ДУША НАРОДУ

Історія української літературної мови

Давні писемні пам’ятки

Історія української літературної мови - це:

  • 1) історичний розріз шляху української мови від найдавнішого часу і дотепер. Джерелами історії мови є: історія появи та поширення літературних писемних пам’яток, історія писемних та усних стилів літературної мови, історія становлення і функціювання літературних норм;
  • 2) навчальна дисципліна.

Основою вивчення історії української літературної мови є свідчення українських писемних джерел. Задовго до прийняття християнства існували пам’ятки, писані руським (українським) письмом. Історія української писемностей нараховує 7-8 тисяч літ. Про це свідчать глиняні таблички зі знаково-малюнковим письмом (наприклад, знайдені на Волині), яке датують VI-V тис. до Р. X.; написи на кераміці Трипільської культури; протошумерські написи, виявлені під Мелітополем в урочищі-заповіднику Кам’яна Могила (це кінець V тис. до Р. X.); записи на Медвинських стовпах (II—І тис. до Р. X.)23.

Зрештою, свідченням існування письма є також абетки. „Перед часами Руси- України, у І тис. до н. е. в нас існували так звані Іванове письмо та Влес-буквиця. Християнізація, проте, обірвала в Україні, як пише Ю. Шилов, багато тисячолітню писемну традицію, що тяглася від Трипільської доби”24. Після прийняття християнства починає бурхливо процвітати книжна справа, а це неможливе без попередньої писемної традиції. Згодом офіційно насаджене церковнослов’янське письмо* (яке реально уповільнило мовно-етнічний розвиток) українці пристосували для своїх написів на побутових речах, на бересті і навіть на тинькові стін будівель.

*„Якщо для української мови прийняття церковнослов’янської мови стало її гальмом, то для іншої східної слов’янської мови - російської - таке прилучення було напрочуд животворним. Церковнослов’янська мова увійшла в давнє життя російської мови цілком природно, майже як її власна літературна мова, і тому не дивно, що так багато церковнослов’янських елементів стало набутком російської мови” (Царук О. Українська мова серед інших слов’янських. Етнологічні та граматичні параметри. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1998. - С. 106).

 

Документальним підтвердженням наявності мови е рукописи. Наприклад, пам’ятка української писемності та мови VII-Vct. до Р. X. „Рукопис Ора”, відомого в науці як „Рукопис Войнича[1]25. „Дешифрувальник рукопису, американський дослідник Джон Стойко, кваліфікував манускрипт як пам’ятку української мови античної язичницької пори, а точніше VI ст. до н. с. Мова рукопису, якщо не брати до уваги незначні лексичні та синтаксичні відмінності, ідентична сучасній українській мові”26.

V-IX ст. датують пам’ятку давньоукраїнської мови - „Влассову книгу”, написану ранньою кирилицею. „Велесова книга” (насправді - дощечки 38 на 22 см) - це зведення проповідей, у складі яких с легенди, історичні перекази, теологічні судження, що складали впродовж кількох століть. Писали тексти волхви (носії світлого духу, які вміли „уласкали богів” (І. Огієнко)),тому існує думка, що літописання розпочали не монахи християнських храмів, а язичницькі жриці. Книга була написана, щоб зберегти історичну пам’ять, передати досвід виживання, з’ясувати відповідальність перед прийдешніми поколіннями, виховати любов до землі, розтлумачити свою віру, згуртувати народ, закликати до волелюбства та незалежності.

Творці нового алфавіту - Кирило і Методій - самі визнали, що вони лише вдосконалили той алфавіт, що побутував на українських землях. Існують відомості, що кияни залишали духовні заповіти, листувалися з вірменами (про це свідчать вірменські літописи VI-IX ст.), писали літописи. Найдавніші написи давньоруського тексту маємо і на монетах князя ВолодимираСвятославовича, які карбовані 988- 1015 рр.

XI ст. датують такі тексти:  Євангеліє (1056-1057), „Ізборник Святослава” 1073 р. та 1076 р., Архангельське Євангеліє (1092), „Слова (їх 13) Григорія Богослова”.

