ДУША НАРОДУ

Національна та література українська мова

 

 Національна та література українська мова

Любов кожної нації до власного слова, прагнення завжди його чути, у ньому перебувати, за ним пошукувати, у ньому формуватися.

Національна мова - „то не тільки те, що можна вилущити і перекласти мовою машин, а й уся історія життя цієї мови, в якому відбито життя народу... Світ постає у мові як дискретний, оформлений, омовлений, структурований, приручений, як природа, завдяки чому в ньому можна жиги”.

До національної української мови входять:

  • літературна мова;
  • територіальні діалекти;
  • соціальні діалекти.

Звернімо увагу!

„Природна мова видається чимось таким звичним, справді як природа, серед якої народилися і живемо, як повітря, яким дихаємо. Щоденне наше життя є життям з мовою і в мові. Ми звикли до неї, як до власного тіла. Вона, зрештою, і є тілом - звуковим тілом мовного світу кожного з нас, етносу, нації.

Тому перетворення її у художню мову, у мистецький лінгвістичний код потребує цілої низки перетворювальних операцій, дотримання правил гри. Це не тільки робота-гра - із словами: розміщення їх за певним стилістичним порядком, введення слова і висловлювання у магію таємничості, загадки, використання сигнально-поетичних прийомів, як метр, ритм, рима, алітерація тощо, а й випадання з простору і часу, просторове (матеріальне чи ідеальне, уявне) відокремлення у просторі, усамітнення, ізоляція, відторгнення від буденного життя - так чародій окреслює навколо себе магічне коло. У цьому замкнутому просторі й часі діють інакші, ніж у буденному житті, правила і канони, як під час свята чи святкової гри” (Андрусів С. Національне буття як мова // Урок Української. - 2003. -№ 1.-С. 42).

5.2. Літературна мова - це

  • унормована та відшліфована вища форма національної мови;
  • мова державних, громадських, політичних установ, організацій, навчальних закладів, науки, художньої літератури, ділового спілкування, театру, кіна, преси, телебачення;
  • наддіалектний різновид національної мови; засіб вираження національної культури, національної свідомості українців; чинник єдності національно-мовного простору.

 

 

 

 

Національна та літературна українська мова

5.1. Національна мова - це форма національної культури, „органічне, спонтанне та цілісне втілення національного духу, чим можна пояснити глибинну

Літературна мова є значно молодшою від живої народної мови, бо органічно виростає з мови живої, народної, виникає на певному етапі розвитку суспільства і є варіантом загальнонародної мови.

Формування літературної мови відбувалося на основі писемних пам'яток: літописів, повчань, збірників, історичних проповідей, віршів, драм, грамот, актів, послань, трактатів, поезії, художньої прози та багатющого фольклору, основу якого становлять казки, прислів’я та приказки, легенди, колядки, щедрівки, гаївки, веснянки тощо. Основою нової української літературної мови стало мовлення І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, які щонайширше використовували елементи розмовної мови українськомовного простору.

Отже, українська літературна мова сформована в 2-й пол. XIX ст. на основі південно-східних говорів (передусім середньої Наддніпрянщини) та елементів південно-західних і й північних говорів.

Поняття „сучасна українська мова” пов’язуємо з великим часовим виміром: від 1798 р. (вихід „Енеїди” Івана Котляревського) і до наших днів.

Ознаки сучасної української літературної мови:

  • наявність загальноприйнятих кодифікованих норм (фонетичних, акцентуаційних, лексичних, фразеологічних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних, пунктуаційних);стандартизованість та уніфікованість, що закріплено в однотипності написання (ортографії) та однотипності вимови (ортоепії);стильова розгалуженість;
  • наддіалектна форма існування (літературна мова функціює без будь-яких просторових обмежень, об’єднує всіх носіїв мови незалежно від їхньої діалектної належності);
  • багато функційність (літературною мовою послуговуються засоби масової інформації, система середньої та вищої школи, матеріально-виробнича сфера, державні установи, художня та наукова література);
Цікавинка

„Усна розмовна мова народу - рухливий, постійно оновлюваний і здатний до самоочищення могутній потік, фундамент всіх інших мовних різновидів, включаючи літературний, - була живою. Варто згадати тут образний вислів видатного французького лінгвіста Шарля Баллі: „Літературна мова є крижаною оболонкою, яка сковує поверхню потоку, могутнього, бурхливого, часто каламутного. Вона його оберігає, але вона й приховує його таємниці, його життя”. Використовуючи це порівняння, можемо сказати, що до 30-х років XX століття глибинні шари української мови лишалися здоровими, неушкодженими, а відтак могли виконувати свою роль постійного життєдайного джерела для відновлення верхнього, культурного, кодифікованого варіанта національної мови” (Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. - К.: Вид. дім „КМ Академія”, 2004. - С. 128). взаємодія писемного (книжного) і розмовного мовлення (кодифіковані та обов’язкові норми мають поєднувати книжно-писемні стилі та усно-розмовне мовлення - вільну, рухливу і відкриту форми існування мови).