос: рукопис, запитання, кажу високо; пор.: лупа (збільшуване скло) - лупа (зроговілі лусочки)

лексична

1) відповідає за вживання слів у властивих для них значеннях та 2) за правильне слововживання

1) слів об ‘ява. учбовий, стакан, кружка (чашка), перчатка, прослойка в українській мові не існує (правильно: оголошення, навчальний, склянка (пяастмасівка). горнятко, рукавичка, шар)-, 2) Політехніка розташована (а не знаходиться), проте знаходиться загублена лінійка; вірно любити, але правильно говорити

фразеологічна

відповідає за доречне вживання фразеологізмів

не пішло прахом, а пішло нанівець, не прийшло в гаюву, а спаю на думку

словотвірна

відповідає за творення слів

префікс без-, суфікси -уч-. -ач-, -щиц'- є порушенням норми (не обезбарвити, а знебарвити; не керуючий, а керівник; не продавщиця, а продавчиня) тощо

морфологічна

відповідає за правильне вживання форм слів (тобто за відмінювання і дієвідмінювання)

іменники біль. тюль, шампунь тощо - чоловічого роду (а не жіночою); закінчення -а (-я) у словах баклажана, додатка; кличний відмінок, напр.. Ігорю Петровичу; для творення найвищою ступеня прикметників не вживаємо самий (не самий більший, а найбільший) тощо

синтаксична

урегульовує правильну побудову словосполук і речень

щодо словосполук: не с чому повчитися, а с чого повчитися; не комісія по склахїанню резолюції, а комісія для складання резолюції; щодо речень: не чимало поетів та прозаїків не працює, а чимало поетів та прозаїків не працюють

стилістична

відповідає за добір мовних засобів залежно від умови спілкування та стилю мовлення; умотивовує вживання діалектних та емоційно забарвлених слів

наприклад, речення Вважаю за можливе загріти тобі борщ є порушенням норми, позаяк Вважаю за можливе є нормою лише для ділового стилю, а не розмовно-побутового; слова мишва, професура, птаство, пахощі є нормою лише для розмовно-побутового стилю, а не діловою

 


 

 

 Українська мова - національна мова українського народу.

Мовна норма має дві форми: писемну та усну. Писемна та усна форми відмінні для фонетичної мовної норми та її різновиду акцентуаційної норми. Наприклад, для написання не використовують наголос, проте для вимови він необхідний; пишемо хочеться, ходив, Але і писемну, і усну форми вмотивовує лексична, фразеологічна, словотвірна, морфологічна, синтаксична, стилістична мовна норма. Писемні норми закріплені орфографією, а усні - орфоепією.

Серед мовних норм вершинний характер посідає стилістична мовна норма, яка є частиною літературної норми. Стилістична норма не заперечує літературної норми, а лише обмежує використання мовних засобів (слів, словосполук, речень) певним стилем мовлення.

Мовну норму відтворюють численні словники.

Питання до теми

  1.  Мова як складова національної ідеології.
  2.  Місце української мови серед інших мов.
  3.  Походження мови.
  4.  Національна та літературна українська мова.
  5.  Давні писемні пам’ятки.
  6.  Поняття про мову і мовлення.
  7.  Функції мови.
  8.  Мовознавчі розділи.
  9.  Стилі сучасної української мови.
  10.  Мовна норма.