Джерелами вивчення української мови XIV-XV ст. є пам’ятки ділового письменства (грамоти, земські статути) та переклади Біблії. Риси української мови має Київський Псалтир 1397 р., що вийшов 1491 р. в Кракові у друкарні Швайпольта Фіоля.

У фонді василіанських монастирів є документи, де зазначено, що друкарня у Львові існувала ще 1460 року. Батьком українського книгодрукування є львівський міщанин Степан Дропан, який для матеріальної підтримки священиків подарував монастиреві свою власну друкарню. Отже, першу відому нині друкарню заснував в Україні Степан Дропан (до 1460 року). Відтак Іван Федоров (який видав 1574 р. „Буквар” для вивчення церковнослов’янської мови) лише „обновив”  львівське друкарство, що виникло щонайменше сто років перед його приїздом в Україну*.

 Лише за XVII ст. чотири львівські друкарні надрукували 160 тисяч книжок, а всього (у XVII ст.) було ЗО друкарень. На той час у Росії була одна, яку був заснував Іван Федоров. Московщина аж до XVIII ст. видала три книжки, які були збірниками законів. Від Ломоносова(1711-1765), що вчився в Києво-Могилянській академії, починається російська література, та й вона була під великим впливом української. Отже, основи своєї літературної мови російський народ заклав на 800 років пізніше, ніж український. Порівняймо: в Україні до 1709 р. (Полтавська катастрофа) видано тисячі книжок (П. Штсиа).

У XIV - першій половині XVI ст. українська мова виконує роль державної на землях не лише Литовського князівства (до Люблинської унії 1569 р.), а й Галичини і Західної Волині, що тоді перебували під владою Польщі. Поряд з актовими документами (грамотами, земськими книгами...), розвивається ораторсько- проповідницька проза, представлена Учительними Євангеліями, виходять полемічні твори, що були відповіддю на політику полонізації та окатоличення українського населення. Відтак маємо: „Пересторогу” Нова Борецького, „Палінодію” Захарії Копистинського, твори Івана Вишенського. Жива українська мова функціює у фольклорних записах, інтермедіях, історичних оповіданнях, ораторській прозі. Видатними пам 'ятками української мови є переклади Святого Письма  Євангеліє (1556-1561 рр.), Крехівський Апостол (прибл. 1563 р.), Літківське Євангеліє (др. пол. XVI сг.), де церковнослов’янські слова замінено українськими, фразеологізми відтворюють українські реалії, речення побудовано за українськими моделями.

У другій половині XVII - початку XVIII ст. по-українському написано ділові та юридичні документи (міські акти, гетьманські універсали, діловодство земських і міських ратуш), художньо-публіцистичні твори (драми, ліричні пісні, бурлескні вірші, сатира), літописи (Острозький, Львівський, Хмільницький, „Літопис Самовидця”,,Літопис Граб’янки”) та наукові праці (численні граматики), переклади творів з церковнослов’янської та західноєвропейської літератури. В утвердженні літературної мови неабияке значення мала творчість мандрівних дяків (недовчених спудеїв), які залишили навчання і заробляли на прожиття літературно-театральними виставами.

Становленню літературної мови на західноукраїнських землях сприяла „Руська трійця” (1833 р.), члени якої склали програму з народознавства. Метою цієї програми було: збирати старі рукописи, грамоти, легенди; записувати назви сіл, річок, одягу; складати описи свят Купала, Коляди, весіль; вивчати народні промисли, господарства, ремесла. Члени „Руської трійці” (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич) видали альманах „Русалка Дністровая” (1837 р.), що на повен голос заявив про силу та багатство української народної мови.

У жовтні 1848 р. у Львові відбувся „Собор руських учених”. Я. Головацький виголосив доповідь „Росправа о язиці „южнорускім” і сто наріччях”, де зазначив, що малоруський язик - осібний, самодостатній і стародавній „межи язиками словенськими”. Автор категорично виступив проти твердження, що малоруська мова є наріччям польської чи російської мови.

Утвердження сучасної української літературної мови пов’язано з творчістю 1. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, постів-романтиків. Кодифікації норм сприяє низка граматик XIX ст. (І. Могильницького, І. Левицького, І. Вагилевича, Я. Головацького, М. Лучкая тощо).